ГЕНЕЗА ТА ТРАНСФОРМАЦІЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ :

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету та завдання, розкрито теоретико-методологічну основу дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення, наведено відомості про апробацію результатів дисертації та публікації.

У першому розділі «Історіографія проблеми, джерельна база та методологічні основи дослідження» викладено аналіз існуючих концепцій державного устрою, звичаєвого права і правовідносин між основними структурами влади руських земель.

У підрозділі 1.1 «Методологія і категоріальний апарат  дослідження» здійснено аналіз основних понять і термінів юридичної та історичної наук про сутність державної системи Київської Русі, які утвердилися у вітчизняній і зарубіжній літературі. Дисертант піддав критичній рефлексії концепцію феодального устрою Київської Русі, поставив під сумнів висновки ряду вітчизняних і зарубіжних дослідників про сутність державних інститутів влади давньоруських земель, здійснених під впливом марксистсько-ленінської теоретичної спадщини, зокрема логічної схеми формаційного розвитку суспільства та держави. Це стало умовою виходу на проблему державного устрою Київської Русі з методологічних позицій цивілізаційного розвитку суспільно-політичного ладу. Головним напрямом дослідження став аналіз виникнення і розвитку територіально-громадського устрою давньоруських земель на основі сімейного господарювання і формування сімейної та громадської власності, у тому числі й привласненої землі.

У підрозділі 1.2 «Історіографія та джерельна база проблеми» наголошується, що наукові публікації з дослідженої теми можна умовно розділити на три періоди, у часі яких різними були основні державно-політичні концепції та погляди істориків права на питання становлення і трансформації органів державної влади Київської Русі – це дореволюційний, радянський та сучасний. На особливу увагу заслуговують праці Д. Самоквасова, М. Загоскіна, В. Сергеєвича, І. Бєляєва, М. Дьяконова, Ф. Леонтовича, М. Владимирського-Буданова та інших істориків права ХІХ – початку ХХ ст. Останніх двох авторів ще у дореволюційний час вважали засновниками школи західноруського права у російській історико-юридичній науці. Концепція радянської історіографії формально вписувалась в ідеологію марксизму-ленінізму та спрощену схему формаційного розвитку суспільства від первісного ладу, через рабовласницький, феодальний, капіталістичний до комуністичного. Відповідно до такої схеми розглядали проблеми історії вітчизняні дослідники держави і права Київської Русі Б. Греков, О. Пресняков, Л. Черепнін, С. Юшков.

Спираючись на праці Б. Андрусишина, І. Бойка, В. Борисенка, Г. Вернадського, М. Владимирського-Буданова, Л. Гумільова, О. Єфименко, М. Котляра, А. Кушинської, І. Лисяка-Рудницького, Б. Рибакова, В. Рички, П. Толочка, І. Усенка, О. Ярмиша, інших авторів, які досліджували державний устрій Київської Русі, дисертант стверджує, що народовладний інститут державності давньоруських земель – віче – невиправдано замовчувався істориками, тоді як інститут князя був невиправдано звеличений. Аналізуючи праці сучасних дослідників історії держави і права Київської Русі, дисертант утверджує думку, що сучасні проблеми формування української національної держави і права вимагають по-новому осмислити першу історичну фазу державотворення, яка належить Київській Русі. Генетичний аналіз державницької традиції українського народу зумовлює необхідність з’ясувати його здатність до державницької самоорганізації без допомоги іноетнічних та інонаціональних політичних сил.

Джерельна база дисертації представлена кількома групами джерел, серед яких пам’ятки права, давньоруські літописи, твори державних діячів Русі та мислителів, писемні джерела середньовічних іноземних авторів.

Цінною пам’яткою права, що містить відомості про державно-правову систему Русі, є «Руська Правда», текст якої знаходимо в літописах, а також у пізніших юридичних збірниках («Мірило праведне», списках «Кормчої книги»). До нашого часу збереглося понад 100 її списків. Окрім «Руської Правди» цінними пам’ятками права Київської Русі виступають князівські статути.

Серед джерел права, які дозволяють дійти певних висновків щодо особливостей становлення і подальшого розвитку органів державної влади Київської Русі й засвідчують політичну автономію давньоруських земель та їх союзні відносини з Київською князівською гілкою влади слід назвати міжнародно-правові договори Русі з Візантією.

