ІСТОРИКО-ПРАВОВА ТРАДИЦІЯ ВРЕГУЛЮВАННЯ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ :

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами, визначаються його мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, методологічні засади, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації та публікації результатів проведеного дослідження, структури та обсягу роботи.

Розділ 1. “Правова традиція регулювання збройних конфліктів: особливості ґенези”, який присвячений поетапному вивченню та правовому аналізу особливостей процесу становлення, формування і розвитку правової традиції регулювання збройних конфліктів як історико-правової категорії, складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Правова традиція регулювання збройних конфліктів Стародавнього світу” присвячений характеристиці процесів виникнення правової традиції регулювання збройних конфліктів під час первинного державотворення. Встановлено, що ґенеза правової традиції регулювання збройних конфліктів є складним та довготривалим процесом, який спирався на низку соціальних передумов. На ранніх етапах розвитку людства збройні конфлікти становили один з елементів архаїчної культури. Це був етап примітивного синкретичного права війни, у якому правові, моральні, релігійні та військові відносини поєднувалися у єдине ціле. В окремих цивілізаціях військова справа регулювалася на засадах гуманності, а деякі збірки законів (закони Хаммурапі, Ману, едикти імператора Ашоки та ін.) включали правові настанови щодо гуманного ставлення до учасників війни. В античному полі регулювання війн підвалинами гуманного ставлення до суб’єктів збройних змагань були: римське право (природне право – “jus naturale”, право народів “jus gentium”) та римсько-елліністична філософія.

З’ясовано, що ґенеза правової традиції регулювання збройних конфліктів, вдосконалення її структури та виникнення нових елементів відбувалися у загальному річищі еволюції суспільства та його ставлення до війни як суспільно-політичного явища.

Обґрунтовується висновок, що адекватно соціальній природі й правовому змісту збройної боротьби у формі воєн та збройних конфліктів еволюціонували важелі їхньої регуляції, які мали тенденцію розвитку від синкретичних морально-правових норм гуманної поведінки (первісного права), правил традицій бойової моралі до моральних кодексів професійних воїнів, а далі – до юридичних документів внутрішньодержавного характеру.

У підрозділі 1.2. “Гуманітарно-правові підходи до розв’язання збройних конфліктів у добу Середньовіччя” досліджено правову природу та характерні риси становлення, розвитку і функціонування правової традиції регулювання збройних конфліктів у добу Середньовіччя. Зазначений період увійшов до історії людської цивілізації суперечливо: разом з виникненням християнської та ісламської релігійних концепцій гуманізації збройної боротьби відбулося освячення самого інституту війни. Релігійно-філософське регулювання збройних конфліктів ісламського та християнського світу не могло задовольнити сторони, тому в XI столітті були укладені перші правові угоди між халіфами та Візантією, а неписані домовленості стали перехідною фазою від моральних правил до правових норм. Із синтезу ідей лицарства, гуманної бойової моралі з першими міжнародними домовленостями виростала система міжнародного права війни.

Дотримання усної угоди в міжнародних відносинах стало підґрунтям ефективності їхнього виконання. У цей період між собою конкурували чинне писане право зі звичаями. Епоха лицарства залишила у спадок елементи культури гуманності – недоторканість парламентерів, заборону окремих видів зброї, боротьбу до першої крові, що згодом трансформувалися у звичаєве право. Виконання кодексу лицаря забезпечувалося мораллю та вірою, а дієвість цих настанов як момент ефективності залежав лише від волі і культури військовиків (В. Дяченко).

Автором зроблено висновок про те, що право збройних конфліктів (право війни) не випадково увійшло до історії як перший самостійній відділ міжнародного права, який своїм предметом обрав регуляцію обумовлених збройним насильством відносин між державами. Такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої історико-правової традиції, а далі – розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів.

У підрозділі 1.3. “Гуманітарно-правові засади регулювання збройних конфліктів в епоху Відродження та Нового часу” розглянуто соціально-політичний механізм формування правової традиції регулювання збройних конфліктів у зазначену епоху.

Криза середньовічного світобачення, а також розвиток соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Розпочалося обґрунтування нової системи соціальних орієнтирів, серцевиною яких стала нова концепція держави. Тільки сильна та централізована держава, яка спиралася на потужну військову організацію, могла подолати внутрішню роз’єднаність суспільства в епоху, коли зароджувалися європейські нації. Тому ідеї державного абсолютизму знайшли найбільше відображення у правових теоріях Ренесансу. Кульмінацією епохи Відродження стало вчення Н. Макіавеллі, яке згодом отримало назву макіавеллізму. Найвищою метою політики, на думку Н. Макіавеллі, є велич, могутність та безпека держави, благо якої повинно стати головним законом суспільного життя.

