| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.
Розділ 1 «Поняття та сутність обмеженої осудності» складається із двох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Поняття обмеженої осудності» проведено аналітичний огляд та досліджено генезис кримінально-правових та кримінально-процесуальних поглядів щодо етимології понять «осудність», «обмежена осудність» та «неосудність», з огляду на поняття «психічний розлад» та «душевна хвороба.
Проведене анкетування 153 працівників підрозділів досудового розслідування системи МВС України показало, що 71,5 % респондентів виступають проти інституту обмеженої осудності, оскільки не розуміють сутності та порядоку його застосування. Разом із тим, 23,1 % опитаних респондентів висловилися за підтримку інституту «обмеженої осудності», 5,4% вказали на те, що його існування сприяє реалізації принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності.
Аналізуючи розвиток наукових уявлень про поняття «обмежена осудність», дисертант приходить до висновку, що обмежена осудність – це кримінально-правова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов’язковою ознакою якого (стану), є суттєве обмеження внаслідок розладу психічної діяльності (не психопатичного рівня), та здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості.
Автор підкреслює, що обмежена осудність є універсальною категорією, за допомогою якої можливе врахування особливостей злочинів, вчинених особами з відхиленнями психіки, що не утворюють неосудності, зокрема, в ній знаходить своє відображення принцип справедливості по відношенню до особи з обмеженими суб’єктивними можливостями.
Дисертант звертає увагу на необхідність уніфікувати правничу термінологію вжиту в КПК України, щодо тематики дослідження, враховуючи при цьому нормативно-правові акти у галузі охорони здоров’я. Оскільки, у чинному КПК України, використано терміни «психічні вади» (п.2. ч. 1 ст. 45 КПК), «душевна хвороба» (п. 5 ч.1 ст. 45 КПК), «психічне захворювання» та «психічна хвороба» (частини 1 та 2 ст. 417, ч. 1 ст. 423 КПК), при цьому у ст. 1 Законі України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. вживаються терміни «психічний розлад» та «тяжкий психічний розлад», що призводить до зайвої диференціації визначень стану особи під час призначення та проведенні судово-психіатричної експертизи, а також при прийнятті процесуальних рішень у справі. Дисертантом висловлюється думка про те, що необхідно прийти до єдиного знаменника «психічний розлад».
У підрозділі 1.2. «Співвідношення обмеженої осудності з осудністю та неосудністю» здійснено порівняльний аналіз понять «осудність», «обмежена осудність» та «неосудність» на підставі якого, дисертантом пропонуються принципи їх розмежування, як у теорії, так і практиці кримінально-процесуальної діяльності. Обмежена осудність – це різновид осудності, що відрізняється від неї тим, що обмежено осудна особа нездатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення злочину, тому що має психічний розлад, який обмежує її інтелектуально-вольові можливості. При цьому, обмежена осудність не повинна розглядатися, як частина осудності, саме тому, що відрізняється від неї якісно і кількісно у своїй біологічній основі, хоча юридично має з нею багато спільного.
Дисертантом відзначається, що подібність між формулами обмеженої осудності і формулами неосудності, насамперед, полягає у тому, що вони є формулами змішаного типу, що включають окрім медичного критерію і юридичний критерій.
У дисертації теоретично підтверджено, що обмежена осудність може бути підставою для призначення обмежено осудній особі примусових заходів медичного характеру та, на відміну від осудності, у ряді випадків може впливати на вид та розмір покарання. Дослідження 135 кримінальних справ даної категорії показало, що у 38,0 % випадках під час призначення покарання суди вважали обставиною, що пом’якшує відповідальність, наявність у підсудного психічних розладів.
Розділ 2 «Порядок досудового провадження щодо обмежено осудних осіб» складається із трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Порушення кримінальної справи відносно обмежено осудних осіб» акцентується увага на особливості кримінально-процесуальної діяльності органів досудового розслідування у стадії порушення кримінальної справи відносно обмежено осудних осіб. Аналізується діяльність з прийняття, реєстрації, перевірки заяв і повідомлень та формування відповідного процесуального рішення на цій стадії процесу. Досліджено порядок розгляду звернень осіб, у яких є документально підтверджені чи фактично виявлені психічні розлади.
Обґрунтовується необхідність законодавчо урегулювати порядок прийняття і оформлення явки з повинною від осіб, що страждають психічними розладами. При цьому обґрунтована необхідність залучення захисника та спеціаліста на даному етапі.
Дисертантом висловлюється думка про те, що для встановлення психічного стану особи на стадії порушення кримінальної справи, необхідно урегулювати можливість призначення експертизи. Звертається при цьому увага на те, що даний захід повинен використовуватися, як крайній, лише у випадках, якщо без проведення даної міри, не можливо прийняти законне рішення про порушення (відмову в порушенні) кримінальної справи. Дисертантом пропонується, доповнити ч. 1 ст. 196 КПК України, тезою наступного змісту: «Експертиза призначається у випадках, передбачених ст. ст. 75 і 76 цього Кодексу. А при необхідності, може призначатися до порушення кримінальної справи у випадках, передбачених статтями ч. 3 ст. 76 КПК України».