Серед наративних джерел, використаних у дисертації, чільне місце посідають літописні джерела – Лаврентіївський, Іпатський (що складається з «Повісті времінних літ», Київського і Галицько-Волинського літописів), Хлєбниковський, Псковський, низка новгородських та інші літописи, які дозволяють по-новому осмислити і висвітлити витоки органів державної влади у Київській Русі.

Окрему групу джерел для досліджуваної теми склали твори державних діячів і мислителів минулого, які містять ідеї, концепції з теорії реалізації державної влади. Так, певне уявлення про деякі проблемні питання князівської влади можна створити з аналізу «Повчання дітям», залишеного київським князем Володимиром Мономахом, «Слова» («Моління») Данила Заточника, написаного в умовах наростання сепаратистських тенденцій та поглиблення роздробленості Русі.

Тематика дисертації зумовлює звертання і до писемних джерел іноземного походження, передусім тих, що містять інформацію про становлення і особливості вищих органів державної влади у Київській Русі.

І хоча ці джерела, на відміну від давньоруських літописів, не подають і не можуть подати цілісної картини історії Київської Русі, усе ж їх дані заслуговують на найпильнішу увагу.

У другому розділі «Віче як інститут влади у Київській Русі» досліджено соціально-економічні та суспільно-політичні чинники формування вічевого ранньодержавного устрою давньоруських земель, виокремлюються основні фактори, які забезпечили народовладний характер державної самоорганізації східнослов’янських подніпровських етнічних груп, здійснюється аналіз кожного з них та осмислюється їх синтетичне поєднання в цілісний конструкт інститутів влади.

У підрозділі 2.1 «Роль давньоруських міст у формуванні вічевого державного устрою» досліджується формування територіально окреслених самоорганізованих груп ранніх слов’ян у межах Подніпров’я, Подністров’я та суспільно-політичних і соціально-економічних факторів, які спричинили ранньодержавні форми самоорганізації. Прослідковується значення міст давньоруських земель в індивідуалізації ранньодержавної самоорганізації сільських і міських громад як чинник відстоювання їхньої власної унікальності та незалежності в державотворенні.

Встановлено, що поляни, деревляни та інші спільноти Київської Русі, самоусвідомлюючи себе з позицій власної ранньодержавної самоорганізації, під впливом сусідських земель-полісів формують спільні культурно-господарські, мовно-культурні та геополітичні риси. Спільні інтереси міських і сільських територіальних громад з їх вічевою формою народовладдя зумовлюють їх політичне самовизначення у власному бутті. Наявні в їх структурі військово-охоронні інститути влади – тисячі, сотні й десятки воїнів на чолі з тисяцьким, соцьким і десятником демократизують ранньодержавну єдність. У дисертації доведено, що народовладний характер віча і військово-охоронних структур постає у загальній цілісності землі-полісу як ранньодержавного утворення.

У підрозділі 2.2 «Правовий статус і компетенція віча» розглядається державотворчий характер територіальних громад південно-східної частини слов’янських земель у контексті їх осілого способу життя, освоєння території, усвідомлення необхідності захисту і організації спільного геополітичного простору, а також державницької самоорганізації на засадах народовладдя. Основним державотворчим інститутом спільної влади стає віче. Взаємозв’язок традиційної форми народовладдя міських і сільських громад і трансформація їх у віче як інститут вияву спільної владної волі глав сімейних дворогосподарств забезпечує цілісність державницького життя, визначення його як свого власного, незалежного від волі інших громад. Це  призводить до владного самовизначення.

Дисертант доводить, що віче як найперший і традиційний для всіх давньоруських земель інститут державної влади забезпечує цілісність земель-полісів, їх способу життєдіяльності, перспектив розвитку інших інститутів влади. На підставі системного і комплексного аналізу державно-владних функцій віча показано, по-перше, що його повноваження в різних землях Київської Русі були не ідентичними; по-друге, у ряді земель цей інститут репрезентував демократичну традицію і альтернативу монархічному інституту князя і аристократичному – боярським угрупованням. Демократична функція віча найбільш повно була виражена в Новгороді, і найменше – в Суздальській землі, де князь представляв монархічну гілку влади, а в Галицькій землі переважав інститут державної влади, який можна назвати аристократичним. Водночас князь не мав абсолютної влади в жодній давньоруській землі.

