ВНУТРІШНІЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ АСПЕКТИ ЛЕГІТИМАЦІЇ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ В 1917 – 1922 РР. :

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, показано зв’язок роботи з науковими програмами і темами, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, обґрунтовано її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

  У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження» – обґрунтовано понятійно-категоріальний апарат, висвітлено теоретико-методологічні засади дослідження, здійснено огляд джерельної бази, використаної при написанні рукопису дисертації, з’ясовано стан наукової розробки проблеми внутрішньої та міжнародної легітимації радянської влади в Україні.

  У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічні засади дослідження» дається визначення суті та змісту ключових понять з теми і окреслюються основні концептуальні та методологічні підходи до вивчення процесу легітимації влади. Визначення дефініцій «легітимність», «легальність» і «легітимація»  сприяло обґрунтуванню необхідності проведення історико-правового дослідження процесу легітимації радянської влади в Україні. Встановлено, що легітимність – одне з найважливіших і водночас найбільш складних правових понять, яке розкриває сутність державної влади, є предметом наукових інтересів щонайменше таких наук, як юриспруденція, політологія, соціологія, філософія.

  Найпоширенішою концептуальною основою для розуміння проблеми легітимності державної влади  є теоретична модель, розроблена М. Вебером. Він першим відмовився від суто юридичного підходу до вивчення влади та ототожнення її виключно із сукупністю державно-правових інституцій, запропонувавши нову – соціологічну – парадигму інтерпретації політичних процесів та феномену володарювання. Під впливом його ідей на початку ХХ ст. у науковому обігу з’являється термін «легітимність», багатоаспектний зміст якого поступово конкретизується як позитивна оцінка влади з боку населення, визнання управлінських повноважень та згода підкорятися відповідним рішенням. Саме «мотиви покірності» й складають основний зміст «легітимності», звідси – «легітимація» - процес (процедура) набуття владою суспільного виправдання або визнання.

Необхідною та важливою передумовою повного і об’єктивного висвітлення проблеми становлення та функціонування радянської влади та її інституцій в Україні в контексті набуття ними легітимного статусу є використання сучасного теоретико-методологічного інструментарію дослідження. При вивченні історії держави і права 1917-22 рр., дослідженні процесу становлення радянської влади в Україні використано теорії тоталітаризму і модернізації, що дають змогу зрозуміти і, принаймні, частково пояснити виникнення феномену радянської державності, за фасадом якої приховувалась диктатура більшовицької партії. Осягнути причини утвердження та зміцнення радянської влади допомагає вивчення «історії знизу» або соціальної історії.

Методологічною основою дисертації є головні методологічні принципи історичного пізнання – об’єктивність та історизм. Їх застосування потребувало від автора звернення як до загальнонаукових (історичного, логічного, індукції, аналізу, синтезу) та спеціально-історичних (генетичного, порівняльно-історичного, ретроспективного, типологічного, хронології), так і міждисциплінарних методів (структурно-системного, статистичного) дослідження.

Щодо легітимаційних процесів, то вони піддавалися аналізові і в контексті методології, запропонованої М. Вебером, і з залученням міждисциплінарних комунікативних підходів, що дало можливість виявити додаткові характеристики феномена легітимації, інтерпретувати його в контексті зв’язків і відносин, характерних для тогочасного суспільства.

Застосування діалектичного методу дозволило встановити особливості становлення радянських органів влади в Україні в досліджуваний період. Історичний метод використано при аналізі процесу встановлення радянської влади в Україні. Історико-правовий метод дозволив виявити сутність і призначення органів влади та управління УСРР, що діяли у грудні 1917 - грудні 1922 рр.; формально-юридичний – дослідити правові акти, які діяли в УСРР.

Підрозділ 1.2. «Історіографія та джерельна база роботи» присвячений аналізу стану вивчення теми легітимації радянської влади в Україні та її джерельної бази. Досліджуючи проблему становлення радянської влади в Україні 1917-1922 рр. дисертант врахував науковий доробок вітчизняних і зарубіжних істориків права, істориків, філософів, політологів.

