УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА В ДЕРЖАВІ КАНАДА: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами та темами, сформульовано мету та завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано використані в роботі методи, її наукову новизну та практичне значення, наведено дані про апробацію та публікацію основних положень роботи, її структуру та обсяг.

У першому розділі «Діаспори в полінаціональному суспільстві: теоретико-методологічне забезпечення» досліджено висвітлення проблематики української діаспори зарубіжними та українськими вченими, здійснено огляд наукових праць, проаналізовано нормативно-джерельну базу дослідження, розглянуто концептуально-методологічний плюралізм вивчення становлення і розвитку діаспори. Встановлено, що комплексне дослідження становлення та розвитку української діаспори Канади відсутнє, а правові проблеми досі залишаються не вивченими.

У підрозділі 1.1. «Дослідження проблематики української діаспори зарубіжними та українськими вченими» показано, що представники вітчизняної та зарубіжної правової науки приділяли недостатньо уваги даній темі. У достатній кількості є наявні праці з історії поселення українців у Канаді (М. Марунчак, В. Макар та ін.), а також роботи соціологічного та політологічного характеру (В. Євтух). Політико-правові засади етнонаціональної політики розглядають О. Антонюк, Е. Лібанова, В. Колесник, І. Кресіна, О. Палій, В. Скуратівський, М. Товт та інші.
О. Картунов запропонував етнополітологічний метод з елементами правничого підходу, а В. Євтух досліджував соціодержавний та культурологічний аспект етнополітики. Досить важливим є етнодержавознавчий підхід, який розроблено та запропоновано Ю. Римаренком. Фактографічне опрацювання історії етнічних меншин і міжнаціональних відносин значно випереджає теоретичну й правову розробку становлення і розвитку діаспори та їх узагальнення. Достатньо широкою є історіографічна база даного дослідження. В той же час правові питання розвитку української діаспори в Канаді практично не вивчалися.

У підрозділі 1.2. «Нормативно-джерельна база дослідження» показано, що право треба розглядати як багатогранне, багаторівневе явище, а фактори (джерела) його формування мають багаторівневий ієрархічний характер. Наведено доводи з цього приводу П. Бергера,
Т. Лукмана, Ж.-Л. Бержеля, М. Н. Марченка та інших авторів. Важливо розрізняти систему правил поведінки і їх структурну організацію. Так, слід розрізняти єдину систему правил поведінки, яка склалася в тому чи іншому культурному середовищі (національне право) – з однієї сторони, й структурну організацію цієї системи правил – з іншої. Встановлено, що нормативно-джерельну основу дослідження становлять міжнародно-правові документи, нормативні акти, видані парламентами й урядами Канади та України, статистичні дані, матеріали довідникових видань, преси, які дисертант поділяє на три групи. Особливу увагу автор звертає на офіційні загальноканадські конституційні та законодавчі документи. Зокрема, це конституційні акти 1867 та 1982 рр., Хартія прав і свобод канадців, доповіді королівських комісій та конституційних комітетів Канади. Так, робота королівської комісії з питань двомовності і двох культур передувала прийняттю французької як другої офіційної мови Канади. Висновки комісії також були враховані федеральним урядом у процесі прийняття державної концепції багатокультурності на початку 70-х рр.
ХХ ст. При вивчені проблем української діаспори в Канаді вагомими стали наступні канадські Закони (Акти) – Акт «Про громадянство» (Canadian Citizenship Act, 1947), Акт «Про права людини» (Canadian Human Rights, 1960), Акт «Про офіційні мови» (Official Languages Act, 1969) та Акт «Про багатокультурність» (Canadian Multculturalism Act, 1988), Акт «Про імміграцію та захист біженців» (Immigration and Refugee Protection Act, 2001, 2007). В ході проведення дослідження автор звертав особливу увагу на документи, видані федеральними органами, з метою відображення суспільно-політичної ситуації в країні. Важливими в розробці порушеної проблематики стали документи, які стосуються загального законодавства та спеціальні норми по регулюванню окремих питань суспільного характеру: серед них «Акт військових дій 1914 р.», який започаткував процес інтернування в роки Першої світової війни, «Звіт комісії Дешена», яка започаткувала процеси денатуралізації і депортації, «Акт про визнання інтернування українців в роки Першої світової (2005 р.)»
тощо.