Серед основних державно-владних функцій віча виділено, по-перше, обрання кандидатури на посаду князя, укладання з ним «ряду»; по-друге, зміщення князя, який не дотримався угоди з вічем; по-третє, призначення тисяцького і контроль за його державницькою військово-охоронною службою. Віче визначається як генеральна асамблея населення стольного міста. У дисертації стверджується, що роль віче у формуванні державності Київської Русі та розширенні інститутів влади була історично стадіальною в розвитку владних повноважень. На першому етапі, коли руські землі не були об’єднані у військово-політичні союзи, віче кожної землі вирішувало свої власні владні функції, які не стосувалися сусідніх земель. На другому етапі – знаходилося у процесі переходу від справ відособленого життя кожного міста до вирішення спільних справ, які торкалися інтересів усіх міст землі. Історично друга стадія формування владних повноважень віча давньоруських земель обмежується ІХ–Х ст. Для цієї стадії притаманні нові владні функції віча, зокрема вирішення питання охорони усієї землі-полісу, налагодження внутрішньої торгівлі, будівництво доріг і мостів, ринкових площ, налагодження співпраці з волостями. Для третьої стадії розвитку владних повноважень вічу стольного міста землі-полісу притаманні наступні характерні риси: виокремлення цієї форми влади в самостійну у вигляді зібрання усіх дорослих громадян міста і закріплення звичаєвої норми рівності прав усіх присутніх. Ця стадія характеризується закріпленням звичаєво-правової норми визнання усіма територіальними громадами землі-полісу владного рішення віча стольного міста. У Лаврентіївському літописі чітко вказано, що рішення віча стольного міста є обов’язковим для виконання пригородами. Приміські віча за нормальних умов життя не мали державних функцій, а вирішували лише господарські справи. Головну роль на зібраннях громади стольного міста відіграють не старійшини, а більшість співучасників, що характеризує його демократизм. Після хрещення Русі на вічі присутні й духовні особи, які мали рівні права з громадянами.

У підрозділі 2.3 «Давньоруська сільська громада як осередок народовладдя у державі» розглядається роль і місце сільських громад в організації державно-політичного управління у південних та південно-східних слов’ян.

Дисертант підкреслює, що сільська община визначалася радянською історіографією як перший етап соціальної самоорганізації, що зберігав ознаки патріархального життя і уособлював турботу монархічної влади про підданих феодальної держави. Крім того, абсолютно різні поняття територіальної сільської общини і територіальної громади як соціальних осередків формування держави і права, у більшості наукових розвідок та публікацій і навіть у працях М. Грушевського вживалися як синоніми.

У роботі доведено, що полісне життя сільських і міських громад, об’єднаних у волость, розвивалося під впливом конкуренції сімейних дворогосподарств у продукуванні свого добротного життя з оптимістичним баченням можливості злагоди і миру. Територіальна громада давніх слов’ян південних і південно-східних руських земель розвивалася так, що вона не поглинала окремих індивідів, а створювала сприятливі умови для свідомої діяльності у їх взаємодії. Селянство, об’єднане у територіальну громаду, щільно пов’язувало своє життя з містом, яке поступово ставало центром адміністративного управління під назвою «мир» і означало широку спільноту міста із сільськими районами навколо нього. Продуктом цієї діяльності у політичному просторі волості, або інакше «миру», ставала спільна думка, традиції, колективні настрої, які у звичаєвому праві Київської Русі неможливо визначити одне без одного.

Дисертант стверджує, що у давньослов’янських територіальних громадах поряд із виокремленням сім’ї як первинної дворогосподарської одиниці відбувався процес соціальної автономізації людини від громади. Наслідком цього був процес персоніфікації індивідів і розвиток особистої свідомості та самосвідомості, що сприяло формуванню соціальної структури територіальної громади, в межах якої окремі індивіди завдяки своїм більш значним для сім’ї та громади здібностям виділялися і заслуговували на підвищену громадську увагу.

Селяни Київської Русі у своїй переважній більшості – це вільні господарі, які володіли власністю, мали свої знаряддя виробництва, тяглову силу, сплачували данину князю і були самодостатніми у громаді. Тому, на нашу думку, принципово важливим є те, що в Київській Русі не існувало феодальної залежності селян, а масив сільських дворогосподарств виступав як самостійна соціально-економічна і політична одиниця, яка була співносієм владної волі сільського віча. При цьому самоідентифікація сільських слов’янських громад південних давньоруських земель-полісів поступово утверджувала вічеву народовладну традицію.

У третьому розділі «Інститут князівської влади» досліджується формування державності давньоруських земель у період входження у суспільно-політичне й соціально-економічне життя варязьких дружин із князем.

