ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЩОДО РЕЛІГІЇ ТА ЦЕРКВИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ УКРАЇНСЬКОГО І РОСІЙСЬКОГО ДОСВІДУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі вказано на зв’язок дисертації із напрямами наукових досліджень, обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначається об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, подаються методологічні основи дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію та практичне значення отриманих результатів, умотивовується структура дисертації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження державної політики у сфері свободи совісті та релігійних інституцій” –системно досліджено джерельну базу, вітчизняну та зарубіжну наукову літературу з державного управління, політології, права, соціології, філософії та історії релігії, визначено проблемне поле, яке потребує наукового аналізу.

Зокрема, розглядаються юридичні і політичні дискусії з проблем правового статусу релігійних організацій, їх державної реєстрації, питань реституції церковного майна, власності і землеволодіння, регулювання проблем, які виникають унаслідок діяльності нових релігійних рухів і реакції на неї з боку суспільства та історичних церков, параметрів соціального служіння релігійних інституцій і прийнятності/неприйнятності фінансово-організаційної підтримки цього служіння з боку держави, здійснення державної релігієзнавчої експертизи, а також навколо питання релігійної освіти у загальноосвітніх світських школах.

Зроблено висновок, що в процесі майже двадцятилітньої розробки концептуальних засад, теоретико-методологічних і науково-практичних основ пострадянської державної політики у сфері свободи совісті і відносин з релігійними організаціями були досягнуті серйозні наукові результати як українських, так і російських вчених. Водночас низка проблем у цій галузі надалі залишається гостро дискутивною.

Зосереджено увагу на майже повній відсутності комплексних досліджень, за невеликими і аналізованими у роботі винятками, в яких державна політика у сфері свободи совісті стала б предметом всебічного розгляду в контексті системи державного управління, об’єктом аналізу з точки зору ефективності і адекватності соціально-політичним завданням, що стоять перед країною, а також у контексті якості державного менеджменту. Зокрема, у вітчизняній науці ще не здійснювався компаративний аналіз реалізації державної політики Україною і Російською Федерацією у галузі державно-церковних відносин. Практично відсутні праці, в яких би порівнюються засади, стратегії і практики державної політики щодо забезпечення свободи совісті і відносин з релігійними організаціями в обох країнах.

На підставі розгляду моделей державно-церковних відносин як в історичній перспективі, так і з огляду на множинність їх сучасних виявів зроблено висновок, що такий розгляд дає змогу предметно аналізувати специфіку державних політик у релігійній сфері, але не підміняє собою цей аналіз. Звернення до певною мірою конвенційної типології державно-церковних відносин (теократична, ієрократична, цезаропапістська, релігійно-державне ототожнення, модель наявності державної церкви (релігії); коопераційна; сепараційна; секулярного абсолютизму) свідчить, що ця типологія не відображає характеру політик, здійснюваних державами в релігійній сфері. Тому для дослідження характеру, змісту і напрямів еволюції державних політик у релігійній сфері і сегментів систем державного управління, які забезпечують реалізацію цих політик, пропонується визначити блок операційних змінних, які слугуватимуть одиницями теоретичного аналізу досліджуваної проблеми. Це два генеральних блоки: загальний індекс демократичності країни та характер релігійної культури і деномінаційної структури, а також ряд спеціальних змінних: забезпечення фундаментальних прав і свобод у сфері свободи совісті; наявність/відсутність дискримінації тих чи інших релігійних спільнот на законодавчому рівні та/або на рівні правозастосувальної практики; наявність/відсутність дискримінації релігійних меншин релігіями більшості; делегування релігійним організаціям функцій державного управління або позбавлення їх цих функцій; рівність/нерівність/ієрархічність релігійних організацій перед законом, зокрема наділення певної релігійної організації особливим статусом чи наявність інституту визнаних релігійних організацій, які відрізняються за правовим статусом від інших; ступінь автономії релігійних організацій; характер, ступінь і механізми регулювання присутності релігійних організацій у публічній сфері.

