ЮРИДИЧНА ПРОЦЕДУРА: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, ВИДИ, МІСЦЕ В СИСТЕМІ ПРАВОВИХ КАТЕГОРІЙ :

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами та темами, мета та завдання роботи, об’єкт і предмет, методи дослідження та практичне значення одержаних результатів, їх апробація, наведені дані щодо публікацій, структури та обсягу дисертації.

Розділ 1 «Юридична процедура як самостійна категорія» складається з трьох підрозділів та висновків до розділу, в яких визначено поняття, ознаки юридичної процедури в контексті еволюції наукових поглядів на процедуру в праві, подано порівняльну характеристику понять «юридичний процес» та «юридична процедура». З метою більш повного встановлення сутності і змісту категорії «юридична процедура» в межах даного розділу здійснюється її класифікація.

У підрозділі 1.1. «Методологічні основи наукового дослідження юридичної процедури» з’ясовано закономірності історії розвитку і становлення наукового дослідження юридичної процедури, проведено відповідну періодизацію, а також обґрунтовані тенденції та перспективи вивчення юридичної процедури як багатоаспектного явища.  

Автором узагальнено еволюцію поглядів щодо розуміння процедури в цілому та юридичної процедури зокрема, які визначені та проаналізовані дисертантом в межах певних умовних періодів.

У поглядах філософів античності, епохи Середньовіччя та Просвітництва (на основі аналізу праць Аристотеля, Демокрита, Полібія, Ф. Аквінського, Ж. Бодена, Ф. Суареса, Ф. Бекона, Дж. Локка, М. Вебера, І. В. Михайловського, Л. Й. Петражицького та ін.) виокремлено аспект зародження ідей процедурності як елементу діалектики, що забезпечує послідовність та результативність будь-якої соціальної діяльності.

Проаналізувавши погляди філософів та вчених періоду нового часу (зокрема,  П. А. Сорокіна, Н. А. Власенка, В. М. Коркунова), дисертантом з’ясовано, що сутність юридичної процедури на даному етапі розвитку юридичної науки визначається в контексті того чи іншого напрямку праворозуміння, що надає можливість закласти в основу розуміння сутності юридичної процедури або особливості історичного характеру розвитку суспільства і держави, або специфіку розвитку суспільства чи особливості психіки людини.

Сучасний етап наукового дослідження питань сутності, природи та змісту юридичної процедури пов’язується з тенденцією широкого розуміння цієї категорії як багатоаспектного явища. Виходячи з аналізу розвитку, становлення та вдосконалення поглядів, концепцій щодо визначення процедури в праві, автором  констатується відсутність єдиного, загальноприйнятого підходу стосовно вказаної проблематики. Саме це визначає необхідність сучасного наукового осмислення юридичної процедури як об’єкту наукового дослідження в контексті сучасних потреб уніфікації, гармонізації та оптимізації юридичної практичної діяльності.

Підрозділ 1.2. «Природа, поняття та ознаки юридичної процедури» присвячений визначенню концептуальних підходів до формування поняття юридичної процедури, аналізу феноменологічних основ вказаної категорії, здійсненню її остаточного розмежування з поняттям юридичний процес.

В процесі вирішення поставлених завдань в межах даного підрозділу автором наукової роботи проведено етимологічне дослідження категорій «процедура», «процес», «юридична процедура», «юридичний процес» із застосуванням історико-системного аналізу, що виявило неузгодженості у розумінні вказаних понять.

Використовуючи ознаки процедури як загальносоціального явища та врахувавши особливості процедури, що обумовлені правовою сферою її функціонування, дисертантом запропоноване наступне визначення юридичної процедури. Юридична процедура - це самостійний різновид соціальної процедури, що регламентується відповідними процедурними нормами права, має офіційний правовий характер, складається із певної послідовності дій суб’єктів юридичної процедури, в результаті чого досягається певний результат у формі зміни правової дійсності.

