ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ЮРИСДИКЦІЙНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, визначається мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження, методологічна та науково-теоретична бази дослідження, розкриваються сутність і стан обраної проблеми, наукова новизна одержаних результатів, практичне значення роботи, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження та публікації за темою, вказуються структура та обсяг роботи.

Розділ перший «Загальна характеристика земельних юрисдикційних правовідносин» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Аналіз доктринально-правових досліджень щодо регулювання земельних юрисдикційних відносин» досліджуються доктринальні підходи до земельних юрисдикційних правовідносин шляхом їх класифікації на чотири етапи залежно від історичного розвитку земельної юрисдикції: І етап – наукові дослідження часів існування земельних комісій в Союзі Радянських Соціалістичних Республік (20-30-ті роки ХХ ст.); ІІ етап – наукові дослідження часів вирішення земельних спорів в адміністративному порядку органами державного управління Союзу Радянських Соціалістичних Республік (40-80-ті роки ХХ ст.); ІІІ етап – наукові дослідження часів поступового розширення юрисдикції судових та звуження юрисдикції адміністративних органів щодо розгляду земельних спорів в Україні (90-ті роки ХХ ст. – поч. ХХІ ст.); IV етап – наукові дослідження часів вирішення земельних спорів в Україні юрисдикційними та неюрисдикційними органами (поч. ХХІ ст. – теперішній час).

На підставі детального аналізу доктринальних положень щодо земельних юрисдикційних правовідносин дисертанткою зроблено висновок, що специфіка наукових поглядів на земельні юрисдикційні правовідносини в різні історичні етапи розвитку земельної юрисдикції визначалася особливостями земельного устрою того чи іншого періоду.

У підрозділі 1.2. «Поняття та особливості земельних юрисдикційних правовідносин» детально досліджуються земельні юрисдикційні правовідносини, їх поняття, особливості, ознаки та склад.

За результатами проведеного дослідження визначено, що земельні юрисдикційні правовідносини залежно від функціонального призначення є охоронними правовідносинами, оскільки виникають із передбачених законом конфліктних ситуацій, які перешкоджають здійсненню регулятивних правовідносин. Залежно від ступеня визначеності сторін є відносними правовідносинами, оскільки вони завжди виникають між визначеним колом осіб. За кількістю суб’єктів земельні юрисдикційні правовідносини є складними, учасниками яких є три і більше сторін. За розподілом функцій, повноважень, прав і обов’язків між суб’єктами земельних юрисдикційних  правовідносин, останні є двосторонні, у яких кожна сторона має як функції, повноваження, права, так і обов’язки. За характером дій зобов’язаного суб’єкта земельні юрисдикційні правовідносин є активні, оскільки в них зобов’язаний суб’єкт мусить вчинити певні дії.

Дисертанткою визначено, що земельні юрисдикційні правовідносин носять процесуальний характер, з огляду на те, що вони включають відносини щодо порядку розгляду земельних спорів, порядку виконання рішень, прийнятих компетентними органами за наслідками розгляду земельних спорів та інші. Водночас, в роботі обґрунтовується положення про те, що не можна заперечувати відсутність у відносинах щодо вирішення земельних спорів матеріальних правовідносин, наприклад, відносин щодо розподілу компетенції органів державної влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування  по вирішенню земельних спорів та інші.

Узагальнивши законодавчі та доктринальні положення земельних юрисдикційних правовідносин автор приходить до висновку, що належне правове регулювання земельних юрисдикційних відносин є однією з важливих інституційних гарантій, спрямованих на забезпечення різним суб’єктам прав на землю. Вони мають єдину цільову спрямованість, служать правильному і всебічному розгляду і вирішенню земельного спору.

Обґрунтовано, що земельні юрисдикційні правовідносини виникають в процесі реалізації права у формі правозастосування, отже, земельній юрисдикційній діяльності притаманні ознаки правозастосовної діяльності в загальному вигляді. Зокрема, встановлено, що земельна юрисдикційна діяльність пов'язана з особливими прийомами вирішення життєвих ситуацій, вимагає професійних знань і навичок, здійснюється в особливих, установлених процесуальним законом формах, є не одноактною дією, а визначеним процесом, що має початок і закінчення та складається з ряду послідовних стадій, завжди супроводжується  винесенням індивідуального правового акту (акту застосування права), що походить від суб'єкта земельної юрисдикційної діяльності, здійснюється відповідно до  визначених, загальновизнаних у всіх країнах принципів.

Дисертанткою запропоновано під суб’єктами земельної юрисдикційної діяльності розуміти  уповноважених органів та осіб наділених повноваженнями щодо здійснення юрисдикційної діяльності.

