ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 “Історіографія, джерельна та теоретична база дослідження” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Стан наукового розроблення проблем кримінально-виконавчої політики” систематизовано наукові теорії, що обґрунтовують юридичну суть кримінально-виконавчої політики, обумовленої історичним чинником її розвитку на сучасному етапі розбудови правової держави.

На основі порівняльного аналізу концепцій, запропонованих сучасними дослідниками кримінально-правової політики України (Л.В. Багрій-Шахматов, І.Г. Богатирьов, Є.М. Бодюл, А.П. Гель, С.Д. Гусарєв, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, А.П. Закалюк, О.І. Зубков, Р.А. Калюжний, А.М. Колодій, О.Г. Колб, Л.А. Луць, В.А. Льовочкін, В.О. Меркулова, П.П. Михайленко, Г.О. Радов, А.Х. Степанюк, В.М. Трубніков, П.Л. Фріс, А. Є. Шевченко, Ю.С. Шемшученко, О.І. Ющик, О.Н. Ярмиш) встановлено, що за роки незалежності України наукові інтерпретації сучасного кримінально-виконавчого процесу значно розширили свою проблематику та наразі включають усі складові цього сегменту суспільних відносин, зокрема: політику держави у сфері виконання кримінальних покарань; становлення та розвиток кримінально-виконавчого законодавства; формування системи виконання
й відбування кримінальних покарань та її вдосконалення; практичну діяльність органів й установ виконання покарань та громадських організацій, об’єднань
й органів місцевого самоврядування, що залучаються до процесу виправлення
і ресоціалізації засуджених; співвідношення кримінально-виконавчого права України з міжнародними актами й стандартами в цій сфері; накопичення та систематизацію знань з теорії та практики виконання покарань.

За роки незалежності кримінально-виконавча система України зазнала істотних змін, пов’язаних передусім із необхідністю творення нової джерельної бази, поступово вивільняючись від попередньої (радянської) і залучаючи кращі міжнародні джерельні стандарти. Однак з точки зору методології теорії права необхідно визначитись із самим поняттям “систематизація джерел кримінально-виконавчого права”. А це зобов’язує проаналізувати всі визначення, що функціонують у процесі систематизації та упорядкування кримінально-правових актів, і з позицій розуміння зазначених проблем внести відповідні корективи.

У підрозділі 1.2. “Теоретико-правові та методологічні питання концептуального визначення кримінально-виконавчої політики України в науковій юридичній літературі” подається огляд різних підходів до трактування як самого поняття “політика”, що ототожнюється з усвідомлено організованою діяльністю органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, громадських об’єднань, партій тощо і яка визначається їх інтересами та цілями, так і такої її складової, як кримінальна політика, що визначає основні напрями, методи та засоби боротьби держави зі злочинністю, завдання, форми та зміст діяльності правоохоронних органів і громадських організацій, що беруть участь у її здійсненні. Ця діяльність є багатогранною і включає: швидке й повне розкриття злочинів, установлення осіб, винних у їх вчиненні, та забезпечення правильного застосування законодавства про кримінальну відповідальність; правильну юридичну кваліфікацію вчиненого злочину з призначенням відповідного покарання; належне виконання призначеного за вироком суду покарання.

Останніми роками склалися сприятливі можливості для теоретико-концептуального визначення кримінально-виконавчої політики України в контексті юридичної діяльності (С. Д. Гусарєв та ін.). Сучасна методологічна база досліджень проблем юридичної діяльності формується на основних положеннях праворозуміння, поєднання та взаємодоповнення юридичного позитивізму, соціологізму, інтегративної юриспруденції, а також на ідеях верховенства права, визнання прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, розмежування права та закону, пріоритету закону щодо підзаконного акта. Відповідно до цього, стратегію, основні форми й методи реалізації кримінально-виконавчої політики, процес її формування та розвитку прямо чи опосередковано визначає комплекс соціальних факторів.

