Формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387–1569 рр.)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність і необхідність проведення дослі­дження теми дисертації, наголошено на її зв’язку з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологію дослідження, розкрито новизну та викладено основні положення, що виносяться на захист, висвітлено наукове й практичне значення одержаних результатів, вказано на їхню апробацію та публікації автора з теми дисертації, наведено дані про структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” складається з двох підрозділів, у яких детально розглянуто історико-правову літературу та джерела із проблем формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства, а також визначено методологію дослідження.

У підрозділі 1.1 “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано загальну та спеціальну літературу з теми дослідження.

Наукова література історичного та юридичного характеру, що розкриває окремі питання формування та функціонування державно-правових і само­врядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства, створювалася впродовж трьох періодів: довоєнного, радянського і сучасного. Запропонована класифікація опублікованих праць у своїй основі відповідає приналежності до того чи іншого історіографічного напряму. До першої групи віднесено праці довоєнних дослідників, зокрема, В. Антоновича, М. Владимирського-Буданова, М. Гарасевича, М. Грушевського, Б. Дідицького, Д. Зубрицького, І. Линни­ченка, В. Мильковича, Ф. Тарановського, І. Філевича, І. Шараневича й інших, котрі акцентували на окремих питаннях політичної, соціально-економічної та культурної історії Галичини, лише побіжно згадуючи органи управління Польського королівства й особливості їхнього функціонування у Галичині.

Значний внесок у вивчення проблем організації управління Галичиною в складі Польського королівства зробили довоєнні польські вчені, висвітлюючи соціально-економічний, політичний і правовий статус Галичини як провінції Польського королівства. З-поміж них виріз­няються праці О. Бальцера, Я. Бандтке, Е. Брайтера, К. Гожицького, Р. Губе, С. Естрейхера, К. Кораного, С. Кутжеби, Б. Ленґніха, В. Лозинського, В. Майселя, Т. Островського, Я. Птасьніка, Ю. Рафача, Ю. Серадського, К. Стадницького, Л. Харевічової, А. Чолов­ського, Ф. Яворського. Ці вчені досліджували окремі аспекти становлення та розвитку польського середньовічного права й державного ладу, фрагментарно розглядаючи питання поширення польського права у Галичині.

Другу групу досліджень становлять праці української наукової школи. Однак у радянський період аналіз розвитку форм адміністративного управління, організації та діяльності судових органів, самоврядування, джерел права не входив до актуальних завдань наукових досліджень. Найвагомішими вважалися питання історії революційного руху, економічної та соціальної історії краю. Навіть у таких фундаментальних колективних працях, як “Нарис з історії України”, “Торжество історичної справедливості”, історико-правові аспекти подані стисло.

Суспільно-економічне й політичне становище галицьких українців у період Польського королівства висвітлювали М. Голубець, Я. Дашкевич, В. Інкін, Я. Ісаєвич, М. Котляр, Я. Кісь, А. Копистянський, І. Крип’якевич, П. Сас та ін.

Найпопулярнішими працями з даної проблеми радянського періоду визнавалися навчальні посібники професора К. Ліванцева. Вчений охарактеризував суспільно-політичний лад і право середньовічної Польщі, особливості формування польської станово-представницької монархії тощо. Заслуговують на увагу також праці радянських науковців-правознавців, зокрема К. Софроненко, А. Ткача, А. Пашука, Й. Юхо, С. Юшкова, котрі опосередковано торкалися функціонування окремих джерел права на українських землях періоду Польського королівства.

Серед повоєнних польських досліджень варто назвати праці професорів Ю. Бардаха, П. Домбковського, М. Калляса, Б. Лєснодорського, М. Пієтрчака та інших, які характеризували, зокрема, державно-правову систему Польського королівства, що поширювалася і на Галичину.