Першими історіографами предмета нашого дослідження виступили безпосередні й провідні учасники подій, що сприяли утвердженню диктатури більшовицької партії на українських теренах – керівник жовтневого перевороту в Петрограді Л. Троцький та голова уряду УСРР у 1919-1923 рр. Х. Раковський. Аналізуючи процес становлення і розвитку партійно-державного апарату СРСР вони дійшли висновку, що диктатура пролетаріату трансформувалася в диктатуру партійного апарату. У 1920-ті – на початку 1930-х рр. вийшли друком декілька праць, які допомагають сучасному досліднику простежити за процесом більшовизації владних структур УСРР.

З початку 1930-х років у літературі повністю утвердилась безальтернативна версія процесу встановлення радянської влади в Україні як явища добровільного і прогресивного. І лише в добу хрущовської «відлиги» другої половини 1950-х – початку 1960-х рр. з’являються роботи, автори яких прагнуть об’єктивно дослідити окремі аспекти проблеми становлення радянської влади в Україні і функціонування владних структур, покликаних легітимізувати владу рад всередині країни і за її межами. Серед них - праці українських радянських правознавців та істориків Б. Бабія, А. Дубровіної, В. Кульчицького, Л. Потарикіної, І. Рибалки, П. Тригуба, А. Міщенка тощо. В них міститься багатий фактичний матеріал, статистичні дані, які є корисними для нових досліджень. Натомість поза увагою дослідників лишилося питання, ким і якими методами встановлювалася радянська влада в Україні. Автори оминули проблему легітимності встановлення радянської влади в Україні, її генези, участі українського народу в цьому процесі, вирішальної ролі в ньому зовнішніх сил.

Значну увагу дослідники цього періоду приділили проблемі міжнародної правосуб’єктності радянської України до і після створення СРСР у 1922 р. Відповідаючи на питання щодо міжнародної правосуб’єктності радянської України відомий юрист-міжнародник В. Василенко стверджував, що аналіз державно-правового та міжнародно-правового статусу УСРР у 1917-1922 рр.  і основних способів та форм її участі у міжнародному спілкуванні переконливо свідчить про те, що УСРР цієї доби була повноправним суб’єктом міжнародного права.

           Інший підхід до висвітлення проблеми встановлення радянської влади в Україні застосували дослідники української діаспори. Найбільш грунтовними з-поміж них за своїм об’єктивним аналізом і глибиною є праці К. Кононенка, М. Стахіва і О. Юрченка. Їх автори першими зробили спробу провести історико-правовий аналіз встановлення радянської державності в Україні і ролі більшовицької партії у цьому процесі і дійшли аргументованого висновку про в цілому нелегітимне утвердження радянської влади в Україні, її окупаційний характер.

Зарубіжна історіографія процес становлення радянської влади в УСРР практично не досліджувала. Хоча література, що видавалась на Заході, містить чимало матеріалів, документів, з тих чи інших причин недоступних радянським дослідникам або зігнорованих ними. Сильною стороною багатьох праць зарубіжних авторів є постановка питання про необхідність дослідження проблеми легітимації радянської влади та об’єктивне висвітлення ряду аспектів, які радянські історики оминали.

Здобуття Україною незалежності надало українським науковцям можливість об’єктивно й неупереджено вивчати національно-державну проблематику. Дослідженню проблем державної влади останнім часом приділяється значна увага вченими-правознавцями. Теоретичну основу вчення про державну владу, її легітимність та легальність складають наукові дослідження і окремі положення, що розвивають у своїх працях вітчизняні юристи М. Козюбра, В. Погорілко, В. Селіванов, В. Сіренко, Ю. Фрицький, В. Цвєтков, В. Шаповал, Л. Шипілов, а також відомі російські вчені І. Гомеров, В. Чиркін.

Значну увагу українських юристів-міжнародників привертає проблема міжнародної правосуб’єктності радянської України. Слідом за представниками радянської школи міжнародного права В. Корецьким і В.Василенком українські юристи-міжнародники В. Кампо, О. Мережко вважають, що з формально юридичного погляду Україна радянської доби була суверенною державою, що створило необхідні юридичні передумови для реального суверенітету і реальної державності України, коли така історична можливість виникла у 1991 році.