Інтеграція запропонованих змінних і застосування їх до конкретного політико-правовового, організаційно-управлінського, історико-культурного та релігійно-суспільного контексту створює підґрунтя для аналізу характеру, особливостей і напрямів еволюції державної політики у релігійній сфері України і Російської Федерації та реалізації цих політик у системі державного управління цих країн.

У другому розділі – “Держава та релігійні інституції в Україні і Росії: компаративний аналіз суб’єктно-об’єктних відносин” – досліджуються особливості еволюції релігійної ситуації в обох країнах після розпаду СРСР, державного будівництва й політичного розвитку кожної з них та вплив цих факторів на формування засад державно-церковних відносин і практичне втілення державної політики у сфері свободи совісті.

Компаративний аналіз специфіки релігійно-інституційного та суспільно-релігійного розвитку дає змогу виокремити спільні риси релігійності українського і російського суспільств, до яких можна віднести: зростання самоідентифікацій релігійності, особливо бурхливе в першій половині 1990-х рр.; підвищення рівня воцерковленості населення; наявність дуже виразних “ножиць” між самоідентифікацією і релігійними практиками; різке зменшення чисельності тих, хто відносить себе до категорії “атеїст”; наявність більш високої релігійної самоідентифікації серед молоді, ніж у людей середнього віку, тісний зв’язок між конфесійно-деномінаційною і етнонаціональною ідентичностями.

Зазначено, що у сфері свободи совісті та релігійно-інституційного розвитку щойно проголошена Українська держава відразу ж стикнулася з внутрішньоправославними і православно-греко-католицьким конфліктами, які не тільки загрожували основам громадянського миру і внутрішній стабільності в країні, але й суттєво ускладнювали відносини з російською державою. Врегулювання цих конфліктів на довгий час стає наріжною проблемою системи державного управління у сфері, що розглядається. По суті, переважна більшість рішень центральної влади у системі релігійно-суспільних відносин не могла (і досі не може) ігнорувати наявність міжконфесійного напруження. Це стосується таких принципових питань, як повернення експропрійованого радянською владою майна релігійних інституцій (на велику кількість його об’єктів, включаючи пам’ятки культури національного рівня, претендують центри, управління й громади різних юрисдикцій); сприяння організації соціального служіння церков і релігійних організацій (конфлікти здебільшого унеможливлюють реалізацію спільних проектів найбільш численних церков); репрезентації України на міжнародній арені, участі в міжнародних і регіональних міжрелігійних організаціях, роботи зі співвітчизниками за кордоном та ін. Конфлікти відволікали значний обсяг соціальної енергії церков, підривали авторитет священнослужителів, потребували активного втручання судових органів і силових структур, політизували релігійне життя, оскільки суб’єкти політичного життя ставали на бік якоїсь із конфліктуючих сторін і великою мірою посилювали роль органів державної влади і місцевого самоврядування у структурі державно-церковних відносин, оскільки ці органи вимушені виступати арбітром у суперечках між релігійними організаціями.

Водночас у Росії надзвичайно серйозним викликом для всієї системи державного управління у сфері релігійно-суспільних відносин стало піднесення національної самосвідомості народів, які традиційно сповідують іслам – з одного боку, та зміцнення позицій Руської православної церкви (РПЦ), її впливу на суспільно-політичну ситуацію – з другого. Остання тенденція супроводжується посиленням дискримінації релігійних меншин, у тому числі досить численних і поширених у Росії церков протестантського напряму. Це, зокрема, проявилося в “антисектантських” акціях з боку окремих місцевих органів влади, православної громадськості і масштабних зусиль з обмеження місіонерської діяльності та соціального служіння протестантських громад.

На підставі викладеного робиться висновок, що релігійний плюралізм, який реально склався в Україні, постає головним чинником, який відрізняє вітчизняну ситуацію від російської. Релігійно-суспільна ситуація, яка була відмінною для Росії і України вже на стартових позиціях пострадянського самостійного розвитку цих держав, у подальшому набувала для кожної з них за збереження певних спільних елементів дедалі більших особливостей. Відмінними стали і вектори формування державних політик у релігійній сфері та структури і механізми реалізації цих політик системами державного управління.