У підрозділі 1.3. «Методологія та історико-правовий стан вивчення меншин в поліетнічних державах» визначено, що своєрідність та складність етнічних проблем потребують нових підходів до їх вирішення. Автор, зокрема, апелює до «інтегративної юриспруденції», покликаної синтезувати напрацювання конкуруючих наукових теорій щодо інтерсуб’єктного явища – діаспори. Аналізуються різні етнополітичні моделі, які в юридичній літературі ще не проаналізовані. Автор звертає увагу на роботу Георга Еллінека, який одним із перших розглянув правові аспекти становища меншин, і в тому числі етнічної. Він ще в 1898 р. виступив у Юридичному товаристві Відня з доповіддю «Право меншості», яка була покладена в основу однойменної книги, де відзначається, що «ідея про рішення більшістю голосів ґрунтується на загальній внутрішній єдності народу» та базується на демократичній природно-правовій концепції рівності індивідів. Новий науковий напрям започаткувала теорія демократичного плюралізму (Г. Кеппен, Дж. Деві, Л. Адамік). Цим теоріям відповідають певні моделі демократії. За мажоритарної моделі демократії (М. Гордон, О. Патерсон), яка втілюється в життя в США, Великобританії, Австралії, де держава не регламентує і не втручається в етнічні відносини, вона займається національним будівництвом, зокрема, впроваджує спільні для всіх громадян мову, націоналізм (національний патріотизм) та національні інститути тощо. Держава створює умови для аккультурації та асиміляції. Першоосновою суспільства тут є особа, її заслуги, здібності, досягнення, політичні та громадянські права тощо.
В умовах розвитку моделі «сосуспільної демократії» (А. Лейпхарт,
Г. Алмонд), яка здійснюється в Канаді, де етнічність є принципом організації держави. Особа оцінюється за її заслугами, вона має всі політичні і громадянські права, але й етнічні спільноти офіційно визнаються і наділяються певними правами. Однією з провідних теорій є теорія багатокультурності (мультикультуралізму), за якою визначається культурний плюралізм, а багатокультурність через зусилля держави намагається захистити культурне розмаїття, одночасно зосереджуючись на часто нерівних відносинах меншин до титульних культур. Показано, що задекларований у Канаді принцип мультикультуралізму став результатом тривалого процесу узгодженої діяльності різноманітних діаспорних груп та організацій, оскільки, на думку Ф. Гайека, «група людей, об’єднаних спільними переконаннями, може сформувати суспільство, здатне до створення законів. Завдяки цим переконанням можливі дискусії і формування спільної думки, а чітко сформульовані правила набувають сили закону». Сьогодні відсутні теоретичні основи щодо конституційного та судового захисту індивідуальних громадянських прав, пов’язаних із проявом етнічних відмінностей, а для вирішення проблем, пов’язаних з особливостями співіснування корінних (або титульних) націй та національних меншин, виявилося недостатнім звичайного декларування в конституціях та в чинному законодавстві принципу рівноправності громадян між собою та рівності перед законом.

Другий розділ «Правові основи розвитку української діаспори в Канаді», що складається з чотирьох підрозділів, присвячено ключовим правовим питанням в розвитку української діаспори і аналізу тих політико-правових заходів, якими вони вирішувалися.