У підрозділі 1.3. «Порівняльно-правовий аналіз земельних юрисдикційних відносин за чинним Земельним кодексом України та земельним законодавством зарубіжних країн» визначено, що  майже у всіх країнах з англо-саксонською правовою системою, соціалістичною правовою системою та країнах континентальної сім’ї права передбачені альтернативні способи вирішення земельних спорів або створені спеціалізовані органи для вирішення тих чи інших видів земельних спорів, які є різними за організаційно-правовою формою. Зокрема, у вигляді окремих судових установ, як складова частина загальних судів або як палата в апеляційних судах та в інших формах. Однак, правове регулювання земельних юрисдикційних відносин  особливо успішно розвивається в країнах, що належать до континентальної системи права. Щодо країн-учасників Співдружності Незалежних Держав, дисертанткою зроблено висновок, що земельні юрисдикційні правовідносини мають багато спільних рис: в об’єктному складі, у змісті, у процесуальному аспекті, що пояснюється схожістю правових систем колишніх держав Союзу Радянських Соціалістичних Республік та приблизно однаковим розвитком економіки і продуктивних сил після проголошення кожною з них своєї незалежності. Основна відмінність при порівняльно-правовому аналізі земельних юрисдикційних правовідносин за чинним Земельним кодексом України та земельним законодавством країн-учасників Співдружності Незалежних Держав полягає у суб’єктному складі, зокрема суб’єктах, уповноважених вирішувати земельні спори.

У зв’язку з цим, дисертантка доводить, що позитивним є досвід Російської Федерації щодо віднесення третейських судів до органів, уповноважених розглядати земельні спори.

Розділ другий «Особливості реалізації земельних юрисдикційних норм в Україні» складається із двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. «Реалізація земельних юрисдикційних норм в судовому порядку» присвячений дослідженню вирішення земельних спорів в судовому порядку.

Дисертанткою відзначається той факт, що в судовому порядку можуть розглядатися всі без виключення спори, які виникають із земельних правовідносин. Спроба законодавця визначити види земельних спорів, які вирішуються виключно судом, обумовлена значимістю та важливістю цих спорів та неможливістю їх вирішення в позасудовому порядку.

Аналіз практики реалізації земельних юрисдикційних норм в судовому порядку дозволив дисертантці прийти до висновку, що земельні спори вирішуються, в основному, правильно, водночас, у ряді випадків допускаються помилки.

На підставі проведеного дослідження в роботі виокремлюються об’єктивні причини неможливості судів повною мірою задовольнити потреби суб’єктів земельних правовідносин у кваліфікованому захисті порушених або оспорюваних прав і законних інтересів. Першою причиною є різні підходи до вирішення земельних спорів. У зв’язку з цим дисертантка підтримує пропозицію, висловлену науковцями та практичними працівниками щодо створення спеціалізованих земельних юрисдикційних органів в Україні, що дозволило б виробити ефективний механізм та одноманітну практику у вирішенні земельних спорів.

Наступною об’єктивною причиною недосконалості вирішення земельних спорів в судовому порядку є прогалини в законодавстві, зокрема відсутність спеціальних процесуальних юрисдикційних норм, які б враховували особливості вирішення саме земельних спорів. До зазначених особливостей дисертантка відносить не врегульовані нормами чинного процесуального законодавства: 1) процедура відшкодування вартості земельної ділянки у справах про вилучення (викуп), тимчасове зайняття земельних ділянок, обмеження прав власників землі, погіршення якості; 2) обов’язкове залучення судом територіальних органів інспекції Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, Держкомзему та його територіальних підрозділів для визначення розміру шкоди у справах про стягнення шкоди, завданої самовільним зайняттям земельної ділянки; 3) проведення дій по з’ясуванню у відповідача можливості провести відновлювальні роботи у справах про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням чи забрудненням землі; 4) особливі вимоги до резолютивної частини судового рішення у справах про встановлення порядку користування земельною ділянкою та інших справах; 5) визначення переліку спеціальної документації окремо для кожної категорії земельних спорів у справах: про встановлення порядку користування земельною ділянкою співвласників житлового будинку, про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, про відшкодування збитків або шкоди, щодо визнання прав (встановлення юридичних фактів) на земельні ділянки, про примусове припинення прав на земельну ділянку, щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей, щодо набуття права на земельну ділянку за давністю користування тощо; 6) процедура передачі земельних ділянок у власність із земель запасу у справах про визнання прав на земельну частку (пай); 7) особливості виконавчого провадження; 8) закріплення обов’язку суду виїжджати на спірну земельну ділянку при вирішенні справ про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, встановлення меж земельної ділянки, встановлення та припинення дії земельних сервітутів та інших; 9) забезпечення спеціальних земельних складів при існуючих судах земельними експертами, оплата праці яких здійснюватиметься за рахунок державного бюджету.

Крім того, дисертантка зазначає, що під час вирішення земельних спорів суди набувають особливого статусу та виконують управлінські функції у галузі використання, відтворення та охорони земель, зокрема у справах: про визнання права на земельну частку (пай), про надання земельної ділянки у власність або оренду для створення фермерського господарства, щодо вилучення (викупу) земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, щодо визначення розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, право власності на яку при його відчуженні перейшло до набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, щодо встановлення та припинення дії земельного сервітуту, щодо виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку та інших.