У підрозділі 2.2. «Провадження слідчих дій у кримінальних справах порушених відносно обмежено осудних осіб» досліджено кримінально-процесуальні аспекти провадження слідчих дій відносно та за участю обмежено осудних осіб. Звернуто увагу на процесуальні механізми забезпечення прав і свобод осіб під час застосування заходів кримінально-процесуального примусу.
Аналізуючи особливості участі захисника під час проведення слідчих дій, дисертант прийшов до висновку, що за для забезпечення дотримання законних прав осіб, що страждають на психічний розлад, необхідно передбачити неможливість прийняття відмови від захисника у такої особи. Пропонується, доповнити ст. 46 КПК України, ч. 7 наступного змісту: «Дізнавач, слідчий, прокурор та суд не вправі прийняти відмову від захисника у випадках, передбачених п. 1-6 ч. ст. 45 цього Кодексу». При цьому зазначається, що це стосується випадків, які не пов’язані з відмовою від конкретного захисника. Дисертантом звернуто увагу, на необхідність забезпечення надання юридичної допомоги особі з психічними розладами, у випадках, якщо остання цього потребує. Висловлюється думка про те, що призначений захисник не вправі відмовитись від свого підзахисного, якщо останній потребує його послуг. Запропоновано, доповнити ч. 3 ст. 48 КПК України, тезою: «захисник не вправі відмовитись від надання юридичної допомоги своєму підзахисному, якщо останній цього потребує, до набрання вироком законної сили».
Досліджуючи кримінально-процесуальні аспекти проведення допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події, автор прийшов до висновків, що необхідно законодавчо врегулювати процес залучення спеціаліста в галузі психіатрії під час проведення даних слідчих дій. Участь якого виступить гарантом їх якісного проведення. Проведене анкетування 153 працівників підрозділів досудового розслідування системи МВС України показало, що за обов’язкове залучення спеціаліста при провадженні слідчих дій виступило 64,7% респондентів, 31,4 % висловились за залучення спеціалістів у разі фактичної необхідності та 3,9 % важко відповісти.
Дисертантом звернуто увагу на необхідність розширити перелік обставин, що підлягають доказуванню у стадії досудового розслідування щодо обмежено осудних осіб. Так, серед обставин, що підлягають обов’язковому доказуванню у справах щодо обмежено осудних осіб, особливе місце повинно займати з’ясування питання про можливість особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння у стані обмеженої осудності, адекватно розуміти, запам’ятовувати й відтворювати сприйняте. Пропонується доповнити чинний КПК України, окремою ст. 4171 «Обставини, що підлягають доказуванню у кримінальних справах щодо обмежено осудних осіб», яка б містила перелік таких обставин.
У підрозділі 2.3. «Закінчення досудового слідства у кримінальних справах, порушених відносно обмежено осудних осіб», досліджуються передбачені кримінально-процесуальним законодавством форми закінчення досудового слідства з огляду на специфіку провадження у справах про злочини та діяння обмежено осудних осіб. Особливу увагу дисертантом звернуто на те, що ч. 3 ст. 417 КПК України, суперечить вимогам ст. 20 КК України, оскільки обмежено осудна особа підлягає кримінальній відповідальності, а тому формою закінчення досудового слідства має бути складання обвинувального висновку, а не складання постанови про направлення справи до суду для застосування примусових заходів медичного характеру.
Дисертантом висловлюється думка про доцільність створення процесуально-повноцінного правового інституту, який має регламентувати порядок провадження справ даної категорії. Висловлюється думка про те, що необхідно замінити назву 6 розділу та глави 34 КПК України, із «Застосування примусових заходів медичного характеру» на «Провадження у справах про діяння неосудних та обмежено осудних осіб», оскільки чинна назва, є лише результатом провадження у цій категорії кримінальних справ, а саме, кінцевим судовим рішенням (ч. 1 ст. 421 КПК України) та формою закінчення досудового слідства (ст. 212 КПК України). Зважаючи на це, слід внести зміни і у ст. 417 КПК України. Оскільки законодавець фактично не розділяє неосудних та обмежено осудних при провадженні досудового слідства, пропонується: у ч. 1 та ч. 3 даної норми словосполучення «або обмеженої осудності» виключити, та доповнити частиною 4: «Досудове слідство щодо обмежено осудних осіб провадиться за загальними правилами, встановленими цим Кодексом. Суд, постановляючи вирок, може врахувати стан обмеженої осудності як підставу для застосування примусового заходу медичного характеру».
Розділ 3 «Порядок судового розгляду справ щодо обмежено осудних осіб» складається із двох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Провадження у кримінальних справах, порушених відносно обмежено осудних осіб у суді першої інстанції» дисертантом досліджено процесуальну діяльність суду першої інстанції у справах про злочини обмежено осудних осіб. Зокрема, звернуто увагу на те, що справи даної категорії повинні проходити стадію попереднього розгляду справи суддею, а не вноситися безпосередньо в судове засідання. Зазначено про необхідність виконання вимог ст. 237 КПК України, прийняття рішення про призначення справи до судового розгляду, а також вирішення питань у справах про злочини обмежено осудних осіб, передбачених ст. 253 КПК України. Визначено особливості судового розгляду кримінальних справ щодо обмежено осудних осіб.