Серед ознак юридичної процедури автором виокремлено її належність до правовідносин; цілісний характер; виникнення на підставі процедурних норм права; наявність мети, яку складає зміна правової дійсності; інтелектуальний та вольовий характер; впровадження у юридичній діяльності; результативність, що полягає в реалізації прав, свобод, законних інтересів суб’єктів; системний характер, що являє собою сукупність послідовних актів поведінки, кожен з яких викликає відповідні локальні наслідки, що впливають на зміст та результативність процедури в цілому.

У контексті спірного питання щодо розмежування таких споріднених категорій як «юридична процедура» та «юридичний процес» в дисертаційному дослідженні встановлено їх співвідношення шляхом виокремлення спільних та відмінних ознак, аналіз яких дозволяє зробити висновок про те, що процедура та процес у праві співвідносяться як категорії змісту і послідовності (форми).

У підрозділі 1.3. «Класифікація юридичних процедур» з’ясовані та проаналізовані погляди вчених щодо різновидів юридичних процедур, обґрунтовано власну авторську позицію щодо критеріїв класифікації процедур у праві, що надало змогу встановити системно-структурні особливості юридичної процедури.  

Автором дисертації пропонується класифікувати юридичні процедури за змістом ( дозвільні, забороняючі, зобов’язуючі); за формами реалізації права (процедури виконання, використання, дотримання, застосування); за сферою дії процедури (правотворчі, правоінтерпретаційні, правозастосовні); за суб’єктами (процедура досудового слідства, процедура нотаріальних дій, процедура судового розгляду, процедура здійснення прокурорського нагляду, процедура розгляду звернень громадян тощо); за галузевою ознакою (процедура цивільного судочинства, процедура кримінального судочинства, процедура адміністративного судочинства, процедура розгляду справ про адміністративні правопорушення, процедура господарського судочинства); за функціональним призначенням процедури (регулятивна, охоронна); за особливостями методів здійснення юридичної процедури (імперативна, диспозитивна).  

На думку дисертанта, зазначена класифікація має загальний характер і відображає основні особливості юридичних процедур, проте зауважується, що вказані критерії не є вичерпними, що зумовлено багатоаспектністю системи процедур в праві.  

Розділ 2 «Процедурно-правова норма та правовідносини: теоретико-правовий аспект» складається з двох підрозділів та висновків до розділу, в яких встановлено самостійний характер процедурно-правових норм та процедурних правовідносин, сформульовано їх визначення та зміст.

У підрозділі 2.1. «Особливості процедурно-правових норм» автором узагальнено погляди вчених щодо феноменологічних основ процедурно-правових норм, обґрунтоване авторське бачення поняття процедурних норм права, їх спільних та відмінних ознак із матеріальними нормами права, а також з’ясоване значення процедурно-правових норм як нормативної основи виникнення, розвитку, зміни та припинення процедурних правовідносин.

В основу покладені ідеї вчення про норму права, обґрунтовані С. С. Алексєєвим, С. В. Бобровник, М. С. Кельманом, М. І. Козюброю, О. Г. Мурашиним, Н. М. Оніщенко, А. С. Піголкіним, О. Ф. Скакун, Р. О. Халфіною, аналіз яких сприяв обґрунтуванню висновку про відсутність системного дослідження процедурно-правових норм. З метою визначення місця процедурно-правових норм в системі норм права автором здійснено їх порівняння з нормами матеріального права шляхом виокремлення спільних, відмінних ознак та аспектів взаємодії.

 Встановлено, що матеріальні норми права та процедурно-правові норми мають складний багатоаспектний характер взаємодії між собою, що можливо охарактеризувати в межах наступних положень: а) процедурно-правові норми визначають порядок створення, тлумачення та реалізації матеріальних норм права, а матеріальні норми права регламентують статус процедурно-правових норм та забезпечують їх охорону; б) процедурно-правові норми відображають рівень якості та об’єктивної витребуваності суспільством регулювання суспільних відносин, а матеріальні норми права є об’єктом індивідуалізації процедурно-правових норм у відношенні до певної життєвої ситуації та конкретних суб’єктів права; в) процедурно-правові норми є засобом реалізації повноважень суб’єктів владних відносин, а матеріальні норми права закріплюють ці повноваження та визначають характер процедури їх реалізації; г) процедурно-правові норми визначають процедуру охорони та захисту матеріальних норм права, а матеріальні норми права забезпечують закріплення прав та обов’язків суб’єктів права як суб’єктів юридичної процедури.      

