ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено стан її наукової розробки, розкрито зв’язок з науковими проектами, програмами, планами, сформульовано мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, а також наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та публікацію.

У першому розділі – «Теоретичні засади державного регулювання інноваційної інфраструктури» – досліджено інноваційна інфраструктура як база нової моделі економічного розвитку; узагальнено основні напрямки державного регулювання інноваційної інфраструктури; розглянуто концептуальні основи та існуючі підходи до проблеми регулювання інноваційної діяльності на державному рівні.

Аналіз сутності поняття інновації, дозволило сформулювати визначення «інновації» відповідно до міжнародних стандартів як: «Кінцевий результат інноваційної діяльності, який одержав втілення у вигляді нового або вдосконаленого продукту, впровадженого до ринку, нового або технологічного процесу, використаного в практичної діяльності, або в новому підході до соціальних послуг».

В роботі доведено, що найбільш адекватною формою інноваційної підприємницької діяльності в країнах з ринкової економікою є «ризиковий бізнес» (венчурний). Він органічно поєднує дві форми суб'єктів: компанії венчурного капіталу і малі фірми, які їм фінансуються.

В процесі дослідження встановлено, що важливим напрямом створення інноваційної інфраструктури в Україні є формування інноваційних центрів, наукових і технологічних парків і бізнес інкубаторів, за допомогою яких здійснюється стратегія стимулювання зростання, котра зводить разом елементи промислової, регіональної та інноваційної політики. Діяльність наукових парків, а також споріднених регіональних структур (технополісів і бізнес інкубаторів) здійснюється на основі взаємовигідних принципів як для науки, так і для бізнесу.

За вірної організації та вибору вдалого місця розташування парки і бізнес-інкубатори можуть стати регіональними полюсами зростання, забезпечувати прямі та непрямі ефекти прискорення розвитку всього регіону.

В роботі визначено, що практично у всіх країнах світу інкубатори і технопарки користуються підтримкою держави, що виконує фінансування програм з розвитку малих форм підприємництва, особливо в науково-технічній сфері.

В роботі доведено, що законодавче забезпечення інноваційного процесу відбувається у двох напрямах, а саме: шляхом створення умов для інноваційної діяльності та вдосконалення конкретних напрямів її реалізації.

Чинне законодавство надало широкі повноваження у вирішенні проблем формування та реалізації державної інноваційної політики Верховній Раді України, Президенту України, Раді національної безпеки та оборони України, Кабінету Міністрів України, міністерствам та відомствам, Національним та галузевим академіям наук України, галузевим науково-дослідним та проектно-конструкторським організаціям, підприємствам. Разом вони становлять систему формування та реалізації державної інноваційної політики.

Проаналізувавши літературні джерела доведено, що результативна інноваційна політика будується на постулаті, за яким управління науково-інноваційним комплексом не повинно бути фактором боротьби за перерозподіл політичної та ідеологічної влади. Одним із прикладів цього втручання влади в науку є багатолітнє протистояння фізиків некомпетентному філософсько-ідеологічному тиску.

В процесі дослідження встановлено, що саме пошук оптимальної взаємодії держави і приватного сектора та сталого розуміння інноваційного процесу як процесу саморозвитку складної системи призвели до усвідомлення досягнення досконалої інноваційної діяльності підприємницького сектора внаслідок створення «макроумов» інноваційної діяльності. Основними «макроумовами» є: визначення пріоритетів, формування правового, інформаційного та освітнього середовища.

У другому розділі – «Сучасний стан організаційно-економічної діяльності інноваційної інфраструктури як об’єкта державного регулювання» – проаналізовано основні моделі внутрішньої структури інноваційних процесів; досліджено основні напрями формування інноваційної інфраструктури в регіональній політиці України; розглянуто інноваційне забезпечення взаємодії державних органів управління з інноваційною інфраструктурою.

На основі зробленого аналізу основних інноваційних моделей, серед яких модель інноваційного ланцюга, кібернетична модель, моделі співробітництва (взаємодії), моделі комплексних соціально-технічних систем, можна відмітити, що всі вони створені на базі моделі інноваційного ланцюга, але жодна з них не може бути використана як інноваційна модель розвитку регіону.

Дослідження світового досвіду, показало, що хоча ринок і відіграє вирішальну роль у стимулюванні інноваційної активності, відборі інноваційних продуктів адекватних потребам суспільства, але без регулюючої ролі держави на всіх рівнях неможливо забезпечити динамічний розвиток інноваційної активності, формування сприятливого клімату в інфраструктурі інноваційного середовища.

Неефективність чисто ринкових механізмів регулювання діяльності малих підприємств в інноваційній сфері змусила уряди промислово розвинених країн розробляти та реалізовувати програми підтримки малого інноваційного бізнесу.

В Україні ще не знайшла достатнього розвитку інфраструктура фінансової підтримки науки та інноваційної діяльності. Ліквідовано Державний інноваційний фонд, вкрай незначні кошти виділяються для Державного фонду фундаментальних досліджень. Відсутні фонди підтримки наукових ініціатив, відповідні фінансово-кредитні компанії та венчурні фонди.

Визначено, що одним із завдань української інноваційної інфраструктури має стати податкове стимулювання, сприятлива амортизаційна політика, податкові кредити, митні пільги, а також змішані форми заохочення. Це приведе до стимулювання регіонального розвитку.

Варто звернути увагу на те, що вже з кінця 70-х років у Великобританії, Німеччині, США та низці інших країн все більшу роль у розвитку наукомістких галузей економіки, а також інноваційних процесів поряд із центральними починають грати територіальні органи влади. Це стосується більшою мірою регіонів з високим науковим потенціалом.

В Україні варто виділити такі території як Київ (389 наукових організацій), Харківська область (233), Донецька область (108), Львівська область (90), Дніпропетровська область (83). В інших регіонах науково-технологічна та інноваційна політика мають, головним чином, базуватися на залученні досягнень науки та технологій у регіональне виробництво з ініціативи та за підтримки регіональної влади.

Аналіз статистичних даних показав, що у 2008 р. кількість промислових підприємств, які впроваджували інновації, за регіонами зменшилась й становила 1120, що на 386 та на 383 менше, ніж у 2007 та 2006 рр. відповідно, (табл. 1).

Серед регіонів, в яких кількість промислових підприємств, що впроваджували інновації в 2008 р. була найбільшою, можна виділити Донецьку та Харківську області (близько 10% від їх загальної кількості); Вінницьку, Житомирську, Київську, Луганську, Львівську, Кіровоградську, Черкаську, Чернігівську області та м. Київ (у межах 4-6% від їх загальної кількості). В інших областях кількість таких підприємств була меншою за 4%.