ВИМАГАННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми; зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічні та теоретичні засади; висвітлено наукову новизну, практичне значення отриманих результатів; наведено дані про їх апробацію.

Розділ 1. «Загальна характеристика вимагання як категорії кримінального права» містить чотири підрозділи.

Підрозділ 1.1. «Поняття вимагання як категорії  кримінального права та її місце в системі кримінально-правових норм» присвячено встановленню відмітних ознак вимагання, визначенню його загального поняття та місця в системі кримінально-правових норм.

Перш за все, автором було з’ясовано етимологічне значення терміна «вимагання», що наводиться в тлумачних словниках етимологічного походження слова. Разом з тим стверджується, що при дослідженні «вимагання» як юридичного поняття слід брати за основу його значення у кримінально-правових нормах чинного КК України.

КК України прямо встановлює кримінальну відповідальність за «вимагання» у статтях, що містяться в різних розділах. При цьому базове поняття вимагання надано законодавцем в диспозиції ст. 189 КК, яке, безумовно, є основним. Інші, окремі вимагання, за які встановлюється відповідальність за ст.ст. 262, 308, 312, 313, 354, 357, ч. 2 ст. 368, 410 КК є спеціальними видами вимагання.

Дослідження кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за вимагання показує, що за своєю конструкцією вони не однакові та відмежовуються в залежності від того, яким чином в конструкціях цих складів злочинів виражені саме ознаки вимагання. У зв’язку з цим, можна виділити три рівні вимагання – у вузькому, широкому та найбільш широкому розуміннях,

Базуючись на цій позиції слід зазначити, що склад злочину передбачений ст. 189 КК України, є визначенням вимагання у вузькому розумінні.

Вимагання у вузькому розумінні це – вимога, передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, вчинена з корисливих мотивів. Цей рівень вимагання, передбачений ст. 189 КК являє собою базовий склад вимагання.

Вимагання у широкому розумінні включає в себе вимагання у вузькому розумінні та спеціальні склади вимагання, передбачені ст.ст. 262, 308, 312, 313, 357, 410 КК. Особливістю вимагань, передбачених цими статтями є те, що вони здійснюються щодо спеціальних предметів і не завжди вчиняються з корисливих мотивів. Крім того в літературі звертається увага й на таку обставину, що вимагання зброї, боєприпасів та вибухових речовин матиме місце не тільки в тих випадках, коли винний має намір включити їх до сфери свого володіння, обернути їх на свою користь або користь інших осіб «назавжди», але й у тих, коли винний має намір тимчасово запозичити їх у власника або володаря.

Вимагання у найбільш широкому розумінні включає в себе вимагання у широкому розумінні та склади вимагань, передбачених ст. 354 і ч. 2 ст. 368 КК. Особливістю вимагань, передбачених цими статтями є те, що вони можуть здійснюватися не тільки за допомогою вказаних в цих статтях погроз, але й за допомогою створення умов, за яких потерпіла особа вимушена надати майнові блага з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.

Отже, хоча в літературі вимагання звичайно відносять до корисливих чи корисливо-насильницьких злочинів, але ці властивості не завжди притаманні розглядуваному діянню. Однак, будь-якому вимаганню притаманні залякувальний вплив з метою спонукання до вчинення певних дій в інтересах винної особи або інших осіб. З урахуванням цих особливостей діяння в науці кримінального права вимагання відносять до злочинів з ознаками тероризування, особливостями яких є те, що залякування здійснюється тільки на рівні адресатів впливу, а дії вчинюються без претензії на розголос і якомога непомітно для суспільства. В той же час, у науковій літературі стверджується: якщо вимагання буде вчинятися з претензією на широкий розголос, спрямовуватиметься на залякування населення з метою спонукання держави, міжнародної організації, фізичної чи юридичної особи до прийняття певного рішення або відмови від нього, то воно стане терористичним злочином.

Підрозділ 1.2. «Історико-правовий нарис кримінальної відповідальності за вимагання» присвячено розгляду історії формування кримінально-правових норм про вимагання у дорадянський та радянський історичні періоди. Проаналізовано кримінально-правові документи різних епох: Договори руських з греками князя Ігоря 945 р., Руська правда, Судебник Казимира IV 1468 р., Судебник 1497 р. та 1550 р., Литовські статути 1529 - 1588 рр., «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845 р., «Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки» 1879 р., Кримінальне Уложення від 1903 р., Кримінальний кодекс УСРР 1922 р., Кримінальний кодекс УРСР 1927 р., Кримінальний кодекс УРСР 1960 р.

