ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ВИБОРЧИМ ПРОЦЕСОМ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, проаналізовано стан дослідження наукової проблеми, сформульовано мету, основні завдання, визначено об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів, теоретичне і практичне значення основних положень і узагальнень, наведено дані щодо апробації отриманих результатів, кількості публікацій за темою дисертаційного дослідження, зазначено структуру дисертації та її обсяг, ступінь апробацій і перелік публікацій за темою дослідження.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади державного управління виборчим процесом в сучасній Україні” – узагальнено теоретичні засади наукового дослідження, з’ясовано ступінь наукової розробки дисертаційного дослідження та його джерельну базу, визначено ступінь дослідженості проблеми. Наголошується на тому, що в Україні ще бракує системних комплексних теоретичних робіт з проблем державного управління виборчим процесом, що використовувалися б у державно-управлінському процесі та розвитку державних органів. Досліджено сучасне осмислення присутності та впливу держави в процесі підготовки та реалізації виборів усіх рівнів.

Усі джерела та наукова література дослідження умовно поділені дисертантом на чотири групи: 1) праці, присвячені окремим аспектам управління, організації та правовому забезпеченню виборчого процесу, в яких розкривається поняття “управління виборчим процесом”, аналізуються вибори як ключовий елемент державного управління та гарантії на участь у державному управлінні виборчим процесом; 2) матеріали, які розкривають основні види виборчих систем та їх застосування в ході виборів органів державної влади та місцевого самоврядування; 3) література, що містить фактичні та аналітичні матеріали щодо формування системи державного управління виборчим процесом в Україні; 4) законодавчі акти, що регулюють проведення виборчого процесу в Україні.

Аналіз теоретичних напрацювань та практики показав, що дослідження задекларованої в дисертаційній роботі проблеми з об’єктивних та суб’єктивних причин не знайшли належного висвітлення у вітчизняній науці з державного управління.

З’ясовано, що незважаючи на досить значну кількість наукових досліджень, присвячених проблемам виборчого процесу, немає єдності думок щодо ролі держави в управлінні виборчим процесом і важелів впливу на суб’єкти виборчого процесу.

Як вважає автор, саме тому важливим є теоретичне осмислення сучасної участі держави у виборчому процесі, що сприятиме здійсненню чіткого конструктивного керівництва цим процесом. Активізація держави у виборчому процесі є не лише викликом сьогодення, а й ключовим моментом розвитку громадянського суспільства.

Вітчизняна практика свідчить, що існуюча модель управління не сприяє забезпеченню державою задоволення суспільних потреб. Саме тому, на думку автора, їх максимальному задоволенню має передувати неухильне виконання державою функції суспільної координації, яка чітко випливає з концепції “політичних мереж”. “Політичні мережі” являють собою комплекс структурних взаємовідносин між політичними інститутами держави та суспільства.

Доведено, що мережний підхід до державного управління одночасно є, по-перше, відображенням численних дискусій між представниками різних управлінських теорій, по-друге, відповіддю на зміни умов, у яких здійснюється управління суспільними справами.

З’ясовано, що політичні мережі позначені низкою характеристик, які відрізняють їх від інших форм управлінської діяльності у сфері публічних потреб та інтересів.

Автор вважає, що політична мережа є системою державних та недержавних утворень в певній сфері, що взаємодіють між собою на основі інституційної, ресурсної та інших видів залежності з метою досягнення загальної згоди щодо політичних питань, які всіх цікавлять та турбують, з використанням формальних та неформальних норм. Викладена концепція “політичної мережі” є конструктивною та оптимальною для визначення сучасного теоретичного підґрунтя активізації державного управління виборчим процесом. Основою цієї концепції є обов’язкове існування взаємної довіри та взаємних зобов’язань учасників виборчого процесу. Застосування цієї концепції в практиці перебігу виборчого процесу унеможливить існуючу дотепер негативну практику роздавання політичними діячами, партіями, блоками, організаціями політичних обіцянок виборцям напередодні виборів.

Доведено, що застосування цієї концепції, по-перше, змусить усіх, хто іде на вибори, нести перед електоратом відповідальність за всі передвиборчі політичні обіцянки-тексти; по-друге, наповнить реальним змістом громадський контроль за перебігом виборів; по-третє, перетворить органи державної влади із своєрідного “розпорядника, адміністратора” на рівноправного учасника, зацікавленого в досягненні спільного інтересу, узгодженого з усіма суб’єктами виборчого процесу, а саме: забезпеченні об’єктивності та неупередженості електорального процесу.

Крім того, дисертант наголошує, що концепція “політичні мережі” має стати предметом всебічного аналізу як науковців-теоретиків, так і практиків-управлінців з метою вироблення спільного бачення сутності та ролі активізації державного управління на сучасному етапі розвитку громадянського суспільства та функціонування Української держави.

Активізація участі органів державної влади у виборчому процесі автоматично означатиме готовність влади не допустити в суспільстві соціальну апатію, яка є небезпечним сигналом для суспільної деструкції.

Значне місце в дослідженні відводиться, зокрема, аналізу таких проблем, як “системність влади”, “соціальний простір”, використання “ринкових принципів” у державній та політичній сфері, зокрема у виборчому процесі.

Автор робить висновок, що нині особливо важливо вирішити такі проблеми: подолання перехідних форм державної влади, ліквідація авторитаризму, формування демократичної цілісної системи влади. Влада має бути систематичною, регулярною і вона не повинна створювати пустоти, які заповнюються анархією. Вибори необхідно розглядати як постійно функціонуючий державний, політичний інститут. Вибори – це один із засобів структурування більшості державних інститутів, легітимізації державної влади, рекрутування політичної еліти, суспільного коригування її якісних характеристик, контролю за реалізацією передвиборчих обіцянок кандидатів, виконання державно-управлінських рішень, реалізації не лише виборчих прав громадян, а і їх творчого потенціалу.

Вищезазначена тематика перебуває на периферії наукових інтересів з державного управління. Визначаючи важливість та наукову цінність окремих робіт у дослідженні теми державного управління виборчим процесом в Україні, усе ж варто зробити висновок про відсутність у вітчизняній науці державного управління комплексного дослідження даної теми, зокрема:

– відсутнє системне дослідження, присвячене теоретико-методологічним аспектам проблеми;

– недостатньо активно дискутуються питання змісту державного управління виборчим процесом, вплив ринкових принципів на виборчий процес;

– вітчизняні фахівці практично залишають поза увагою розгляд виборчого процесу крізь призму соціального простору;

– недослідженою залишається проблема першочергових напрямів удосконалення системи державного управління виборчим процесом в Україні.