Підсумовуючи стан вивчення теми, слід зауважити, що попри досить грунтовне вивчення вітчизняними вченими проблеми становлення радянської влади в Україні (Б. Бабій, І. Білас, С. Кульчицький, В. Румянцев, І. Усенко, Є. Юрійчук та ін.) та здобуття нею міжнародної правосуб’єктності (В. Василенко, В. Корецький, І. Лукашук, О. Мережко та ін.) до сьогодні в історико-правовій літературі немає цілісної наукової праці про становлення і функціонування радянської влади в Україні в контексті набуття нею легітимного статусу як всередині країни, так і за її межами. Не вироблено й об’єктивного уявлення про державний статус УСРР у 1917 - 1922 роках, а проблеми, пов’язані з визначенням державно-правового статусу УСРР у цей період, висвітлені фрагментарно. У цьому автор бачить підтвердження доцільності вибору теми дослідження.

Дослідження проблеми внутрішньої та міжнародної легітимації радянської влади в Україні 1917-1922 рр. потребує нових підходів до аналізу джерельної бази з даної теми.

Найцінніший масив джерел становлять архівні документи. У першу чергу це документи центральних радянських органів влади та управління, протоколи засідань політбюро, оргбюро та секретаріату ЦК КП(б)У, стенограми з’їздів та конференцій КП(б)У, документи центральних та місцевих організацій профспілок, кооперативних та громадських організацій, так званих дрібнобуржуазних партій тощо. Ці та інші джерела виявлені в архівних фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) і Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України). Значний масив документальних матеріалів, що розкривають реальні механізми утворення та функціонування апарату тоталітарної влади, зосереджені в Російському державному архіві соціально-політичної історії (РДАСПІ) в Москві.

До другої групи джерел належать опубліковані свого часу українське радянське законодавство, матеріали Всеукраїнських з’їздів рад, органів влади та управління, правоохоронних та військових структур, стенографічні звіти з’їздів РКП(б) та КП(б)У.

До третьої групи документів логічно віднести вітчизняні періодичні видання 1917-1922 рр., насичені багатим та різноманітним матеріалом, який допомагає розкрити найважливіші важелі та механізми прийняття державних рішень у досліджуваний період. Це, зокрема, офіційні органи центральних державних та партійних органів – «Вісті ВУЦВК», «Известия ЦК КП(б)У», «Комуніст», «Донецкий пролетарий» тощо.

Четвертий комплекс використаних автором джерел становлять праці партійних і державних діячів. Визнаючи праці М. Бухаріна, В. Леніна, Г. Петровського, Х. Раковського, М. Скрипника, Й. Сталіна, Л. Троцького та інших більшовицьких лідерів джерелами, дослідник виходив із того, що їх автори були ідеологами і творцями внутрішньої і зовнішньої політики радянських Росії та України.

Джерелознавчий огляд проблеми засвідчує, що в сучасних умовах дослідник проблеми легітимації радянської влади в Україні у 1917-1922 рр. має в своєму розпорядженні оптимальний комплекс джерел для всебічного висвітлення найважливіших аспектів  проблеми. Сукупність цих джерел, стала основою наукового пошуку, зумовила новизну дослідження.

У другому розділі «Організаційне, нормативно-правове та ідеологічне забезпечення легітимації радянської влади в Україні» роаналізовано передумови утвердження радянської влади в Україні, висвітлено процес створення правових основ функціонування радянської системи влади в республіці та визначено його особливості, досліджено історію формування представницьких і виконавчих органів влади в УРСР, визначені принципи організації та основні функції судових і правоохоронних органів, структур державного контролю, досліджено роль марксистської ідеології та масового терору в легітимації радянського режиму в Україні. 

У підрозділі 2.1. «Передумови утвердження радянської влади в Україні» на підставі опрацювання широкого кола архівних джерел автор доводить, що поразка українських національних урядів у боротьбі з радянським урядом УСРР, підтриманим Червоною армією радянської Росії, спричинилася до утвердження в Україні радянської влади, за фасадом якої приховувалась диктатура більшовицької партії. Ради - основа радянської державності, формально (тобто, згідно з законом) мали усі права і повноваження, але фактично були витіснені з політичної арени в результаті злиття з компартійними структурами. Відповідно принцип повновладдя рад був спочатку формалізований, а пізніше і зовсім вихолощений.