Доведено, що теоретичне визначення кримінально-виконавчої політики можливе лише на основі здобутків наук, що не лише розробляють проблеми протидії злочинності (кримінологія, кримінальне право, кримінально-виконавче право), а й досліджують проблеми ресоціалізації засуджених (пенітенціарна психологія, пенітенціарна педагогіка, теорія виховання).

У підрозділі 1.3. “Історико-правові джерела з формування вітчизняної кримінально-виконавчої політики у другій половині ХVІІІ ст. та до здобуття Україною незалежності” проведено комплексний історико-правовий аналіз умов, у яких формувалася кримінально-виконавча політика, від найдавніших часів з акцентом на період виведення цієї політики на державний рівень, починаючи з другої половини ХVІІІ ст. і до 90-х років ХХ ст. Виявлення на цьому шляху конкретних норм, понять, інститутів та юридичних конструкцій, визначення засобами історико-порівняльного методу їх спільних і відмінних рис дало змогу відібрати зі значного національного спадку кращі зразки й види кримінально-виконавчої діяльності для використання в сучасних умовах.

Першим пенітенціарним законом, що діяв на теренах України, можна вважати артикули 31 та 32 розділу ІV Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. Викладені в них умови тримання в тюрмах ув’язнених різних категорій донині відображено у кримінально-виконавчому законодавстві України.

У формуванні української кримінально-виконавчої системи від ХVІІІ ст. значну роль відіграли такі визнані на той час джерела, як магдебурзьке право та “судові обрядки” Запорізької Січі. У період Козацької держави (від
Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського) поряд з джерелами на кшталт “Руської правди” в Україні діяли й інші правові норми, зокрема Литовські статути, Гадяцький трактат І. Виговського, Слободищевський пакт Ю. Хмельницького. Вітчизняні дослідники наголошують на важливості такої пам’ятки українського права ХVІІІ ст., як “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., що використовувалась у пенітенціарному праві аж до початку ХХ ст. Різноманітні історичні й історико-правові джерела засвідчують прогресивність кримінального права Гетьманщини, у якому важливе місце посідали передові на той час принципи покарання: законність; визнання особи винною і такою, яка підлягає покаранню лише за вироком суду; гуманність та ін.

Під впливом соціологічного напряму, що почав утверджуватися в теорії і практиці виконання покарань у Російській імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., в українських губерніях репресивні засоби покарання все більше поступалися місцем засобам виправлення особи злочинця. У цей же час утвердилися традиції патронажної діяльності з влаштування долі ув’язнених після звільнення з місць позбавлення волі.

Хоч на початку ХХ ст. перемогла тенденція поширення на Україну російського права й підвалин пенітенціарної системи, був період, коли Україна намагалася побудувати свою державу, відповідно, власну правову систему.
Це порівняно короткий в історії період (1917–1922 рр.) під загальною назвою “Українська революція”: Українська Народна Республіка часів Центральної Ради, Українська держава Гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Республіка часів Директорії, незважаючи на всі несприятливі обставини, а також вплив кримінального законодавства Російської імперії й Тимчасового уряду, продовжив генетичну наступність власне української пенітенціарної політики на цьому етапі українського державотворення.

З початком творення радянської моделі кримінально-виконавчої політики (1917–1924 рр.) пенітенціарні системи РРФСР та УРСР використовували переважно попередню правову базу, що залишилася у спадок від Російської імперії. Першим систематизованим актом радянського виправно-трудового права слід вважати Виправно-трудовий кодекс РРФСР (1924 р.). У подальшому радянська влада спромоглася створити потужну уніфіковану й розгалужену карально-виконавчу систему на базі Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР та союзних республік (1969 р.), Кримінального кодексу (КК) УРСР (1960 р.) і Виправно-трудового кодексу УРСР (1970 р.), що відповідала потребам тогочасного тоталітарного режиму, забезпечуючи його внутрішню міцність суворими партійно-адміністративними установками, які нерідко суперечили кримінально-виконавчому законодавству, призводячи до непоправних втрат.

