ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ



Название:
ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

У вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження; визначаються його об’єкт та предмет, мета й основні завдання; формулюються основні положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів; розкривається практичне значення одержаних результатів, відомості про їх апробацію та публікації автором концептуальних положень дисертаційного дослідження.

Розділ 1. «Загальнотеоретична характеристика захисту цивільних прав та інтересів у спосіб відшкодування збитків» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються основні теоретичні категорії цивільно-правового захисту та цивільно-правової відповідальності, правова природа правовідносин цивільно-правового захисту.

У підрозділі 1.1. «Основні теоретичні категорії цивільно-правового захисту» досліджується правова природа, поняття, суб’єкт та об’єкт  цивільно-правового захисту; поняття і співвідношення способу та форми захисту цивільних прав та інтересів.

Автором обґрунтовується, що цивільно-правовий захист найбільше виявляється саме в активних діях, у зв’язку з чим цю категорію можна визначити як діяльність, спрямовану на відновлення, виникнення, зміну, припинення або здійснення цивільних прав уповноваженої особи з метою задоволення її інтересу.

В результаті дослідження питання, хто саме є вказаною уповноваженою особою, автором обґрунтовується висновок, що право (правомочність) на захист може бути здійснено лише носієм суб’єктивного цивільного права, до складу якого входить така правомочність, або носієм інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Дисертантом обґрунтовується висновок про відсутність доцільності у визначенні способу захисту через інші суміжні терміни у зв’язку з тим, що: 1) етимологічно такі терміни («захід», «засіб») досить близькі і не становлять між собою вертикаль загального і окремого, існуючи паралельно, як взаємозамінювані позначення; 2) законодавцем для позначення досліджуваної категорії обраний саме термін «спосіб», тому його визначення через синонімічні поняття «захід» або «засіб» не сприяють розкриттю суті поняття.

Правову природу способу захисту дисертант вважає за доцільне шукати у родовій відносно нього категорії, а саме – у цивільно-правовому захисті. З огляду на вищевикладене визначення останнього як діяльності, спрямованої на досягнення мети захисту, спосіб захисту – це дія фактичного чи юридичного характеру, яка може бути спрямована на попередження або припинення порушення цивільного права чи інтересу, усунення наслідків таких порушень, а також на відновлення, виникнення, зміну, припинення, або здійснення цивільних прав, у разі їх порушення.

Спосіб захисту – це певна модель поведінки особи, якій належить право на захист, або такої особи разом з іншими особами.  Проте, головну роль у такій моделі відіграє особа, якій належить право на захист, оскільки саме така особа ініціює захист та організовує діяльність інших осіб, які беруть, або повинні взяти у ньому участь, скеровує їх діяльність переконанням або примусом для того, щоб вона відповідала обраній цим суб’єктом моделі захисту його прав чи інтересів.

Дисертантом обґрунтовується висновок про те, що спосіб та форма захисту суб’єктивних цивільних прав і інтересів є різними, але взаємопов’язаними юридичними категоріями, ступінь зв’язку яких може бути більшим або меншим при захисті окремих суб’єктивних прав. Співвідношення способу та форми захисту прав є співвідношенням дії певного змісту та порядку її вчинення.

У підрозділі 1.2. «Основні теоретичні категорії цивільно-правової відповідальності» розглядаються проблемні моменти поняття та умов цивільно-правової відповідальності, а також наводиться співвідношення відшкодування збитків як способу захисту цивільних прав та заходу цивільно-правової відповідальності.

Обґрунтовується, що правова природа цивільно-правової відповідальності вбачається у позбавленні особи належного їй майнового права чи блага, а не у покладенні на особу певного обов’язку. Покладення цивільно-правових обов’язків завершується виникненням у особи обов’язку, однак не виконанням такого обов’язку, в той час як одного лише покладення на особу цивільно-правового обов’язку без виконання останнього замало, щоб факт позбавлення порушника належних йому майнових благ відбувся.

За таких обставин цивільно-правову відповідальність визначено як виконання особою, яка порушила цивільне право іншої особи, свого обов’язку з передання на користь іншої особи належного особі майнового блага, або припинення належного останній майнового права.

Цивільно-правова відповідальність є одним з результатів здійснення захисту цивільних прав та інтересів, який полягає у виконанні правопорушником майнових обов’язків, які не існували до порушення цивільного права, або у припиненні належних порушнику майнових прав, чим відрізняється від інших результатів здійснення зазначеного захисту.

Автором наводяться додаткові аргументи на користь неприйнятності концепції «складу цивільного правопорушення» як єдиної універсальної підстави цивільно-правової відповідальності.

