ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК СИСТЕМИ НАУКОВИХ СТУПЕНІВ І ВЧЕНИХ ЗВАНЬ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО ДОСВІДУ: ІСТОРИКО-ЮРИДИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ :

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв’язок із науковою тематикою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; визначаються його мета і завдання, об’єкт, предмет; характеризуються методи дослідження, використані в роботі, формулюються наукова новизна і практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію та публікацію результатів дослідження, структуру та обсяг роботи.

У Розділі І «Історіографія проблеми, джерельна база та теоретико-методологічні основи дослідження» розглядаються загальні засади дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.1. «Історіографія проблеми та джерельна база дослідження» присвячено аналізу відповідної літератури за темою дослідження та характеристиці джерел дослідження.

Підкреслюється, що проблематика походження, розвитку та функціонування інституту наукової титулатури в Україні, починаючи від середньовічних університетів і закінчуючи сучасними прагненнями до інтеграції в світові освітні структури, досі не була об’єктом окремого аналізу. Водночас, у контексті розгляду загальних проблем історії науки та освіти, оцінки ефективності атестаційних процедур дослідники зверталися до окремих аспектів питання у різножанрових наукових розвідках, які за проблемно-історичним принципом доцільно розподілити на:

1. Роботи, присвячені Середньовічному університетові та трансформаціям його традицій на східнослов’янських землях – оглядові праці різної цілеспрямованості з підвищеною увагою до середньовічної народної освіти загалом, із акцентом на вивчення римського права, авторами яких були Ж. Верже, А. Вормс, Р. Ієринг, В. В. Ігнатович, В. К. Піскорський, М. С. Суворов; розвідки й хрестоматійні видання, присвячені значенню наукових титулів у офіційному та неофіційному контексті повсякденного життя й побуту, які підготували В. М. Бахтін, Ф. Кавка, С. Квастель, Л. Козьменко, Г. Г. Кричевський, Б. Г. Струков.

Українські вищі навчальні заклади XVI–XVII ст. з їхніми багатими традиціями також неодноразово досліджували українські, російські, німецькі, австрійські та польські автори – Л. М. Алексієвець, Т. О. Дороніна, В. Ф. Кметь, І. Є. Курляк, В. Л. Микитась, І. І. Огієнко, С. О. Подокшин, М. Д. Рогович, О. П. Удод, З. І Хижняк, В. П. Чугайов, M. Csaky, F. Gall, H. von.Hentig, K. Michalewska, K. Morawskа, S. Preglau-Hammerle, H. Zeissberg. Проте, феномен наукової титулатури розглядався ними поспіль або не аналізувався загалом.

2. Роботи, присвячені історії наукової титулатури в Україні під владою Російської та Австро-Угорської імперій, а також у добу української революції 1917–1921 рр. Історіографія вищої школи Росії періоду імперії представлена, передусім, роботами таких дореволюційних дослідників, як Д. І. Багалій, Ф. В. Благовидов, Н. Н. Булич, О. І. Введенський, М. Ф. Владимирський-Буданов, В. А. Воробйов, Б. Б. Глинський, Н. П. Загоскін, В. С. Іконников, Є. В. Петухов, С. В. Рождественський, І. М. Сеченов, В. І. Сергеєвич, П. І. Ферлюдін, Г. Ф. Шершеневич. Серед цих праць – ювілейні видання окремих навчальних закладів та поодинокі узагальнюючі дослідження урядової політики в сфері вищої освіти з вивченням і систематизованим виданням офіційних документів та архівних матеріалів.

У радянські часи увага авторів, первинно сконцентрована на загальних питаннях присудження учених ступенів і звань у Російській імперії, поступово зміщується до вивчення й обговорення проблем розвитку правових ідей у даній сфері, завершуючись створенням цілісної програми виявлення, збирання та бібліографічного опису дисертаційних робіт, із наголосом на історичний аспект, динаміку ідей та їх відбиття в законодавстві. У дисертації названо кілька десятків радянських вчених – авторів досліджень з питань історії науки і освіти в Російській імперії. Серед них, як видається, на особливу пошану заслуговують основоположник наукового напряму зі спеціального дослідження історії наукових ступенів у Росії Г. Г. Кричевський та його послідовники О. Є. Іванов та О. М. Якушев. Також значний інтерес представляють історико-правові дослідження правового статусу російських університетів сучасної дослідниці Є. М. Писарєвої, підготовлені на матеріалах українських архівних та інших джерел.

