ДЖЕРЕЛА ФІНАНСОВОГО ПРАВА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, визначено його мету, об’єкт, предмет і завдання, сформульовано положення наукової новизни, викладено методологічну основу роботи, розкрито теоретичне й практичне значення результатів, а також їх апробацію.

Розділ 1 «Природа джерел фінансового права і підстави їх класифікації» складається із двох підрозділів, що поєднують чотири пункти і висновків за цим розділом.

У підрозділі 1.1 «Поняття і значення джерел фінансового права» проведено аналіз сформованих на сьогодні в українській і зарубіжній юридичній науці концептуальних підходів до розуміння джерел права та обґрунтовано авторські позиції щодо поняття джерел фінансового права. Зазначено, що чітке уявлення про поняття і зміст джерел права, має важливе як теоретичне, так і практичне значення. Глибоке й багатогранне дослідження форм вираження і закріплення волі держави у праві дозволяє найповніше охарактеризувати процеси, пов’язані з урегулюванням публічної фінансової діяльності. Разом із тим, вивчення кожного виду джерел фінансового права окремо, а потім у їх єдності, взаємодії та взаємозалежності дозволяє окреслити чітку, ієрархічно побудовану їх систему, яка відповідає реальній дійсності сьогодення щодо врегулювання фінансових відносин.

Вказано, що науковий розгляд джерел фінансового права передбачає обов’язкове врахування результатів досліджень загальної теорії права, у яких вироблено методологічні підходи до даної категорії. Зважаючи на здобутки теоретиків права, наголошено, що категорія «джерело фінансового права» має розглядатися в різних аспектах. Для найповнішого уявлення її трактування необхідно з’ясувати й ті фактори, що зумовлюють виникнення й розвиток норм фінансового права, й ті теорії, погляди, які є підґрунтям утворення фінансово-правової норми, і, звісно, зовнішню форму вираження й установлення норм фінансового права. У такому разі поняття «джерело фінансового права» розглядається в широкому розумінні, що забезпечує отримання об’єктивних даних, які ґрунтуються на всебічному аналізі певного явища. Проте це не виключає, а, навпаки, потребує ретельного розгляду джерел фінансового права у вузькому значенні – тільки як зовнішньої форми об’єктивізації встановлених відповідним суб’єктом фінансово-правових норм.

На підставі аналізу еволюції поглядів правників та вчених-фінансистів на поняття джерел фінансового права доведено, що, приймаючи до уваги складність і багатоаспектність даного явища, як сьогодні, так і раніше не було і немає, та, напевно, і не може бути однозначної відповіді на питання стосовно його визначення. Зважаючи на це обґрунтовано думку про необхідність переведення наукових дискусій в таку площину, яка дозволить знайти відповіді на актуальні питання, а саме – які ознаки повинен мати правовий акт, щоб його можна було вважати джерелом права; як досягти і забезпечити цілісне, ефективне регулювання правом всіх необхідних аспектів життєдіяльності нашої країни з метою досягнення суспільного добробуту; які форми об’єктивізації фінансово-правових норм для цього найкраще застосовувати; за допомогою яких форм права своєчасно та в повному обсязі можливо забезпечити надходження грошових коштів до публічних фондів, а потім з максимальною ефективністю, раціональністю і результативністю розподілити і використати їх з метою виконання всіх завдань та функцій держави і місцевого самоврядування.

Зазначено наявність різних наборів ознак, якими вчені характеризують джерела фінансового права, що висвітлює проблему визначення ролі та значення держави у процесі їх створення. Доведено, що розробляючи поняття «джерело фінансового права», окреслюючи його ознаки, необхідно виходити з того, що це, перш за все, певний спосіб встановлення фінансово-правових норм, результатом якого є видання відповідного правового акта, що містить норми фінансового права. Цей спосіб при фінансово-правовому регулюванні неодмінно пов'язаний з діяльністю держави в особі відповідних представницьких, виконавчих і судових органів. Зважаючи на такий підхід, проведено диференціацію таких понять, як правотворчість і законотворчість, з якими пов’язано виникнення джерел фінансового права. При цьому вказано, що якісний і кількісний склад суб'єктів правотворчості історично мінливий і залежить зазвичай від економічного і культурного рівня розвитку суспільства, а також від форми політичної організації держави.