Загалом історико-правові дослідження правового статусу Галичини XIV–XVI ст. в радянський період не були інтенсивними. Їх активізація пов’язана з проголошенням незалежності України та становленням демократичної Української держави. Ця подія започаткувала також третій період історико-правових досліджень Галичини у складі Польського королівства.

У вирішенні науково-дослідних завдань дисертації значну допомогу надали праці сучасних українських істориків Ю. Зазуляка, Л. Зашкільняка, М. Капраля, М. Крикуна, О. Купчинського, Н. Яковенко, Р. Шуста та інших, де висвітлено історичні аспекти соціально-економічного та політичного становища галицьких земель у період Польського королівства.

Базовий рівень пізнання історико-правових проблем формування державно-правових інститутів Польського королівства у Галичині, поширення маґдебурзького права у Галичині в XIV–XVI ст. забезпечили праці В. Гончаренка, П. Гураля, П. Захарченка, В. Кіселичника, М. Кобилецького, В. Кульчицького, В. Макарчука, І. Терлюка, Б. Тищика та ін.

Широко використано у контексті теми дисертаційного дослідження сучасну польську наукову літературу. Серед значної кількості наукових праць вирізняються розвідки Є. Клочовського, Т. Мацієвського, С. Плази, К. Суйки-Зелінської, М. Щанєцького.

Окремо в підрозділі систематизовано й охарактеризовано джерельну базу дослідження. Проаналізовано праці джерелознавчого характеру, зокрема Д.Зубрицького, Б. Зиморовича, М. Капраля, О. Купчинського, Я. Дашкевича, В. Інкіна та інших, численні пам’ятки права, архівні матеріали, що зберігаються в архівах України й Польщі.

У підрозділі 1.2 “Методологічна основа дослідження” всебічно розглянуто наявні в сучасній історико-правовій науці підходи до концептуалі­зації історії формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387–1569 рр.), визначено основні концептуальні засади, на яких ґрунтується дисертаційне дослідження, визначено необхідність використання системи концептуальних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Насамперед автор проаналізував та узагальнив погляди науковців, запропонувавши своє розуміння державно-правових і самоврядних інститутів, їх ознак як складного історичного й правового явища. Тому загальна стратегія дослідження такого явища потребувала певного синтезу концептуальних підходів.

Діалектичний підхід дав змогу не лише оцінити кількісні та якісні зміни у розвитку досліджуваних явищ, а й охарактеризувати діалектику відносин стосовно формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387–1569 рр.). Отже, найцікавішим здобутком цього підходу є встановлення діалектичних взаємо­зв’язків формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства (1387–1569 рр.). Складною була діалектика внутрішніх і зовнішніх чинників у розвитку державно-правових і самоврядних інститутів на українських землях в період інкорпорації Галичини до складу Польського королівства.

У підрозділі проаналізовано й критично осмислено ідеї, покладені в основу парадигми дослідження державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства, що збагатило пошук співвідношення національного та ненаціонального (європейського) у традиції державно-правового розвитку того часу, дано оцінку тогочасним трансформаційним процесам у Руському і Белзькому воєводствах (1434–1569 рр.).

Плюралізм наукових підходів сприяв виявленню особливостей розвитку соціально-правового статусу Галичини в складі Польського королівства (Руського королівства (1349–1434 рр.) та Руського і Белзького воєводств (1434–1569 рр.).

Нові пізнавальні можливості дослідження формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів у Галичині в складі Польського королівства пов’язані зі сучасною методологією історико-правової науки. Для дослідження цього періоду використовувалися притаманні вітчизня­ному праводержавознавству наукові методи дослідження: загальнонаукові (діалектичний, системного аналізу, синергетичний, історичний) і спеціальні (історико-правовий, структурно-функціональний, статистичний, порівняльно-правовий (компаративний), формально-логічний та ін.).