У підрозділі 3.1 «Ґенеза статусу князя у структурі державної влади Київської Русі» доводиться, що завдяки поліфункціональній професійності варязьких дружин вони були запрошені для організації міжнародної торгівлі та охорони шляхів сполучення для купецьких багатоетнічних корпорацій. Купецькі соціально активні верстви прагнули освоїти Дніпровський водний басейн для торгівлі й мали об’єднатися з варязькими дружинами, які усвідомлювали важливість нового торговельного шляху з варяг у греки. Вони ж об’єдналися із слов’янськими купецькими верствами в міжнародній торгівлі, що сприяло об’єднанню давньоруських міст як певного організуючого фактора у цьому русі.

Дисертант наводить дані про те, що у містах давньоруських земель існували численні військові формування на чолі з воєводами – тисяцькими. Варяги ж мали у своєму складі дружини чисельністю від 200 до 400 воїнів-купців. За таких обставин вони не могли підпорядковувати давньоруські землі без попередньої домовленості з представниками впливових політичних сил. Розвинута внутрішня та зовнішня торгівля з її монетарною складовою в межах Київської Русі сприяла зближенню зацікавлених в організації торгівлі з варягами представників слов’янської знаті, взаємообміну передовим для того часу досвідом і професійними здібностями.

Дисертант стверджує, що варяги на початковому етапі охороняли торговельні шляхи і торгували спільно з давньоруськими та іншими купцями. Пізніше разом відвойовували у геополітичному просторі право вільно торгувати з Візантією. Комерція на той час мала досить істотне значення для утвердження державних інститутів і права у країнах, які торгували з Константинополем. Розвиток товарного виробництва в межах давньоруських земель був щільно пов’язаний з монетарною економікою і розширенням торгівлі, що обумовлювало посилення військової присутності в країнах, залучених до міжнародної торгівлі.

Автор доводить, що прихід варягів на давньоруські землі був перехідним періодом формування державності і права. Народовладні традиції в політичній самоорганізації скандинавських народів викликали повагу до вічевого устрою слов’ян. Творення державності та права в Київській Русі відбулося у слов’ян при тісній взаємодії з варягами. Це була перемога договірних відносин, тобто переконань над військовою силою. Перевага слов’янського народовладдя посилювала швидку адаптацію варягів до звичаєвого права Русі. У свою чергу варяги сприяли поглибленню і розширенню комерціалізації та монетаризації економіки давньоруських земель.

Дисертант показує, що князь, як прийшлий з варягів інститут влади давньоруських земель, адаптувався до умов Давньоруської державності. На  першій стадії варяги істотно допомагали слов’янам в організації широкого комерційного розмаху торгівлі, охороні торговельних шляхів. На  другій стадії князь відігравав досить вагому роль в організації та охороні давньоруських земель. На третій стадії, після хрещення Русі, князь стає одним із провідних інститутів державної влади зі значними повноваженнями в адміністративній і судовій сферах життя слов’ян. На четвертій стадії, коли династія Київського князя чисельно збільшувалася і нові покоління нащадків князівської родини почали суперництво за владу в різних землях, їх державницька діяльність стала значною мірою негативною. Незважаючи на те, що єдність Давньоруської держави підтримувалася зусиллями великого князя Київського, окремі гілки правлячої династії безуспішно прагнули забезпечити собі сильну владу і популярність на всій території, однак єдність держави з прийняттям християнства більшою мірою утримувалася церквою, митрополит якої мав свою резиденцію в Києві. За правління Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха в державності Київської Русі спостерігалася усталена тенденція інтеграції всіх земель. Проте князь і в цей час не був монархом, оскільки його влада обмежувалася боярською думою і столичним вічем. Суперництво між містами давньоруських земель-полісів перетворювало князів у заручників різних політичних сил, що й послабило Київську Русь перед татаро-монгольською навалою.

У підрозділі 3.2 «Звичаєво-правові відносини між вічем та князівською владою» розглядається особливий аспект розподілу влади між цими основними державними структурами у контексті вирішення військово-охоронних справ, призначення князя, укладання з ним «ряду», питання збору данини, співпраці з тисяцьким, а також призначення урядовців з боку князя для виконання своїх функцій. Внаслідок неоднорідного розвитку торгівлі та геополітичного розташування давньоруських земель-полісів їх урядові інститути мали неоднакову силу. У деяких землях-полісах князю віче віддавало більше владних повноважень, в деяких – менше. Спільним було те, що адміністративні владні інститути земель-полісів мали дуалістичну природу, оскільки певні посадові особи призначалися вічем, інші – князем. Резиденція князя мала свою власну адміністрацію, до призначення якої віче не мало жодного стосунку. Головний управляючий князівською адміністрацією поступово став виконувати фінансово-адміністративні функції, а в деяких випадках – і судові. У місцевій адміністрації стольного міста землі-полісу владу князя репрезентував посадник. Місцеві територіальні громади, які були підпорядковані вічам стольних міст, частково підпорядковувались посаднику, однак організаційно життєво важливі, у тому числі господарські, управлінські функції виконували обрані населенням міст особи.

