БОРОТЬБА З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ В УСРР У РОКИ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1929 РР.) :

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслено хронологічні та територіальні межі, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, відображено рівень апробації та структуру дисертації.

Перший розділ «Історіографія, джерельна та методологічна база дослідження» складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі «Стан наукової розробленості теми» розглядається історія вивчення феномену організованої злочинності та боротьби з нею у радянський та пострадянський період. Її умовно можна розподілити на чотири етапи. Перший охоплює 1920-ті і початок 1930-х  рр., які характеризувалися підвищеною увагою до кримінальної злочинності та різних її форм. У цей час спостерігаються перші спроби узагальнення і систематизації наукових знань стосовно походження і особливостей злочинної поведінки. З’являються спеціальні збірники, де розглядаються прояви різноманітних форм злочинності, зокрема і організованих.  Важливе значення мають роботи О. Герцензона та М. Гернета. Вони дозволяють порівняти дореволюційну та післяреволюційну злочинність та виявити загальні тенденції розвитку кримінального світу, з’ясувати те, наскільки соціальні, економічні, політичні фактори впливали на різні види злочинів. Праці А. Естріна, А. Ошерова, М. Паше-Озерського, А. Піонтковського які безпосередньо торкалися проблем організації злочинного світу та їх відображення у тогочасному законодавстві.

Наступний етап складання історіографії із зазначеної теми охоплює першу половину 1930-х рр. – середину 1950-х рр. З кінця 1920-х рр. у багатьох сферах гуманітарних знань істотно почала ідеологізуватись методологія досліджень. Будь-які кримінальні форми поведінки розглядалися у ракурсі їх притаманності капіталістичному ладу.

Початковою точкою відліку третього у дослідженні цього питання став ХХ з’їзд КПРС (лютий 1956 р.). Це узагальнюючі праці, в яких знайшли своє відображення події як на теренах СРСР, так і в України. Однак у них передусім висвітлювалася проблема «політичного бандитизму», існування якого пояснювалося у площині загострення класового протистояння у перехідний період. Контрабанді, спекуляції, шинкарству та іншим антисоціальним явищам у суспільстві теж приписували класовий характер, намагаючись довести, що центр класових антагонізмів в умовах нової економічної політики, змістився у сферу господарського життя країни. Створювалися і роботи або їх підрозділи, що присвячені дослідженню діяльності правоохоронних та надзвичайних органів радянської влади.

Відправними точками четвертого етапу, який триває і сьогодні, можна вважати початок перебудови в СРСР, а згодом і проголошення незалежності України. Саме в цей період було нарешті визнано існування в СРСР організованої злочинності. Серед «піонерів» у дослідженні даного питання, ще в радянські часи, слід згадати прізвища М. Ніколаєва, Г. Хохрякова,        А. Волобуєва, І. Даньшина. На межі ХХ – ХХІ ст. провідні позиції у вивченні організованої злочинності належали таким фахівцям, як                      Г. Смирнов,  Є. Топільська, О. Долгова. Окремо слід згадати роботи російського вченого і міліціонера-практика О. Гурова. Дослідник, чи не першим звернувся до вивчення такого цікавого явища, як професійна злочинність. Серед українських науковців, що займалися вивченням різноманітних аспектів організованої злочинності, слід відзначити О. Ярмиша, М. Корнієнка. О. Міхеєва проаналізувала стан та динаміку розвитку кримінальної злочинності Донбасу протягом першого десятиліття радянської влади. Вагомий внесок у вивчення різноманітних аспектів організованої злочинності і протидії їй з боку правоохоронних органів також зробили такі сучасні дослідники, як Б. Лизогуб, І. Радіонов, В. Голіна. Питання кодифікації права в УСРР, зокрема кримінального, досліджувалися І. Усенком.

Таким чином, з позицій історико-правової науки тема боротьби зорганізованою злочинністю в УСРР у роки непу спеціально не досліджувалася.

 Підрозділ 1.2 «Джерела дослідження». У ньому аналізуються документальні джерела, що були використані під час написання роботи. За своїм походженням, вони були розподілені автором на декілька груп.