Розгляд історичного розвитку інституту вимагання у вітчизняному кримінальному законодавстві показує, що сучасне становище починало складуватися ще на ранніх періодах розвитку законодавства та практично склалося в КК України 1960 року, тому сучасна система складів вимагання є закономірним результатом, який випливає з логіки розвитку закону про кримінальну відповідальність за вимагання.

У підрозділі 1.3. «Вимагання за кримінальним законодавством зарубіжних країн» було досліджено положення кримінального законодавства країн колишнього СРСР та деяких країн Європи й Азії в порівнянні з українським національним законодавством.

Здійснення порівняння КК України з кримінальним законодавством інших країн свідчить про відсутність істотних розбіжностей в частині визначення основних ознак вимагання. При цьому слід визнати, що український шлях криміналізації вимагань, в цілому, має певні переваги за рахунок охоплення якомога більшого спектру можливих форм вчинення цього злочину.

Але ще більш повним уявляється склад вимагання, передбачений ст. 165 КК Республіки Узбекистан, в якому поряд з традиційними ознаками погроз під час вимагання мають місце ознаки вчинення інших дій загрозливого характеру, а саме вчинення вимагання також «шляхом створення обстановки, яка змушує потерпілого передати майно чи право на майно». Ця законодавча новела може бути цілком запозичена при здійсненні вдосконалення українського закону про кримінальну відповідальність за вимагання.

Ще однією законодавчою новелою є нова назва складу вимагання в ст. 189 КК Республіки Молдова – «Стаття 189. Шантаж». Через категорію «шантаж» визначається вимагання і в ст. 274 КК Китайської Народної Республіки – «Вимагання шляхом шантажу державного або приватного майна у порівняно великих розмірах».

Однак визначення вимагання через категорію «шантаж» вважається недоцільним, бо остання категорія є недостатньо визначеною, більш того, в різних літературних джерелах їй надаються далеко не однакові за змістом та обсягом визначення.

У підрозділі 1.4. «Підстави та принципи криміналізації вимагання» розглянуто основні моменти відповідності кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за вимагання, науковим уявленням щодо криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь.

Встановлено, що для криміналізації вимагань дійсно має місце достатньо підстав. Але технічне виконання деяких статей про відповідальність за вимагання не повною мірою відповідають визнаним у науковій літературі принципам криміналізації, що потребує певного вдосконалення цих кримінально-правових норм.

Розділ 2. «Об’єктивні ознаки вимагання» містить два підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Об’єкт та предмет вимагання» надано аналіз об’єкта та предмета злочину. Дисертантом встановлено, що вимагання як злочин, який вчинюється в реальній дійсності, є багатооб’єктним і в залежності від того, якому об’єкту законодавець надає вирішальне значення, він визнає його основним і, виходячи з цього, визначає родову належність відповідного складу злочину. Разом з тим, всі вони охоплюються поняттям «вимагання у найбільш широкому розумінні».

Питання про місце вимагання у вузькому розумінні, як злочину, передбаченому ст. 189 КК України, в системі злочинів є досить дискусійним у теорії кримінального права. Злочин, передбачений ст. 189 КК України, відноситься до розділу VІ Особливої частини КК «Злочини проти власності». Загальновідомим є те, що назва розділу Особливої частини вказує на родовий об’єкт злочинів, що охоплюються відповідними статтями. Отже, законодавець вказує, що всі злочини, які охоплюються статтями розділу VІ Особливої частини КК посягають на «власність». Розглядаючи додатковий об’єкт вимагання, дослідники зазначають, що вимагання (ст. 189 КК України) має своїм безпосереднім додатковим об'єктом безпеку життя, здоров'я, честь, гідність, особисту недоторканість потерпілих. Також має місце позиція, що додатковими обов’язковими об’єктами виступають психічна та фізична недоторканість особи, її особиста свобода, здоров’я, а додатковими факультативними об’єктами злочину можуть бути честь, гідність, право на таємницю приватного життя та інші права громадян. Проте є позиція авторів, які вважають основним об'єктом вимагання особу.

Доведено, що в науці кримінального права питання про місце й значення предмета злочину, та його види також є традиційно дискусійним. Разом з тим, згідно з домінуючою позицію, предмет злочину – це річ (фізичне утворення) матеріального світу, поводження з яким закон пов'язує з певною кваліфікацією і, отже, з відповідальністю.