Водночас радянська кримінально-виконавча система залишила помітний слід у вітчизняній пенітенціарній історії як з точки зору удосконалення законодавчої бази, розвитку науки кримінально-виконавчого права, так і у практичній площині – створення потужної матеріально-технічної бази установ виконання покарань та засобів їх забезпечення, що використовується і нині.

Розділ 2 “Становлення та розвиток сучасної кримінально-виконавчої політики України” складається з трьох підрозділів, присвячених розгляду основних проблем формування кримінально-виконавчої політики України в умовах незалежності.

У підрозділі 2.1. “Проблеми періодизації кримінально-виконавчої політики України” підкреслюється, що проблеми періодизації розвитку кримінально-виконавчої політики України, включаючи такі її компоненти, як розроблення теоретичних основ формування державної концепції, напрацювання і розвиток правової бази, управління її реалізацією в масштабах країни, регіону, місцевості, безпосередня правозастосовна діяльність у сфері реалізації завдань кримінальної політики, становлять значний науково-практичний інтерес, який можна задовольнити шляхом спостережень упродовж кількох періодів. Методологія цієї періодизації, розробленої колективом науковців (Є.М. Бодюл, В.Б. Василець, А.В. Кирилюк, В.О. Корчинський, І.І. Резник, С.Я. Фаренюк) під науковим керівництвом О.М. Джужі, ґрунтується на засадах суспільно-політичних відносин, що панують на певному етапі розвитку суспільства, зокрема – на етапі розбудови правової держави.

Визначено періодизацію кримінально-виконавчої політики, що ґрунтується на важливих державних рішеннях задля поступового перетворення кримінально-виконавчого закону на реальний механізм охорони й захисту прав особи, суспільства й держави загалом, зокрема:

1-й період – 1990–1993 рр. – формування нової стратегії кримінально-виконавчої політики шляхом внесення змін і доповнень до ВТК України з метою гуманізації карального механізму виконання покарань, прийняття цілої низки нормативно-правових актів, що започатковували реформування кримінально-виконавчої системи України, передусім постанови Кабінету Міністрів України “Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР” від 11 липня 1991 р. № 88;

2-й період – 1993–1996 рр. – прийняття важливих законодавчих актів з конкретних проблем пенітенціарної політики, пов’язаних із набуттям Україною членства в Раді Європи (1995 р.), і поступове приведення вітчизняного законодавства у відповідність із загальноєвропейськими та світовими стандартами;

3-й період – 1996–2000 рр. – організація широкомасштабної протидії злочинності на основі “Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996–2000 рр.”, утворення ДДУПВП та виведення його з підпорядкування МВС України;

4-й період – 2000–2009 рр. – створення законодавчої бази кримінально-виконавчої політики. Найважливішою подією на цьому шляху стало прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. нового КК України, 11 липня 2003 р. – КВК України, а 23 червня 2005 р. – Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”.

У підрозділі 2.2. “Кримінально-виконавча політика як засіб забезпечення виконання кримінальних покарань та запобігання злочинності” з’ясовано зміст, цілі, завдання, функції і форми реалізації кримінально-виконавчої політики України. Підкреслено, що більшість сучасних дослідників (І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, Г. О. Радов, А. Х. Степанюк) одностайні в тому, що кримінально-виконавча політика – це обов’язкова складова державної політики у сфері протидії злочинності, оскільки спрямована на реалізацію інституту кримінальної відповідальності.

Відповідно до цього, цілями сучасної кримінально-виконавчої політики є захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що потерпіли від злочинних посягань; забезпечення законності та справедливості при виконанні кримінальних покарань; ресоціалізація засуджених. Змістовно кримінально-виконавчу політику утворюють три складові: кримінально-виконавче право; кримінально-виконавча діяльність органів й установ виконання покарань, прокуратури та суду; правовідносини під час виконання покарання.