Продовження європейських традицій наукового титулування в західноукраїнських університетах стало предметом розгляду, здебільшого, вже сучасних українських науковців – істориків, правників, філологів – таких, як О. В. Єгорова, І. П. Задерейчук, В. М. Заруба, О. М. Каліщук, В. М. Качмар, Д. Ю. Коржов, Н. Ф. Мисак, О. С. Рубльов, Т. А. Стоян, З. І Хижняк та ін. Між тим, процедура наукової атестації в цих авторів є переважно ілюстративним матеріалом для розгортання ширших проблем, як-от проблема становлення галицької інтелігенції, питання українізації вітчизняних університетів, справа збирання та оприлюднення відомостей про українських науковців та діячів культури Галичини й Буковини, аналіз структури й викладацького складу львівських ВНЗ, заснування нових кафедр тощо.

3. Роботи, присвячені інституту присудження наукових ступенів та вчених звань у Радянській Україні. Більшість відповідних досліджень було присвячено загальному радянському досвіду без урахування української специфіки. Це передусім фундаментальні історичні монографії і докторські дисертації про досвід організації науки і освіти в СРСР К. Т. Галкіна, Н. І. Загузова, В. М. Полонського та деяких інших авторів.

Слід підкреслити, що стосовно цього історичного періоду своє вагоме слово сказали не лише історики, а й правознавці. Зокрема, проблемами правового статусу науковців і освітян в Росії активно займалися Л. Ф. Петренко та О. М. Прудинський, а в УРСР – В. П. Пастухов. У загальному контексті правові питання освіти досліджували відомі вчені-юристи С. І. Штамм та Г. О. Дорохова, у численних дослідженнях яких певне місце займають і питання побудови освітньої моделі в Україні. Безпосередньо ж радянський досвід правового регулювання надання наукових титулів знайшов відображення у десятках монографічних і дисертаційних досліджень, підготовлених російськими вченими, які належать до наукової школи О. М. Якушева,.

Що ж стосується досвіду розвитку інституту наукової титулатури в Україні у період до створення у 1934 р. загальносоюзної науково-атестаційної системи, то він здебільшого розглядався дослідниками спорадично і безсистемно: включався до контексту ширших розвідок подібної проблематики, змішуючись чи ототожнюючись із загальнорадянськими освітянськими процесами. Це призводило до багатьох протиріч, зокрема, поза увагою залишилися саме питання відмінностей між українськими та російськими механізмами формування та відбору наукових кадрів. Утім, у дисертації звертається увага на багатий фактичний матеріал, який наводять у своїх працях перші керманичі української радянської освіти Г. Ф. Гринько та Я. П. Ряппо, дослідники історії української науки і освіти М. А. Бистров, В. Г. Богуславська, С. М. Домбровська, В. В. Липинський, М. І. Мірошниченко, О. П. Ситніков, О. В. Сухомлинська та інші. Серед учених-юристів дотичними проблемами історичного досвіду кодифікації українського радянського законодавства про народну освіту послідовно займалися Б. М. Бабій, І. Б. Усенко та Л. І. Рябошапка. Правові проблеми підготовки і атестації наукових кадрів на прикладі юридичного факультету Київського інституту народного господарства розглядала у своїй кандидатській дисертації Л. В. Михневич.

4. Роботи, присвячені науково-атестаційному процесові в сучасній незалежній Україні, включаючи вимоги та процедури присудження наукових ступенів та вчених звань, а також питання євроінтеграції української освітньої програми, зважаючи на Болонські домовленості, авторами яких були, зокрема, Н. О. Бондарчук, І. О. Вакарчук, Я. В. Ганіткевич, О. О. Іваницький, В. Г. Кремінь, О. Г. Котова, Г. О. Мурашин, В. С. Ольховський, Н. Г. Протасова.

