ОРГАНІЗАЦІЙНО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ СТІЙКИМ РОЗВИТКОМ АДМІНІСТРАТИВНИХ РАЙОНІВ

Краткое содержание

ОСНОВИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, її значення для розвитку місцевого самоврядування в Україні, визначено ступінь наукової розробленості теми; розкрито мету, завдання й гіпотезу дисертаційної роботи; наведено наукову новизну й практичне значення отриманих результатів; подані відомості щодо апробації й опублікування результатів дослідження.

У першому розділі – «Теоретичні основи забезпечення стійкого розвитку адміністративно-територіальних одиниць» – розглянуто генезис наукових ідей щодо змістовних ознак понять «стійкість» і «стійкий розвиток» систем, що дозволяє розвинути наукові погляди на їх сутність у контексті територіального й управлінського аспектів; визначаються сучасні тенденції запровадження політики стійкого розвитку в зарубіжних країнах; досліджується адміністративний район як відкрита система, з точки зору взаємозв’язків у самій системі та за її межами; розглядається існуюча модель управління адміністративним районом; організаційно-правові передумови забезпечення стійкого розвитку цих територій органами місцевого самоврядування.

Проведений у дисертації аналіз теоретичних підходів до визначень понять «стійкість», «стійкий розвиток» дає підстави стверджувати, що стійкий розвиток територіальних систем розглядається як збалансування економічної, екологічної, соціальної складових розвитку для забезпечення повноцінного життєвого середовища. Однак поза увагою залишаються практичні аспекти процесу управління, які б забезпечували відповідну діяльність органів публічної влади на місцевому  рівні.  Це дало підстави розвинути наукові погляди щодо визначення  понять «стійкість» і «стійкий розвиток» з позиції територіального підходу й управлінського аспекту. Основна спільна змістовна ознака, яка  виокремлюється автором з-поміж інших, відображається як узгодженість між агрегованими параметрами економічної, екологічної, соціальної складових розвитку адміністративно-територіальних одиниць.

Аналіз закордонного досвіду свідчить про те, що розробка й прийняття стратегічних документів, їх інституційно-правове забезпечення, організація системи спостереження є основними засобами під час планування з метою стійкого розвитку. Важливого значення набувають і цілі щодо удосконалення місцевого управління в напрямку реалізації політики стійкого розвитку.

У роботі акцентується увага на адміністративному районі як адміністративно-територіальній одиниці в територіальному поділі країни. Дане територіальне утворення пропонується розглядати як складну динамічну систему, що постійно розвивається та взаємодіє із зовнішнім середовищем. Відображено сучасні тенденції розвитку адміністративних районів, які характеризуються структурною деформацією, технологічним відставанням сільськогосподарського виробництва (економічний аспект), поглибленням диспропорцій між рівнем життя сільського та міського населення (соціальний аспект), екстенсивним веденням сільськогосподарського виробництва в умовах посилення техногенного впливу на природне середовище (екологічний аспект). Це свідчить про необхідність вирішення проблем розвитку адміністративних районів на основі підвищення ролі та можливостей органів місцевого самоврядування щодо забезпечення їх  стійкого розвитку.

Доведено недосконалість системи управління на районному рівні, що,  у свою чергу, є перешкодою для розвитку районів у напрямі стійкості. Так, існуюча модель управління даним територіальним утворенням  закріплює підходи до функціонування різних за своєю природою органів публічної влади, які мають спільний предмет відання – формування суспільних відносин, спрямованих на соціально-економічний розвиток. Це породжує одну з найскладніших проблем теорії та практики управління – розмежування між ними функцій, повноважень, ресурсів на їх виконання.

Розкрито необхідність і можливість реалізації принципу стійкого розвитку в місцевому самоврядуванні. Система поглядів базується на аналізі та синтезі щодо взаємообумовленості законодавчо закріплених принципів місцевого самоврядування з принципами державної регіональної політики та загальносистемним принципом об’єктивності. Визначено, що зазначені принципи управління узгоджуються між собою та забезпечують можливість здійснювати управлінську діяльність у напрямі стійкого розвитку.

На основі аналізу  взаємозв’язку між принципами діяльності й функціями органів управління всіх рівнів та врахування дії загальносистемного закону щодо функціональної цілісності системи запропоновано інтегрувати основні функції місцевого самоврядування за економічною, екологічною, соціальною сферами діяльності в одну – соціо-еколого-економічну та виокремити з поміж інших функцій управління таку функцію управління, як «моніторинг стійкого розвитку». За сферою діяльності соціо-еколого-економічна функція  передбачає організацію діяльності суб’єктів місцевого самоврядування в напрямі узгодження основних складових розвитку – економічної, екологічної, соціальної; функція управління «моніторинг стійкого розвитку» –  спостереження за системою показників їх інтегрування та подальший аналіз стану адміністративно-територіальних одиниць за допомогою інформаційно-аналітичного інструментарію.

У другому розділі – «Дослідження та обґрунтування методології оцінювання стану територій з позиції стійкого розвитку» – розглядаються методологічні підходи до оцінювання територій з позиції стійкого розвитку; здійснюється аналіз результатів оцінювання соціально-економічного розвитку районів на прикладі Дніпропетровської області відповідно до затвердженого в Україні Порядку про запровадження комплексної оцінки соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі Порядок); обґрунтовуються підходи до побудови методико-технологічної моделі та формування інструментарію щодо оцінювання адміністративних районів за ознакою «стійкість».