Предметом вимагання, передбаченого ст. 189 КК України, є майно, право на майно, дії майнового характеру, що, відповідно до розглянутих положень цивільного законодавства, охоплюються категорією «майнові блага».

Предметом злочинів, передбачених ст. 262, 308, 312 КК України, є вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої, радіоактивні матеріали, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги, прекурсори, які відповідно до розглянутих положень цивільного законодавства є майном, що обмежене у цивільному обігу. Проте законодавець не встановлює спеціальної заборони щодо вимагання таких обмежених у цивільному обігу предметів як: 1) всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; 2) протиградні установки; 3) державні еталони одиниць фізичних одиниць; 4) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації; 5) вогнепальна гладкоствольна мисливська зброя; 6) газові пістолети, револьвери та патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії; 7) холодна зброя; 8) пневматична зброя калібру 4,5 мм; 9) об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятники історії та культури. Вважається, що у зв’язку з цією обставиною є підстави для подальшого вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за вимагання.

Предметом злочину, передбаченого ст. 313 КК України, є обладнання, призначене для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів – тобто майно, цивільний обіг якого не має спеціальних законодавчих обмежень.

Предметом злочину, передбаченого ст. 354 КК України, є в будь-якому вигляді матеріальні блага або вигоди майнового характеру у значному розмірі, що відповідно до розглянутих положень цивільного законодавства охоплюються категорією «майнові блага».

Предметом злочину, передбаченого ст. 357 КК України, є документи, штампи печатки – речі, призначені для юридичного закріплення інформації, яка відповідно до розглянутих положень цивільного законодавства входить до категорії «нематеріальних майнових благ».

Предметом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК України, є хабар, тобто майно, право на майно, дії майнового характеру, що відповідно до розглянутих положень цивільного законодавства входять до категорії «майнові блага».

Предметом злочину, передбаченого ст. 410 КК України, є майно, особливістю правового статусу якого є те, що воно є військовим.

Загальним предметом вимагання є майнові матеріальні та нематеріальні блага.

У підрозділі 2.2. “Об’єктивна сторона вимагання” розглянуто ознаки об’єктивної сторони злочину, що аналізується. Слід визначити, що до обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу вимагання належать такі ознаки – суспільно небезпечне діяння та спосіб вчинення злочину. При цьому, суспільно небезпечне діяння як обов’язкова ознака – це інформаційні дії у формі вимоги (пропозиції) про передачу предмета злочину чи вчинення інших майнових дій. Способом вчинення є вказана в законі погроза.

При цьому, при вчиненні вимагання в реальній дійсності може мати місце наявність не однієї будь-якого виду погрози, а кількох погроз, реалізація яких може привести до багатьох небажаних наслідків для потерпілого чи близьких йому осіб. Крім того, у багатьох випадках погроза вчинити насильство в майбутньому супроводжується реальним насильством, вчинюваним на цей момент, і закінчується реальним отриманням від потерпілого майнових благ. На це прямо вказує і судова практика. Так, вивчення кримінальних справ, розглянутих судами м. Донецька та Донецької області за період 2001–2010 роки у справах про вимагання, передбаченого ст. 189 КК України, показує, що цей злочин може охоплювати різноманітні комбінації наслідків у вигляді фактичного збитку, що стався, і у вигляді створення небезпеки, які мають такі показники:

1) створення небезпеки для людини і настання реальної можливості заподіяння майнової шкоди – 10,7 %;

2) створення небезпеки для людини і реальне заподіяння майнової шкоди – 38,0 %;

3) реальне заподіяння шкоди людині та настання реальної можливості заподіяння майнової шкоди – 18,7 %;

4) реальне заподіяння шкоди людині та реальне заподіяння майнової шкоди – 32,6 %.

Тобто, лише у 10,7 % вимагань наслідки мали місце у вигляді створення небезпеки для людини та настання можливості заподіяння майнової шкоди, в усіх 89,3 % випадків мало місце реальне настання конкретних наслідків, при цьому у 70,6 % випадків була реально заподіяна майнова шкода, у 51,3 % випадків була реально заподіяна шкода людині, а у 32,6 % випадків була реально спричинена шкода обох видів. Отже виходить, що, незважаючи на формальний склад вимагання, в реальній дійсності цей злочин є не таким уже й «формальним», бо породжує в реальному житті конкретні наслідки.

Що ж стосується злочинів, передбачених ст. 354 і ч. 2 ст. 368 КК, то наявність наслідків при їх вчиненні випливає не тільки з характеру діянь, але й з конструкції складів злочинів.