Одним з проявів уваги правознавців до проблем освіти і науки стала постановка питання про існування відповідної підгалузі законодавства – освітнього права. Над проблемами «освітнього права» нині в Україні, зокрема, активно працюють Б. І. Андрусишин, В. П. Андрущенко, Є. В. Красняков та С. М. Ніколаєнко. Проте, правові аспекти надання наукових титулів все ж досліджуються вочевидь недостатньо.

У цьому ж підрозділі характеризуються джерела дисертаційного дослідження, до числа яких належать передусім нормативно-правові акти різного рівня з питань підготовки і атестації наукових та науково-педагогічних кадрів. Наводиться перелік офіційних видань, у яких публікувалися ці та інші офіційно-документальні матеріали.

Звертається увага на змістовні публікації документів з питань надання наукових титулів, здійснені Г. І. Липатніковою, О. А. Андрєєвою, Н. Д. Митьковою та іншими дослідниками, та на особливу джерелознавчу цінність двотомного видання «Хрестоматія з історії інститутів наукової підготовки та атестації в університетах та академіях Західної Європи та Росії», укладеного О. М. Якушевим, Д. О. Хохловою та І. Г. Воропаєвим.

Наводяться відомості про архівні матеріали, використані у дисертації, –  документи з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і органів державного управління України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України та Державного архіву м. Києва. Окремо характеризуються деякі наративні джерела, що використовувалися у дисертаційному дослідженні.

Загалом джерельна база видається достатньою для здійсненого дослідження, проте в перспективному аспекті був би доволі корисним пошук відповідних матеріалів і у зарубіжних архівах, який, імовірно, не змінюючи загальних висновків цього дослідження, дозволив би доповнити і конкретизувати окремі його положення.

У підрозділі 1.2. «Методологія і понятійно-термінологічний апарат дослідження» зазначається, що методологічну основу дисертаційної роботи визначають принципи історизму, логічності, системності та об’єктивності в підході до вивчення явищ минулого на основі комплексного використання джерел та літератури. При розв’язанні дослідницьких проблем автором були використані загальнонаукові методи аналізу, систематизації, індукції, дедукції тощо, а також залучені проблемно-тематичний, типологічний, соціолого-статистичний, системно-структурний та описовий методи. Але оскільки об’єктивність системного аналізу явищ неможливо відокремити від їх історичного вивчення, головними методологічними принципами, уживаними для аналізу історії присвоєння наукових ступенів та вчених звань, виступають, відповідно, принцип системності та принцип історизму.

Особливе значення для дисертації мало використання сучасної методології юридичних досліджень, зокрема компаративне вивчення системи присвоєння наукових ступенів та вчених звань як її «зовнішній» аналіз і водночас догматичне дослідження системи присвоєння наукових ступенів та вчених звань в Україні як її «внутрішній» аналіз.

Основними одиницями понятійно-термінологічного апарату дослідження визначені номінації первинних наукових (учених, академічних) титулів, значною мірою успадкованих сучасною академічною спільнотою (наприклад, школяр, студент, бакалавр, магістр, спеціаліст, ліценціат, кандидат, доктор, асистент, приват-доцент, доцент, професор, молодший науковий співробітник, старший науковий співробітник тощо), які доцільно розподіляти на «посади», «кваліфікації», «наукові ступені», «учені звання» й «академічні звання», а також номінації елементів та етапів науково-атестаційного процесу. Окремо розкривається зміст поняття «науковий титул», яке у дисертації використовується як інтегральне для вчених (наукових) ступенів і вчених звань. Звертається увага на недоліки запровадження в сучасній Україні терміну «науковий ступінь» замість традиційного «вчений ступінь».

У Розділі ІІ «Історичні витоки сучасної системи наукових ступенів і вчених звань в Україні» розглядається виникнення і первинний досвід функціонування університетів, формування системи вчених ступенів і звань, що пов’язується з уніфікованим характером Середньовічної Європи – Pax Latina – із єдиною перстратною (латинською) мовою, єдиним віросповіданням, системою безперешкодної міграції інтелектуального товару та з необхідністю продукування високоосвічених фахівців для забезпечення діяльності в різних суспільних сферах у період економічного зростання. Подібність середньовічних університетських структур за внутрішнім устроєм до цехових корпорацій (зі зміною родинно-виробничих міжсуб’єктних відносин на професійно-виробничі), корпоративна структура середньовічних університетських консорцій передбачала, що студенти та викладачі пов’язані єдиною метою та здатні до виробництва й трансляції (а також – і продажу) особливого виду товару – знання.