Акцентовано увагу на виокремленні та характеристиці загальних ознак джерел фінансового права. До них віднесено: формальну визначеність; нормативність; загальнообов’язковість; юридичну силу; загальновідомість; системність; видання уповноваженим органом (законність). Окрім того виявлено та досліджено особливі властивості: (а) предметна ознака; (б) множинність; (в)  відсутність єдиного кодифікованого акта; (г)  виключна спрямованість на реалізацію інтересів держави, забезпечення досягнення публічного інтересу; (ґ) чіткість та ясність формулювання прав та обов’язків учасників фінансових правовідносин. Система вказаних ознак дозволяє сформувати чітке уявлення про сутність і зміст сучасних джерел фінансового права України і їх призначення в механізмі правового регулювання.

Зазначено, що джерела фінансового права регулюють певне коло суспільних відносин, тобто мають певну сферу розповсюдження. Звідси у джерелах фінансового права знаходять своє закріплення саме його норми – спеціальні приписи держави й органів місцевого самоврядування щодо мобілізації, розподілу й використання коштів публічних фондів. У контексті розгляду цієї властивості наголошено, що правотворення не може бути фінансовим, податковим, валютним тощо, так само як і напрямом фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, оскільки не у перебігу фінансової діяльності ухвалюються відповідні нормативно-правові акти, а для належного здійснення такої діяльності відбувається регламентування правом відповідних відносин. За таких обставин необхідно виокремлювати серед усього масиву чинних у державі нормативно-правових актів саме фінансових законів і підзаконних актів, що покликані упорядковувати виключно фінансові відносини.

Зауважено, що система чинного вітчизняного фінансового законодавства не має єдиного конститутивного нормативного акта. Відсутні єдино нормативно закріплені фінансово-правові принципи, категорії і поняття, рівною мірою використовувані всіма підрозділами фінансового права. Це негативно позначається на ефективності правозастосування при реалізації публічної фінансової діяльності.

Обґрунтовано тезу, що з огляду на специфічний зміст публічної фінансової діяльності, метод правового регулювання, а також нерівність суб’єктів фінансових правовідносин, джерела фінансового права мають містити чітко сформульовані вимоги, виражені в категоричній формі, що не допускають їх вільної (за згодою сторін) зміни чи відміни. Всі права та обов’язки, якими наділяються суб’єкти фінансового права, мають точно і вичерпно визначатися. Завдяки цьому держава в змозі забезпечити своєчасне і в повному обсязі надходження грошових коштів до фондів, а також ефективне та результативне їх використання задля реалізації публічних інтересів.

Запропоновано визначення джерел фінансового права як різноманітних форм встановлення і вираження (об’єктивізації) норм щодо мобілізації, розподілу й використання коштів централізованих і децентралізованих публічних фондів, що видаються компетентними органами держави та місцевого самоврядування, і складають певну систему, мають загальнообов’язковий, нормативний, загальновідомий, ієрархічний характер.

У підрозділі 1.2 «Система та види джерел фінансового права України» акцентовано увагу, що джерела фінансового права не існують розрізнено, а діють у певній організованій сукупності, мають різну юридичну силу і складають систему. Система джерел фінансового права характеризується цілісністю, упорядкованістю, множинністю, самостійністю елементів, ієрархічністю. Вона складається з елементів, які взаємодіють. При цьому їх взаємодія відбувається на основі взаємовідносин цілого та частини, завдяки чому підвищується ефективність впливу саме цілісної системи джерел фінансового права, що якісно відрізняється від ефективності впливу довільно взятої їх сукупності або окремого їх виду. Доведено, що у кожного джерела фінансового права має бути своє місце в системі, оскільки кожне з їх видів виконує своє особливе призначення.

Належне упорядкування джерел фінансового права забезпечить дієвість фінансової діяльності держави, а також її законність. Ефективність правового упорядкування фінансових відносин буде тим вище, чим більш злагодженою і цілеспрямованою буде їх системна дія на відносини щодо мобілізації, розподілу і використання коштів публічних фондів, а також чим досконалішими вони будуть за своїм змістом. Запропоновано визначення системи джерел фінансового права як органічної, цілісної, динамічної, ієрархічної, структурно упорядкованої сукупності взаємозалежних та взаємодіючих чинних правових актів, покликаних урегульовувати відносини у сфері публічної фінансової діяльності.

Обґрунтовано тезу, що система джерел фінансового права не тотожна системі фінансового законодавства. Автором підтримано й аргументовано ідею стосовно необхідності переосмислення в сучасних умовах поняття «система джерел права». Зважаючи на розвиток джерел фінансового права вказано, що до їх системи органічно входить сукупність взаємопов’язаних і взаємообумовлених нормативно-правових актів, прецедентів, відбитих у актах Конституційного Суду України й Європейського суду з прав людини, нормативно-правових договорів, що містять фінансово-правові норми. При цьому в такій системі традиційно визначальну роль відіграють саме нормативно-правові акти. Кожне джерело фінансового права в системі має своє місце, обумовлене особливістю його призначення, свою сферу впливу в перебігу впорядкування відносин, що виникають у процесі здійснення публічної фінансової діяльності.

