ГЕНЕРАЛЬНИЙ УРЯД ЯК ІНСТИТУТ ВЛАДИ ГЕТЬМАНЩИНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНІ ХVIІ – СЕРЕДИНИ XVIII ст :

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет наукового дослідження, показано його методологічну основу, хронологічні рамки, територіальні межі, розкрито новизну і практичне значення одержаних результатів, викладено відомості щодо апробації та публікації основних положень дисертації.

Розділ перший “Гетьманщина – черговий етап розвитку української
державності” складається із трьох підрозділів і присвячений аналізу процесу виникнення та становлення української козацької держави – Гетьманщини, та процесу формування органів державної влади та управління.

У підрозділі 1.1. “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано стан наукової розробки проблемних питань, пов’язаних із виникненням, становленням та функціонуванням вищих органів державної влади та управління, які утворювали Генеральний уряд Гетьманщини другої половини XVII – середини XVIII ст.

Проблема виникнення, становлення та функціонування системи вищих органів законодавчої, виконавчої, судової влади й управління, які становили Генеральний уряд Гетьманщини другої половини XVII –
середини XVIIІ ст., завжди перебувала у полі зору науковців. Дослідженням цього питання займались юристи, історики, громадські діячі. Але, незважаючи на це, вищі органи державної влади Гетьманщини другої половини XVII – середини XVIIІ ст., які утворювали Генеральний уряд – явище недостатньо досліджене. Це пояснюється недостатнім вивченням архівних фондів.

У XIX ст. цю проблему правознавці порушували лише фрагментарно і побічно. На початку XX ст. органи державної влади Гетьманщини стали предметом дослідження М.Є. Слабченка. Однак, далеко не завжди його твердження мають об’єктивний науковий характер, на що свого часу справедливо вказував академік М.П. Василенко.

Серед вітчизняних істориків цю проблему висвітлював А. Шафонський. Опис окремих державно-правових інститутів Гетьманщини можна знайти і в працях В.Б. Антоновича, М.С. Грушевського, М.І. Костомарова,
О.М. Лазаревського, Д.І. Яворницького.

Початок системним дослідженням у галузі історії держави і права України в 20-ті роки XX ст. поклала Комісія з питань вивчення українського права при Всеукраїнській Академії Наук УСРР, яку очолив М.П. Василенко. Працюючи у складі названої Комісії, дослідження Загальної військової ради, Ради старшин та Ради генеральної старшини здійснив Л.О. Окіншевич. Предметом свого наукового аналізу дослідник обрав спочатку систему управління Гетьманщиною, наслідком чого стала поява серії праць, присвячених центральним та місцевим органам влади, зокрема: полковому та сотенному урядам старшини, Раді генеральної старшини та Раді старшин.

Але на початку 30-х рр. ХХ ст. Комісія припинила свою діяльність. Частина науковців, звинувачених у “буржуазному націоналізмі”, змушена була емігрувати за кордон і там продовжувати свою роботу. Вже в еміграції Л.О. Окіншевич опублікував нові праці про загальні принципи організації державної влади та управління Гетьманщини другої половини XVII – середини XVIII ст.

Деякі аспекти діяльності органів державної влади та управління Гетьманщини другої половини XVII – середини XVIII ст. знайшли своє відображення у працях істориків-емігрантів Ю. Гаєцького, З. Когута, О. Оглобліна, О. Пріцака, А. Яковліва, які досліджували вплив україно-московських угод на розвиток державно-правових інституцій, зокрема вищих органів влади й управління Гетьманщини другої половини XVII – середини XVIII ст.

Дещо пожвавились історико-правові дослідження радянською вітчизняною наукою після гучної кампанії щодо відзначення 300-річчя “возз’єднання України з Росією”. До проблеми організації державної влади України другої половини XVII ст. зверталися відомі історики права А.Й. Пашук, А.П. Ткач.

За радянського періоду поряд із розглядом соціально-політичної історії питання державної влади Гетьманщини другої половини XVII ст. вивчав І.П. Крип’якевич. Окремі органи влади й управління Гетьманщини кінця XVII – початку XVIII ст. висвітлено в монографії В.А. Дядиченка. Формування української держави у період Визвольної війни середини
XVII ст. та становлення органів влади та управління розглядали
В.А. Смолій та В.С. Степанков. Але у цей час науковці змушені були обмежуватися тими дослідженнями, які не виходили за рамки дозволених панівною в СРСР ідеологією.