По-перше, для застосування кожного окремого заходу цивільно-правової відповідальності необхідним є набір різних обставин (умов), що позбавляє такий захід ознаки видової категорії, тобто, ставить під сумнів належність такого заходу до, власне, заходів цивільно-правової відповідальності, створює підстави для їх хибного тлумачення в якості цілком самостійних категорій цивільного права тощо.

По-друге, всі обставини (умови), які є необхідними для застосування всіх заходів цивільно-правової відповідальності, не є умовами застосування будь-якого одного з усіх заходів відповідальності. Насамкінець, зміст та кількість умов застосування окремих заходів відповідальності змінюються з розвитком законодавства.

Додатково обґрунтовується наукова позиція про те, що підставою цивільно-правової відповідальності є правопорушення, яке, за загальним правилом, є необхідним для настання цивільно-правової відповідальності у будь-якому її вияві (заході/виді/формі). Відповідно, решта обставин, що необхідні для застосування кожного окремого заходу відповідальності, можуть бути названі умовами  цивільно-правової відповідальності.

Разом з тим, відшкодування збитків є можливим за наявності всіх обставин, що є необхідними для здійснення такого способу захисту, в рівній мірі, де кожна з них є однаково необхідною для відшкодування збитків, порівняно з іншою.

З огляду на викладене обґрунтовується висновок про можливість та доцільність розрізнення підстави та умов цивільно-правової відповідальності при її розгляді в якості родової категорії та відсутність такої можливості стосовно кожного її конкретного виду (заходу), для застосування якого однаково необхідна будь-яка складова індивідуального комплексу обставин, що унеможливлює визначення серед них підстави чи умови його застосування.

Відшкодування збитків як спосіб захисту автор вважає доцільним розглядати як дію особи, спрямовану на одержання відшкодування, передумову застосування відповідного заходу відповідальності. Відшкодування збитків як захід відповідальності є безпосереднім переданням блага зобов’язаною особою на користь уповноваженої. Співвідношення таких способу захисту та заходу відповідальності є співвідношенням умови і наслідку.

У підрозділі 1.3. «Правовідносини цивільно-правового захисту» розглядаються правова природа та поняття права на захист цивільних прав та інтересів, а також правовідносин відшкодування збитків.

В роботі наведено додаткові обґрунтування на користь наукової позиції, що право на захист суб’єктивного права спрямоване на відновлення можливості здійснення порушеного, проте існуючого суб’єктивного права, та належить до правомочностей останнього. Такий висновок обґрунтовано спростуванням більшості аргументів прибічників наукової позиції про самостійний характер прав на захист. Актором доводиться теза про те, що право на захист не є суб’єктивним правом, з огляду на існування альтернативних способів захисту, від обрання одного з яких залежить зміст обов’язку, кореспондуючого праву на захист, а також у зв’язку з відсутністю конкретного кореспондуючого такому праву обов’язку в момент виникнення зазначеного права (до обрання уповноваженою особою способу (способів), форми (форм), моменту (моментів) здійснення права на захист у часі та пред’явлення відповідної вимоги (вимог) праву на захист не кореспондує жоден обов’язок іншої особи).

У разі пошкодження речі відповідне право порушується, проте продовжує існувати і належати його носієві. У разі знищення речі, право на таку річ припиняється. Відтак, у разі припинення права внаслідок його порушення, захисту підлягає інтерес особи, яка була носієм припиненого права, оскільки припинене право не може бути об’єктом цивільно-правового захисту.

У зв’язку з цим обґрунтовується висновок, що право на захист у цивільному праві об’єднує різні правові категорії: правомочність захисту у складі суб’єктивного цивільного права, призначену для відновлення можливості здійснення порушеного, проте існуючого суб’єктивного права, а також право на захист інтересу, яке не є правомочністю у складі суб’єктивного права, а також не є самостійним суб’єктивним правом, належить до правосуб’єктності особи та полягає у можливості вчинення дій, що призводять до виникнення суб’єктивного права.

На підставі викладених висновків виявлено специфіку такого способу захисту, як відшкодування збитків, яка полягає у тому, що даний спосіб захисту може бути віднесений або до способів захисту, в першу чергу, суб’єктивного права, або до способів захисту, передусім, інтересу, або до таких способів захисту, що в рівній мірі слугують захисту як права, так і інтересу. Така можливість зумовлена різноманітними видами втрат та витрат, які віднесені до складу збитків ст. 22 ЦК України, конкретний різновид яких визначає спрямованість цього способу захисту на один із вказаних об’єктів захисту або на обидва одночасно.