У другому розділі – “Громадянин України як важливий учасник державного управління виборчим процесом” – досліджено права, обов’язки та гарантії громадян України та їх участь у державному управлінні виборчим процесом.

Необхідною передумовою проведення на якісному організаційному рівні чесних та демократичних виборів є довіра населення до інститутів публічної влади.

Демократичні вибори передбачають гарантовану державою особисту свободу громадян, право на безперешкодний прояв своїх переконань, свободу об’єднання, маніфестацій, пересування, право на отримання достовірної інформації, на судовий захист тощо.

Участь кожного громадянина в управлінні своєю країною є одним із ключових факторів ефективного здійснення прав і основних свобод громадян, включаючи політичні, соціально-економічні та культурні. Автором проаналізовано обмеження виборчих прав громадян виборчими законами. Запровадження в Україні пропорційної виборчої системи із закритими партійними списками суттєво змінило обсяг виборчих прав громадян, а саме: громадяни, які не є членами політичних партій, втратили право висувати кандидатів за такої виборчої системи.

Доведено що чинні виборчі закони знизили ступінь демократії в державі, оскільки порушили принцип демократичного устрою держави. Адже в демократичній державі, по-перше, має забезпечуватися рівність громадян у їхніх правах. Надання права висувати кандидатів лише членам політичних партій є дискримінаційним стосовно громадян, які не є членами політичних партій; по-друге, обмеження кола осіб, які мають право висувати кандидатів, звужує для виборця діапазон вибору; по-третє, посилюється залежність виборчих процедур від партійного контролю.

Традиційно вважається, що виборчі кампанії впливають лише на суспільні процеси, спричиняючи часто неочікувані явища чи й феномени. Однак автор переконує, що результативність виборчих кампаній насамперед впливає на кожного виборця, пересічного громадянина, завдяки участі якого виборчі кампанії досягають певної мети і який залишається здебільшого осторонь передвиборчих обіцянок усіх суб’єктів виборчих кампаній.

З’ясовано, що особливого значення набувають забезпечення та реалізація виборчих прав громадян як передумова розвитку їх творчого потенціалу. Доведено, що розвиток творчого потенціалу особистості виборця є мірилом реалізації його виборчих прав, і навпаки. Неможливість громадян реалізувати свій творчий потенціал свідчить про недосконалість виборчих кампаній та їх “зацикленість” на задоволенні виключно партійних амбіцій.

Дисертантом доведено, що в переліку обов’язків громадянина держави відсутній обов’язок брати участь у голосуванні, хоча право громадян України обирати й бути обраними в органи державної влади й органи місцевого самоврядування закріплено в Конституції України. Більше того, держава гарантує вільне волевиявлення громадян на виборах і референдумі, захист демократичних принципів і норм виборчого права на участь у референдумі. У світовій практиці застосовуються два шляхи вирішення питання про участь громадян у голосуванні: у першому випадку – відмова від порога явки виборців, тобто кворуму при формуванні виборчих органів державної влади. Вибори у цьому випадку вважаються такими, що відбулися, за будь-якого відсотка явки виборців; у другому – передбачено обов’язкову участь громадян у виборах і навіть штрафні або інші санкції за неучасть у виборах.

Очевидно, що держава потребує ефективної влади, суспільство – чіткого структурування державних органів. Виборче законодавство має стимулювати процеси через зміцнення законослухняності та дисципліни учасників виборчого процесу.

З’ясовано, що механізм захисту виборчих прав громадян реалізується у визначених законом формах і процедурах, з використанням встановлених засобів і способів захисту. Форма захисту визначається як комплекс погоджених заходів, що їх вживають уповноважені суб’єкти щодо захисту виборчих прав. В Україні провідне місце в системі органів, що здійснюють державний захист, займають виборчі комісії і суди. В той же час, внутрішньодержавний захист здійснюють не лише державні, але і муніципальні органи – виборчі комісії муніципальних утворень.

Наголошується, що процедури захисту виборчих прав громадян залежно від характеру порушеного права і предмета суперечки можуть регулюватися нормами конституційного права – в рамках захисту виборчими комісіями, а також конституційного і цивільного процесуального права – в рамках відповідної судової форми захисту. Такі процедури належать до юрисдикційних (порушуються за ініціативою суб’єктів правовідносин).

Зазначено, що процедури захисту виборчих прав громадян підрозділяються на дві основні категорії залежно від форми захисту на позасудові і судові. В судових процедурах виділяються конституційно-судові процедури, які суттєво відрізняються від процедур діяльності судів загальної юрисдикції (у рамках цивільного процесу) і відіграють не менш важливу роль за обсягом захисту виборчих прав громадян.

У третьому розділі – “Види виборчих систем та їх застосування в ході виборів органів державної влади” – проведено комплексний аналіз застосування виборчих систем під час виборів органів державної влади, розглянуто основні виборчі системи, особливості проведення президентських, парламентських, місцевих виборів та специфіку проведення референдуму як інституту безпосередньої демократії.

У результаті аналізу автор доходить висновку, що умови ефективного функціонування Верховної Ради України значною мірою залежать від ефективності запровадженої виборчої системи, становлення якої за роки незалежності України проходить з певними складнощами, пов’язаними з економічною кризою, процесом розвитку політичної та державної системи та іншими негативними явищами.

Проведено дослідження зарубіжного та вітчизняного досвіду основних виборчих систем, показано їх переваги та недоліки. Застосування системного, порівняльно-правового та інших методів наукових досліджень дало можливість дисертанту сформулювати висновки і пропозиції, спрямовані на удосконалення виборчого законодавства та сприяння подальшому розвитку виборчої системи в Україні.

Особливу увагу приділено особливостям проведення виборів в Україні, зокрема президентських, парламентських, місцевих, і всеукраїнського та місцевого референдумів. Зазначено, що проведення президентських виборів в Україні стало своєрідним етапом у розвитку українського державотворення та проявом безпосередньої демократії українським народом.