У підрозділі 2.1. «Українська діаспора та канадська багатокультурність як підґрунтя для правового оформлення інтересів діаспор в Канаді» констатовано, що основою створення української діаспори були еміграційні процеси. Вони виникали в різні часи та за різних обставин в розумінні визначення, що «діаспора» сьогодні представляє собою сукупність осіб українського походження, що проживають за межами України, які визнають Україну своїм місцем етнічного походження, у нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність, культурне надбання та мають певні соціальні інститути для підтримання й розвитку своєї общини і підтримують зв’язки з Україною. Хоча діаспори і національні меншини мають багато спільного з правової точки зору, виділено різницю між ними. Національні меншини формувалися в більш тривалому історичному часі і більш «м’яких» економіко-правових умовах. Відзначено, що емігрантів ніхто і ніде спеціально ніколи не чекав: умови їх перебування і середовище їх перебування є набагато жорсткішими. Це стосується навіть держави Канада, яка, по суті, є чисто емігрантською країною, з відповідним правовим відношенням до них. Однак міцна українська діаспора в Канаді багато в чому відбулася завдяки політики багатокультурності (мультикультуралізму), закріпленої на законодавчому рівні. Фактично багатокультурність в законодавчому і нормативно-правовому плані як фундаментальна характеристика Канади виступає з часів незалежности (1947 р.), коли практично була створена законодавча структура, яка підтримала канадський підхід до багатокультурності. Наступні рекомендації на державному рівні привели до законодавчої побудови канадського мультикультуралізму. Напередодні проголошення федеральної програми багатокультурності, провінційні уряди Манітоби у 1970 р. та Альберти у 1971 р., врахували рекомендації української діаспори та визнали багатокультурність, проголосивши нову культурну політику для своїх провінцій.

У 1988 році вступив в силу Закон Канади «Про багатокультурність», в якому державою визнано, що мультикультуралізм є фундаментальною властивістю канадської спадщини та ідентичності і це має забезпечити неоцінимий ресурс у формуванні майбутніх канадців, декларується повна і справедлива участь індивідів і спільнот всіх походжень в еволюційному розвитку і формуванні всіх аспектів канадського суспільства, також йдеться про допомогу їм на державному рівні в усуненні будь-якого бар’єру для такої участі. Після цього діяльність української діаспори активізувалася у напрямку контролю за дотриманням урядом принципів рівності полікультурного канадського суспільства та доповнення діючої програми новими положеннями, яких вимагав час. Для таких цілей в діаспорі було створено спеціальну Комісію з багатокультурності, яка відає всіма справами і можливими змінами у цій сфері.

Доведено, що українська діаспора сприяла впровадженню в життя концепції багатокультурності Канади і створила для цього спеціальний Комітет, покликаний вивчати рішення федерального уряду у даній справі із представленням їх громадськості. Вона домоглася, що всім етнокультурам було надано однакові можливості реалізовувати свій потенціал: однаковий доступ до урядових установ і програм, які підтримують розвиток освіти, комунікації, культури та мистецтва. Діяльність української діаспори охоплювала як спільне, так і індивідуальне, обумовлена специфікою та особливостями української діаспори з урахуванням канадської державної багатокультурності, закріпленої законодавчо, так і з процесами мовної та культурної асиміляції, що відбуваються завжди в країні перебування діаспори.

У підрозділі 2.2. «Історико-правничий аспект інтернування осіб українського походження в Канаді в роки Першої світової війни» відзначено, що завдяки активним діям української діаспори було визнано урядом та населенням країни, а також законодавчо закріплено один з найбільш неприємних фактів в історії Канади – інтернування українців під час та після Першої світової війни, а також проаналізовано правову сторону подій. Згідно прийнятого урядом Канади у 1914 р. Акту «Про адекватні дії» громадяни з ворожих союзникам країн змушені були офіційно реєструватися, після чого потрапляли в концентраційні табори, організовані для них у Канаді, або, у кращому випадку, отримували статус ворожих іноземців. Українська діаспора спочатку вимагала від канадського уряду визнання фактів інтернування 1914–1920 рр. та включення цієї теми до підручників з історії Канади та надати підтримку у створенні та відкритті меморіалів і музеїв для вшанування пам’яті постраждалих. Її активність призвела до того, що двічі (2001, 2002 рр.) на розгляд парламенту виносився законопроект С-331 Акт «Про українсько-канадське визнання та відшкодування», який був прийнятий парламентом в 2005 році після двох парламентських слухань в 2004 році. Акт «Про українсько-канадське визнання та відшкодування» здобув одностайну парламентську підтримку в тому числі й завдяки масштабній роботі української діаспори та уряду. Для практичної реалізації Акту між ними було підписано угоду під назвою «Визнання минулого запорука будівництва майбутнього», робоча назва документу – «Угода принципів». В документі визнавалося, що в роки Першої світової війни українські канадці інтерновані внаслідок Урядового акту адекватних дій, тобто ця акція проведена за рішенням керівництва країни, тому визнання і відшкодування повинні здійснюватися також в рамках урядових програм. Федеральний уряд та Парламент Канади, визнавши інтернування українців в роки Першої світової війни і погодившись відшкодувати та вшанувати втрати українців, тим самим посприяв прийняттю аналогічних рішень провінційними парламентами. Зокрема, парламент Манітоби підтримав українців 8 листопада 2007 р., одностайно прийнявши резолюцію № 11 «Про Канадські табори інтернування», у якій зазначається, що уряд Манітоби підтримуватиме українську канадську громаду у її заходах щодо відзначення історичної справедливості. Оскільки ставлення уряду до української діаспори не завжди було юридично справедливим і лояльним, саме тому українська діаспора домагалася і домоглася саме правового визнання і виправлення помилок минулого для кращого майбутнього.

