КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ОСОБИ НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ (ПРАЙВЕСІ): ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь його наукової розробленості, мета і завдання роботи, її методологічна основа та наукова база, а також основні положення, які виносяться на захист. Підкреслюються наукова новизна і практична значимість результатів дослідження.

Розділ 1 «Еволюція політико-правової теорії і практики щодо недоторканності приватного життя особи» складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню у хронологічному та проблемному вимірах процесів формування й розвитку приватного життя особи, а також його правового забезпечення у різні історичні епохи.

У підрозділі 1.1. «Передісторія права на недоторканність приватного життя у первісному та рабовласницькому суспільствах» здійснено огляд процесів приватизації у додержавний період розвитку людства, а також у державах Стародавнього світу. Зазначається, що поява „приватного” та виокремлення власного „я” із загальної маси родичів-співплемінників пов’язані з утворенням малих моногамних сімей і поступовим утвердженням принципу „мій дім – моя фортеця”. Саме поняття „приватне життя” є мірою вичленованості людини із соціального контексту, диференційованості особи і суспільства, незалежності індивідуального „я”. Відповідно до цієї міри й культури визначаються як „дорослі” чи „зрілі” (за термінологією О.Шпенглера), та „підліткові” або „інфантильні”.

Обґрунтовується, що прикладом „інфантильних” із точки зору визнання і забезпечення недоторканності приватного життя були фактично всі стародавні суспільства, що існували на Землі до ІV ст. до н.е., у т.ч. й державноорганізовані, як-то шумерське, давньоєгипетське, давньокитайське, давньоіндійське, давньояпонське, давньогрецьке та ін. Самостійний розвиток особистості тривалий час сприймався як порча моралі й попередник загибелі морального цілого – держави. Водночас у первісному та рабовласницькому суспільствах були сформовані важливі передумови для визнання у подальшому права на недоторканність приватного життя. У первісному суспільстві найбільш радикальні зрушення у цьому напрямку відбулися в епоху „неолітичної революції” (IV-V тис. до н.е.) і полягали у наступному: 1) позначається самоідентифікація людини; у людини формується власне „я”, відбувається виокремлення її з-поміж інших членів первісного суспільства; 2) відбувається зміцнення сім’ї на тлі ослаблення первіснообщинного колективізму й общини в цілому; формуються парна сім’я і поняття „сімейне життя”; 3) у сім’ї з’являється власна оселя, житло; поступово формується поняття „мій дім – моя фортеця”; 4) з’являється приватна власність, формуються уявлення про приватне й суспільне. У свою чергу, рабовласницьке суспільство як перше в історії державно-організоване суспільство закріпило попередні здобутки щодо формування передумов приватності, надавши їм державну санкцію й підтримку. Сфера приватного отримала правове регулювання й правовий захист. Зокрема, попри загальний синкретизм, починаючи з IV-I ст. до н.е. (з епохи еллінізму) античне суспільство здійснило важливі кроки на шляху до формування права на недоторканність приватного життя, у тому числі: 1) відбувся поділ системи права на приватне і публічне; 2) сформувалася концепція права приватної власності; 3) отримали нормативне закріплення окремі аспекти недоторканності приватного життя, як-то недоторканність житла, таємниця листування, свобода совісті тощо. Перелічені новели зберегли своє значення й після руйнації рабовласницького суспільства, в умовах панування феодальної держави і права.

У підрозділі 1.2. «Формування недоторканності приватного життя в епоху Середньовіччя» здійснено аналіз тих суспільних зрушень, які призвели до суб’єктивації права на недоторканність приватного життя та його юридичного оформлення у названий період.

Обґрунтовується теза, що розуміння необхідності права на приватне життя, незалежне від влади, виникло у середньовічній Європі, у суспільстві, побудованому на складній системі особистих привілеїв і зобов’язань, відносин сюзеренітету-васалітету. Елементи приватного поступово набувають значної самостійності, відбувається перехід від дифузності приватного й публічного до їхнього своєрідного симбіозу. Приватне життя зберігає свій прозорий характер (через інститути сповіді, покаяння; через особистих слуг, відсутність внутрішніх стін у конструкціях будинків тощо), але виникають станово-корпоративні форми приватної реальності (цехові форми організації, міські громади, монастирські статути та ін.), в яких особисте життя піддається регламентації з точки зору приватних інтересів організацій. Культивування келійного способу життя у пошуках істинної віри формує духовну приватну сферу.