З огляду на індивідуальні особливості, спільні та відмінні ознаки із матеріальними нормами права, а також аспектами їх взаємодії, автором дисертації запропоноване наступне визначення процедурно-правових норм. Процедурно-правові норми – це самостійний різновид норм права, які встановлюють процедуру реалізації норм матеріального права, націлені на втілення в суспільних відносинах закріплених сталих правил поведінки загальнообов’язкового характеру, що мають форму матеріальних норм права, та реалізуються в межах юридичної процедури.

У підрозділі 2.2. «Поняття, ознаки та види процедурних правовідносин» досліджується феноменологія процедурних правовідносин як змісту юридичної процедури, здійснена  їх класифікація та визначено місце в системі правовідносин.

В результаті осмислення основних наукових поглядів щодо питання сутності та поняття процедурних правовідносин в дисертації сформульоване авторське поняття «процедурних правовідносин», що являють собою особливий різновид правовідносин, які мають владний характер, регламентовані процедурно-правовими нормами, гарантовані державним примусом, націлені на реалізацію норм матеріального права у певній послідовності відповідно до чітко визначених стадій.

У процесі науково-теоретичного аналізу процедурних правовідносин в дисертаційному дослідженні визначені наступні структурні елементи процедурних правовідносин, що визначають їх цілісність та особливості, а саме: суб’єкти процедурних правовідносин, до складу яких належать фізичні та юридичні особи, держава в особі органів державної влади та посадових осіб та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у процедурних правовідносинах з метою досягнення певного правового результату; об’єкт процедурних правовідносин, тобто певний предмет чи явище, який викликає відповідний інтерес у суб’єкта, що реалізується шляхом виникнення, зміни чи припинення процедурних правовідносин; зміст процедурних правовідносин, що являє собою міру можливої та необхідної поведінки суб’єктів щодо реалізації власних прав та інтересів, виконання  юридичних обов’язків. Запропоноване авторське бачення класифікації процедурних правовідносин, що надало змогу обґрунтувати виокремлення процедурних правовідносин із системи правовідносин в цілому та з’ясувати особливості  їх видового прояву.

Розділ 3 «Місце юридичної процедури в системі юридичної діяльності» складається з трьох підрозділів та висновків до розділу, в межах яких розкриваються особливості процедурних засад діяльності уповноважених суб’єктів в сфері правотворчості, тлумачення права та правозастосування.

У підрозділі 3.1. «Процедурно-правові основи правотворчої діяльності» визначено специфіку правотворчості як різновиду юридичної діяльності, встановлено особливості процедурної послідовності розробки, прийняття та введення в дію нормативно-правових актів.

Автором наголошується на існуванні не лише такої характеристики як процесуальність правотворчості, що виявляється в наявності ряду стадій правотворчого процесу (зокрема, проектна стадія; стадія розгляду та прийняття нормативно-правового акту; стадія промульгації (оприлюднення) нормативно-правового акту), але й обґрунтовується процедурний характер різновидів правотворчості, оскільки вони складаються із системи окремих послідовних процедур діяльності уповноважених суб’єктів. Таким чином, на прикладі правотворчості доведено, що процес і процедура співвідносяться як загальне та конкретне, забезпечуючи результативність правотворчості в цілому.

З огляду на неоднозначність у розумінні поняття «процедура правотворчості», автор пропонує власне його формулювання як системи чітко визначених, послідовних, компетентних, юридично значимих дій суб’єктів правотворчості щодо розробки проекту нормативно-правового акту, його обговорення, прийняття та введення в дію.

Підрозділ 3.2. «Правоінтерпретаційна діяльність як особлива сфера реалізації юридичної процедури» присвячений визначенню специфіки тлумачення права як різновиду юридичної процедурної діяльності.