У підрозділі 2.3. «Вплив української діаспори Канади на проблеми денатуралізації та депортації деяких її представників» доведено, що українська діаспора, яка активно брала участь в боротьбі Канади за перемогу над нацизмом в лавах союзників антигітлеровської коаліції і зарекомендувала себе досить позитивно, не менш активно захищала переміщених осіб українського походження, відстоюючи їхні права та інтереси. Після закінчення Другої світової війни проблема переміщених осіб стала серйозним випробуванням між українською діаспорою і владою Канади, оскільки, з одного боку, більша частина українських біженців в Європі не бажала повертатися до Радянського Союзу, де їх чекали нові табори і тому вони шукали притулку в західних державах, з іншого – існувало рішення Ялтинської конференції про репатріацію українських біженців до СРСР. В той же час свої дії до вирішення проблеми переміщених осіб українська діаспора проводила зважено, бо існувала загроза через бажання прийняти українських біженців погіршити канадсько-радянські відносини. Діаспора юридично і політично домоглася дозволу федерального уряду на в’їзд до Канади значної кількості переміщених осіб українського походження: підсумкова постанова слухань в Сенатській комісії при участі української делегації дозволила імміграцію до Канади певної категорії українських сімей. В результаті численних переговорів, звернень і меморандумів, федеральний уряд прийняв близько 40 тис. переміщених осіб українського походження. Проблема денатуралізації та депортації актуалізувалася після створення Слідчої комісії по військовим злочинцям (1985 р.), якій було доручено з’ясувати: чи не проживають на території Канади нацистські військові злочинці, а також, дослідити обставини, за яких вони прибули до країни, і рекомендувати відповідні заходи з притягнення їх до відповідальності за скоєні злочини. Стався прецедент, що більше ніж за півстоліття свого перебування якась частина з них може бути позбавлена канадського громадянства без будь-якого судочинства чи права на апеляцію. Українська діаспора долучилася до проблем денатуралізації та депортації, оскільки вони зачіпали інтереси окремих українців, чиї імена були включені в подані Слідчою комісією списки підозрюваних. Разом з ними Слідча комісія подала Звіт, де зазначалися рекомендації про подальше вирішення долі підозрюваних. Однак за канадським законодавством, громадяни не можуть бути примусово вислані чи позбавлені громадянства: такі дії можуть бути застосовані по відношенню до осіб, якщо буде доведено, що їх громадянство набуте шляхом фальсифікацій чи приховуванням важливої інформації про себе. Тому, на думку Комісії, процедури денатуралізації і депортації могли б стати найбільш відповідними засобами позбавлення канадської держави від військових злочинців. Разом з тим, Комісія рекомендувала вирішувати справи щодо денатуралізації і депортації підозрюваних у нацистських військових злочинах шляхом здійснення судових слухань по кожній справі окремо, проте за спрощеними вимогами до самого процесу, аби не призвести такі слухання до затягування на довгі роки. Крім того, будь-які судові апеляції по цим справам мають бути відхилені. Українська діаспора висловила своє ставлення, що всі інтерновані в’їхали до Канади легально за дозволом федерального уряду і за згодою британської Корони, що було необхідним на той час, включаючи членів дивізії СС «Галичина», і, якщо вони скоїли злочини, справи мають розглядатися в Канаді. Як результат, в тому числі й діяльності, а саме, виключно юридичних кроків і заходів української діаспори в Парламенті та серед громадян в 2005 р. урядова Комісія представила парламенту звіт на тему: «Відкликання громадянства: справедливий процес і права людини». Українська діаспора схвально віднеслася до запропонованого документу, оскільки Комісія врахувала ряд його ключових пропозицій, а саме: процес анулювання громадянства може проводитися виключно судовими інстанціями та абсолютно відмежовує втручання уряду; у процесах відкликання громадянства суд зобов’язаний покладатися на високий стандарт доказів; кожен має право на апеляцію в разі позбавлення його громадянства.