Автором зроблений висновок, що ліквідувати прогалини у правовому регулюванні земельних юрисдикційних відносин на першому етапі можливо шляхом внесення змін та доповнень до чинного Земельного кодексу України, зокрема в частині створення спеціальних земельних юрисдикційних органів, закріплення стадій земельного юрисдикційного процесу та особливостей їх проведення, визначення поняття та видів земельних спорів, закріплення їх підсудності за різними ланками земельних юрисдикційних органів та особливостей вирішення деяких категорій земельних спорів.

Суттєвим чинником неефективного вирішення земельних спорів в судовому порядку визначається нестача кваліфікованих кадрів в судах. Зокрема, кадрове забезпечення судових складів по земельним справам, на думку дисертантки,  має поєднувати як професійних суддів, так і осіб з фаховою підготовкою з питань землевпорядкування.

У підрозділі 2.2. «Реалізація земельних юрисдикційних норм в позасудовому порядку» обґрунтовано положення про те, що Земельний кодекс України передбачає не обов’язковий досудовий порядок вирішення земельних спорів, а альтернативний.

Проведене дослідження реалізації земельних юрисдикційних норм в позасудовому порядку дало можливість дисертантці прийти до висновків, що підхід до вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування потребує в сьогоднішніх умовах ретельного уточнення і доопрацювання. У зв’язку з вищевикладеним в роботі висловлена пропозиція щодо необхідності викласти ч. 3 ст.158 Земельного кодексу України в такій редакції: «Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо розмежування меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні фізичних і юридичних осіб, та земельні спори щодо додержання ними правил добросусідства. Міські ради міста з районним поділом вирішують спори щодо розмежування меж районів у містах».

Аналізуючи практику вирішення земельних спорів в позасудовому порядку органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів дисертанткою обґрунтовується необхідність переглянути підхід до категорій спорів, підвідомчих органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Зокрема, зазначається, що спори щодо неправомірного розташування обмежень у використанні земель та встановлених земельних сервітутів за своєю природою не мають належати до компетенції органів влади. При вирішенні цих видів спорів необхідно використовувати інші альтернативні способи вирішення спорів.

Спираючись на вищевикладене, висловлена пропозиція викласти ч. 3 ст.158 Земельного кодексу України таким чином: «Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо розмежування меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні фізичних та юридичних осіб за межами населених пунктів, та земельні спори щодо додержання ними правил добросусідства».

Реалізація земельних юрисдикційних норм в позасудовому порядку здійснюється відповідно до встановленої в законодавстві процедури (порядку). Аналіз земельного законодавства свідчить, що дана процедура потребує певного вдосконалення. Зокрема, в роботі зроблено висновок щодо необхідності у законодавчому порядку врегулювати порядок прийняття заяви, а також її основні реквізити; передбачити причини відмови в прийнятті заяви або залишенні її без розгляду; визначити порядок збору необхідних матеріалів для розв’язання спору та виявлення всіх заінтересованих осіб у вирішенні справи; передбачити створення спеціальних комісій та їх склад; можливість виїзду комісії на місцевість з метою з’ясування фактичних обставин справи; закріпити обов’язок компетентних земельних юрисдикційних органів повідомляти сторони про час і місце розгляду спору за тиждень до його початку; розширити обсяг прав та обов’язків учасників спору та органів, які їх розглядають; врегулювати питання по відшкодуванню витрат, пов’язаних із розглядом земельного спору; передбачити строк оскарження та добровільного виконання рішення.

Підтримуючи запропоновану в земельно-правовій доктрині думку щодо необхідності визначення та закріплення процедури вирішення земельних спорів окремо для органів місцевого самоврядування та для органів державної виконавчої влади з питань земельних ресурсів, що пояснюється відмінностями способів та засобів, які використовують уповноважені органи при вирішенні земельних спорів, дисертантка пропонує впровадити типові порядки розгляду спорів щодо розмежування меж земельних ділянок та додержання правил добросусідства радами та органами державної виконавчої влади.

Виходячи із завдань дисертаційного дослідження, в роботі приділена увага альтернативним способам вирішення земельних спорів. В цілях підвищення ефективності розгляду земельних справ, автором визначена необхідність використання в Україні світового досвіду щодо альтернативних способів вирішення земельних спорів. Зокрема, запропоновано повернути третейським судам повноваження по вирішенню земельних спорів до прийняття рішення по земельному спору загальним або господарським судом.

У Висновках за підсумками дослідження викладені найбільш значимі результати роботи щодо: розвитку наукової доктрини земельних юрисдикційних правовідносин; визначення поняття земельних юрисдикційних правовідносин, їх особливостей, підстав виникнення, зміни та припинення, суб’єктного, об’єктного складу, змісту земельних юрисдикційних правовідносин; порівняльно-правового аналізу земельних юрисдикційних відносин за чинним Земельним кодексом України та земельним законодавством зарубіжних країн; проблем реалізації земельних юрисдикційних норм в судовому та позасудовому порядку.