Ренесанс та філософія Ренесансу ознаменували собою пошук нових шляхів, нового способу, а також нового змісту правового регулювання збройних конфліктів. Врешті-решт цей пошук вилився у нову правову парадигму, яку автор визначає як правова традиція регулювання збройних конфліктів Нового часу.

Зважаючи на суперечність між військовою необхідністю і гуманітарною традицією в Нові часи, автором виявлено зростання правової регламентації війни. Зокрема, до початку бойовищ сторони домовлялися про умови поводження з пораненими, полоненими, цивільним населенням, тобто двохсторонні угоди носили разовий характер і впливали на загальні правила війни в Європі. Проте військова необхідність у формі установки на здобуття беззаперечної перемоги брала верх над вимогами гуманності, тому поступово правилами гуманності почали нехтувати, поранених кидали напризволяще на полях бойовищ, не гребували навіть знищенням медичного та духовного персоналу.

Виходячи з вищезазначеного, автор робить висновок, що такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої у попередню епоху історико-правової традиції, а далі – розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів.

У підрозділі 1.4. “Правова традиція розв’язання збройних конфліктів у другій половині XIX – початку XXІ століття” проаналізовано досвід міжнародно-правової діяльності щодо ефективності правового регулювання збройних конфліктів у зазначену епоху. Виявлено, що у ХVП–ХVПІ століттях гуманізація військової практики почала зростати: до початку бойових дій сторони домовлялися щодо умов поведінки з пораненими, полоненими, цивільним населенням, хоча конвенції носили разовий характер і не впливали на правила війни у Європі загалом. Кульмінацією юридичного позитивізму у становленні міжнародного права збройних конфліктів стало XIX ст., коли остаточно сформувалося право Женеви та Гааги.

Встановлено, що в порівнянні зі звичаєвим правом і традиціями гуманної поведінки на війні перевага надавалася чітко зафіксованим текстам міжурядових угод, яких зобов’язані були дотримуватися військово-політичне керівництво держав і особовий склад армії. Проте нова хвиля насильства, яка накрила людство у ХХ ст., вказала на необхідність внесення нових змін до правового регулювання збройних конфліктів, особливо тієї частини, яка присвячена захисту жертв війни.

Проведене дослідження процесу становлення, еволюції та подальшого розвитку правової традиції регулювання збройних конфліктів у другій половині ХІХ – початку XXІ століття у єдності історичного і логічного правового аналізу дозволило автору констатувати як головну закономірність перехід від найпростіших синкретичних, традиційних, правових і моральних регуляторів перебігу війни до кульмінації юридичного позитивізму в зазначений період.

Розділ 2. “Історико-правовий досвід розв’язання збройних конфліктів міжнародною спільнотою” присвячений аналізу практики реалізації міжнародно-правових норм під час регулювання сучасних збройних конфліктів.

У підрозділі 2.1. “Правовий зміст збройного конфлікту в контексті історичного досвіду його розв’язання” аналізується правова природа і характерні риси збройного конфлікту на тлі діяльності міжнародної спільноти щодо запобігання або пом’якшення його наслідків. Виявлено тенденцію політизованого ставлення та тлумачення поняття “збройний конфлікт”. Вона пов’язана з принциповою суперечністю між природою права війни та реальною військовою практикою “права сили”.

Досліджуючи історичний досвід розв’язання збройних конфліктів, автор приходить до висновку, що у міжнародній юридичній практиці термін “війна” поступово замінюється відносно новим поняттям “збройний конфлікт”, яке охоплює усі ситуації активного збройного протистояння сторін, незалежно від масштабів та інтенсивності застосування сили. Пропонується зосередити увагу на правовому визначенні війни та збройного конфлікту як окремих різновидів військової практики. Ці питання надзвичайно актуальні при зростанні соціального насильства: етнічні чистки, відновлення “порядку” за надзвичайних ситуацій у “зонах нестабільності”, “гуманітарні інтервенції”, окремі збройні акції тощо.

Виходячи з вищезазначеного автор вважає, що збройний конфлікт – це усі види організованих форм збройних сутичок соціальних сил як усередині держави, так і на міждержавному рівні, або між коаліціями держав, які характеризуються достатнім рівнем керованого збройного насильства, переходом від мирних до військових способів життєдіяльності з неминучим широким порушенням прав та свобод населення.