На основі аналізу проведення президентських виборів в Україні дисертантом доводиться наявність в історії цих виборів гострої проблеми залежності рівня і реалізації виборчих прав громадян України, по-перше, від стану законодавчого забезпечення виборів, по-друге, від людського фактора – професійної підготовки організаторів виборів, їх розуміння основних цінностей виборчого процесу та виконання ними своїх обов’язків.

Доведено, що державні та суспільні інститути не повною мірою спроможні запобігти порушенню базового принципу виборів – рівних можливостей кандидатів. Закон про президентські вибори виявився незахищеним від свідомого, організованого й системного його порушення як з боку деяких органів виконавчої влади самої держави, так і кандидатів на пост Президента України.

Дослідником наголошується на високому рівні політизації проблем виборчого законодавства. Зіткнення під час виборів основних політичних сил, які здійснюють владу в Україні або претендують на її здійснення, породжує прагнення через модифікацію виборчого законодавства або встановлення тих чи інших термінів проведення виборів здобути певні політичні переваги або преференції.

На основі аналізу особливостей проведення президентських виборів автор робить висновок, що для справедливих та демократичних президентських перегонів передусім необхідно вирішити завдання якісного законодавчого забезпечення їх проведення та забезпечити належну підготовку організаторів виборів. Вирішення зазначених завдань забезпечить законність проведення президентських виборів, їх легітимність та підвищить рівень довіри громадян України до результатів виборів.

У процесі аналізу особливостей проведення місцевих виборів за пропорційної виборчої системи доведено, що зміни у виборчому законодавстві України про місцеві вибори отримали суперечливі оцінки, від схвалення до категоричного несприйняття. Оскільки проведення місцевих виборів 2006 р. за пропорційною виборчою системою виявило низку як позитивних рис, так і чимало нормативно-правових та організаційних недоліків, пов’язаних із законодавчим регулюванням даного процесу, то вони по-різному трактуються як прихильниками, так і опонентами.

Визначено проблему, яка виявилася при застосуванні пропорційної системи виборів, – невідповідність положенням Конституції України тих норм виборчого Закону про місцеві вибори, якими визначено порядок формування представництва територіальних громад у районних та обласних радах.

На підґрунті виборчого законодавства про місцеві вибори та їх проведення в 2006 р. доведено, що закриті списки позбавляють громадян права впливати на обрання представників громади, адже вони будуть підпорядковуватись тільки рішенням партійного керівництва і не матимуть стосунків з місцевими громадами.

З метою збереження принципу політичного представництва та посилення зв’язку між виборцями та депутатами місцевих рад автором внесено пропозиції щодо відповідних змін у виборче законодавство України про місцеві вибори.

Стан демократії в сучасних країнах є важливим критерієм перспектив і гарантій їх подальшого розвитку, обов’язковим атрибутом якого є інститут референдуму – державно-управлінський інструмент вирішення тих чи інших суспільних, політичних, державних проблем. Адже референдум є підтвердженням принципових позицій щодо розвитку народовладдя, необхідності розв’язання найбільш складних проблем суспільного життя в Україні всім народом, а не окремими особами, навіть обраними народом.

Дисертантом на основі аналізу зарубіжного та вітчизняного досвіду використання референдумів розкрито правові, політичні та державні аспекти становлення та розвитку інституту безпосередньої демократії в Україні.

Проведений аналіз зарубіжного досвіду використання референдумів надав автору дисертації можливість з’ясувати, що вони можуть бути як інструментом у руках політичних меншин, так і механізмом подолання внутрішньопартійних поділів, “громовідводом” від суспільних розбіжностей. Водночас референдум може бути: наслідком неспроможності розв’язання політичною елітою проблем і перенесення відповідальності за їх вирішення на весь електорат; державною дестабілізацією, спричиненою партійними розколами. Саме тому дисертант поділяє думку науковців, які вважають, що референдуми мають втілювати сутність і зміст референдумної демократії, її принципи та ідеали, а не бути виключно формально-правовим, атрибутивним інститутом демократичного суспільства.

Показано, що хоча консультативний референдум як політична порада, висловлена виборчим корпусом, не має юридичної сили, однак об’єктивно державні органи не можуть не враховувати народне волевиявлення на референдумі.

Щодо конституційного референдуму, то дисертант робить висновок, що Основний закон – це базова цінність, на підставі якої будується ієрархічна піраміда всіх органів, забезпечується їх діяльність, тому голосувати за Конституцію на референдумі не видається доцільним. Крім того, на референдумі питання передбачають відповідь “так” або “ні”, тому неможливість передбачити неузгодженість з тим чи іншим питанням не дає змоги приймати повний текст Конституції на референдумі.

Доведено, що проведення останнього (другого) референдуму за народною ініціативою 16 квітня 2000 р. щодо змін до Конституції України через свою теоретико-практичну непідготовленість, використання адміністративного ресурсу стало прикладом порушення всіх вимог здійснення державної політики.

Референдумна демократія має забезпечуватися та гарантуватися системою конституційних і законодавчих актів, які мають комплексно визначати поняття та види референдумів, їх предмет, правовий статус учасників референдумного процесу, порядок ініціювання та проведення, а також встановлювати юридичну відповідальність за порушення чинного законодавства.

Автором роботи внесено пропозиції щодо прийняття законів України “Про всеукраїнський референдум” та “Про місцеві референдуми”, в яких мають бути чітко виписані принципи та механізми, доктринальні питання організації та проведення референдумів як форми народовладдя.

Таким чином, дисертант робить висновок, що добре підготовлений референдум є дієвим та необхідним способом вирішення багатьох важливих питань, чітким барометром волевиявлення населення, надаючи змогу грамотно та гнучко поєднувати представницькі форми безпосередньої демократії, особливо з питань, які без урахування думки громадян вирішувати неприпустимо.

У четвертому розділі – “Система державного управління виборчим процесом в Україні” – досліджено етапи становлення та перспективи розвитку виборчої системи України, з’ясовано права та обов’язки суб’єктів виборів в Україні відповідно до виборчого законодавства; розкрито організаційно-функціональну структуру системи державного управління виборчим процесом в Україні; проведено комплексний аналіз статусу Центральної виборчої комісії; визначено структуру виборчих комісій як елемента системи державного управління виборчим процесом; досліджено сутність соціальних технологій як важливого механізму системи державного управління виборчим процесом в Україні.