Дослідження досвіду зарубіжних країн свідчить про те, що важливим аспектом запровадження національних політик стійкого розвитку є процес розробки стратегій, способів їх реалізації, запровадження системи збору та аналізу інформації на основі показників, запропонованих Комісією зі стійкого розвитку при ООН. При цьому цілі спрямовані на узгодження темпів соціально-економічного розвитку з можливостями природних систем. Методологія оцінювання розвитку базується на двох підходах: перший – використання інтегральних індикаторів з урахуванням еколого-економічних, еколого-соціально-економічних, екологічних показників відповідно до обраних напрямів розвитку; другий – використання системи індикаторів з виокремленням таких підсистем показників, як екологічна, економічна, соціальна, інституціональна.

Дослідження існуючих в Україні методологічних підходів до комплексного оцінювання стану адміністративно-територіальних одиниць свідчить про неврахування певних особливостей функціонування адміністративних районів та обмежені можливості щодо формування інформаційно-аналітичного інструментарію для планування місцевого розвитку.

Відповідно до чинного в Україні Порядку проведення комплексної оцінки соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць здійснено аналіз результатів оцінювання адміністративних районів Дніпропетровської області. З’ясовано, що Порядок має певні недоліки для оцінювання й аналізу, у тому числі й з позицій стійкості: несистематичний характер збору показників –  47,0 % від їх загальної кількості обліковуються щомісячно, близько 30,0 % – щоквартально, 23,0 % – щорічно; показники не повною мірою відображають економічні, екологічні, соціальні процеси розвитку. Так, в економічному розрізі значна частина показників відображає стан фінансових розрахунків. Такий показник, як обсяг реалізованої продукції, характеризується лише за окремими видами економічної діяльності, а саме: промисловість і сільське господарство, значна частина показників відображає  темпи приросту, що спотворює фактичний стан справ з огляду на такі фактори, як цінова політика та інфляція. Показники, які б характеризували забезпеченість об’єктами соціального призначення, рівень надання послуг закладами охорони здоров’я й освіти, стан здоров’я населення, відсутні. Проте в теорії стійкого розвитку вищезазначені напрями є основними, що потребують змін у соціальній сфері. Сфера екології не відображена показниками, що характеризують техногенне навантаження, – наявність та утворення небезпечних відходів.  

Крім того, відповідно до Порядку, оцінювання соціально-економічного розвитку територій здійснюється на основі розрахованих рейтингових оцінок за окремими сферами діяльності. Застосований підхід до побудови рейтингових оцінок за сферами соціально-економічного розвитку дозволяє лише визначити місце окремого району стосовно інших. Це унеможливлює здійснення аналізу для формування управлінських впливів у частині збалансування економічної, екологічної, соціальної складових під час розробки планів розвитку відповідних  адміністративно-територіальних одиниць.

Сформовано підхід до побудови базисної моделі реалізації функції управління «моніторинг стійкого розвитку». Даний підхід передбачає змістовне наповнення функції управління «моніторинг стійкого розвитку» на основі побудови методико-технологічної моделі та формування інструментарію для оцінювання адміністративних районів з позиції стійкого розвитку.  Методологія побудови методико-технологічної моделі базується на запропонованій системі первинних показників, які на відміну від нормативно врегульованих найбільш повно характеризують економічний, екологічний, соціальний стан районів і одночасно відображають пріоритетні напрями стійкого розвитку;  групуванні первинних показників у компонентні (більш узагальнені характеристики) в розрізі складових розвитку – економічної, екологічної, соціальної; розрахунку інтегральних оцінок компонентних характеристик з наступним їх агрегуванням в оцінки за соціальною, економічною, екологічною складовими розвитку. Як інформаційно-аналітичний інструментарій пропонується розподіл районів за рівнями розвитку відповідно до визначених порогових значень економічного, екологічного, соціального станів розвитку;  розподіл районів у класифікаційні групи за ознакою «стійкість».

У третьому розділі – «Наукові підходи до забезпечення стійкого розвитку адміністративних районів органами місцевого самоврядування» –запропоновано науковий підхід до побудови методико-технологічної моделі та формування інструментарію оцінювання розвитку адміністративних районів за ознакою «стійкість», продемонстровано можливість його застосування, відображено способи інституційно-правового врегулювання організаційно-інструментального забезпечення діяльності районних та обласних рад в напрямі зміни традиційної моделі розвитку.

З метою  організації практичної діяльності районних та обласних рад  побудовано модель організаційно-інструментального забезпечення  управлінських впливів через вироблення й прийняття обґрунтованих управлінських рішень на науковій основі в напрямі стійкого розвитку адміністративних районів (рис. 1).

Для відображення економічного, екологічного, соціального стану районів будується методико-технологічна модель на основі застосування кореляційного аналізу – для визначення взаємопов’язаних показників та вибору серед них некорельованих. Подальше використання методу головних компонент дозволяє побудувати інтегральні оцінки компонентних характеристик економічної, екологічної, соціальної складових розвитку й агрегувати їх в оцінки економічного, екологічного, соціального станів  адміністративно-територіальних одиниць через лінійне перетворення загальної кількості показників у показники, які між собою некорельовані й нормовані. Економіко-математичні методи дають змогу  визначити параметри кореляційної матриці, через які будуються лінійні рівняння економічної, екологічної, соціальної складових розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Крім того, метод головних компонент дозволяє визначити ступінь впливу первинних показників на інтегральні оцінки компонентних характеристик і останніх – на агреговані оцінки економічного, екологічного, соціального станів відповідно до коефіцієнтів лінійних рівнянь для здійснення більш системного аналізу їх розвитку.