Дисертант обґрунтовує висновок про те, що доки існують правовідносини, до змісту яких належить порушене суб’єктивне право, правовідносини захисту такого права не є самостійними відносно правовідносин, до змісту яких воно належить, а є складовою останніх. У разі ж припинення права, захисту підлягає інтерес колишнього носія такого права, що відбувається в межах правовідносин, самостійних відносно правовідносин, до змісту яких належало таке право.

Права та обов’язки щодо відшкодування мораторних збитків (втрат, завданих простроченням виконання, якщо обов’язок виконання в натурі лишається чинним) додаються до інших прав та обов’язків у змісті зобов’язання і не змінюють головного у зобов’язанні – можливості виконання в натурі. Натомість, права та обов’язки з відшкодування компенсаторних збитків (втрат, що підлягають відшкодуванню замість виконання в натурі) замінюють права та обов’язки щодо виконання зобов’язання в натурі.

У дисертаційному дослідженні наведено додаткові обґрунтування на користь наукової позиції, що права та обов’язки щодо відшкодування компенсаторних збитків не утворюють нового зобов’язання, а змінюють існуюче. Натомість, права та обов’язки щодо відшкодування мораторних збитків доцільно розглядати окремим грошовим зобов’язанням.

Розділ 2. «Правова природа, поняття, склад збитків та умови їх відшкодування» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються правова природа та поняття збитків, проблеми складу збитків за цивільним законодавством України, а також умови здійснення цивільно-правового захисту у спосіб відшкодування збитків.

У підрозділі 2.1. «Правова природа та поняття збитків» досліджуються наукові позиції стосовно правової природи збитків, об’єктів цивільних прав, змісту і поняття шкоди та збитків у цивільному праві, розглядаються підстави розмежування шкоди та збитків у Цивільному кодексі України.

Встановлюється, що основна цінність блага як об’єкта цивільних прав полягає у його корисності – придатності блага задовольнити інтерес його володільця. Вплив різних чинників природного та антропогенного характеру на об’єкти цивільних прав супроводжує блага з моменту їх виникнення до припинення їх існування, у зв’язку з чим придатність блага задовольнити інтерес його володільця (цінність блага) є динамічним, а не статичним явищем.

З огляду на це додатково обґрунтовується ідея, що у цивільному праві шкодою, яка підлягає відшкодуванню за рахунок третьої особи, є припинення існування блага особи, чи повна або часткова втрата благом придатності до задоволення інтересу особи (втрата благом цінності) так, як благо було придатне його задовольняти до протиправного впливу на нього, або іншого порушення суб’єктивного права особи.

Автором додатково обґрунтовується наукова теза про те, що збитки є грошовим виразом матеріальної шкоди та можуть становити вартість матеріального блага, існування якого припинено, вартість матеріального блага, яке неодмінно буде втрачено, вартість втраченої матеріальним благом цінності, вартість матеріального блага, можливість набуття якого втрачена, та вартість інших втрачених майнових благ, що охоплюються визначенням шкоди.

Шкода може бути завдана благу як об’єкту цивільних прав, а не суб’єкту таких прав – особі. За таких обставин у положеннях ЦК України встановлено наявність наступних протиріч: а) у більш ніж 75 його статтях ідеться про завдання шкоди/збитків особі; б) у більш ніж 60 статтях ЦК України не зазначається, кому або чому саме завдано шкоди/збитків; в)  натомість, у 9 статтях ЦК України містяться положення про відшкодування шкоди, завданої саме майну, що свідчить про необхідність приведення положень ЦК України у відповідність одне одному в частині визначення об’єкта завдання шкоди/збитків.

У підрозділі 2.2. «Склад збитків» досліджуються проблеми законодавчої категорії складу збитків, судова практика застосування положень цивільного законодавства про склад збитків, проблеми обсягу та розміру збитків, питання обчислення упущеної вигоди.

Доводиться, що склад збитків є досить умовною категорією, межі якої визначаються виключно законодавцем і змінюються у різні історичні періоди, на підтвердження чого у роботі наводиться різниця у формулюванні складу збитків у ЦК України та актах цивільного законодавства, що втратили чинність.

Обґрунтовується, що віднесення законодавцем до реальних збитків лише «втрат, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі» безпідставно звужує склад збитків до таких втрат, що: 1) є наслідком знищення або пошкодження речі (не включають втрати, які не перебувають у зв’язку з втратами інших благ); 2) пов’язані зі знищенням або пошкодженням виключно речі, а не будь-якого іншого об’єкта цивільних прав (майна, майнових прав, грошей тощо). Окрім того, формулювання складу реальних збитків із застосуванням терміна «втрати» опосередковано вказує на належність до складу збитків саме втрат матеріальних благ, а не їх вартості, що призводить до ототожнення збитків та матеріальної шкоди.