Автором дисертаційної роботи доведено, що становлення виборчої системи за роки незалежності України проходить з певними складнощами, пов’язаними з економічною кризою, процесом розвитку політичної системи та іншими негативними явищами.

За роки незалежності Україна пройшла кілька етапів модернізації виборчої системи – від мажоритарної системи абсолютної більшості до пропорційної із закритими списками. Це стало ознакою зміцнення демократичних засад політичної системи України і появи нових інститутів державного та політичного життя, серед яких провідними стають політичні партії. Проте суспільство, перебуваючи в перехідному стані, ще не досягло належного ступеня політичного структурування. Вищезазначене, робить висновок дисертант, породжує протиріччя між недостатньою політичною структурованістю суспільства та політичними інтересами суспільно-політичних груп, уособленням яких є політичні партії, які вже сьогодні готові і прагнуть стати повноправними суб’єктами влади.

Аналіз практики проведення останніх виборів показує, що виборча система для парламентських та місцевих виборів в Україні потребує розвитку. Для структуризації суспільства і парламенту, безумовно, на думку автора, необхідна домінуюча роль пропорційної виборчої системи з преференціями, що найбільш демократично поєднує суто партійні інтереси з інтересами виборців, оскільки більша чи менша ймовірність обрання того чи іншого кандидата депутатом залежить також і від їхнього волевиявлення, а не тільки від думки партійного керівництва чи членів партії, що має місце в разі застосування пропорційної системи з закритими списками.

Автором дослідження проведено комплексний аналіз суб’єктів парламентських, президентських і місцевих виборів в Україні та з’ясовано їх права і обов’язки відповідно до виборчого законодавства.

Встановлено, що політичним партіям (блокам) як основним суб’єктам виборчого процесу надається право брати участь у підготовці та реалізації майже всіх етапів виборів.

Зроблено висновок щодо необхідності закріплення низки положень на законодавчому рівні, які б передбачали проведення виборчого процесу в Україні на високому організаційному рівні з дотриманням демократичних засад, зокрема: вдосконалити порядок формування виборчих комісій як суб’єктів виборчого процесу; запровадити спеціальне навчання для членів територіальних виборчих комісій з питань організації підготовки та проведення виборів і референдумів з видачею їм відповідного посвідчення; для структуризації суспільства і парламенту підвищити відповідні вимоги щодо реєстрації політичних партій.

Важливим є дослідження організаційно-функціональної структури системи державного управління виборчим процесом в Україні.

Під терміном “система” розуміється сукупність взаємопов’язаних і розташованих у певному порядку елементів, що складають цілісне утворення. Єдність системи виявляється у такій взаємній залежності її компонентів, коли із зміною одного з них змінюються й усі інші, що впливає на систему в цілому. Основними характеристиками будь-якої системи є структура її елементів, розподіл функцій між ними, взаємозв’язок елементів структури всередині її та з навколишнім оточенням.

Поняття “система державного управління виборчим процесом” допускає таку переорієнтацію, оскільки система визначається як сукупність взаємопов’язаних елементів. Відповідно, систему державного управління виборчим процесом необхідно розглядати і як сукупність державно-управлінських елементів у взаємодії, що відбувається в суспільстві у виборчих процесах. Ця система є частиною соціального цілого, з яким вона перебуває у складних динамічних відносинах.

Безумовно, система державного управління виборчим процесом в Україні займає провідне місце в системі державного управління та держави в цілому. Саме завдяки цій системі юридичні приписи та формули виборчого законодавства отримують конкретне соціальне спрямування та реалізуються елементами цієї системи. На жаль, система державного управління виборчим процесом ще не отримала глибокого та комплексного висвітлення в державно-управлінській літературі. Окремі її елементи розглядаються і вивчаються, але системного дослідження цього об’єкта не існує.

Наголошено, що саме система державного управління виборчим процесом фіксує елементи, на які в той чи інший період поширюється дія окремих норм права; система також визначає структуру та види діяльності, які можуть або мають здійснювати елементи системи; система є умовою для можливого приведення в дію соціальних юридичних засобів забезпечення виборчих прав громадян та обов’язків інших учасників та елементів системи.

Це свідчить про те, що система державного управління виборчим процесом є універсальним засобом забезпечення зв’язку законодавства про вибори та виборчого процесу з виборчою практикою, служить єдиним способом прогнозування нормативної моделі організації виборчих процесів на фактичні, соціальні-політичні та державно-управлінські процеси, що утворюють виборчі процеси.

Реалізація виборчих процесів неможлива поза системою державного управління виборчим процесом в Україні. Система державного управління виборчим процесом являє собою обов’язковий компонент у механізмах держави.

Встановлено, що суб’єкти виборчого процесу виступають основними уповноваженими учасниками виборчого процесу, оскільки від них залежать зміст та динаміка державного управління виборчим процесом, що в остаточному підсумку забезпечує здійснення належних їм виборчих прав.

З’ясовано, що певна залежність виборчих комісій від органів державної влади та місцевого самоврядування є надзвичайно актуальною в країнах Центральної та Східної Європи.

Аналізуючи набутий досвід країн Центральної та Східної Європи, зроблено висновок, що, як правило, у цих країнах система органів управління виборчим процесом є децентралізованою… і між її складовими наявні зв’язки координації, а повноваження вищого органу адміністрування виборів покладено на центральний орган виконавчої влади, Міністерство внутрішніх справ.

Зазначено, що для розвитку системи державного управління суттєве значення має питання розуміння самої системи державного управління, елементів та умов, що впливають на її конструктивне функціонування. Важливого значення набуває визначення об’єкта системи державного управління.

Об’єкти системи державного управління виборчим процесом – це підсистема, що управляється. Елементами її є люди, соціальні групи, які взаємодіють між собою з приводу державних інтересів. На об’єкт спрямовані управлінські дії з організації та реалізації виборчих процесів, через які реалізується політична правосуб’єктність громадян щодо формування та функціонування політичної влади.

Ефективність системи державного управління виборчим процесом залежить в кінцевому результаті від ступеня відповідності характеру і методів діяльності суб’єктів управління особливостям об’єктів управління виборчим процесом.