До першої належать урядові декрети та постанови, що містяться у збірках законів, таких як «Зібрання узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського уряду України», «Збірник постанов та розпоряджень Всеукраїнського центрального виконавчого комітету рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів VI скликання», «Збірник документів з історії Кримінального законодавства СРСР та РСФРР (1917-1952)»; Кримінальні кодекси РСФРР та УСРР 1922 та 1927 рр. з коментарями та постатейними роз’ясненнями, базою для яких слугували обіжники та постанови Народного комісаріату юстиції та Верховного суду. Характер тогочасної злочинності, визначення найбільш поширених видів злочинів допомагає з’ясувати вивчення матеріалів збірки кримінально-касаційної колегії Верховного суду УСРР, що розглядала резонансні справи з усіх регіонів республіки.

До другої групи джерел слід віднести опубліковані збірки документів. У контексті даної теми значний інтерес представляє перший том «Історії міліції Української РСР у документах і матеріалах», який хронологічно охоплює саме досліджуваний період, виданий в 1969 році за редакцією професора П. Михайленка. Приблизно в цей же час видано ще одну збірку документів, яка була присвячена боротьбі зі злочинністю в Радянській Україні. Треба зауважити, що укладачі збірок робили акцент на документах, які висвітлювали боротьбу з так званим «політичним бандитизмом» та різноманітними проявами контрреволюційної діяльності, тоді як документів, які б розкривали стан боротьби з проявами загальнокримінальної злочинності і її організованими формами, було залучено значно менше. В період незалежної України було видано два томи збірника «Історія міліції України в документах і матеріалах», які містять чималий документальний масив щодо періоду розвитку правоохоронних органів у 1920-х рр., який раніше не публікувався.

Третю групу джерел складають публікації у центральних та місцевих періодичних виданнях. Це газети «Комуніст», «Вісті ВУЦВК», «Пролетарій» та журнали «Адміністративний вісник», «Червоне право», «Бюлетень НКВС УСРР», «Право и жизнь» тощо. Однак при роботі з газетними та журнальними публікаціями необхідно враховувати їх специфіку – окрім інформаційної вони виконували ще й виховну та пропагандистську функції.

Четверту, найбільшу групу джерел складають матеріали чотирьох архівів – двох центральних та двох регіональних, деякі з яких, вперше уводиться в науковий обіг. Автором було опрацьовано документи Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВОУ) фондів НКВС УСРР та Головного управління міліції республіки (Ф.5, Ф.6). Були вивчені документи Центрального державного архіву громадських організацій України (ЦДАГОУ), фонду Центрального комітету Комуністичної партії України (Ф.1). У Державному архіві Харківської області (ДАХО) найбільший інтерес представляють документи з фондів губернської та повітової постійних військових наради по боротьбі з бандитизмом, губернського відділу ДПУ, управлінь губернської, окружної, повітових, районних, робочо-селянських міліцій (Ф.Р-203, Ф.Р-432, Ф.Р-563, Ф.Р-1630). У фондах управлінь міліції відклались накази та циркуляри вищих установ про розшук злочинців, припинення слідчих справ, особові справи робітників, списки осіб, які оголошені у розшуку. У фондах губернського трибуналу, його Сумського відділення, концентраційного табору і слідчої в’язниці знаходяться кримінальні справи, вироки судових засідань, особові справи співробітників та в'язнів (Ф.Р-564, Ф.Р-576, Ф.Р-845). Для кращого розуміння регіональних особливостей боротьби з організованою злочинністю, автором було вивчено і деякі матеріали з фондів Державного архіву Донецької області (ДАДО) – губернських та повітових відділів юстиції, губернських та окружних судів, ревтрибуналів, повітових та окружних відділів міліції, повітових відділень карного розшуку, фонди губернських та повітових надзвичайних комісій та прокуратури (Ф.Р-1145; Ф.Р-1167;Ф.Р-1459; Ф.Р-1469; Ф.Р-2295; Ф.Р-2470).    

У третьому підрозділі «Методологічна база дослідження» обґрунтовуються теоретико-методологічні основи дисертаційної роботи. Враховуючи специфіку історико-правового дослідження, при написанні дисертації автором використовувались основні положення й висновки соціально-детерміністичної гносеології державно-правових явищ та сучасні загальнотеоретичні уявлення про державу і право. При підготовці дисертації застосовувалися формально-юридичний метод – при аналізі нормативно-правових актів у сфері боротьби з організованою злочинністю, порівняльно-правовий – при порівнянні відповідних норм Кримінальних кодексів РСФРР та УСРР 1922 та 1927 років. Історико-правовий та історико-генетичний методи використовувалися для аналізу розвитку злочинності та боротьби з нею. Соціологічний метод використовувався для дослідження організованої злочинності як суспільного явища. Серед використаних методів важливе місце посіли також документальний, статистичний, факторного та комплексного аналізу, типологізації, кількісний метод тощо.