У підрозділі 2.4. «Правові питання імміграції та громадянства українців в Канаді в контексті розвитку української діаспори» доведено, що політика денатуралізації і депортації безпосередньо вплинула на формування законодавства з імміграції та громадянства. Встановлено, що до 1947 року практично не було ніякого юридичного закріплення Канадського громадянства. Перший акт, що ідентифікував іммігрантів офіційно був Акт «Про імміграцію» 1910 року, але це було пов`язано з бажанням уряду заселити Західну Канаду. Акт «Про імміграцію» 1910 року
виключав з імміграції до Канади неспроможних до роботи осіб та осіб, «недружелюбних» до британців і французів національностей, до яких в той час відносилися народи Австро-Угорської імперії, що відповідним чином проявилося на потоках іммігрантів. І тільки Акт «Про імміграцію» 1952 року надав міністру імміграції багато повноважень на власний розсуд. Були виключені такі характеристики як національність, громадянство, етнічна група, заняття, класова або географічна область походження, але потрібна була готовність асимілюватися або прийняти на себе обов’язки (відповідальність) громадянства, що значно поширило можливості, в тому числі, й українців на легальну імміграцію. Акт «Про імміграцію та захист біженців» 1976 року встановив, що «завданням імміграції є збагачення та підсилення культурної та соціальної основи Канади, зважаючи на її федеральну і двомовну ознаку». Наступні законодавчі зміни щодо імміграції (2001, 2007 роки) відбулися, коли Україна вже стала незалежною. Акцентується, що не дивлячись на те, що фактично федеральна держава Канада була проголошена в 1867 році, перший Закон «Про канадське громадянство» вступив в силу тільки в 1947 році. До цього моменту всі народжені або ті, що натуралізуються в країні вважалися британськими підданими, що постійно проживають в Канаді. Закон провів чітке розмежування між канадськими громадянами по народженню або натуралізації та британськими підданими, громадянами Канади, чого не було раніше, а також визначив порядок набуття канадського громадянства. У 1977 році був прийнятий новий Закон «Про канадське громадянство», який в своїй основі діє і на теперішній час.

Встановлено, що через наполягання української діаспори
федеральний уряд вніс новий законопроект про громадянство,
врахувавши, що перед законом всі рівні: як народженні, так і натуралізовані в Канаді. Такий закон було прийнято в 2009 році. Він виправив чинний Акт «Про канадське громадянство»: замінив деякі правила для надання канадського громадянства. Цей закон надав канадське громадянство певним особам, в тому числі і народженим поза Канадою, які втратили його. Такі особи можуть зараз стати канадськими громадянами автоматично за заявою.

Третій розділ «Роль української діаспори Канади у розвитку української державності», який складається з трьох підрозділів, присвячено правовим питанням діаспори в контексті її зв’язків з Україною. Окреслено, що зміцнення зв’язків з українською діаспорою має на меті досягнення певних раціональних юридичних, політичних і економічних цілей. Використання правового, політичного та економічного потенціалу діаспори в Канаді для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державою проживання українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. Так, завдяки підтримці Канади, на політику якої має колосальний вплив українська діаспора країни, Україна отримала певну міжнародну допомогу та міжнародні гарантії.