Зазначено, що досвід проведення президентських та парламентських виборів висвітлив проблему щодо посилення правового статусу Центральної виборчої комісії, яку слід наділити повноваженнями, які дадуть можливість реально впливати на всі ті негативні явища, які, на превеликий жаль, ще мають місце в ході виборчих кампаній.

Автором проаналізовано етапи становлення статусу та повноваження Центральної виборчої комісії. Встановлено, що існуючий порядок призначення на посаду членів Комісії із урахуванням пропозиції депутатських фракцій і груп дещо вихолощує таке поняття, як “колегіальний орган”. Адже нинішній склад Центральної виборчої комісії розділений, за прикладом Верховної Ради України – на “більшість” і “меншість”, отже, частина голосувань у Комісії перетворюється на формальність. Це свідчить про політичну заангажованість Центральної виборчої комісії.

Змінити порядок формування Центральної виборчої комісії можливо лише запровадивши відповідні зміни до Конституції України, які мають врегулювати не політичні аспекти відповідних призначень (обов’язкове попереднє погодження кандидатур на посади членів Комісії між Президентом та депутатськими фракціями і групами тощо), а розширення участі у формуванні Центральної виборчої комісії інших гілок влади. На користь такої пропозиції свідчить виборче законодавство багатьох країн, де прямо закріплено положення, згідно з яким склад вищого органу в системі органів управління виборчим процесом формується главою держави, парламентом і, в окремих державах, також судовою гілкою влади. Відповідно, жоден з суб’єктів формування вищого органу в системі органів управління виборчим процесом не має вирішального впливу на діяльність такого органу.

Аналіз досвіду більшості країн з усталеними демократичними традиціями засвідчив, що функції вищого органу адміністрування загальнодержавних, а в окремих випадках і місцевих виборів покладено на Міністерство внутрішніх справ або утворений ним орган чи інший центральний орган виконавчої влади.

Встановлено, що, по-перше, досить важлива практика призначення членів Комісії кількома органами. Багатоманітність інституцій, які залучені до процесу формування складу комісії, є тепер правилом, що застосовується у нових Європейських демократіях. По-друге, доцільно, щоб хоча б деякі члени комісії призначалися неполітичними інституціями, які вважаються нейтральними (спеціальні судові органи). Важливо, що Венеціанська комісія заохочує включення судових органів у процес призначення виборчих комісій. По-третє, якщо деякі або всі члени комісії призначаються парламентом або політичними партіями, необхідно досягти балансу між проурядовими партіями та партіями опозиції.

Автор дослідження доходить висновку, що практика організації підготовки і проведення Центральною виборчою комісією виборів в Україні висвітлила потребу подальшого реформування системи виборчих комісій та порядку їх утворення. Реформування виборчих комісій, підвищення рівня їх правового статусу мають стати стратегічним напрямом удосконалення всього виборчого законодавства.

Систему виборчих комісій, які утворюються для організації і проведення виборів Президента України, забезпечують: Центральна виборча комісія, територіальні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії.

В існуючій системі виборчих комісій відсутня така ланка, яка забезпечувала б усю повноту організації та проведення виборів Президента України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. На переконання автора, така система комісій видається не зовсім логічною та оптимальною і не дає можливості забезпечити організацію і проведення виборчої кампанії на належному організаційно-методичному та правовому рівнях.

Дисертантом доведено, що система виборчих комісій повинна містити чотири основні ланки, очолювані Центральною виборчою комісією. Наступний рівень мають складати територіальні (регіональні) виборчі комісії Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські виборчі комісії, які є постійно діючими. Третій рівень – це територіальні районні, міські (у містах обласного значення), районні в містах виборчі комісії. Четвертий рівень – дільничні виборчі комісії.

На засадах, наближених до діяльності Центральної виборчої комісії, повинні працювати й виборчі комісії Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Крім того, на постійній основі у складі цих комісій можуть працювати кілька членів комісій, зокрема керівництво. До повноважень комісій цього рівня слід віднести організацію і проведення будь-яких виборів чи референдумів на території регіону.

Крім того, склад цих комісій має формуватися не Центральною виборчою комісією, а місцевими органами влади за поданням політичних партій (блоків). Відповідно за правовим статусом такі комісії в організаційно-методичному плані повинні бути підпорядковані Центральній виборчій комісії.

Автором досліджено сутність соціальних технологій як основного аспекту соціальної інженерії, адже їх використання в державному управлінні виборчим процесом не лише мінімізує, а й унеможливить прояви таких негативних соціальних явищ, як “соціальна напруженість”, “соціальна апатія”, “соціальна аномія”, “соціальна взаємодія”.

Визначено, що “соціальні технології” – це система методів виявлення та використання прихованих потенціалів соціальної системи відповідно до цілей її розвитку та соціальних нормативів; це сукупність операцій, процедур соціального впливу на шляху отримання оптимального соціального результату.

З’ясовано, що соціальні технології визначаються типом соціального розвитку, домінуванням у ньому еволюційних чи революційних процесів, різновидом соціальних суб’єктів, а також їх індивідуальною та соціальною суб’єктивністю, яка розуміється нами як накопичена здатність особи до відтворення особистого та соціального життя.

Одним з найважливіших завдань соціальних технологій, застосовуваних в управлінні виборчим процесом, має стати виявлення закономірностей оптимальної самоорганізації та управління соціальними процесами і використання їх з метою створення сприятливих умов життєдіяльності громадян.

Зазначимо, що принципи побудови соціальних технологій можна розділити на два види:

1)     принципи управління громадянами як соціальною системою, соціумом;

2)     принципи створення та функціонування власне технологій, використаних в управлінні виборчим процесом.

Таким чином, проведений аналіз свідчить, що ефективне й результативне використання у виборчому процесі соціальних технологій суб’єктами державного управління мінімізує і, що найважливіше, унеможливлює соціальну напруженість, яка будучи суспільним явищем, виникає внаслідок неузгодженості потреб та інтересів, ціннісних орієнтацій і настанов, норм та традицій суб’єктів соціальної взаємодії, що проявляються у різних формах.