Автор сформулював власне розуміння державно-правових і самоврядних інститутів як форми організації й регулювання суспільних відносин з властивими цій формі метою, функціями та засобами впливу на життя суспільства або окремих його частин. Саме цивілізаційний підхід дає змогу досліджувати в Україні історію державно-правових та самоврядних інститутів як історичну та правову традицію українського народу. Формування та функціонування державно-правових і самоврядних інститутів, зокрема в Галичині в складі Польського королівства (1387–1569 рр.), передбачав процес організації, створення органів влади і права у Галичині внаслідок суспільного розвитку та соціально-правових змін, а також відображення виконання ними своїх функцій.

Розділ 2 “Політичні та правові передумови приєднання Галичини Польським королівством” присвячений аналізу соціально-політичних передумов приєднання Галичини до складу Польського королівства і характеристиці змін у суспільно-правовому статусі галицького населення в процесі інкорпорації Галичини Польським королівством.

У підрозділі 2.1 “Соціально-політичні передумови приєднання Галичини Польським королівством та його наслідки” на основі використання нової історико-правової літератури й архівних джерел показано, що часті спустошливі татарські набіги, внутрішні суперечки свавільних бояр, підступна зрада ними державних інтересів, анархія, проблеми економічного характеру в першій половині XIV ст. послабили політичну й економічну могутність Галицько-Волинської держави. Цим скористались сусідні держави, які зазнали незрівнянно менших руйнувань від татарського лихоліття, – Польське королівство, Велике князівство Литовське, Угорське королівство, володарів котрих приваблювали багаті галицько-волинські землі.

Автор акцентує на тому, що однією зі сусідніх держав, яка першою намагалася встановити панування над галицькими землями – важливою складовою Галицько-Волинської держави, була Польща. Насильне приєднання Галичини до складу Польського королівства розпочалося завойовницькими походами польського короля Казимира ІІІ у 1340 і 1349 рр., який прагнув зміцнити та розширити кордони своєї держави і забезпечити значне збільшення доходів за рахунок мит від купців, котрі подорожували на схід через галицькі землі. У 1387 р. польська королева Ядвіга остаточно приєднала Галичину до своїх володінь, ставши сувереном цієї території.

Проаналізувавши праці польських та українських дослідників стосовно ідеологічних претензій на Галичину, автор вважає, що такі дії Казимира ІІІ і королеви Ядвіги можна кваліфікувати як анексію, тобто протиправне насильницьке приєднання Польським королівством частини Галицько-Волинської держави. Приєднання відбулося без згоди населення Галицько-Волинської держави і призвело до народного збройного опору галицьких українців польським завойовникам.

Використовуючи низку історико-правових джерел, автор вступає у полеміку з дослідниками щодо назви української території – Галичини, насильно приєднаної Казимиром ІІІ у 1349 р., Ядвігою 1387 р. та умов її інкорпорації до складу Польського королівства у 1434 р.

Політико-правові наслідки анексії Галичини Польським королівством – неоднозначні й суперечливі. Галичина в складі Польського королівства втратила єдність з іншими українськими землями, що перебували в складі інших держав. Одним із найжорсткіших обмежень прав галицьких українців стало насильне запровадження латинської, згодом польської мов і заборона використання української мови в офіційному діловодстві. До негативних наслідків інкорпорації Галичини Польським королівством відносимо також неможливість розвитку в той час процесів українського державотворення, відновлення власної держави.

Однак існував ще інший аспект цієї проблеми: Польське королівство часто було посередником у культурних зв’язках руського (українського) народу з народами західноєвропейських країн. Вплив цих зв’язків на розвиток української культури зумовлений головно тими прогресивними гуманістич­ними й освітніми тенденціями, котрі знаменували розквіт епохи Відродження в тогочасній Європі.

У підрозділі 2.2 “Інкорпорація Галичини Польським королівством та зміни у суспільно-правовому статусі галицького населення” розкрито, що впродовж XIV–XVI ст. у Галичині, яка поступово інкорпоровувалася у складі Польського королівства, сформувалися нові суспільні стани та соціальні групи населення – магнати, шляхта, духовенство, міщани, селяни.