У підрозділі 2.2. «Створення правових основ функціонування радянської системи влади в Україні» йдеться про те, що з утвердженням радянської влади в Україні сформовано й радянську правову систему, визначальною особливістю якої було те, що складалася вона на основі системи права більшовицької Росії. Створена на основі принципу революційної доцільності розгалужена система радянських судів мала своїм завданням  придушення тих суспільних сил, які чинили опір більшовицькій диктатурі, що запанувала на теренах України.

         У підрозділі 2.3. «Формування представницьких і виконавчих органів влади в УСРР» з’ясовано, що радянський апарат УСРР і, насамперед, його уряд, були своєрідним продовженням відповідних структур радянської Росії. Перш за все це торкалося військових та господарських структур республіки, адже Кремль, підпорядкувавши собі ці відомства позбавляв Україну можливості сформувати власні керівні органи цих галузей й, відповідно, зводив нанівець навіть паперовий суверенітет УСРР. Пряме підпорядкування військових та народногосподарських структур УСРР центральним відомствам ставило під сумнів саму доцільність існування окремого управлінського апарату в УСРР. Саме таку мету переслідував Кремль, який розумів усі переваги побудови державного апарату за взірцем партійного. І така перебудова активно здійснювалася під прикриттям необхідності утворення військово-політичного союзу радянських республік. За цією формулою приховувалася здійснювана більшовицькою партією централізація військового і народногосподарського управління на території існуючих радянських республік, оскільки керівництво правлячої партії розглядало незалежність УСРР та інших національних республік, як данину часу. Воно погоджувалося на існування в них самостійного державного апарату лише в тому разі, якщо ця самостійність була формою, а не суттю.

У підрозділі 2.4. «Організація та функції судових і правоохоронних органів, структур державного контролю» досліджуються процес формування  та функції судово-каральних та контролюючих органів. Особливий акцент зроблено на тому, що радянська влада в Україні утверджувалась у формі тимчасових надзвичайних органів, наділених широкими повноваженнями. До них необхідно віднести насамперед Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, Всеукраїнський та місцеві ревкоми, Раду робітничої і селянської оборони України, Раду української трудової армії, комбіди і комнезами, надзвичайні комісії і революційні трибунали. Насправді ж усі вони виявилися далеко не «тимчасовими»: їх надзвичайні повноваження, які нехтували елементарними загальноприйнятними нормами моралі і права, протягом десятків років механічно переносились у новостворювані каральні органи.

У процесі побудови радянського державного апарату у 1917 - 1920 рр. в Україні була створена і діяла розгалужена система радянських судів, налаштованих насамперед на придушення тих суспільних сил, які чинили опір більшовицькій тиранії, що запанувала на теренах України. Панування в політичній системі Україні більшовицької репресивної машини вкупі з намаганням більшовиків перебудувати соціально-економічні відносини на засадах політики «воєнного комунізму», підірвали її економіку і наприкінці 1920 р. призвели країну до краю прірви, що викликало невдоволення політикою радянської влади серед широких верств трудового населення України. Тому, боючись втратити владу, правляча більшовицька партія змушена була на початку 1921 р. перейти до нової економічної політики, що зумовило проведення цілого ряду реформ як в економіці, так і в державному апараті та законодавстві УСРР. Також слід відзначити, що головним провідником політики більшовицької партії, спрямованої на придушення, в тому числі й засобами терору, будь-якого опору більшовицькому режиму, стали органи ВУЧК-ГПУ.

Лейтмотивом підрозділу 2.5. «Марксистська ідеологія та масовий терор як засоби легітимації радянського режиму в Україні» є положення, що для досягнення визнання радянської влади більшістю населення України, більшовики вдалися до характерних для комуністичних тоталітарних режимів засобів легітимації, таких як марксистська ідеологія та масовий терор. Репресії проти соціальних верств населення, ідеологічно ворожих гегемону комуністичної революції – пролетаріату, набули методичного характеру і велися за основними постулатами марксистсько-ленінської доктрини через розгортання світової класової війни. Першим масовим винищенням людності стали «червоний терор» і викликаний політикою «воєнного комунізму» голод 1921-1923 рр.