Наголошено, що соціальна напруженість – це процес, який проходить латентну (приховану) фазу, різноякісні стадії зростання, у тому числі етап вибуху (прискореного розвитку) та кульмінації (чи найвищої точки), а також спаду до рівня фонових показників, тобто норм конфліктності. Соціальна напруженість може бути послаблена на будь-якій фазі, однак найлегше це відбувається у латентний період.

Очевидно, що діагностика соціальної напруженості під час розгортання виборчого процесу має ґрунтуватися на аналізі масових соціальних конфліктів, виявленні безпосередніх та потенційних конфліктів, їх причинності, інтересів, цілей, політичних позицій, форм соціальної протидії, факторів, що визначають їх масовість та гостроту, можливих моделей подальшого розвитку електоральної кампанії в цілому та її окремих подій зокрема.

Управління виборчим процесом має кардинально відрізнятися від простого (і банального) адміністрування, у якому джерелом політичних рішень виступає політична верхівка ієрархічної драбини державної влади та управління, а громадські структури лише справляють опосередкований вплив на цей процес. Керівництво здійснюється шляхом організації та проведення спільних переговорів між державними та недержавними структурами щодо досягнення мети спільними зусиллями і прийняття політичного рішення, яке задовольняє всі сторони-учасниці.

Саме в такому контексті адекватне розуміння процесів осучаснення виборчої системи набуває надзвичайної актуальності та становить важливу теоретичну проблему. В основі цих процесів лежать причини глибинного характеру, перш за все пов’язані зі змінами співвідношення соціальних сил у суспільстві, формуванням принципів сучасних відносин у сферах державного і суспільного життя.

Автором доведено, що осмислення сучасних теоретичних засад державного управління виборчим процесом не є самоціллю чи “понятійною модою”. Таке осмислення, усвідомлення і, як результат, визнання на всіх рівнях здійснення державної влади має розглядатися як протидія соціальній апатії. В енциклопедичному словнику з теорії управління це поняття тлумачиться як переконаність чи пасивність суспільної свідомості різних прошарків та територіальних груп населення щодо безглуздості будь-яких власних зусиль, спрямованих на зміну ситуації, яка склалась у даній місцевості чи країні.

Спочатку соціальна апатія виникає внаслідок втрати поваги та довіри до влади. Вона збільшується разом із соціальною напруженістю (що відтерміновує соціальний вибух), а потім переходить у соціальну агресивність, яка посилює вірогідність соціального вибуху, якщо влада не впроваджує технологію підвищення соціальної активності свого населення. Така технологія може впроваджуватись на будь-якій території і незалежно від політики центральних органів влади. Масштаби її впровадження безпосередньо впливають на ефективність вирішення завдань підвищення конкурентоспроможності національної економіки, прискорення темпів економічного зростання, консолідації суспільства та ліквідації всіх негативних суспільних явищ.

Зазначено, що органи державної влади усіх рівнів через те, що саме від їх діяльності безпосередньо залежить наявність/відсутність феномену соціальної апатії громадян країни, зобов’язані активізувати свою участь в організації та проведенні виборчого процесу на рівні сучасних вимог.

Автор доводить, що перебіг виборчих кампаній в Україні актуалізує проблему врахування рівня соціальної аномії як соціального явища, що фіксує відсутність у суспільстві чіткої моральної регуляції поведінки людей.

Зазначимо, що поняття “аномія” трактують як основу неадекватної поведінки, викликаної неможливістю досягнення законними шляхами індивідуальних цілей. Цей термін використовується у двох значеннях – він може характеризувати:

1)     суспільство, в якому норми та цінності або послаблені, або ж відсутні взагалі;

2)     окрему людину, яка відчуває тривогу та переживає почуття ізольованості від суспільства.

Ми вважаємо, що однією з основних причин аномії є знищення чи втрата попередніх функцій соціальними інститутами і прошарками суспільства, які були проміжними між індивідом та державою.

Ігнорування державою таких негативних феноменів автоматично свідчить про її неспроможність та неготовність запропонувати своїм громадянам новий тип відносин, основою яких є соціальна взаємодія.

Під “соціальною взаємодією” автор розуміє процес взаємодії індивідів, соціальних груп, інститутів чи спільнот в ході реалізації їх інтересів. При цьому соціальна система існуватиме за умови стійкості та інституціоналізованості взаємодії інтересів.

Соціальна взаємодія являє собою обмін діяльністю, у якій соціальні утворення можуть виступати об’єктами взаємних інтересів як безпосередньо, так і опосередковано під час виборчого процесу.

Автором доведено, що застосування в практиці перебігу електорального процесу технології соціальної взаємодії:

1)     унеможливить існуючу на сьогодні практику роздавання політичними діячами, партіями, блоками, організаціями тощо політичних обіцянок виборцям напередодні виборів;

2)     змусить усіх, хто висуває свої кандидатури на вибори, нести перед електоратом відповідальність за всі передвиборчі політичні тексти; наповнить реальним змістом громадський контроль за перебігом виборів; перетворить органи державної влади із своєрідного “розпорядника-адміністратора” на рівноправного суб’єкта, зацікавленого в досягненні спільного інтересу, узгодженого з усіма суб’єктами виборчого процесу, а саме: забезпечення об’єктивності та неупередженості виборів та їх результатів;

3)     активізує участь органів державної влади у виборчому процесі, що автоматично означатиме готовність влади не допустити в суспільстві соціальної апатії як небезпечного сигналу суспільної деструкції й зростання соціальної напруженості.

Очевидно, що результатом активізації соціальної взаємодії у процесі перебігу виборчих кампаній є посилення соціальної активності, під якою автор розуміє посилену діяльність особистості, групи, соціального інституту, спрямовану на зміну соціальних умов відповідно до потреб, інтересів, цілей та ідеалів, на висування й реалізацію соціальних інновацій та формування необхідних соціальних рис. Слід зазначити, що розробка соціальних технологій такого типу передбачає обов’язкове виявлення рівня соціальних можливостей суб’єкта діяльності, у цілому передвиборчих кампаній, зокрема культури суб’єкта, умов, знань та навичок, здатності й готовності до активного перетворення соціального середовища.

Така активність передбачає також швидке й адекватне реагування на зміни в соціальному середовищі та реалізацію соціальної енергії, що безпосередньо впливає на динамізм соціального розвитку.