У підрозділі на основі маловідомої історико-правової літератури та нових архівних матеріалів здійснено порівняльну характеристику суспільно-правового статусу галицького населення. Суспільні відносини в Галичині у складі Польського королівства розвивалися в напрямі формування станів, тобто великих соціальних груп людей, котрі відрізнялися успадкованим і набутим правовим становищем у суспільстві, сукупністю прав та обов’язків. Це відбувалося під впливом процесів, притаманних середньовічній Європі.

У роботі з’ясовано, що до середини XIV ст. верхівку соціальної структури в Галичині становили представники галицьких бояр та інших соціальних груп, які були зобов’язані нести військову службу для суверена (польського короля). В першій половині XV ст. для зміцнення свого становища в Галичині польські королі підтверджували права галицьких бояр на землю. Згодом бояри поступово трансформувалися у галицьку шляхту. Однак вона мала менші привілеї порівняно з польськими шляхтичами, і це призвело до протестів з вимогами надати їм рівні права. Спроби задовольнити домагання галицької шляхти зроблено у 1425, 1430 і 1434 рр., коли окремими привілеями на Галичину в інтересах шляхти було поширено інститути польського права. Врешті, у 1496 р. видано Пьотрківський статут, що остаточно зрівняв галицьку шляхту з польською.

Як доведено в підрозділі, формування та функціонування шляхетського стану в Польському королівстві, зокрема в Галичині (1387–1569 рр.), відбувалися під впливом процесів, притаманних середньовічній Європі. У соціальній сфері Галицьких земель активно формується станова організація суспільства на підставі юридично визнаних привілеїв. Поділ на стани започаткував ще одну площину суспільного розшарування, став вагомим чинником у процесі самовизначення людини, усвідомлення свого місця в структурі тогочасного суспільства. З’ясовано, що збільшення обсягу прав польських та німецьких поселенців у Галичині відбувалося внаслідок обмеження прав корінного українського населення.

Автор охарактеризував соціально-правове становище мешканців міст Галичини. У підрозділі з’ясована відповідність правового становища міського населення Галичини статусу міст (королівських, приватно­власницьких) та (привілейованих, непривілейованих).

Формування та функціонування правового статусу міського населення у Галичині в складі Польського королівства відбувалися за європейськими традиціями. На це позитивно впливало застосування і розвиток нових форм міського самоврядування згідно з маґдебурзьким правом. Міському населенню Галичини були притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати спільне життя на основі правових норм та ін. Маґдебурзьке право сприяло формуванню на українських землях засад громадянського суспільства.

У дисертації показано, що селянство в Галичині поступово консолідувалося в єдиний стан і становило в XIV ст. 80 % усього населення. Правовий статус галицьких селян XIV–XV ст. залежав від правового становища сіл. У Галичині (Руському королівстві) в період адміністративно-правової автономії існували села, особливість яких полягала в значній строкатості правового становища селянства стосовно якого застосовувалося руське, польське, волоське та німецьке право.

Галицьке селянство у правових відносинах переважно використовувало руське право, яке передбачало існування селянської громади. Упродовж 1349–1434 рр. у галицьких селах формувалися і продовжували діяти самоврядні традиції, що сформувалися за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

На західних галицьких землях у період інтенсивного заселення Прикарпаття і Карпат (XV–XVI ст.) села засновували ще й на волоському звичаєвому та німецькому праві.

Поряд із селами руського права в Галичині функціонували села на основі польського права. Це пов’язано з набуттям права власності польської шляхти на села руського та волоського права, що супроводжувалося посиленням феодальної залежності селян, на яких поширювалося польське право.

Автор стверджує, що правове становище селян Галичини в складі Польського королівства характеризувалося політичним безправ’ям і неповною цивільною правоздатністю.