У підрозділі 3.1. «Сприяння української діаспори легітимізації державності в Україні» доведено, що завдяки зусиллям української діаспори Канада стала не тільки першою західною країною, яка не гаючи часу визнала незалежність України вже наступного дня після референдуму про незалежність, а й офіційним стратегічним партнером України. Вона надає вагому підтримку Україні у світі з багатьох питань, оскільки є визнаним світовим лідером і як член «вісімки» має вагомий вплив в глобалізованому світі. Починаючи з 1993 р., пріоритетними сферами діяльності співробітництва й допомоги Україні з боку Канади стали основні галузі життєдіяльності країни, включаючи державне управління, законодавство і юриспруденцію. Принциповим стовпом українсько-канадського співробітництва з юриспруденції та в юридичній взаємодії став Меморандум взаєморозуміння між Генеральною прокуратурою України й Міністерством юстиції Канади в розслідуванні й установі юридичних фактів по справах осіб, які живуть у Канаді й підозрювалися в здійсненні злочинів воєнного часу або злочинів проти людства у період німецько-фашистської окупації в Європі. З цього часу діаспора всебічно підтримує співробітництво в галузі судочинства й правових реформ. Існує принципова домовленість між Міністерством юстиції України й Міністерством юстиції Канади з співробітництва в галузі юстиції. Оскільки юридична система Канади ґрунтується на двох найважливіших юридичних системах: британському прецедентному праві та французькому континентальному праві, нині діючий обмін знаннями й досвідом відповідає інтересам обох сторін, що реально відбувається на практиці.

У підрозділі 3.2. «Законодавче забезпечення закордонного українства та його канадської складової в Україні» дається бачення автора на ефективність чинного законодавства щодо українських діаспор, зокрема канадського українства. В Канаді й Україні вироблена й наявно функціонує правова система щодо етнічних та національних меншин, яка виходить з того, що ці права є сукупністю міжнародно-визнаних норм та стандартів правового характеру, що регулюють становище таких меншин у кордонах суверенних держав та у сфері міжнародного співробітництва. Розуміння важливості діаспори для України привело до усвідомлення життєвої необхідності формування системної та цілеспрямованої політики в Україні щодо української діаспори. Досвід Канади і української діаспори має бути використаний, враховуючи те, що в Канаді існують законодавчі гарантії розвитку багатокультурності, а місцева українська діаспора відчуває себе частиною української нації. Сьогодні чинний Закон України «Про правовий статус закордонних українців» не відповідає реаліям часу, про що відзначалося у Верховній Раді України на парламентських слуханнях на тему «Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці» у жовтні 2009 року. Згідно з думкою представників діаспори і української сторони чинний Закон потребує удосконалення. Відзначено, що доцільним є розширення пільг для закордонних українців, ґрунтовно доопрацювавши (виклавши в новій редакції) Закон України «Про правовий статус закордонних українців»: українська діаспора має спиратися на свій спеціальний правовий статус в Україні з повним відчуттям своєї належності до України. Необхідно визначити спеціальний правовий статус закордонних українців і прийняття дієздатних Постанов Кабінету Міністрів України. Бажання канадської української діаспори сприяти створенню умов для процвітання України є очевидним і українська держава має максимально підтримувати цей процес, в тому числі і через поглиблення відносин з канадською діаспорою.

У підрозділі 3.3. «Розвиток етноправа в контексті співробітництва української діаспори та української держави» обговорено і підтверджено тезу, що серед етнонаук та етнополітичного права має бути місце й етноправу з його підгалузями в теорії та історії права, конституційному і міжнародному праві. Фактично під впливом канадського досвіду, виникло і розвивається декілька нових підгалузей права та законодавств, де є і чільне місце законодавству в етнополітичній сфері. Його визначають як окремі, поодинокі, часто суперечливі нормативні акти, покликані послаблювати гостроту численних нагальних етнополітичних питань, так і міжнародні та іноземні правові документи. Серед них для України має стати корисним канадський досвід щодо політики багатокультурності з її Законом «Про багатокультурність», який реально реалізований в етнічно складному утворенні. При цьому держава ретельно дотримується політики терпимості та неупередженості щодо різних груп населення, втілюючи здобутки етнополітичного права. Захист прав національних меншин має відбуватися на належному рівну згідно з нормами та нормативно-правових актів у даній сфері. Канадський Закон «Про багатокультурність» сприяє становленню етноправа на рівні національного законодавства в Україні. Налагодження та розширення правових стосунків в державі в галузі етноправа сприяють міжетнічній толерантності та етнічній солідарності, про що свідчить досвід Канади та діяльність її української діаспори.

У Висновках узагальнено основні положення та результати роботи.