При реалізації такого способу захисту, як відшкодування збитків, відповідне суб’єктивне право не відновлюється (у значенні повернення колишньої якості, властивості), а змінюється, або виникає нове суб’єктивне право. У зв’язку з такими обставинами зроблено висновок, що формулювання складової збитків в якості «витрат на відновлення права» у ст. 22 ЦК України не можна вважати належним. Також варто зазначити, що «відновленим» може бути лише таке право, яке існує. За таких обставин склад збитків за ст. 22 ЦК України не охоплює втрат, що неминуче настануть внаслідок порушення цивільних прав.

Доводиться, що положення п. 2 ч. 3 ст. 22 ЦК України не встановлюють мінімальну межу розміру упущеної вигоди, а містять «змішаний» спосіб захисту, який поєднує в собі конструкцію неустойки та упущеної вигоди повністю, окрім розміру упущеної вигоди.

Дисертантом виявлено колізію між положенням ЦК України про відшкодування упущеної вигоди та положеннями ГК України про відшкодування втраченої вигоди. У разі настання упущеної вигоди у суб’єкта господарювання внаслідок порушення прав, що не належать до господарського зобов’язання, такі втрати повинні відшкодовуватись за правилами ЦК України, оскільки ГК України не містить правил відшкодування позадоговірної шкоди. У такому разі відшкодуванню підлягає упущена вигода (неодержаний дохід). При настанні таких саме втрат у суб’єкта господарювання, але внаслідок порушення господарського зобов’язання, відшкодуванню підлягає втрачена вигода (неодержаний прибуток). Таким чином, залежно від виду порушеного приватного права, відшкодуванню підлягає або дохід, або прибуток, що не відповідає принципам розумності і справедливості.

У підрозділі 2.3. «Умови здійснення цивільно-правового захисту у спосіб відшкодування збитків» розглядається вплив поведінки особи, якій завдано збитків, на відшкодування збитків; питання обсягу та розміру збитків, вини як умови відшкодування збитків; проблеми причинно-наслідкового зв’язку між порушенням цивільного права та настанням майнових втрат та інші обставини, що впливають на відшкодування збитків за цивільним законодавством України.

За результатами системного аналізу ч. 3 ст. 219,  ч. 3 ст. 226 ГК України, ч. 2 ст. 616 ЦК України з іншими положеннями цих актів цивільного законодавства та судової практики встановлено, що до умов відшкодування збитків може бути віднесено поведінку особи, якій їх завдано. Така поведінка має виражатись у вжитті заходів, спрямованих на попередження завдання збитків/зменшення розміру завданих збитків, може проявлятись у ініціюванні цивільно-правового захисту у спосіб відшкодування збитків, зверненні за захистом у належний момент у судовій формі захисту.

Доводиться, що з метою відповідності засадам справедливості, добросовісності та розумності заходи на запобігання/зменшення збитків мають охоплювати вжиття особою всіх залежних від неї заходів, але з урахуванням того, щоб втрати/витрати на відвернення збитків, зменшення їх розміру не перевищували обсяг та розмір самих збитків.

Автором виявлено відсутність у цивільному законодавстві України правил зменшення судом розміру відшкодування збитків у разі невжиття особою заходів до їх зменшення або запобігання їх збільшенню. В контексті даного питання запропоновано, що розмір зменшення відшкодування у даному разі повинен з розумним ступенем достовірності відповідати сумі, на яку збитки могли бути зменшені особою, якій їх було завдано.

Дисертантом обґрунтовується, що поняття розміру та обсягу збитків не можна вважати тотожними, незважаючи на їх ототожнення у ст. 22 ЦК України. Різниця між ними вбачається у різниці між видом (складовою) збитків у складі збитків та розміром збитків у певній сумі.

Встановлюється, що відшкодування збитків у більшому розмірі не є суто відшкодуванням збитків, оскільки такий спосіб захисту включає елемент неустойки і тому може вважатись змішаним способом захисту. Такий спосіб захисту повинен мати або окрему назву, або ж кожна його складова має називатись окремо.

Обґрунтовується, що принцип повного відшкодування збитків є певною мірою умовним, оскільки передбачає необхідність повного відшкодування лише таких збитків, що включені законодавцем до складу збитків у актах цивільного законодавства.

Обґрунтовується, що в системі права України збитки можуть бути відшкодовані не лише за умови виключно прямого причинно-наслідкового зв’язку між порушенням цивільного права та завданням збитків, у зв’язку з відсутністю законодавчих вимог про необхідність саме такого виду причинно-наслідкового зв’язку та наявністю у ЦК України положень, що створюють можливість відшкодування збитків за відсутності вказаного виду причинно-наслідкового зв’язку.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины