ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У ДОСУДОВИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються мета і завдання, його об’єкт і предмет, методологічні та емпіричні основи, розкривається наукова новизна роботи, апробація отриманих наукових результатів.

Розділ 1 «Сутність європейських стандартів забезпечення прав людини у кримінальному процесі України» складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1 «Ґенеза законодавства про європейські стандарти забезпечення прав людини у кримінальному процесі України» присвячено аналізу окремих законодавчих кроків, зроблених Україною для гармонізації кримінально-процесуального законодавства з вимогами європейських стандартів захисту прав людини. Основну увагу зосереджено на ратифікованій Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідних положеннях Конституції України, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів та Концепції реформування кримінальної юстиції України. Доведено, що норми чинних нормативно-правових актів України у сфері кримінального судочинства (Кримінально-процесуальний кодекс, Закони України «Про міліцію», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про Службу безпеки України») мало відповідають європейським стандартам забезпечення прав людини.

Наголошено, що вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо реформування кримінального судочинства України відповідно до європейських стандартів прав людини можливе лише на підставі системного вивчення останніх, переосмислення усталених підходів до правозастосування.

У підрозділі 1.2 «Поняття та правова природа європейських стандартів забезпечення прав людини у кримінальному процесі» на основі опрацювання існуючих у теорії кримінального процесу визначень поняття міжнародних стандартів забезпечення прав людини сформульовано авторську дефініцію міжнародних стандартів забезпечення прав людини у сфері кримінального судочинства – звід основних принципів забезпечення прав людини, встановлений міжнародними нормативно-правовими актами, які є обов’язковими для виконання всіма національними органами під час кримінального судочинства у разі їх ратифікації Верховною Радою України.

Розкрито характер класифікації міжнародних стандартів у досліджуваній сфері.

На основі вивчення теоретичних поглядів на європейські стандарти забезпечення прав людини у кримінальному процесі запропоновано визначити європейські стандарти забезпечення прав людини у кримінальному процесі як положення, що відображають загальні принципи і практику забезпечення прав людини, встановлені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами Ради Європи до неї, а також ухваленими на її основі рішеннями Європейського суду з прав людини (судові прецеденти), і є обов’язковими для виконання національними компетентними органами під час кримінального судочинства.

Обґрунтовано висновок про те, що характер загальновизнаності вимог європейських та міжнародних стандартів визначається не статусом таких стандартів, існуючих автономно, а ставленням держави й громадянського суспільства до цих вимог як загальновизнаних. Тож  допоки не буде чітко встановлена позиція держави, вимоги європейських та міжнародних стандартів носитимуть формальний (декларативний) характер і по суті ігноруватимуться правозастосовниками у сфері кримінального судочинства: особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею, які до того ж здебільшого навіть не мають можливості ознайомитися з рішеннями Європейського Суду з прав людини.

У підрозділі 1.3 «Система та функціональне призначення європейських стандартів забезпечення прав людини у кримінальному процесі» охарактеризовано систему європейських стандартів забезпечення прав людини у кримінальному судочинстві України, яку становлять: 1) право на свободу і особисту недоторканність (стаття 5 Конвенції); 2) право на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 Конвенції); 3) право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку (стаття 6 Конвенції).

Установлено, що функціями європейських стандартів забезпечення прав людини у кримінальному процесі є: виявлення та усунення прогалин і колізій кримінально-процесуального законодавства у частині забезпечення прав людини; орієнтування при формуванні кримінально-процесуального законодавства; встановлення меж примусового втручання державних органів у права людини під час кримінального провадження; відновлення порушених прав людини у сфері кримінального судочинства; забезпечення поваги державних органів до прав людини; встановлення меж гарантування конвенційних прав людини; контроль за забезпеченням органами кримінального судочинства конвенційних прав людини.

Розділ 2 «Право на свободу і особисту недоторканність як європейський стандарт забезпечення прав людини і його правова регламентація та реалізація у досудових стадіях кримінального процесу» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Поняття права на свободу і особисту недоторканність як європейського стандарту забезпечення прав людини у кримінальному процесі» проаналізовано деякі рішення Європейського суду з прав людини («Гуццарді проти Італії», «Алтун проти Туреччини», «Бозано проти Франції», «Окалан проти Туреччини») і зроблено висновок, що право на свободу і особисту недоторканність доцільно розуміти як неподільний конгломерат. Синкретичний розгляд «свободи» та «недоторканності» є гарантією проти свавільного втручання матеріального чи процесуального характеру органів кримінального судочинства.

Аргументовано визначення права на свободу і особисту недоторканність – це встановлені у статті 5 Конвенції положення, що гарантують свободу і особисту недоторканність, а також ухвалені на її основі рішення Європейського суду з прав людини, котрі торкаються правозастосовної діяльності національних органів кримінального судочинства і є обов’язковими для виконання останніми.

Право на свободу і особисту недоторканність як європейський стандарт забезпечення прав людини у кримінальному процесі включає: право на свободу від свавільного затримання та взяття під варту; право бути позбавленим свободи тільки «на підставі закону»; право бути невідкладно повідомленим про причини затримання або взяття під варту; право бути позбавленим свободи протягом «розумного» строку;  право на невідкладний судовий контроль за затриманням або взяттям під варту; право бути звільненим з-під варти до судового розгляду за наявності гарантій явки до суду; право на можливість оскаржити законність затримання або взяття під варту; право на компенсацію за незаконне затримання або взяття під варту.

Обмеження недоторканності особи у кримінальному процесі (у контексті європейського стандарту) – це суспільно зумовлена кримінально-процесуальна діяльність осіб, наділених спеціальною компетенцією із застосування заходів процесуального примусу у порядку, на підставах і у межах, установлених законом, у результаті якої порушується фізична, моральна, психічна цілісність, індивідуальна свобода, загальна свобода дій або особиста безпека учасника процесу, з метою вирішення завдань кримінального судочинства.

Дисертантом доведено, що критеріями законного обмеження у кримінальному процесі України права особи на свободу і особисту недоторканність є: 1) наявність законної і обґрунтовано порушеної кримінальної справи; 2) застосування обмеження тільки до осіб, процесуальний статус яких прямо встановлений законом; 3) наявність підстав і умов, передбачених законом; 4) наявність рішення відповідних посадових осіб, у випадку, коли це передбачено законом; 5) відповідність обсягу обмежень прав особи існуючій необхідності, зумовленої обставинами справи; 6) дотримання меж «застосування» і меж «інтенсивності»; 7) досягнення мети, заради якої недоторканність особи обмежується.

У підрозділі 2.2 «Правова регламентація та реалізація права на свободу і особисту недоторканність як європейського стандарту забезпечення прав людини на досудових стадіях кримінального процесу України» вивчено окремі рішення Європейського суду з прав людини («Мюррей проти Сполученого Королівства», «Пунцельт проти Чехії» та ін.) і зроблено висновок, що затримання і взяття під варту можуть бути визнані правомірними лише за наявності достатньої (обґрунтованої) підозри у вчиненні злочину. Така підозра повинна припускати наявність об’єктивного інформаційного зв’язку між певною особою і подією злочину, що виправдовує порушення правила поваги до свободи особи.

Наголошено, що обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може виправдовувати тривалий проміжок часу тримання особи під вартою. Тільки додатково виявлені факти за наявності обґрунтованої підозри можуть бути достатніми для ігнорування права особи бути звільненою з-під варти до судового розгляду, що передбачено п. 3 статті 5 Конвенції. Тому через «розумні» проміжки часу після взяття особи під варту суд автоматично повинен перевіряти правомірність подальшого тримання такої особи під вартою.

При вирішенні питання про продовження строків тримання особи під вартою суд має враховувати такі обставини: небезпеку, що особа втече; небезпеку втручання у процес встановлення істини у справі; необхідність превенції нових злочинів; необхідність підтримання суспільного порядку. Окрім вказаних обставин, суд повинен оцінити «старанність» органів досудового розслідування під час провадження процесуальних дій. «Старанність» визначається співвідношенням можливого обсягу виконання процесуальної діяльності та обсягу процесуальної діяльності, що фактично виконана за певних умов за конкретно визначений проміжок часу.

Аналіз дисертантом практики Європейського суду з прав людини (Рішення у справах «Амуур проти Франції», «Барановський проти Польщі», «Джесіус проти Литви», «Гусінський проти Росії», «Сліпста проти Латвії» та ін.), уможливив висновок, що правомірність обмеження права на свободу і особисту недоторканність визначається не лише з урахуванням наявності у законі дозволу на обмеження, а й відповідністю останнього вимогам правової «доступності», «передбачуваності» та «чіткості».

Порівняльне вивчення змісту норм КПК України та європейських стандартів у частині регламентації обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність засвідчило, що максимальний строк затримання (72 години), передбачений статтею 106 КПК, за відсутності судового контролю не відповідає вимогам п. 3 статті 5 Конвенції, а також практиці Європейського суду з прав людини (Рішення у справах «Костер проти Нідерландів», «Броуган проти Сполученого Королівства», «Хан проти Сполученого Королівства»). Максимально допустимий строк позбавлення свободи за відсутності судового контролю становить 2 дні або 48 годин.

У результаті аналізу емпіричних даних зроблено висновок, що вітчизняні органи досудового розслідування під час застосування кримінально-процесуального затримання порушують п. 3 статті 5 Конвенції. Із загальної кількості вивчених кримінальних справ у 90 % випадків строк затримання за відсутності судової санкції продовжувався більш ніж 48 годин. Доведено нагальну необхідність з метою забезпечення правомірного обмеження свободи і особистої недоторканності на досудових стадіях кримінального процесу привести положення статті 106 КПК України у відповідність з положеннями п. 3 статті 5 Конвенції та рішень Європейського суду з прав людини, ухвалених на її основі.

Розділ 3 «Право на повагу до приватного і сімейного життя як європейський стандарт забезпечення прав людини і його правова регламентація та реалізація у досудових стадіях кримінального процесу» складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1 «Поняття права на повагу до приватного і сімейного життя як європейського стандарту забезпечення прав людини у кримінальному процесі» присвячено розкриттю цього поняття – це визначені у статті 8 Конвенції положення, що гарантують повагу до приватного і сімейного життя, до житла і кореспонденції, а також ухвалені на основі цієї статті Рішення Європейського суду з прав людини, котрі торкаються правозастосовної діяльності національних органів кримінального судочинства і є обов’язковими для виконання останніми.