Підкреслено, що не тільки системність, а й ієрархія джерел фінансового права об’єктивно необхідні для збереження, розвитку й ефективного функціонування фінансової системи будь-якої держави. Саме ієрархія забезпечує відповідне упорядкування сукупності джерел фінансового права, формування збалансованої, багаторівневої, чіткої системи нормативно-правових актів, судових прецедентів, нормативно-правових договорів, покликаних регулювати різні за своїм змістом фінансові відносини. Виявлено, що нині при виданні того чи іншого джерела фінансового права не дотримуються їх ієрархічності, існує суперечливість, неузгодженість різних видів джерел фінансового права. При цьому особливо гострою є проблема співвідношення різних видів джерел фінансового права і, зокрема, їх різновиду – нормативно-правових актів. Зважаючи на це запропоновано законодавчо закріпити вичерпний перелік джерел права, у тому числі й фінансового, що дасть змогу встановити чітку ієрархічну залежність між різними їх видами та їх розташування в порядку зменшення юридичної сили. Обґрунтовано, що це можна зробити як шляхом прийняття Закону «Про нормативно-правові акти України», так і Закону «Про публічні фінанси», у якому окрема стаття має бути присвячена визначенню джерел фінансового права, їх юридичної сили та ієрархії, сфери правового регулювання.

Проведено класифікацію джерел фінансового права залежно від: (1) особливостей правового регулювання і характеру встановлення (нормативно-правові акти; звичаї, санкціоновані компетентними органами у встановленому порядку; прецеденти; міжнародні договори; нормативно-правові договори, правові принципи; правові доктрини); (2) галузевої належності правових норм, відбитих у певному акті (комплексні – містять поряд з фінансово-правими нормами і норми інших галузей права та регулюють не тільки фінансові, а й інші суспільні відносини; галузеві –містять виключно фінансово-правові норми); (3) обсягу фінансово-правового регулювання (загального характеру – містять норми з різних питань фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, інституційного характеру – стосуються регулювання окремих інститутів чи підгалузей фінансового права: фінансового контролю, бюджетного, податкового, валютного права тощо); (4) часу дії (постійні – мають постійно діючий характер та втрачають чинність за умови набуття чинності іншим джерелом, яким скасовується дія попереднього; тимчасові – діють у межах чітко визначеного періоду); (5) території дії (загальнодержавні – діють на всій території, місцеві – розповсюджуються на певну територію України); (6) юридичної сили (Конституція, міжнародні договори, закони, підзаконні акти, нормативно-правові договори тощо); (7) суб’єкта нормотворчості (видані законодавчими, виконавчими та судовими органами); (8) характеру норм, що в них містяться (джерела матеріального фінансового права та джерела процесуального фінансового права).

Доведено недоцільність проведення кодифікації фінансового законодавства. В умовах тривалого перехідного періоду, коли фінансові відносини розвиваються нерівно і стрімко, фінансова система зазнає істотних змін, а фінансове законодавство є нестабільним. В цьому випадку кодифікація не здатна виконати функції стабільного угрупування фінансово-правових приписів. Обґрунтовано, що нині важливим є не прийняття Фінансового кодексу як такого чи взагалі нових законодавчих актів, які регулюють ті чи інші види фінансових (бюджетних, податкових, банківських) відносин, а узгодження чинної сукупності фінансових законодавчих норм між собою. У цьому контексті доведено доцільність розробки і прийняття вітчизняного закону «Про публічні фінанси», який би виконував поєднуючу роль між різними інститутами та підгалузями фінансового права. Обґрунтовано, що закон має стати базовим актом, що буде визначати чітку нормативну основу для правового регулювання публічної фінансової діяльності в Україні. У ньому запропоновано закріпити наскрізні, єдині для всіх інститутів і підгалузей фінансового права принципи, юридичні категорії і поняття, а саме: публічні фінанси; публічно фінансова діяльність; джерела фінансового права; правовий статус суб’єктів фінансових відносин; поняття й особливості прийняття фінансового закону, податкового закону, бюджетного закону; співвідношення між собою названих законодавчих актів; меж компетенції органів влади у сфері регулювання публічних фінансів; поняття, підстави і порядок укладання фінансово-правових договорів тощо.