Приборкавши українських повстанців і перетворивши Україну на «суверенну» республіку у складі Союзу РСР, більшовицька партія прагнула остаточної леґітимації своєї влади. З цією метою 1923 р. було проголошено курс на «коренізацію», тобто вкорінення більшовицької диктатури в союзних республіках через залучення до владних структур представників корінної або титульної нації. В УСРР, як відомо, «українізація» перетворилася на політичне ошуканство або на спецоперацію влади з виявлення національно-свідомого українського елементу, репресованого більшовиками у 1930-ті роки. В цілому, внутрішня леґітимація радянської державності в Україні, коштувала їй колосальних демографічних і моральних втрат, наслідки яких є відчутними й донині.

У третьому розділі «Утвердження міжнародної правосуб’єктності УРСР» визначено організаційно-правові засади діяльності народного комісаріату закордонних справ УСРР, проаналізовано міжнародну діяльність Українського радянського уряду, спрямовану на утвердження УСРР як суб’єкта міжнародного права, показано боротьбу керівництва Раднаркому УСРР за збереження прерогатив республіки у сфері зовнішньої політики.

 Проведене у підрозділі 3.1. «Організаційно-правові засади діяльності народного комісаріату закордонних справ УСРР» дослідження процесу вироблення нормативно-правових засад формування та аналіз діяльності НКЗС УСРР у 1920 - першій половині 1923 рр. дає юридичні підстави стверджувати, що УСРР цієї доби виступала у якості повноцінного суб’єкта міжнародного права. Позаяк УРСР на початку 1920-х рр. широко користувалася правом здійснювати свою зовнішню політику, що можна охарактеризувати як своєрідний феномен. Адже попри те, що «договірна федерація», яка об’єднувала радянські республіки у 1919 - 1922 рр., давала можливість контролювати практично усі сфери життя національних республік, у царині зовнішньої політики контроль Кремля з абсолютного перетворювався на відносний.

У підрозділі 3.2. «Міжнародна діяльність уряду УСРР» йдеться про те, що міжнародна правосуб’єктність УСРР реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних та консульських відносин. Втім, існували й об’єктивні труднощі в реалізації України як повноправного міжнародного суб’єкта, викликані насамперед фактичним керівництвом зовнішньополітичною діяльністю УСРР урядом радянської Росії.

Підрозділ 3.3. «Боротьба Раднаркому УСРР за збереження прерогатив республіки у сфері зовнішньої політики» присвячений аналізу політики уряду УСРР, спрямованої на збереження республікою права на самостійні зовнішні зносини. Позбавити радянські республіки цього права можна було лише об’єднавши їх у складі федерації під зверхністю Росії, що й передбачав сталінський план «автономізації». Найзапеклішим опонентом Кремля у питанні збереження за республіками майбутнього Союзу РСР права на самостійні зовнішні зносини став голова українського радянського уряду Х. Раковський. Свідченням чого є відмова УСРР після проголошення Радянського Союзу ліквідувати власний наркомат закордонних справ.

Проте із створенням СРСР Раднарком УСРР втратив право безпосередньо займатися зовнішньополітичною діяльністю. У процесі створення Союзної держави УСРР позбулась усіх установ, які працювали в сфері зовнішньої політики: було згорнуто діяльність НКЗС УСРР, Закордонного відділу при ЦК КП(б)У, Іноземного відділу ДПУ УРСР. Втім, проголошення СРСР 30 грудня 1922 р. і входження до його складу УСРР з формально-юридичної точки зору не припинили її міжнародної правосуб’єктності, позаяк УСРР у Союзній державі формально зберегла свій суверенітет, отримавши навіть конституційно затверджене право на вихід з СРСР. Однак статус повноправного суб’єкта міжнародного права Україна здобула тільки з проголошенням державної незалежності у 1991 р.