У підрозділі 2.1. «Набуття первинного досвіду формування системи наукових ступенів та вчених звань (від доби середньовічного університету до Нового часу)» аналізується перший досвід заснування наукової титулатури, який традиційно пов’язують з Болонським університетом, де в 1130 р. з’являється перший у світовій практиці вчений ступінь доктора наук у двох іпостасях: doctor legum – знавець цивільного права та doctor canonum – знавець права церковного, – що був не тільки відзнакою заслуг ученого, а й надавав права виходу з ученої корпорації і самостійного здійснення наукової та/або навчальної роботи. Разом із ступенем доктора виникає проміжний учений ступінь ліценціата, що відрізнявся від докторського відсутністю процедури зведення у ступінь, яка потребувала значних грошових витрат. Учений ступінь, а скоріше відмінність, бакалавра передбачав тільки знання тривіума (початкового ступеня освіти, що включав вивчення граматики, логіки та риторики) і не надавав права на самостійне викладання. Магістерський ступінь у Болоньї вимагав знання тривіума й почасти квадривіума (вищий ступінь освіти, що передбачав обізнаність в арифметиці, геометрії, астрономії та музиці), проте надавав права передусім керівництва університетськими справами й академічним процесом у практичному сенсі. При цьому магістри підкорялися ректорові, обраному з числа школярів (демократичний порядок). На відміну від Болонського, з 1215 р. в Паризькому університеті набуває офіційного статусу вчений ступінь магістра як науковий і непідзвітний студентській спільноті (аристократичний порядок). Згодом ступінь магістра функціонував як паралельний докторському, але на факультетах нижчого рівня.

Отже, вже в Середньовічному університеті існували, якщо орієнтуватися суто на назви, майже всі сучасні вчені ступені (бакалавр, магістр, доктор) і вчене звання професора (виникло у XVI ст. в Оксфордському університеті). Але в сучасному розумінні фактично існував лише ступінь доктора або магістра для професора (учителя, викладача), що здобував його із виконанням тих умов, якими була обумовлена ліцензія. Уведення до вищого вченого ступеня випробуваннями не супроводжувалося. Випробування (іспити) передували лише отриманню ліцензії.

У підрозділі 2.2. «Поширення європейських традицій наукової титулатури на західноукраїнські та центральноукраїнські землі» досліджується процес перенесення первинних традицій наукової титулатури за посередництвом Празького та Краківського університетів в українські ВНЗ.

Специфічною рисою стало одержавлення наукових титулів, тобто залежність їх надання від світської влади при збереженні академічних свобод: присудження регулювалося канцлером університету та здійснювалося князем після відповідної сплати, згодом носії наукових титулів діставали права набуття дворянства, утримувались державним коштом та одержували «держзамовлення».

Українські ВНЗ почали засновуватися наприкінці XVI ст., виростаючи зі шкільних братств, спочатку Острозька академія (постала з Острозького братства в період ректорства Данила Смотрицького 1576 р.) та Києво-Могилянська колегія/академія (1615/1632 рр.), згодом – Львівський університет (виник з Львівської єзуїтської колегії після видання диплому Яна ІІ Казимира 1661 р.). В Острозі викладачі з ученими ступенями запрошувалися спочатку від Константинопольського Патріарха, пізніше – з Ватикану. Самостійно надавати наукові титули академія не мала права, оскільки у ній був відсутній курс богослов’я. У Києво-Могилянській академії віддавали перевагу власним випускникам, які набували ступені під час стажування у західноєвропейських університетах і отримували в рідному ВНЗ посади професорів та викладачів.