У підрозділі 2.2. “Особливості регулювання сучасних збройних конфліктів міжнародними правовими засобами” встановлено, що право збройних конфліктів як самостійна галузь міжнародного публічного права має принципові відмінності як від права держав на ведення війни, так і від права прав людини. Право збройних конфліктів встановлює правила ведення війни і не розглядає питання стосовно права держав застосовувати силу. Воно не забороняє війну, проте це у жодній мірі не означає, що право збройних конфліктів визнає законність війни як такої. Воно лише відсилає до зазначених вище норм міжнародного права, викладених у Статуті ООН.

Доведено, що особливістю права збройних конфліктів є те, що воно переслідує дві головні мети: по-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів та методів ведення бойових дій (право Гааги), по-друге, захистити осіб, які не беруть участі у бойових діях (право Женеви). У зазначеному контексті природа права збройних конфліктів може бути плідно розкрита в межах теорії та історії держави і права, адже підхід, який використовується у цій дисципліні, “складає іспит практиці права, критикує та проясняє її”.

Вищезазначене дає підстави говорити про особливості регулювання сучасних збройних конфліктів міжнародними правовими засобами, які витікають з міжнародно-юридичного статусу соціально організованого збройного насильства; ступеня розвитку гуманітарних засад суспільної свідомості та цивілізованості суспільства, у життєвому просторі якого спалахнув конфлікт; наявності традиції гуманної поведінки та кодифікованих норм права.

У підрозділі 2.3. “Контроль за виконанням вимог міжнародного права збройних конфліктів та відповідальність за їхнє порушення” досліджуються переваги міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів над політико-силовими одно- і багатосторонніми акціями “миротворчих сил”, що здійснюються з гуманітарних міркувань. На думку автора, наступний блок проблем випливає з теоретичних питань та практичних труднощів, пов’язаних з відповідальністю за порушення міжнародного гуманітарного права та контроль за виконанням його вимог.

Одна справа – встановити норми права збройних конфліктів, навіть якщо представники держав-учасниць впевнені в тому, що, розроблюючи їх, вони врахували реальний стан справ, що міркування буденної необхідності ніколи не зможуть бути приводом до будь-яких виправдувань відхилень від цих норм. І зовсім інша – забезпечити практичне застосування цих норм.

На підставі проведеного аналізу автор доводить, що країни-учасниці, спираючись на політичну волю та розгалужену систему права збройних конфліктів, можуть здійснити контроль за виконанням його вимог і домагатися відповідальності за його порушення.

Розділ 3. “Вітчизняна правова традиція регулювання збройних конфліктів” присвячений дослідженню в історико-правовому контексті становлення вітчизняної гуманітарної традиції регулювання збройних конфліктів. У ньому розкривається зміст українських гуманітарних надбань у забезпеченні дієвості гуманітарних традицій.

У підрозділі 3.1. “Історичні передумови зародження та розвитку української правової традиції регулювання збройних конфліктів” досліджується зародження української правової традиції регулювання збройних конфліктів. Початковий етап цього процесу, на думку автора, відбувався у межах культури Київської Русі. Перші відомості щодо правил і традицій війни в тогочасному суспільстві знайшли відображення у “Руській правді”, інших політико-правових документах Київської Русі, літописних пам’ятках IX ст., які демонструють багатобарвність спектру звичаїв та традицій регулювання збройних конфліктів українським народом на стадії становлення цивілізації.

Новий військово-гуманітарний феномен та правовий порядок утворився у ХV–XVIII століттях унаслідок військової практики держави та війська Запорізького. З появою козаків почалася нова доба в історії українського війська та утворенні нового військово-правового поля. На думку автора, епоха козаччини відіграла надзвичайно важливу роль у становленні української військово-гуманітарної традиції.

Обґрунтовується, що вітчизняна українська військово-гуманітарна спадщина заклала демократичні, цивілізовані засади у підґрунтя української правничої думки. Водночас, військова практика збройних формувань України та гуманістична бойова мораль українських військовиків сприяють полегшенню гармонізації міжнародного гуманітарного права і національного юридичного поля, створюють достатні умови для успішного процесу імплементації норм міжнародного права Женеви і Гааги до національного правового поля.

У підрозділі 3.2. “Національне законодавство і право регулювання збройних конфліктів: історичний досвід взаємодії” на підставі проведеного аналізу стверджується, що набуття Україною незалежності, формування власних Збройних Сил, створення законодавчої бази характеризує її як реального суб’єкта міжнародного права. Автором з’ясовано, що проблеми права збройних конфліктів знайшли своє відображення у першій Воєнній доктрині України (19 жовтня 1993 р.), у Законі України “Про оборону України” (1991 р.) та інших нормативно-правових актах.

На підставі вищезазначеного, висунуто низку ідей щодо необхідності формування нового внутрішньо-правового поля спираючись на досвід сучасних армій, розвиток правової культури військових та цивільних керівників. Виявлено дві тенденції цього напряму. Перша свідчить, що до військової практики та військового мистецтва сучасних демократичних держав все більшою мірою проникає право цивілізованого ведення воєн. Законність військових операцій обговорюється у парламентах, де проводяться слухання, ініціюються запити, здійснюються демократичні процедури контролю за міжнародною діяльністю збройних сил. Встановлюється законність військових операцій, перевіряється відповідність засобів досягнення миротворчого ефекту змісту міжнародного гуманітарного права.

Друга тенденція свідчить, що вищезгаданий демократичний контроль за миротворчими діями сучасних країн як новітніми формами військової діяльності не вирішує усіх міжнародно-правових проблем. Зокрема, окремі дії суб’єктів права збройних конфліктів не завжди відповідають принципам міжнародного права війни, що стосується передусім самовільного визначення військових злочинців, правомірності застосування зброї, та тягне за собою низку нових складних проблем з колізіями правового та гуманітарного характеру.

Таким чином, у зв’язку з порушеннями права збройних конфліктів, які стають усе більш масштабними, посилюється необхідність виконання державами своїх зобов’язань з питань забезпечення дотримання цього права. При цьому Україна не є винятком. Її національне законодавство потребує не тільки внутрішнього вдосконалення у цій царині та загалом, а й серйозної, копіткої та системної імплементація права збройних конфліктів.

У підрозділі 3.3. “Імплементація права збройних конфліктів до національного законодавства України: традиції та перспективи” проаналізовано правовий сегмент України, який стосується регулювання збройних конфліктів. Автор відзначає необхідність удосконалення чинного законодавства, оскільки перелік серйозних порушень права збройних конфліктів, який встановлено національним законодавством, значно вужчий за перелік порушень, які зазначені у базових документах права війни. Також стверджується, що проблеми імплементації норм права збройних конфліктів для України остаточно не розв’язані. Доведено, що планомірне і точне дотримання вимог міжнародної спільноти щодо імплементації норм права збройних конфліктів до національного правового поля створить достатні умови на конституційному рівні для подальшого розгортання зазначеного процесу.

Виходячи з реального стану справ, обґрунтовано завдання з імплементації права збройних конфліктів до національного законодавства України на сучасному етапі. Вони поділяються на: а) короткострокові (створення комісії з проблем імплементації на урядовому рівні; відпрацювання комплексу нормативно-правових актів; створення бази даних щодо порушень та заходів з імплементації права збройних конфліктів; узгодження національного законодавства з міжнародним правом; підвищення через правову освіту рівня знань керівників відповідних органів влади та урядових установ, військово-політичного керівництва; формування належного рівня міжнародно-правової культури військових командирів; створення мережі контактів серед юридичних та фізичних осіб, причетних до права збройних конфліктів) та б) довгострокові завдання (схвалення адміністративних заходів з імплементації права збройних конфліктів; запровадження контролю за їхнім виконанням; збір порівняльної інформації про національні закони, правила та звичаї війни; поширення та викладання у військових і цивільних закладах освіти базових проблем міжнародного права збройних конфліктів; здійснення цілеспрямованого контролю за діяльністю судів та прокуратури з проблем виконання норм міжнародного права).

У Висновках підбиваються підсумки проведеного дослідження і узагальнюються отримані результати. У межах поставленої наукової проблеми головними висновками, що знайшли відповідне змістовне обґрунтування, концептуальний виклад та науково-практичне спрямування, є такі:

1. З’ясовано, що термін “традиція” зародився в юриспруденції, де він спочатку означав передачу спадщини, майна. Поняття “традиція”, на відміну від терміну “звичай”, є більш універсальним і використовується, передусім, у випадках, на які не поширюється звичай. До того ж звичай не спроможний так само швидко як традиція до зміни, структурного переформування, збагачення. Виходячи з цього обґрунтовано, що правова традиція – це універсальний зв’язок між ступенями розвитку національного права як соціального явища, що виражається у збереженні та використанні правового матеріалу минулих часів, забезпеченні формування національної правової системи.