Як самостійна галузь права кримінально-виконавче право є основною формою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. До того ж кримінально-виконавче право, як і решта галузей права, складається з правових норм – обов’язкових правил поведінки, які охороняються державою, виражають та закріплюють, згідно з принципами кримінально-виконавчої політики, волю народу України у сфері виконання покарань. Іншими словами, кримінально-виконавча політика у співвідношенні з відповідною галуззю права створюють передумови ефективної практики виконання покарань та запобігання злочинам.

У підрозділі 2.3. “Формування політико-правових засад кримінально-виконавчої політики наукою кримінально-виконавчого права” порівняно різні підходи до визначення поняття науки кримінально-виконавчого права – однієї з наймолодших галузей юридичної науки і на цій основі визначено її предмет, історію розвитку, систему законодавства та його джерела.

На основі вивчення практики виконання покарань зроблено висновок, що предмет науки кримінально-виконавчого права набагато ширший від предмета галузі права й охоплює не тільки суспільні відносини, що виникають при виконанні та відбуванні кримінальних покарань, а й правове регулювання, закономірності та основні ознаки кримінально-виконавчого права як самостійної галузі права. Методологічною основою науки кримінально-виконавчого права є загальна теорія держави і права, яку можна розглядати як логічне узагальнення державно-правової практики, що відображає історичні закономірності розвитку держави та права. Базовою щодо науки кримінально-виконавчого права з багатьох положень є наука конституційного права. Наука кримінально-виконавчого права тісно пов’язана з іншими галузями правової науки, передусім з наукою кримінального права, теоретичні положення якої з питань злочину та покарання є необхідним підґрунтям для дослідження проблем і питань, пов’язаних із виконанням та відбуванням покарань. Історичні юридичні науки, зокрема історія держави і права України, історія права України, історія правових і політичних учень, дають змогу виявити джерела кримінально-виконавчого права, загальні закономірності становлення й розвитку його принципів.

Саме на історико-правових засадах, з використанням відповідних джерел, визначено підхід до формування національної пенітенціарної доктрини, внесено пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства з питань формування та реалізації кримінально-виконавчої політики України, розроблено проекти Положення про ДКВС України та низку інших програмних документів, які, на думку автора, сприятимуть піднесенню авторитету науки цієї галузі права у вирішенні нагальних проблем.

Розділ 3 “Законодавче та нормативно-правове закріплення концептуальних положень кримінально-виконавчої політики України” складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Кримінально-виконавча політика як чинник формування системи законодавчої бази з виконання покарань у сучасний період” розглянуто основні засади реалізації кримінально-виконавчої політики у законодавчій сфері, що полягають у визначенні завдань стосовно виконання кримінальних покарань (ст. 8–9, 19 Конституції України; ст. 1 КВК України); закріпленні в законі основних засобів впливу на засудженого з метою досягнення мети покарання (ст. 6 КВК України); встановленні правових механізмів реалізації всіх елементів мети покарання (виправлення та ресоціалізації засуджених, загальної й індивідуальної превенції) методами кримінально-виконавчого впливу.

З огляду на узагальнення досвіду правозастосування у сфері виконання покарань, визначено низку проблем законодавчого характеру, що впливають на ефективність реалізації кримінально-виконавчої політики, зокрема: відсутність логічного сенсу в багатьох підзаконних нормативних актах через недотримання в них співвідношення із законами або через невідповідність останніх сутності конкретно-історичних умов сучасної України; недосконалість юридичної техніки побудови деяких нормативних актів, порушення процедури їх прийняття та реалізації; недостатність законодавчого тлумачення основних напрямів діяльності органів держави у сфері застосування покарань та інших обмежувальних заходів; незадовільний стан понятійного апарату кримінально-виконавчого законодавства.