Аналіз формування концептуальних засад державно-конфесійних відносин у процесі творення систем державного управління показав, що російське законодавство про свободу совісті, яке на початку 1990-х рр. було одним з найбільш ліберальних з-поміж посткомуністичних країн, зазнало суттєвих трансформацій, спричинених дедалі більшим посиленням авторитарних тенденцій в управлінні країною і пошуками керівництвом країни джерел політичної легітимації у традиційних для Росії ідейних формулах. Ці трансформації дістали вияв у наданні як законодавчих, так і політичних, інформаційних, соціокультурних та організаційних преференцій Руській православній церкві, обмеженні можливостей її конкурентів на російській релігійній сцені, запровадженні нової, різностатусної ієрархії законодавчого статусу для релігійних організацій країни та випробувального терміну для релігійних організацій, що мають намір отримати статус юридичної особи.

Водночас вітчизняне законодавство про свободу совісті, яке склалося на початку 1990-х рр., відображає наявний рівень релігійного плюралізму, що є одним з найбільш високих у Центрально-Східній Європі та країнах Євразії. Релігійний плюралізм робить реальною рівність релігійних організацій перед законом незалежно від їх кількості та особливостей історичного розвитку, досить послідовно захищає релігійні меншини, надає їм гідні умови для реалізації власної місії. Разом з тим, як показує аналіз, вітчизняному законодавству про свободу совісті, ядро якого було створено ще в період до здобуття Україною незалежності, бракує чіткості, прозорості у питаннях, які стосуються, зокрема, реєстрації статутів релігійних організацій, повернення майна відчуженого у них упродовж радянського періоду, юридичних механізмів, які б унормували душпастирську опіку в Збройних Силах та інших військових формуваннях, у місцях позбавлення волі, а також освітню діяльність релігійних організацій.

Обґрунтовано, що наявний режим державно-церковних відносин не може вважатися остаточно оформленим як для України, так і для Російської Федерації. Громадсько-політичні дискусії, які тривають в обох країнах, здатні об’єктуватися як у закони та підзаконні акти, які обмежують свободу совісті та права громадян (про що свідчить і досвід російської законотворчості, і невдалі спроби ухвалення обмежувальних законів в Україні), так і такі, що роблять правову базу у сфері свободи совісті більш адекватною рекомендаціям і вимогам Парламентської асамблеї Ради Європи та рішенням Європейського Суду з прав людини.

У третьому розділі – “Реалізація політики щодо релігії, релігійних інституцій та віруючих у практиці державного управління України та Росії” – здійснено аналіз національних особливостей розбудови систем державного управління та практичного досвіду у сфері забезпечення свободи совісті та державно-церковних відносин в обох країнах.

Порівнюються державні органи по зв’язках із релігійними організаціями та у справах релігій, характеризується діяльність відповідного органу в Україні (Ради у справах релігій, Державного комітету у справах релігій, Міністерства у справах національностей, міграції та культів, Державного департаменту у справах релігій, Державного комітету у справах національностей і релігій) та діяльність у релігійній сфері державних структур Російської Федерації. Зазначається, що відсутність у Російській Федерації федерального органу у справах релігій зумовлена не стільки послідовністю політики відокремлення Церкви (релігійних організацій) від держави, скільки особливим суспільним статусом Руської православної церкви. Відсутність такого органу компенсується наявністю спеціальних комісій, комітетів, рад тощо у федеральних органах законодавчої й виконавчої влади. Крім того, центральний орган виконавчої влади РФ (Міністерство юстиції) має право здійснення контролю за діяльністю релігійних організацій, у той час як український законодавець відповідному центральному органові виконавчої влади (Державному комітету України у справах національностей і релігій) таких повноважень не надає.

На основі аналізу винятків, пов’язаних з релігійними переконаннями та забезпеченням конституційного права громадян на свободу совісті, у нормативно-правовій та правозастосувальній практиці органами державної влади та управління, обґрунтовується положення, згідно з яким створення державою системи надання громадянину менш обтяжливої для його совісті альтернативи у виконанні свого конституційного обов’язку є принциповою ознакою демократизації державотворчих процесів. Однак зазначається, що така альтернатива не повинна перетворюватися на різновид покарання особи, а має спиратися на надійне правове підґрунтя, належні механізми реалізації та незалежну судову систему.