Другий розділ «Кримінологічна характеристика організованої злочинності та кримінальна політика в УСРР у 1920-х рр., її правове закріплення » складається з чотирьох підрозділів.

У першому підрозділі «Розуміння організованої злочинності у законодавстві й науці 20-х рр. ХХ ст. і сьогодення» аналізуються та співставляються основні трактовки організованої злочинності, що були притаманні вітчизняному законодавству та правовій науці.

Організовані форми злочинності, що існували в УСРР у 1920-х рр., і в цьому переконано більшість сучасних дослідників, мали достатній рівень, для того, щоб сприймати їх, як, нехай і незавершену, але все ж систему. Організована злочинність як кримінологічне й суспільне явище мала у        20-х рр. ХХ ст. історично обумовлену, нерозвинену форму в сукупності її елементів, яка не в повній мірі відповідає сучасному розумінню організованої злочинності та її становищу.

Отже, говорячи про боротьбу держави з організованою злочинністю, автор має на увазі не сучасне розуміння цього явища, а більш широке трактування цієї дефініції. Мова йде про організовану злочинність як феномен, становлення якого у 20-ті рр. ХХ ст. переживало важливий етап.

У другому підрозділі  «Кримінологічна ситуація в УСРР у роки непу та проблема організованих форм злочинності» розглядається динаміка злочинності в республіці протягом 1920-х рр.,  з особливим акцентом на тих формах протиправної поведінки, що мали організований характер.

Як і будь-яка перехідна модель, неп мав чимало протиріч. Так, розвиток ринкових відносин, відбудова народного господарства, супроводжувалися погіршенням криміногенної ситуації, появою нових організованих форм злочинності, особливо у сфері майнових злочинів, що не в останню чергу було обумовлено пом’якшенням економічної політики держави та послабленням її контролю над суспільством. З середини       1920-х рр. починається процес зростання економічної та загальнокримінальної злочинності. Часто це відбувалося за сприяння та потурання представників органів влади. Виникли всі передумови для ускладнення структур злочинного світу.

У третьому підрозділі «Політика радянських партійних та державних органів влади у сфері протидії організованим формам злочинності під час непу» як доктринальні підходи, так і їх закріплення в нормативно-правових актах.

Вже у 1921 р. урядом УСРР було прийнято декілька важливих постанов щодо протидії бандитизму. Насамперед, це постанова «Про заходи боротьби з бандитизмом», де вказувалося про подальший розвиток бандитизму в республіці. Підвищена небезпека таких проявів знайшла своє відображення у постанові ВУЦВК від 1 червня 1921 р., що передбачала створення при Раднаркомі УСРР, губернських і повітових виконкомах постійних нарад з питань боротьби з бандитизмом.

У рамках кампанії боротьби з бандитизмом, що була розгорнута органами радянської влади в Україні на початку 1920-х рр., слід також розглядати рішення ВУЦВК від 16 жовтня 1922 р. про надання ДПУ права застосовувати позасудову репресію, не виключаючи розстріл, відносно осіб, яких було затримано на місці скоєння бандитських нападів і озброєних пограбувань, за наявності речових доказів, що свідчили про їх участь злочинних діях.

Крім бандитизму, радянська держава намагалась протидіяти й іншим проявам організованої злочинної діяльності, деякі з них були притаманні саме періоду непу. Так, постановою Раднаркому УСРР від 28 грудня 1928 р. «Про заходи боротьби з псевдокооперативами» було запроваджено відповідальність за новий вид організованої злочинної діяльності – організацію фіктивних кооперативів, які створювались приватними підприємцями з метою приховування своїх справжніх прибутків від державних органів контролю.

У четвертому підрозділі «Кримінальне законодавство УСРР            1920-х рр. щодо припинення бандитизму та інших організованих форм злочинності» з’ясовано особливості визначення організованої за суттю злочинності у тогочасному кримінальному законодавстві, визначити основні характеристики організованих форм злочинності, особливо найбільш небезпечної її форми – бандитизму, характер якого, протягом 1920-х рр. зазнав істотних змін.