У п’ятому розділі – “Особливості розвитку виборчого процесу в Україні” – розкрито проблеми правового забезпечення державного управління виборчим процесом в Україні, визначено роль засобів масової інформації у виборчому процесі, досліджено сутність соціальної інженерії як засобу забезпечення державного управління виборчим процесом та проведено аналіз професійної підготовки учасників виборчого процесу.

Автором досліджено, що поширення практики судового вирішення справ щодо діяльності як власне органів державного управління, так і взаємовідносин органів державного управління з елементами системи Центральної виборчої комісії свідчить, з одного боку, про становлення демократичних засад держави, а з другого – про, по-перше, недосконалість чинних актів законодавства, невідповідність окремих правових норм іншим; по-друге, недостатню якість чинних законів, положення яких є недостатньо конкретизованими, оскільки припускають розширене тлумачення.

Разом з тим значна частина взаємовідносин обходиться без правової регламентації. Це і пошук партнерів по коаліції, об’єднання у виборчі блоки, виявлення неформальних лідерів тощо. Ці елементи є свідченням того факту, що правове регулювання виборчого процесу ще не вичерпало своїх можливостей у розвитку системи державного управління виборчим процесом в Україні.

Доведено, що в Україні уже стало “дивною” традицією те, що виборчі закони, тобто закони про вибори народних депутатів України, Президента України тощо, приймаються або змінюються безпосередньо перед виборами або під час виборчого процесу. Таким чином, відбувається подвійне правове забезпечення державного управління виборчим процесом в Україні, яке полягає у тому, що, з одного боку, триває підготовка нових проектів законів, які регулюють виборче законодавство, а з другого – продовжується внесення змін та доповнень до чинних законів.

Автор вважає, що в подальшому така ситуація є неможливою, оскільки для досягнення справжньої стабільності в соціальному та політичному житті суспільства потрібне стабільне сучасне правове забезпечення управління виборчим процесом. Таке управління сприятиме конструктивному розв’язанню державно-правових суперечностей та визначенню перспектив розвитку держави.

У роботі доводиться, що правове забезпечення державного управління виборчим процесом в Україні набуває особливого соціально-політичного статусу, оскільки відіграє ключову роль у публічно-правовій системі України. Усе це автор пояснює підвищеним інтересом до проблеми. Тільки за останні два роки до Верховної Ради України було подано кілька законопроектів, що регулюють сферу правового забезпечення державного управління виборчим процесом України. Зауважимо, що Головним науково-експертним управлінням Апарату Верховної Ради України висловило думку про доцільність відхилення низки законопроектів.

Автором запропоновано окремі положення чинних законів України, які стосуються проведення виборів та референдумів, виокремити й об’єднати в самостійний Закон – Виборчий кодекс України. Це сприятиме уніфікації виборчих процедур та консолідації правових норм, які їх регулюють.

Найважливіше значення у виборчому процесі має ефективне функціонування засобів масової інформації, оскільки вони уже традиційно вважаються найактивнішим чинником у цьому процесі.

Доведено, що участь ЗМІ у формуванні представницьких та інших виборчих форм є специфічною сферою діяльності засобів масової комунікації, оскільки вони одночасно є не лише джерелом інформування виборців та засобом передвиборної агітації, а й інструментом громадського контролю. Це дає їм можливість відігравати у виборчому процесі роль посередника між державою та суспільством. Саме тому їх необхідно розглядати як інструмент, за допомогою якого: а) населення інформується щодо організації та проведення виборів і референдумів; б) роз’яснюються норми виборчого законодавства та закону про референдуми широкому загалу; в) доноситься до кожного громадянина важливість його особистої причетності до формування вищого законодавчого органу, обрання глави держави та органів місцевого самоврядування.

Як свідчить аналіз, відповідно до виборчого законодавства основними завданнями ЗМІ під час виборчого процесу є інформування виборців про діяльність організаторів виборів та проведення суб’єктами виборчого процесу передвиборної агітації. Актуальна, оперативна, широкодоступна інформація про кандидатів, політичні партії, виборчі блоки партій та спірні питання політики дає громадському загалу підстави для усвідомлення, порівняння подій, нових ідей, поглиблення громадсько-політичних знань і уявлень і, як результат, формування не лише власної позиції, а й свідомої оцінки конкуруючих партій, кандидатів і політиків.

Автор роботи зазначає, що в Україні на законодавчому рівні не вирішено належним чином проблему забезпечення демократизації виборчого процесу під впливом ЗМІ. Пояснюється такий стан, по-перше, нерівними можливостями різних політичних сил щодо доступу до ЗМІ; по-друге, закріпленням сфери впливу певних політичних сил за окремими каналами телебачення; по-третє, відсутністю вітчизняних потужних незалежних, а отже, і незаангажованих ЗМІ, що унеможливлює забезпечення та справедливе висвітлення виборчого процесу та проведення його на високому організаційному рівні.

Здійснений аналіз свідчить про суттєву тенденцію обмеження свободи слова адміністративним способом. Передусім необхідно зазначити потенційні ситуації: а) залежність ЗМІ від влади, яка застосовує звичні владні механізми впливу; б) видавцем є сама влада. У такому випадку влада впливає на власні підрозділи, що відповідають за пресу, які в подальшому діють методом “смикання”; в) об’єктами адміністративного впливу може бути або видавець, або ж редакційно-видавнича діяльність. Причому заслуговує на увагу той факт, що фінансово-економічний стан видавця та редакції суттєво залежить від усталеної системи адміністративного регулювання економіки. Крім того, практика останніх виборчих кампаній довела, що при їх проведенні фіксувались численні факти ігнорування основних принципів цивілізованого ведення передвиборної агітаційної боротьби, зокрема: а) відсутність ЗМІ, які б надавали об’єктивну інформацію; б) публікація анонімних агітаційних матеріалів та поширення друкованої агітації з недостовірними даними замовника і виробника; в) відкрита підтримка окремих політичних партій (виборчих блоків) та кандидатів як державними, так і приватними ЗМІ; г) застосування медіа-технологій для маніпулювання громадською думкую; д) використання прихованої політичної реклами, зокрема у формі статей, інтерв’ю, тощо; е) втручання власників та засновників ЗМІ у творчий процес редакційних колективів.