1.         Здійснений аналіз стану наукової розробки довів, що праці з історії поселення українців у Канаді існують у достатній кількості. Фактологічне опрацювання історії етнічних меншин і міжнаціональних відносин значно випереджає теоретичну й правову розробку становлення та розвитку діаспори, а також їх узагальнення. Нормативно-джерельну базу дослідження становлять міжнародно-правові документи, нормативні акти, видані парламентами й урядами Канади та України, статистичні відомості, матеріали довідникових видань, преси. Однак проведене комплексне дослідження становлення та розвитку української діаспори Канади показало, що проблеми, пов’язані із процесами зародження і становлення концепцій індивідуальних, персонально-групових і колективних прав діаспори та формування на їх основі політико-правових засад забезпечення цих прав залишаються недостатньо дослідженими та висвітленими у закордонній та вітчизняній юридичній літературі.

2.         Методологічною основою дослідження стало поєднання природно-правової традиції з аксіологічним (ціннісним) підходом у праві. Вивчення становлення і розвитку української діаспори в Канаді як представницького інституту інтересів українства базується на теорії багатокультурності (мультикультуралізму) – культурного плюралізму, концепції прав людини в умовах неоднорідності культури, концепції етнонаціональних прав, індивідуалістської парадигми етнонаціональних прав, персонально-групової концепції прав осіб, які належать до національних меншин, колективістської концепції прав національних меншин та деяких
інших.

3.         Основою створення української діаспори були еміграційні процеси, що виникали в різні часи та за різних обставин. Однак сильна українська діаспора в Канаді багато в чому відбулася завдяки політики багатокультурності (мультикультуралізму), закріпленої на законодавчому рівні. Зі вступом в силу Закону Канади «Про багатокультурність» законодавчо декларується повна і справедлива участь індивідів і спільнот всіх походжень в його еволюційному розвитку, що стало багато в чому можливим завдяки українській діаспорі. Відповідні рекомендації, в тому числі й української діаспори на державному рівні привели до законодавчої побудови канадського мультикультуралізму.

Після ухвалення Акту «Про багатокультурність» діяльність української діаспори активізувалася у напрямку контролю за дотриманням урядом принципів рівності полікультурного канадського суспільства та доповнення діючої програми новими положеннями, яких вимагав час.
В діаспорі було створено спеціальну Комісію з багатокультурності, яка відає всіма справами і можливими змінами у цій сфері. Українська діаспора домоглася, що всім етнокультурам було надано однакові можливості реалізовувати свій потенціал: однаковий доступ до урядових установ і програм. Діяльність української діаспори охоплювала як спільне, так і індивідуальне, зумовлене специфікою та особливостями української діаспори з урахуванням як канадської державної багатокультурності, так і з процесами мовної та культурної асиміляції, що відбуваються завжди в країні перебування діаспори.

4.         Показано, як завдяки активним діям української діаспори законодавчо визнано один з найбільш неприємних фактів в історії Канади – інтернування українців під час та після Першої світової війни: українська діаспора вимагала від канадського уряду визнання фактів інтернування 1914-1920 рр. та включення цієї теми до підручників з історії Канади, надання підтримки у створенні та відкритті меморіалів і музеїв для вшанування пам’яті постраждалих. Її активність на державному рівні призвела до того, що у 2005 році, після двох парламентських слухань в
2004 році, був прийнятий Закон Канади «Про українсько-канадське визнання та відшкодування». Для практичної реалізації Акту між українською діаспорою та урядом було підписано угоду під назвою «Визнання минулого запорука будівництва майбутнього», де визнавалося, що в роки Першої світової війни українські канадці були інтерновані внаслідок Урядового акту «Про адекватні дії», тобто ця акція проведена за рішенням керівництва країни, тому визнання і відшкодування повинні здійснюватися також в рамках урядових програм. Федеральний уряд та Парламент Канади, визнавши інтернування українців в роки Першої світової війни і погодившись відшкодувати та вшанувати втрати українців, тим самим посприяв прийняттю аналогічних рішень провінційними
парламентами.