Стверджується, що в епоху Середньовіччя у процесі еволюції приватності відбулася низка суттєвих зрушень. Зокрема, починаючи з ІІ ст. н.е. в європейській політико-правовій думці почало визнаватися право окремої людини по суті на своє власне індивідуальне життя, зі своїми індивідуальними цінностями, практиками й секретами. Крім того, у середньовічних правових пам’ятниках існував феномен особливого статусу низки відомостей, що стосуються окремих людей. Передусім це стосується особистого листування та відомостей всередині закритих соціальних груп (цехів, орденів тощо). В епоху Середньовіччя отримує визнання й позитивно-правове закріплення право на тілесну (фізичну) приватність, яке відмежовується від права на особисту недоторканність і корелює з правом на повагу честі й гідності. Разом із переходом від „великої” до „малої” сім’ї та звуженням кола членів сім’ї до кровних родичів двох-трьох поколінь сімейне життя значною мірою зі сфери публічного переходить до сфери приватного, інтимного. Недоторканність сімейного життя підкріплюється недоторканністю житла та приватної кореспонденції. Водночас суттєво розширюється термінологічний арсенал, покликаний відобразити ускладнення і збагачення сфери приватного життя, особистих почуттів і переживань людини. Змінюється семантика багатьох слів, вони набувають приватних відтінків і смислових значень; починає формуватися лексична основа для подальшого нормативно-правового регулювання суспільних відносин, пов’язаних із забезпеченням недоторканності приватного життя.

У підрозділі 1.3. «Розвиток уявлень про недоторканність приватного життя в епоху Просвітництва та у Новий Час» розкриваються процеси приватизації, що мали місце в період руйнації феодалізму та переходу до буржуазних відносин, а також вплив науково-технічного прогресу на формування юридичної теорії та практики щодо прайвесі.

Звертається увага на те, що з XVI ст. в європейському суспільстві дедалі більше галузей діяльності людини почали витіснятися зі сфери публічного життя. Домашнє господарство, виховання дітей, споживання їжі, догляд за тілом, сон, вираження симпатії та сексуальність, покарання злочинців, догляд за хворими і помираючими, ритуал похорон – усі тілесні практики отримують більш інтимний характер і поступово видаляються з публічного використання у закриті сфери приватного життя.

З Нового Часу в розвитку партикуляризму розпочинається особливий етап, на якому приватне життя стає самостійною сферою, набуваючи сучасних рис. Приватне життя набуває нового статусу в культурі, стаючи особливим соціальним інститутом. У XVII-XVIII ст. визнання недоторканності приватного життя в його сучасному розумінні отримує поширення не тільки в роботах філософів і політиків, але й у державно-правовій практиці.

Уже в 1776 р. парламент Швеції видав акт під назвою „Про доступ до публічних архівів”, за яким держава мала право використовувати усіляку зібрану нею інформацію тільки із законною метою. Напередодні Французької революції 1789 р. право „честі й гідності” стосовно знаті охоронялося державою на всій території цивілізованого світу, обмежуючи, у тому числі, й свободу слова, неможливу без збирання інформації. У 1789 р. французька Декларація прав людини і громадянина встановила, що приватна власність є недоторканною і священною. Згодом у Франції були заборонені публікації приватних даних, а в 1858 р. за порушення цього правила запроваджено велике грошове покарання.

Американський білль про права 1791 р. гарантував недоторканність особи (habeas corpus) в одному ряду з недоторканністю житла, паперів та особистого майна – тобто на підставі того ж майнового права. Якобінська революція у Франції завершила об’єднання двох норм – право на захист «честі й гідності» поряд із правом на недоторканність житла та приватної кореспонденції було гарантовано абсолютно всім у межах ідеї рівності перед законом. У подальшому у конституційних актах постнаполеонівської епохи в Європі вже повсюдно habeas corpus, майнове в основі право на недоторканність житла, право на таємницю листування і право на захист честі й гідності, що мали у своєму складі й положення про праве на захист у суді від дифамації, згадувалися вже у рядок.

У другій половині ХІХ ст. відбулося дві події, котрі мали безпосередній вплив на подальший розвиток права на недоторканність приватного життя. Одна з них пов’язана з пресою: журналістика „замкового отвору” отримала такого розмаху, що заради задоволення хворобливої цікавості громадяни втратили значну частину свого приватного життя. Другою подією була хвиля науково-технічних досягнень (винайдення телеграфу, друкарської машинки, телефону, фотоапарату).

У 1890 р. С. Уоррен і Л. Брандейс опублікували в журналі „Harvard Law Review” статтю „Право на прайвесі”, в якій стверджували, що новітні види підприємництва та технічні нововведення, втручаючись у приватне життя, завдають людині душевний біль і страждання, набагато більш серйозні, ніж ті, які можуть бути заподіяні простим фізичним насильством. Вони обстоювали думку, що кожна людина повинна мати змогу уникнути такого втручання, називаючи це „правом бути залишеним у спокої”. Поступово ця теоретична ідея “запроваджувалась” у свідомість суддів і законодавців, і повільно, із застереженнями, право на недоторканність приватної сфери отримало визнання у судовій практиці.