Доведено, що використання законодавцем однакового терміна «вимагання» для позначення певних дій показує, що ці дії між собою фактично тотожні. Тому вважаємо, що слід розглядати вимагання як єдине поняття, що охоплює собою розглядувані норми.

У зв’язку з цим, уявляються штучно обмеженими ознаки погроз під час вимагання хабара, оскільки стосовно ч. 4 примітки до ст. 368 КК такою може бути тільки погроза вчиненням або невчиненням з використанням влади чи службового становища дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає хабара. Таке положення щодо ознак погроз під час вимагання хабара призводить до конкуренції ст. 189 і ч. 2 ст. 368 КК та породжує проблеми щодо кваліфікації діянь, якщо вимагання хабара пов’язується з іншими погрозами або реально вчиненим насильством.

Водночас штучно обмеженими здаються й ознаки базового складу вимагання, передбаченого ст. 189 КК України, оскільки створення умов, за яких потерпілий буде вимушений надати винній особі майнові блага з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів чи прав і законних інтересів близьких осіб, реально може здійснюватися не тільки під час вимагання хабара.

З метою усунення будь-якої конкуренції між складами злочинів, передбачених ст. 189 і ч. 2 ст. 368 КК, запропоновано таку кваліфікуючу ознаку одержання хабара як «поєднане з вимаганням хабара» виключити з ч. 2 ст. 368 КК та передбачити в ч. 3 ст. 368 КК, а частину 4 примітки до ст. 368 КК виключити з Кодексу.

Крім того, пропонується з метою удосконалення закону про кримінальну відповідальність за вимагання ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 262, ч. 2 ст. 313, ч. 2 ст. 410 КК доповнити такою кваліфікуючою ознакою як вимагання із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя або здоров’я особи; водночас з ч. 2 ст. 308 і ч. 2 ст. 312 КК виключити слова «або з погрозою застосування такого насильства», бо така погроза вже є складовою частиною диспозиції статті, що встановлює відповідальність за вимагання.

Розділ 3. «Суб’єктивні ознаки вимагання» містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Суб’єкт вимагання» надається характеристика ознакам суб’єкта, розглядуваних складів злочинів. Звернуто увагу на те, що вимагання у найбільш широкому розумінні може бути вчинено як загальним, так і спеціальним суб’єктом.

Водночас суб’єктом вимагань, передбачених ст. 354, ч. 2 ст. 368, ст. 410 КК може бути тільки спеціальний суб’єкт. При цьому дисертантом запропоновано удосконалити визначення спеціального суб’єкту, яке має місце в ч. 2 ст.18 КК України.

Крім того, звернуто увагу на те, що кримінальний закон потребує вдосконалення також і в частині встановлення зниженого віку кримінальної відповідальності стосовно всіх вимагань, передбачених складами із загальним суб’єктом, а саме, у ст.ст. 189, 262, 308, 312, 313 КК.

Також, з урахуванням того, що в ч. 2 ст. 189 КК вказується на таку кваліфікуючу ознаку як вимагання, вчинене службовою особою з використанням свого службового становища, а в ч. 2 ст. 262, ч. 2 ст. 308, ч. 2 ст. 312, ч. 2 ст. 313 і ч. 2 ст. 410 КК вказується на вимагання, вчинене службовою особою шляхом зловживання службовим становищем, уявляється, що наявність у складах вимагання різних термінів свідчить про недосконалість законодавства і потребує, щоб в останніх статтях слова «зловживання службовим становищем» були замінені на слова «з використанням службового становища».

У підрозділі 3.2. «Суб’єктивна сторона вимагання» приділено увагу з’ясуванню існуючих у науці кримінального права позицій щодо визначення суб’єктивної сторони злочинів, передбачених законом про кримінальну відповідальність за вимагання.

Звернуто увагу на те, що більшість складів, які передбачають кримінальну відповідальність за вимагання (за винятком ст. 354 і ч. 2 ст. 368 КК) належать до так званих «формальних» складів злочинів, але той факт, що законодавець у цих складах переносить момент закінчення злочину на стадію фактичного готування до нього ніяким чином не виключає ні усвідомлення суспільної небезпечності, ні передбачення наслідків цих діянь, ні вольової спрямованості на доведення до кінця початої злочинної діяльності, тим більш, що судова практика завжди встановлює ці наслідки і враховує суб’єктивне ставлення до них винних осіб.