Узагальнюючим моментом для більшості поглядів, які обґрунтовуються в юридичній літературі, є висновок про те, що тлумачення норми права має категоріальне значення, що підтверджується наявністю самостійних ознак, а саме: має як офіційний, так і неофіційний характер; обумовлене змістом правової норми та професійним рівнем суб’єктів тлумачення норми права; являє собою інтелектуально-вольову діяльність, що націлена на з’ясування та роз’яснення змісту і сутності правової норми; має результативний характер, що полягає у наданні обґрунтованої відповіді щодо змісту волі правотворця, яка закріплена у правовій нормі; залежить від суб’єктів тлумачення, що визначає правовий статус інтерпретаційних актів; може здійснюватись як професійними суб’єктами тлумачення, так і пересічними особами; наявність структури системи тлумачення  елементами якої є: об’єкт тлумачення, що являє собою норму права, що має форму правового звичаю, судового (адміністративного) прецеденту, нормативного договору, нормативно-правового акту; суб’єкти тлумачення, тобто органи держави та місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи; предмет тлумачення, змістом якого є зміст норми права, який підлягає з’ясуванню та роз’ясненню; мета, що полягає у правильному та однозначному розумінні і подальшому застосуванні правової норми; завершеність прийняттям особливого документу – інтерпретаційного акту, що має індивідуально-визначений характер.

Розглядаючи процедуру тлумачення норм права як систему послідовних юридично значимих дій уповноважених суб’єктів, націлених на з’ясування і роз’яснення іншим суб’єктам права змісту та обсягу норм права, волі правотворця, сформульованої у текстах форм права, наголошується на такому явищі, як способи тлумачення, що практично реалізуються саме у процедурі тлумачення. Зокрема в дисертації проаналізовано філологічний (мовний), системний (систематичний), логічний, телеологічний (цільовий), спеціально-юридичний, історичний, герменевтичний способи тлумачення норм права.

Зміст процедури тлумачення права можливо уявити шляхом структуризації діяльності по тлумаченню права на окремі етапи, в межах яких можливо виокремити відповідні процедури.

У підрозділі 3.3. «Особливості правозастосовної юридичної процедури» з’ясовано зміст та особливості процедурних засад правозастосовної діяльності. Автором наголошується на тому, що застосування норм права має власне понятійне значення та особливості, що можуть бути відображені у вигляді ознак. Серед ознак застосування норм права виокремлюються владний характер, що відображає особливості повноважень владного суб’єкта; індивідуальний персоніфікований характер, оскільки відображає особливості окремої справи та здійснюється відносно конкретного питання та конкретних осіб; здійснення відповідно до норм чинного законодавства; активний творчий характер, який пов’язується із залежністю від діяльності конкретних осіб; особливий суб’єктний склад, що обумовлює можливість бути суб’єктами застосування права органи держави, посадові особи або інші уповноважені суб’єкти; організований характер та здійснюється в інтересах інших осіб з метою забезпечення поширення вимог правових норм на чітко визначені суспільні відносини; завершеність винесенням окремого рішення (акту застосування права), що має нормативно закріплену форму та порядок прийняття.

Автором з’ясовано, що процедура правозастосування являє собою систему чітко визначених, послідовних, компетентних, юридично значимих дій суб’єктів правозастосування, що має владний, організований, творчий, індивідуальний характер та націлена на конкретизацію положень норм права на певну життєву ситуацію чи коло осіб шляхом прийняття правозастосовного акту.

Змістом правозастосування, на думку автора, є окремі етапи цієї діяльності, що складаються із системи відповідних процедур. Серед етапів правозастосування виокремлено наступні: встановлення та дослідження фактичних обставин справи, що включає в себе такі процедури: з’ясування реальних життєвих фактів, обставин дійсності, які торкаються предмету справи; юридична кваліфікація справи, що передбачає наступні процедури: вибір кола норм права, які регламентують юридичні наслідки при настанні відповідних життєвих обставин; надання правової оцінки всій сукупності фактичних обставин у справі; формування волі у суб’єкта правозастосування щодо прийняття правозастосовного рішення по справі; винесення рішення уповноваженим суб’єктом правозастосування, змістом якої є наступні процедури: підготовка правозастосовного рішення по справі, що складається з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин; доведення змісту правозастосовного рішення до відома зацікавлених осіб та організацій; роз’яснення правозастосовного рішення (за необхідністю).