2. Виявлено, що водночас з історичною ґенезою адекватно соціальній природі та політично-правовому змісту збройної боротьби еволюціонували й важелі регулювання воєн та збройних конфліктів, які мали загальну тенденцію розвитку від синкретичних норм гуманної поведінки, правил і традицій бойової моралі, що визначені як первинне право, до моральних кодексів професійних воїнів, а в подальшому – до правових документів внутрішньодержавного характеру та перших міждержавних угод XVI–XVIII століть. Вершиною юридичного позитивізму, як відомо, є домовленості у Женеві та Гаазі щодо захисту постраждалих від некерованої стихії збройного насильства та припустимих засобів ведення, які склали підґрунтя сучасного права збройних конфліктів.

3. Дослідження природи права збройних конфліктів дає достатні підстави стверджувати, що міжнародне право – це договірне публічне право, рівень розвитку якого залежить від стану міждержавних відносин, конкретно-історичного тлумачення державного суверенітету та розуміння “права сили”. Попри зміну парадигм збройного насильства, яке відтепер вважається недосконалим інструментом державної політики, набуло поширення переконання, що суперечності між державами повинні регулюватися мирними засобами. Як відомо, формальна відмова більшості держав від війни не перешкоджає де-факто суб’єктам міжнародного права досить часто розв’язувати збройні конфлікти.

4. Використовуючи методологічний апарат дослідження доведено, що сутність збройного конфлікту складають усі види організованих форм збройних сутичок соціальних сил як усередині держави, так і на міждержавному рівні, або ж між коаліціями держав, які характеризуються достатнім рівнем керованого збройного насильства, переходом від мирних до військових способів життєдіяльності з неминучим широким порушенням прав та свобод населення.

5. Встановлено, що міжнародне гуманітарно-правове поле регулювання збройних конфліктів усіх типів визначається його сутнісними характеристиками, до яких можуть бути віднесені: міжнародно-юридичний статус (війна, міжнародний військовий конфлікт, внутрішній збройний конфлікт, насильницькі дії, які супроводжують військово-політичні акції з наведення чи встановлення миру у конфліктогенних регіонах, спорадичні насильницькі дії, що виникають як “силові методи” вирішення внутрішніх проблем) соціально організованого збройного насильства; ступінь розвитку гуманітарних засад та цивілізованості суспільства, у життєвому просторі якого спалахнув конфлікт, наявність гуманітарних традицій та кодифікованих норм врегулювання конфлікту, історично виправданих моральних традицій.

6. З’ясовано, що розмаїття військової практики у новітній період може бути зведено до таких основних форм: війна, збройний конфлікт міжнародного, неміжнародного характеру, збройний конфлікт змішаного типу, а також нетрадиційні збройні конфлікти, перманентні збройні сутички, легітимність яких необхідно встановлювати щоразу окремо; силові акції відповідно до Статуту ООН, що проводяться згідно з рішеннями регіональних військово-політичних інститутів.

7. Обґрунтовано важливість поширення правових знань та реального виконання приписів права збройних конфліктів на рівні “силових структур”, визначено рівень правової культури, ступінь насиченості військового права приписами гуманітарного права, особливості української гуманітарної традиції. Разом з тим встановлено, що рівень правової культури обумовлюється: ступенем насиченості наказів та статутів вимогами права регулювання збройних конфліктів, станом системи військової освіти, організаційно-штатними заходами, загальним рівнем правової думки військових керівників та розвиненістю військово-гуманітарних традицій.

8. Проблему імплементації дисертантом розглянуто як процес у законодавчому полі держави, що відбувається на декількох рівнях та в різних формах. Виходячи з цього обґрунтовано, що на конституційному рівні в Україні створені достатні умови для гармонійної взаємодії права збройних конфліктів та національного законодавства. На рівні національного законодавчого поля відзначена невідповідність змісту статей 436–447 розділу XХ “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку” Кримінального кодексу України вимогам права збройних конфліктів щодо покарання тих, хто “серйозно порушив Конвенції” відповідно до переліку статей (50–51–130–147 згідно з І–ІV Ж.К.), а сама бездіяльність складає також серйозне порушення (стаття 86 І Д.П.). До того ж удосконалення потребують Воєнна доктрина України, Військові статути Збройних Сил України, а також ціла низка інших нормативно-правових актів.