Складовими права на «приватність» є: інформаційна приватність (сукупність обмежень щодо збору, обробки та розповсюдження персональних даних про особу), фізична приватність (сукупність обмежень щодо втручання у фізичний стан особи), комунікативна приватність (сукупність обмежень щодо втручання у комунікації особи), просторова (або територіальна) приватність (сукупність обмежень щодо втручання у житло та інше володіння особи).

У підрозділі 3.2 «Правова регламентація та реалізація права на повагу до приватного і сімейного життя як європейського стандарту забезпечення прав людини на досудових стадіях кримінального процесу України» охарактеризовано це право і наголошено, що воно не є абсолютним і може бути правомірно обмежене на досудових стадіях кримінального процесу України. Окремо звернуто увагу, що втручання державних органів у право, закріплене у статті 8 Конвенції, дозволяється лише згідно з законом, в інтересах національної і громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, а також якщо таке втручання є необхідним у демократичному суспільстві. Проаналізовано окремі Рішення Європейського суду з прав людини стосовно дотримання цих критеріїв.

Розглянуто негативні та позитивні зобов’язання щодо невтручання органів кримінального судочинства у право на «приватність», особливості їх реалізації на досудових стадіях кримінального процесу в Україні.

На підставі Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Волохи проти України» доведено, що регламентація обмеження права на «приватність» комунікацій у вітчизняному кримінально-процесуальному законодавстві не відповідає статті 8 Конвенції, бо стаття 187 КПК України не встановлює часових меж накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, а також обов’язку органів кримінального судочинства інформувати особу про застосування щодо неї арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку, що унеможливлює оскарження незаконного обмеження права на «приватність» комунікацій.

Розділ 4 «Право на справедливий судовий розгляд як європейський стандарт забезпечення прав людини у кримінальному процесі» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 «Поняття права на справедливий судовий розгляд як європейського стандарту забезпечення прав людини у кримінальному процесі» встановлено, що право на справедливий судовий розгляд як європейський стандарт забезпечення прав людини у кримінальному процесі – це визначені у статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод положення, що гарантують справедливий судовий розгляд, а також ухвалені на основі цієї статті Рішення Європейського суду з прав людини, котрі торкаються правозастосовної діяльності національних органів кримінального судочинства і є обов’язковими для виконання останніми.

Вивчення окремих рішень Європейського суду з прав людини («Делькур проти Бельгії», «Федже проти Швеції», «Екбатані проти Швеції» та ін.), підтвердило, що зміст статті 6 Конвенції необхідно тлумачити широко, оскільки реалізація права на справедливий судовий розгляд має важливе значення для функціонування правової держави і демократичного суспільства.

Гарантії права на справедливий судовий розгляд можна диференціювати на фундаментальні (незалежність та неупередженість суду, публічність розгляду справи, розумність строків провадження у справі) та статусні (рівність та змагальність сторін у кримінальному процесі, право на правову допомогу). Фундаментальні гарантії спрямовані на створення можливості справедливого судового розгляду справи, статусні гарантії – на забезпечення паритету між сторонами під час провадження.

У підрозділі 4.2 «Правова регламентація та реалізація права на «розумні» строки кримінального провадження як елементу права на справедливий судовий розгляд» доведено, що встановлені кримінально-процесуальним законодавством України «жорсткі» строки не забезпечують дотримання нею    п. 1 статті 6 Конвенції, хоча роз`яснення Конституційного Суду України та Верховного Суду України частково заповнюють прогалини кримінально-процесуального законодавства України у частині регламентації розумних строків досудового провадження. Акцентовано увагу на критеріях розумності строків, сформульованих у Проекті Кримінально-процесуального кодексу від 10 грудня 2007 року (станом на 10 листопада 2009 року).

З огляду на зміст низки рішень Європейського суду з прав людини  («Вемхоф проти Німеччини», «Ноймайстер проти Австрії», «Меріт проти України» та ін.), висловлено переконання, що «розумна» тривалість починається після: 1) винесення постанови про порушення кримінальної справи, навіть за фактом вчинення злочину, якщо із змісту постанови вбачається підозра певної особи; 2) фактичного затримання особи; 3) допиту підозрюваного; 4) притягнення особи як обвинуваченого; 5) допиту особи як свідка, якщо з протоколу допиту вбачається, що на момент допиту слідчий уже мав підозри щодо причетності допитуваного до конкретного злочину.

Обґрунтовано доцільність оцінювати «розумність» тривалості досудового кримінального провадження у кожному випадку окремо з огляду на конкретні обставини справи, але за будь-яких обставин строк досудового слідства не повинен перевищувати меж необхідності, як того вимагає Конституційний Суд України.

Розвинуто погляди деяких українських учених про те, що на досудових стадіях кримінального процесу гарантами права на «розумні» строки мають бути прокурор і суд.