У кримінально-процесуальному законодавстві діє принцип гласності судового розгляду, який розповсюджується й на справи про злочини обмежено осудних осіб. Дисертант звертає увагу на те, що розголошення відомостей про стан психічного здоров’я суперечить її інтересам. Тому, слід у ч. 2 ст. 20 КПК України, закріпити, що: «Проведення закритого судового розгляду, за мотивованою ухвалою суду, допускаються в справах про злочини осіб, відносно яких вирішується питання про застосування примусових заходів медичного…», а також, відобразити дане положення й в ч. 2 ст. 419 КПК України. Анкетування суддів судів загальної юрисдикції м. Києва та Київської області показало, що 68,0 % респондентів зауважили про необхідність проведення закритого судового розгляду, 22,0 % пов’язують таку необхідність із фактичною ситуацією, що склалась у справі, і лише 10,0 % виступили проти закритого судового розгляду у справах даної категорії.
Аналізуючи помилки судового розгляду кримінальних справ щодо обмежено осудних осіб дисертант вважає за необхідне розширити перелік питань, що вирішуються судом під час винесення вироку. Для вдосконалення судового розгляду справ даної категорії, пропонується ст. 324 КПК України, доповнити ч. 1 пунктами 3-1 і 12-1, в основу яких буде покладено з’ясування наступних питань:«3-1) чи вчинив підсудний злочин у стані обмеженої осудності»; «12-1) чи є підстави для застосування до підсудного, який вчинив злочин у стані обмеженої осудності, примусового заходу медичного характеру, передбаченого частиною другою ст. 94 КК України».
До обмежено осудної особи, може бути застосоване, як примусові заходи медичного характеру так і, призначення покарання, що безпосередньо залежить від стану її психічного здоров’я та її суспільної небезпеки для оточуючих та себе. Автором висловлюються думка, що примусовий захід медичного характеру може бути застосовано до особи, яка вчинила злочин у стані обмеженої осудності, лише за наявності психіатричної експертизи та висновку лікувальної установи, що така особа, є суспільно небезпечною. А в разі, якщо особа одужала або її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути суспільно небезпечною, до такої особи за рішенням суду, на думку автора, може бути встановлений тимчасовий або постійний амбулаторний нагляд.
Звернено увагу на те, що необхідно доповнити ст. 420 КПК України, положенням, яке буде зобов’язувати суддю або суд вирішувати питання про встановлення опіки або піклування щодо особи на період наявності у неї психічного розладу, заходів з охорони майна та питання щодо неповнолітніх дітей особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру.
У підрозділі 3.2. «Провадження з перевірки судового рішення» встановлено, особливості провадження у апеляційній та касаційній інстанціях у справах щодо обмежено осудних осіб.
Розглядаючи особливості подачі апеляційної та касаційної скарги на рішення суду, автор пропонує розширити перелік осіб, що мають право на подачу апеляційної та касаційної скарги. Автор вважає, що необхідно ввести положення, яке б надавало можливість обмежено осудній особі, щодо якої вирішується питання про застосування примусового заходу медичного характеру самостійно звернутися зі скаргою до суду, якщо наявний у неї психічний розлад, дозволяє повною мірою усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Запропоновано доповнити ч. 4 ст. 348 КПК України, та ч. 2 ст. 384 КПК України, положенням яке б наділяло особу таким правом.
Дисертантом звертається увага на те, що необхідно врегулювати можливість тимчасового застосування примусових заходів медичного характеру (за поданням, погодженим прокурором), до осіб, що становлять суспільну небезпеку до розгляду справи у суді. Пропонується доповнити ч. 2 ст. 417 КПК України, тезою такого змісту: «За наявності достатніх даних вважати, що особа внаслідок психічного розладу становить суспільну небезпеку для оточуючих, суд за поданням органів досудового розслідування погодженим із прокурором, виносить постанову про тимчасове застосування заходів, визначених у ч. 1 ст. 94 КК України, до розгляду справи у суді». Анкетування суддів судів загальної юрисдикції м. Києва та Київської області показало, що судді вважають, за доцільне до обмежно осудних осіб застосовувати амбулаторний нагляд: 78,0 % коли ця особа не становить небезпеки для оточуючих (як засіб профілактики), а 22,0 % коли особа становить суспільну небезпеку для себе та оточуючих.
Розглядаючи рішення, що приймається судом у результаті розгляду справи касаційною інстанцією, дисертант дійшов висновку, що необхідно розширити їх перелік, і внести питання, що стосується зміни постанови суду в частині зміни виду примусових заходів медичного характеру, назначене обмежено осудній особі, судом першої інстанції. Пропонується ст. 396 КПК України, доповнити пунктом 5: «зміна постанови суду в частині зміни виду примусових заходів медичного характеру, назначених неосудній, обмежено осудній особі, судом першої інстанції».
Дисертант пропонує закріпити в КПК України, ст. 422-1, яка б передбачала порядок скасування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, визнаних судом обмежено осудними.
|