5.         Встановлено виключний внесок української діаспори в сприянні імміграції до Канади переміщених осіб. Проблема денатуралізації та депортації актуалізувалася після створення Слідчої комісії по військовим злочинцям (1985 р.), коли ця комісія подала Звіт, де зазначалися рекомендації про подальше вирішення долі підозрюваних, серед яких були й українці. Завдяки виключно юридичним крокам і заходам української діаспори в 2005 р. урядова Комісія представила парламенту звіт на тему: «Відкликання громадянства: справедливий процес і права людини», до якого українська діаспора віднеслася схвально ще до підписання запропонованого документу, оскільки Комісія врахувала ряд його ключових пропозицій, а саме: процес анулювання громадянства може проводжуватися виключно судовими інстанціями та абсолютно відмежовує втручання уряду; у процесах відкликання громадянства суд зобов’язаний покладатися на високий рівень доказів; кожен має право на апеляцію в разі позбавлення його громадянства. При цьому авторитет української діаспори в країні значно виріс.

6.         Політика денатуралізації і депортації безпосередньо вплинула на формування законодавства з імміграції та громадянства. Встановлено, що до 1947 року практично не було ніякого юридичного закріплення канадського громадянства. Сьогодні імміграцію і громадянство визначають два закони: Закон Канади «Про імміграцію і охорону біженців» та Закон Канади «Про громадянство», де українська діаспора відстоювала правову справедливість. Так, українська діаспора наполягала, щоб федеральний уряд вніс новий законопроект про громадянство, врахувавши, що перед законом всі рівні: як народженні, так і натуралізовані в Канаді. Поправки до Закону було прийнято в 2009 році.

7.         Завдяки зусиллям української діаспори Канада не тільки була першою західною країною, яка визнала незалежність України, а й в майбутньому стала стратегічним партнером України. Діаспора одностайно підтримує співробітництво в галузі судочинства й правових реформ, де працює достатня кількість осіб українського походження. Існує принципова домовленість між Міністерством юстиції України й Міністерством юстиції Канади про співробітництво в галузі юстиції, між Генеральною прокуратурою України та Міністерством юстиції Канади.

8.         Розуміння важливості діаспори для України привело до усвідомлення життєвої необхідності формування системної та цілеспрямованої політики щодо української діаспори. Досвід Канади і української діаспори має бути використаний, бо українська діаспора в Канаді відчуває себе частиною української нації. Сьогодні існує Закон України «Про правовий статус закордонних українців», який не відповідає реаліям часу. Згідно з думкою представників діаспори, фахівців і урядовців правові засади налагодження такої співпраці України і діаспори потребують удосконалення. Акцентується на доцільності розширення пільг для закордонних українців, ґрунтовно доопрацювавши та виклавши в новій редакції Закон України «Про правовий статус закордонних українців». Українська діаспора має спиратися на свій спеціальний правовий статус в Україні з повним відчуттям своєї належності до України. Такий прояв має викликати рух в напряму відповідних змін до Закону в частині визначення спеціального правового статусу закордонних українців і прийняття дієздатних Постанов Кабінету Міністрів України.

9.         Обгрунтовано, що під впливом, в тому числі канадського досвіду, фактично виникло і розвивається декілька нових підгалузей права та законодавств, де є чільне місце законодавству в етнополітичній сфері. Його визначають як окремі, поодинокі, часто суперечливі нормативні акти, покликані послаблювати гостроту численних етнополітичних питань, так і міжнародні та іноземні правові документи. Серед них для України важливим має стати канадський досвід щодо політики багатокультурності та Закон Канади «Про багатокультурність», який реально реалізований в етнічно складному утворенні. При цьому держава ретельно дотримується політики терпимості та неупередженості щодо різних груп населення, втілюючи здобутки етнополітичного права. Захист прав національних меншин має відбуватися на належному рівну згідно з нормами та нормативно-правових актів у цій сфері. Канадський Закон «Про багатокультурність» сприяє становленню етноправа на рівні національного законодавства. Налагодження та розширення правових стосунків в державі в галузі етноправа сприяють міжетнічній толерантності та етнічній солідарності, про що свідчить досвід Канади та діяльність її української діаспори. Для України діаспора в Канаді являє собою значний резерв і потенціал зростання її міжнародного впливу як перспективної правової держави, який має використовуватися повністю.