Кримінальні кодекси УСРР 1922 та 1927 рр. фактично стали квінтесенцією розуміння природи і характерних рис організованих форм злочинності у радянському кримінальному праві 1920-х рр. Зокрема, на момент появи КК УСРР 1927 р., радянське кримінальне право мало вже доволі чітке уявлення про природу та форми організованої злочинності. Це можна довести на підставі детального аналізу ст.19, 20 та 56, п.17 кодексу. Поступове розуміння сутності організованої злочинності, тієї небезпеки, що вона несе суспільству, дозволило створити достатньо розгалужену та ефективну систему заходів соціального захисту. Водночас, в умовах згортання непу та посилення репресивно-каральної системи сталінського режиму у 1930-х рр., багато статей кодексу, зокрема і стосовно протидії організованій злочинності, було використано не за прямим призначенням, а в якості юридичної підстави, що виправдовувала масовий терор. 

Третій розділ «Організаційне та правове забезпечення протидії організованій злочинності в УСРР у роки непу» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Органи внутрішніх справ» розглядається роль міліції та її підрозділів у організації протидії організованій злочинності в УСРР в період непу. Нестача коштів на реалізацію заходів непу обумовила й упорядкування міліцейського апарату як у центрі, так  і на місцях (чітке визначення функцій міліції, регламентація організаційної побудови міліції, перетворення кримінально-розшукової служби, створення відомчої міліції й т.д.),  часткове звільнення міліції від невластивих їй функцій. У зв'язку з фінансовими труднощами під час проведення нової економічної політики  в 1923 р., міліція й карний розшук були переведені з державного на фінансування з місцевого бюджету. Це привело до значного зниження ефективності роботи міліції й, насамперед, її оперативних підрозділів. Міліцейський апарат у розглянутий період неодноразово піддавався  спробам реорганізації, що, з однієї сторони впорядковувало структуру республіканських підрозділів міліції, а з іншої вносило нестабільність  у її діяльність, перешкоджало закріпленню певної єдиної організаційно-правової форми.

З одного боку, у зазначений період, діяльність міліції характеризувалась значними успіхами у боротьбі зі злочинністю та різними формами девіантної поведінки, а з іншого – в умовах формування тоталітарного режиму міліція часто використовувалась у карально-репресивних заходах проти політичних супротивників, національного українського руху, заможного, та навіть середнього прошарків селянства тощо. Ці процеси та тенденції отримали своє логічне завершення у підпорядкуванні міліції ДПУ, яке відбулося у 1930 р.

У другому підрозділі «Органи державної безпеки» характеризується внесок ВНК-ДПУ у протидію організованій злочинності, розглядається механізм їх взаємодії з іншими правоохоронними структурами. Органи Державного політичного управління (ДПУ) відіграли вагому роль у припиненні різних організованих злочинних форм, насамперед бандитизму. Ще згідно з положенням про ДПУ УСРР від 13 серпня 1924 р. на органи державної безпеки покладалась боротьба як з політичним, так і з кримінальним бандитизмом.

Новою рисою у другій половині досліджуваного десятиліття, що негативно позначилася на іміджі ДПУ та сприяла зниженню ефективності його діяльності у справі протидії організованій злочинності, стало систематичне використання партійно-державним керівництвом країни його можливостей для вирішення гострих соціально-економічних проблем та силового придушення будь-якої опозиції генеральному курсу правлячої партії.

У третьому підрозділі «Прокуратура» в центрі уваги дослідника перебували питання з визначення місця органів прокуратури у налагодженні ефективної протидії організованій злочинності.

Становлення прокуратури до середини 20-х рр. ХХ ст. відбувалось у «вертикальній площині» державного механізму, тобто спочатку вона була сформована в центрі та губернських містах. Причиною цього став, у першу чергу, нестаток одночасно професійно підготовлених і ідеологічно бездоганних, належних до комуністичної партії працівників. Упродовж 1922 – 1926 рр. в історії прокуратури УСРР відбувалися послідовні та настійливі заходи щодо забезпечення законності передусім в регіональному управлінні, місцевій нормотворчості, діяльності судових і правоохоронних органів. Перехід до триступеневої системи управління, тобто скасування губерній, став чинником того, що прокуратура більше «спустилася» до населення, мас. Прокурорський нагляд почав охоплювати дрібні містечка і сільську місцевість. 