Доведено, що суттєвих змін потребує чинне виборче законодавство. Адже попередній досвід виборчих кампаній свідчить, що чинні закони про вибори в Україні, які регламентують діяльність ЗМІ, містять багато декларативних норм, що не мають практичних механізмів їх реалізації.

З огляду на викладене автором дослідження зроблено висновок, що жоден виборчий закон неспроможний врегулювати діяльність системи державних та комунальних ЗМІ під час виборів, якщо в Україні не буде проведено їх реформування. Доцільно створити системи суспільних та громадських ЗМІ, які б фінансувались суспільством і ним контролювались, та розвитку новітніх телекомунікаційних технологій, а також систему “Інтернет”.

На прикладі виборів як політичного інституту, дієвість якого має безпосередні наслідки для соціально-економічного розвитку всього суспільства, проаналізовано проблеми соціальної інженерії, соціального прогнозування, соціального планування як засобів реалізації державного управління виборчим процесом.

У дослідженні автор тлумачить “соціальну інженерію” як спосіб організації впливу на соціальну, суспільну діяльність виборців, спрямованого на її перетворення за допомогою соціальних технологій.

Безсумнівним є той факт, що термін “інженерія” передбачає розробку та використання технологій перетворювальних впливів. Проте наголошено на тому, що використання слова “соціальна” у словосполученні “соціальна інженерія” свідчить, насамперед, про те, що дія спрямована на людину, в ім’я людини, її блага. Саме тому мова не може йти про жорсткі методи впливу, оскільки це багатоваріантний комплекс заходів, який може бути використаний з урахуванням індивідуальних особливостей конкретної соціальної системи.

У роботі доводиться, що соціоінженерна функція управління виборчим процесом полягає а забезпеченні та передаванні суб’єктами управління засобів напрацювання науково обгрунтованих управлінських рішень та оцінювання їх можливих наслідків.

З’ясовано, що соцінженерна діяльність – це логічно пов’язаний ланцюг низки послідовних процедур, а саме – соціологічного прогнозування та проектування.

Соціальне прогнозування – це дослідження перспектив соціальних процесів та явищ з метою підвищення наукової обґрунтованості та ефективності соціального планування та управління.

Автором дослідження доведено, що соціальне прогнозування реалізує такі функції: а) орієнтуючу, яка визначає найбільш реалістичні тенденції розвитку соціального об’єкта; б) нормативну, що передбачає виявлення основних соціальних потреб майбутнього об’єкта та можливостей їх реалізації;

в) запобіжну, яка покликана описати та проаналізувати можливі негативні наслідки досліджуваних тенденцій розвитку системи.

Соціальне планування як специфічна форма управляючого (керівного) впливу пов’язане із свідомою та цілеспрямованою реалізацією науково обґрунтованого проекту перетворення соціального об’єкта у певні терміни та за умови використання конкретних засобів досягнення нових параметрів об’єкта.

Основними принципами соціального планування є: поступовість та перехідність; ресурсна достатність; комплексність; узгодженість; полісуб’єктивність; систематичність.

Аналіз соціоінженерного підходу виявив найголовніший позитив – перетворення соціальної реальності на основі її глибокої діагностики, побудови перспективних та реальних соціальних проектів міжнародного зразка з метою їх адаптації до конкретної вітчизняної практики, насичення виборчого процесу сучасними дієвими інноваційними соціальними технологіями та створення наукової основи з метою прийняття адекватних управлінських рішень для підвищення ефективності управління виборчим процесом.

Процес демократичного волевиявлення громадян потребує достатньо високого рівня їх правової культури у зв’язку з тим, що вибори легітимізують органи влади, оскільки через них народ визначає своїх представників і наділяє їх мандатом на здійснення його суверенних прав.

Підвищення правової культури учасників виборчого процесу включає такі завдання: а) розширення кола правових знань з питань виборчого законодавства; б) підвищення правосвідомості та формування політико-правової культури громадян; в) підвищення їх активності у виборчому процесі; г) уникнення порушень законодавства під час його застосування.

Зазначено, що виконання зазначених пріоритетних завдань дасть можливість одночасно забезпечити надзвичайно важливі суспільні завдання – законність проведення виборів, їх легітимність, підвищити рівень довіри громадян України до результатів виборів, звести до мінімуму претензії міжнародної спільноти щодо чесності, прозорості виборчих кампаній в Україні.

Автором доводиться, що підвищення правової та політичної культури учасників виборчого процесу необхідно проводити за сприяння і участю центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, навчальних і наукових закладів, виборчих комісій та засобів масової інформації з використанням міжнародного досвіду й співпраці з міжнародними та зарубіжними організаціями, що займаються проблемами виборчих систем і технологій.

Встановлено, що чим вищим є освітній рівень громадянина, тим більше він політично зорієнтований і схильний до демократичних змін. Рівень освіти, особливо правової, впливає на особистість громадянина, тобто у більш освічених людей розвинуте прагнення до ефективної участі в політичному процесі, що відкриває їм доступ до політичної влади.

Підвищення правової культури виборців передбачає формування активного і свідомого вибору під час виборчої кампанії. Цьому сприятимуть:

– удосконалення системи правової освіти та системи інформування громадян через засоби масової інформації;

– інформування громадян Центральною виборчою комісією, територіальними (окружними) і дільничними виборчими комісіями, комісіями з референдумів про перебіг виборчої кампанії;

– проведення консультативних заходів, спрямованих на усвідомлення учасниками виборчого процесу відповідальності за порушення виборчого законодавства;

– видання науково-практичних коментарів до виборчих законів;

– видання інформаційно-аналітичних, довідкових, енциклопедичних та науково-популярних матеріалів щодо проведення виборів в Україні та іноземних державах;

– розробка та застосування навчальними закладами всіх рівнів програм спеціалізованих освітніх курсів у межах суспільно-політичних та правових дисциплін, видання навчальних посібників, підручників;

– проведення соціологічних опитувань щодо виборів і оприлюднення їх результатів.

Доцільно активізувати здійснення видання методичних посібників для виборчих комісій із зразками документів, необхідних для роботи, відповідною нормативною базою та роз’ясненнями з конкретних питань застосування виборчого законодавства в Україні. Все це дасть можливість підвищити ефективність роботи виборчих комісій, зміцнити законність на всіх стадіях виборчого процесу, а в підсумку – більш надійно гарантувати виборчі права громадян України.