Віче, князь і бояри спільно вирішували справи шляхом порозуміння. З  розвитком державних інститутів влади давньоруських земель відбувався процес формального упорядкування взаємовідносин між вічем і князем. Дисертант, спираючись на численні свідчення літописних джерел і висновків дослідників історії держави і права Русі, утверджує думку про верховенство владних повноважень віча, яке визнавалося князями. Київське віче за літописними даними впродовж Х–ХІІ ст. у п’ятдесяти випадках змінювало князів. За ініціативою віча було усунуто з посад чотирнадцять князів Києва і у десяти випадках віче підтверджувало право на князювання кандидата за заповітом.

У підрозділі 3.3 «Становлення адміністративного управління в Київській Русі та особливості його владного функціонування» розглядаються процеси формування органів управління давньоруських земель у їх державницькій самоорганізації. Дисертант розкриває взаємозв’язок між соціально-економічною і суспільно-політичною самоорганізацією слов’ян на ранніх стадіях їх державотворення та визначає історичні форми адміністративного управління, які забезпечували внутрішній звичаєвий порядок, співпрацю різних соціальних верств і збереження їх власності. У  дисертації доведено, що в межах давньоруських земель існувало значно більше міст, ніж в інших тогочасних країнах Європи. Ці міста ставали не лише осередками торгівлі, ремесел, але головно центрами адміністративного управління.

Принцип формування адміністративного управління в давньоруських містах відповідає народоправній традиції. Так, населення міст розподілялося за місцем проживання за «рядами» (нині вулиця). Ряди складалися із сімейних ремісничих дворогосподарств і мали відповідну назву – ливарників, чоботарів, кравців та купецьких поселень за етнічною ознакою. Кожен ряд (вулиця) обирав свого представника до міського управління – рядóвого. Отже, першими виборними адміністративними одиницям міста були рядóві. Самоврядування міста, власне адміністративне управління, суд і укладання різноманітних угод громадян міста з представниками влади зосереджувалося в кінці ряду. Ряди сходилися до центральної площі міста – торговища. Пізніше «рядових» іменували «кінцевими старостами». Укладання угод з іноземцями здійснювалося за обов’язкової присутності рядових, старости міста. Ряди (вулиці) були самоврядними, маючи виборних рядових, пізніше старост. Автор звертає увагу на те, що в містах мешкали різні соціальні верстви з різними доходами, власністю, суспільним значенням, але територіальним самоврядуванням об’єднувалися всі структури.

Найбільш стабільною військово-адміністративною формою управління в давньоруських землях були тисяцький, соцький і десяцький. Усі посадовці військового формування обиралися народом і були йому підзвітні. Тисяцький завжди перебував під владою віча. Народ мав право усунути з посади тисяцького, якщо останній ігнорував волю міської громади. Загалом княжа адміністрація і громади міст були щільно пов’язані між собою. У міській адміністрації був постійний представник князівського інституту влади, а в судовій адміністрації князя, відповідно, представник віча – посадник. Судовий процес передбачав обов’язкову присутність місцевого посадника.

Для здійснення адміністративних функцій у стольних містах існували канцелярії віча, вічеві секретарі, що володіли особливими печатками. Дві  найвищі адміністративні посади руської землі – тисяцький і посадник – обиралися міськими зборами. Владні повноваження цих інститутів прирівнювалися до князівських стосовно внутрішніх військових формувань і внутрішнього адміністративного управління.

Характерною особливістю функціонування адміністративного управління в Київській Русі була, по-перше, відсутність центральної адміністрації, владні функції якої стосувалися усіх земель; по-друге, кожен з інститутів державної влади землі-полісу – віче, князь і боярська дума – мав владні повноваження лише в межах своєї землі. Національно-державна єдність давньоруських земель забезпечувалася в основному інститутом православної церкви, яка була важливим чинником суспільно-політичної інтеграції населення Київської Русі. Вона сприяла розповсюдженню й утвердженню візантійського, римського, європейського права, яке поступово сплавлялося зі звичаєвим.