Окрема увага приділяється аналізу політики обох держав у найбільш проблемних на сучасному етапі питаннях державно-церковних відносин: повернення церковного майна та практичного забезпечення системами державного управління свободи совісті у двох дуже важливих інститутах соціалізації індивідів – школі й у війську.

Здійснений аналіз дає підстави зробити висновок, що створені Україною та Російською Федерацією засади регулювання проблем, що тут виникають, не можуть вважатися надійним правовим інструментом відновлення порушених майнових прав релігійних організацій. В обох країнах дотепер не відбувається системний процес реституції церковного майна, який може здійснюватися на основі визнання неправомірними дій радянської держави відносно Церкви та її власності, а отже, відновлення прав потерпілої сторони і повернення їй усього реквізованого майна або справедливої компенсації за нього. Водночас слід визнати, що і в Україні, і в Росії релігійні організації виявилися, по суті, єдиними, для кого законодавчо передбачена сама можливість повернення їм відчуженого тоталітарним режимом майна.

Реалізація права на свободу совісті у збройних силах є “особливим випадком” для державно-церковних відносин, у тому числі і тих, що ґрунтуються на системі відокремлення. Військовослужбовець поставлений в умови, коли реалізація ним людських прав і свобод у звичайному режимі є ускладненою, а часом неможливою. За цих обставин демократичні держави, де існує система відокремлення, вдаються до винятків і утримують у військовій організації оплачуваних коштом державного бюджету капеланів (військових священиків). Головними проблемами запровадження цієї моделі для обох країн є відсутність правової бази і загроза перенесення міжконфесійного напруження у військове середовище.

У свою чергу, ознайомлення з головними напрямами державної взаємодії з релігійними інституціями у процесі управління освітньою галуззю в Україні та Російській Федерації свідчить, що адекватними демократичному суспільству принципами запровадження елементів релігійної освіти у загальноосвітніх школах має стати добровільність, толерантність, позаконфесійність.

У процесі розгляду перспектив вдосконалення державно-церковних відносин у системі державного управління на основі попереднього компаративного аналізу формування системи державно-церковних відносин в Україні та Російській Федерації виокремлюється як низка цілком неприйнятних для України стратегічних і локальних управлінських рішень, у яких містяться застереження щодо можливих помилок, так і пропонуються напрями оптимізації державно-церковних відносин і підвищення ефективності державного управління у цій сфері. Одним з принципово важливих інструментів такої оптимізації мала б стати легітимація “Концепції державно-конфесійних відносин в Україні”, а також усунення проблем, на які вказує Україні ПАРЄ та Європейський Суд з прав людини.

У розділі обґрунтовується необхідність удосконалення українського законодавства про свободу совісті, яке б, зокрема, передбачало: надання релігійним об’єднанням статусу юридичної особи, а також можливості викладання релігійно-моральних дисциплін у загальноосвітніх закладах; скасування подвійної реєстрації релігійних організацій; врегулювання спеціальним законом процесу повернення відчуженого у церков майна; нормативно-правове забезпечення соціального партнерства між державою та релігійними організаціями у здійсненні останніми історично й сутнісно притаманних їм функцій суспільного служіння; правове уточнення питання деполітизації діяльності релігійних організацій.

Доводиться, що ухвалення першочергових законів у сфері державно-церковних відносин не приведе до “надмірної зарегульованості” у цій сфері суспільних відносин: чим більш детально буде регламентовано права й обов’язки сторін у кожному аспекті, що розглядається, і чим більше вони відповідатимуть нормам, що вже існують у демократичних суспільствах, тим нижчою буде вірогідність зловживань, неправових рішень і локальної нормотворчості, що спирається на інтереси й смаки окремих посадових осіб.

Необхідність урегулювання якомога більшого переліку суперечливих питань у сфері свободи совісті й державно-церковних відносин посилюється також, по-перше, тим, що принцип, згідно з яким “те, що не є забороненим законом, є дозволеним”, ще не набув загальносуспільного сприйняття і правозастосувальної практики і, по-друге, тим, що рішення судів в Україні не є джерелом права.