У цей період прокуратура УСРР (з 1925 р. – Генеральна прокуратура УСРР) відігравала досить суттєву роль у справі організаційного та правового забезпечення протидії організованим формам злочинності. Але згодом, особливо після переходу на початку 1927 року М. Скрипника на роботу у наркомат освіти УСРР, відбулась поступова зміна пріоритетів у діяльності Генеральної прокуратури. Вона зберігала наглядові функції й повноваження, але тепер партійні органи орієнтували її не стільки на контроль за діяльністю органів дізнання і слідства, скільки на допомогу їм у дотриманні курсу на революційну законність, що, в свою чергу, створили передумови для участі прокуратури у репресивній політиці держави.

У четвертому підрозділі «Інші органи державної влади» аналізується внесок у протидію організованій злочинності з боку комітетів незаможних селян, внутрішніх та прикордонних військ. Комнезами, особливо на початку десятиліття, були авангардом держави у боротьбі з проявами бандитизму на селі. Інша справа, що здебільшого, ця боротьба не рідко мала чітке забарвлення політичного протистояння бідної та заможної частини селянства. Проте і на етапі переродження політичного бандитизму у загальнокримінальний (1922 – 1923 рр.) комнезами залишалися вагомим чинником у справі організації протидії вже цим новим формуванням.

Внутрішні війська, підпорядковані ДПУ, теж здебільшого використовувалися у боротьбі з бандформуваннями. Найбільша їх активність у цьому напрямку, припадає на початок 1920-х рр. Після приборкання політичного бандитизму, внутрішні війська залучалися набагато рідше, лише у випадках протиборства з особливо небезпечними і добре організованими бандитським угрупуваннями. Вагомий внесок у протидію організованій злочинності зробили і прикордонні війська, зокрема у справі припинення незаконного переміщення через кордони СРСР та контрабанди, щодо боротьби з якою вони активно взаємодіяли з митниками.

Четвертий розділ «Діяльність щодо протидії організованій злочинності в УСРР у період нової економічної політики» складається з трьох підрозділів.

У першому «Боротьба з бандитизмом» реконструюються основні етапи боротьби з найбільш небезпечною формою організованої злочинності того часу – бандитизмом. Бандитизм протягом 1920-х рр.  пройшов через певні трансформації. Вивчення кримінальних справ та оперативних зведень досліджуваного періоду, дозволяють зробити висновок, що вже з 1923-24 рр. у діяльності бандитських угруповань майже зникає політичне забарвлення, провідним мотивом їх протиправних дій дедалі більше стає корисливий. В цих умовах правоохоронні органи республіки виявили досить високий рівень готовності боротьби з проявами загальнокримінального бандитизму. До кінця десятиліття преважна більшість крупних бандитських угруповань, що налічували десятки, а інколи і сотні учасників, була ліквідована.

У другому підрозділі «Боротьба з іншими формами організованої злочинності» розглядається протидія таким проявам організованої злочинності, як ціла низка майнових злочинів (розкрадання державного майна, кваліфіковані крадіжки, спекуляція), шахрайство, підробка грошових знаків, службові злочини тощо. Пожвавлення економічного життя, що відбулося в роки НЕПу, призвело до різкого збільшення кількості злочинів у господарській та фінансовій сферах, які нерідко теж мали організований характер. Типовими злочинами стали крадіжки державного майна з підприємств, складів, магазинів, підробка грошей та цінних паперів, різноманітні види шахрайства. Особливо великий розмах такі види злочинів мали у найбільших містах УСРР – Харкові, Києві, Одесі. Співробітникам міліції, карного розшуку, ДПУ доводилося вже на практиці отримувати досвід боротьби з такими злочинами, які приносили державі та громадянам не меншу шкоду ніж бандитизм.

У третьому підрозділі «Профілактика організованої злочинності» досліджуються заходи правоохоронних органів з попередження виникнення організованих злочинних угруповань, профілактичної роботи з так званими «проблемними соціальними групами».

Профілактика організованої злочинності в роки непу набула першочергового значення. Успішне застосування різноманітних запобіжних заходів, насамперед шляхом роботи з населенням, створенням агентурної мережі у злочинному середовищі, дозволило ліквідувати цілу низку організованих злочинних угрупувань ще на стадії їх зародження та формування. Особливо велике значення мали профілактичні заходи серед дітей, підлітків, молоді. Враховуючи високий рівень дитячої безпритульності в країні у роки здійснення нової економічної політики, саме ця категорія ставала одним з головних потенційних джерел кадрів для злочинного світу. Створення мережі спеціальних виховних закладів, роз’яснювальна робота серед молоді об’єктивно сприяли попередженню правопорушень серед неповнолітніх та виправленню тих, хто вже встиг стати на небезпечний шлях.