«Гідність академії й титул університету», надані Яном ІІ Казимиром Львівській єзуїтській колегії, не виключали підпорядкування генералу Ордену єзуїтів у Ватикані, який і приймав рішення про призначення на посади, проте всі університетські дисципліни тут викладалися професорами. Закритий у 1773 р. та заново відкритий у 1784 р., Львівський Йосифінський університет протягом 150 років здійснював присудження вчених ступенів ліцензіатів та докторів наук та присвоєння вчених звань звичайного, надзвичайного та почесного професора й штатного та приватного доцента субординовано з Віденським університетом та Міністерством освіти Австрії (інші посади особи з вищою освітою обіймали за рішенням ректора). Для здобуття доцентури було необхідно мати ступінь доктора, пройти триетапну процедуру габілітації та затвердження міністром освіти у Відні. Кількість професорів збігалася з кількістю кафедр, тобто посада завідувача кафедрою завжди відповідала професорському званню та науковому ступеню доктора. Такі ж механізми діяли й у Чернівецькому університеті Франца-Йосифа, створеному в 1875 р.

Підрозділ 2.3. «Розвиток системи наукових ступенів та вчених звань в Російській імперії» присвячено особливостям російського університетського порядку, запозиченого з німецьких університетів, у якому передбачалися не тільки певна автономія університетів, а й своєрідність відносин між університетом і державою, а також виключна роль професури в керуванні наукою. Остання поєднувалася з доволі ускладненим процесом присвоєння звання професора, мінімальним обсягом прав здобувачів та сильним державно-адміністративним впливом.

Нормативно-правовою базою порядку присудження вчених ступенів та присвоєння вчених звань були університетські Статути, затверджувані указами імператора, у яких закріпилися такі основоположні принципи набуття наукових титулів, що зберігаються й дотепер – державний характер, загальність та єдність вимог до здобувачів, а також загальнодержавні «Положення про зведення в наукові ступені». Присвоєння вчених звань (надання відповідної посади) з самого початку було взято під державний контроль – остаточне рішення про затвердження на посаді професора й ад’юнкта приймалося міністром народної освіти, що мало забезпечувати дотримання, щонайменше, формальних вимог присвоєння вчених звань та порядку заміщення відповідної посади як порядку обрання шляхом балотування. Право призначення на посаду було виключено тільки в Статуті 1906 р., а сам порядок став чотирьохетапним (висунення кандидатур, їх розгляд та обрання на факультеті, обрання на Раді університету; затвердження міністром народної освіти).

Номенклатура вчених звань піддавалася постійним змінам від Статуту до Статуту: у 1804 р. – ординарний професор, екстраординарний професор, ад’юнкт; у 1835 р. – додалося звання заслуженого професора; у 1863 р. – звання ад’юнкта замінене званнями доцента та приват-доцента; у 1884 р. – скасоване, а у 1906 р. – відновлене звання доцента; у 1917 р. – з’явилася посада асистента. Можна вважати, що до 1917 р. інститут наукової титулатури в Російській імперії представляв розгалужену й чітку систему вимог, сформовану завдяки послідовній демократизації порядку присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань та переборенню кастового характеру.

Після розпаду Російської імперії та проголошення Української Народної Республіки, – зазначається у підрозділі 2.4. «Наукові ступені і вчені звання в українських державах початку ХХ ст.», – питання зміни парадигми науково-атестаційного процесу майже не порушувалося, увага законодавців і урядовців була присвячена переважно питанням підтримки науки та заснування нових національних ВНЗ та наукових установ. Склад університетських учених звань у період 1917–1920 рр. залишався традиційним (професура – доцентура, включаючи приват-доцентів – викладачі – асистенти професорів), не змінювався й склад учених ступенів (ад’юнкт – магістр – доктор). До нововведень слід віднести право президента новозаснованої УАН за поданням академічних зборів присвоювати науковий ступінь доктора honoris causa, рівноцінний до ступеня доктора у сфері наук, із оповіщенням про це міністра освіти.

Загальною тенденцією розвитку інституту наукової титулатури протягом століть слід вважати тенденцію до одержавлення, яка почалася з університетів «Священної Римської імперії германської нації» і остаточно утвердилася в російських, хоча й залишала простір для університетської автономії. Держава встановлювала певні правила, але діяла загальна презумпція, що університети здатні самі контролювати їх виконання. Згодом її було втрачено.