Після проголошення в 1991 р. незалежності України науковці отримали можливість здійснювати об’єктивні неупереджені дослідження всього комплексу питань, пов’язаних із процесом українського державотворення другої половини XVII – середини XVIII ст.

Новітній погляд на проблеми утворення та становлення Гетьманщини можна знайти у працях провідних істориків та істориків держави і права В.Д. Гончаренка, Н.І. Долматової, Л.О. Зайцева, О.М. Мироненка, П.П. Музиченка, А.Й. Рогожина, І.П Сафронової, І.Б. Усенка та інших учених-правознавців.

Останнім часом проблеми, пов’язані з організацією влади української держави досліджуваного періоду, порушували вітчизняні історики
О.М. Апанович, В.Й. Борисенко, О.В. Горяга, О.І. Гуржій, В.І. Сергійчук, В.А. Смолій, В.С. Степанков, А.С. Чайковський, В.О. Шевчук та ін.

Таким чином, у дореволюційній, радянській і сучасній історіографії висвітлено різноманітні питання, пов’язані з історією виникнення, становлення та функціонування того чи іншого органу влади, який входив до Генерального уряду. Однак комплексного, всебічного та детального вивчення вищих органів державної влади Гетьманщини другої половини XVII – середини XVIIІ ст., які утворювали Генеральний уряд, не проводилося.

У підрозділі 1.2. “Суспільно-політичні умови відродження та формування української державності в XVII ст.” здійснюється аналіз соціальних, релігійних, економічних причин Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а також тих державотворчих ідей, які панували серед української еліти.

Аналіз державотворчих ідей української еліти свідчить, що на початку Визвольної війни ні Богдан Хмельницький, ні старшина ще не спромоглися глибоко перейнятися ідеєю створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і висунути відповідну політичну програму. Проте, непоступливість польської верхівки та відсутність умов для реалізації “автономістських” планів козацьких поводирів змусили
Б. Хмельницького та його оточення взяти курс на розбудову незалежної української держави. І тут одразу ж поставало важливе питання про принципи, на яких буде розбудовуватися державний апарат, які органи влади буде створено, яким чином будуть комплектуватися та, відповідно, якими повноваженнями їх буде наділено. Тобто мова йшла про обрання форми державного правління.

Слід зазначити, що в середовищі тодішньої української політичної еліти існували різні погляди щодо цього питання. На сьогоднішній день вітчизняними науковцями зроблено детальний аналіз державно-політичних поглядів козацької верхівки, проте єдиної точки зору в питанні щодо поглядів козацької старшини на оптимальну форму правління поки що немає. Як правило, домінуючими є дві концепції. У першій, традиційній, наголос робиться саме на республіканських, демократичних тенденціях та поглядах старшини часів Гетьманщини. Протилежну точку зору висловлюють прихильники так званої концепції “спадкового гетьманату”, відповідно до якої гетьман та старшинське оточення були носіями монархічних ідеалів і відстоювали ідею створення монархічної держави у формі “спадкового гетьманату”.

У козацько-старшинському середовищі перебували прихильники різних державно-політичних структур, тож обидві концепції у цілому відображають погляди однієї із сторін. Так, представники козацької старшини – вихідці із козацького, міщанського та селянського стану – більше тяжіли до демократичної республіканської форми правління, відводячи гетьману роль виконавця їхньої волі, військового керівника, але не монарха. Натомість, старшини – вихідці із шляхетського стану (І. Виговський, 1. Богун, Ю. Немирич, А. Жданович та ін.) вважали, що ідея монархізму є притаманною і новій українській державі. У їхній самосвідомості монарх (насамперед польський король) вважався єдиним джерелом легітимної влади, при цьому вони розуміли, що його влада має бути обмеженою.

Неможливість реалізації на Україні монархічного проекту, неприйняття козацькою старшиною державотворчих ідеалів Запоріжжя та тривале перебування у складі Речі Посполитої врешті-решт сприяли поширенню у козацько-старшинському середовищі орієнтацій на аристократичну (шляхетську) республіку, в якій головну роль в управлінні державними справами було б відведено саме представникам старшини.

На основі вищезазначеного робиться висновок щодо неприйняття українською політичною елітою ідеї спадковості гетьманської влади та щодо небажання представників старшини визнати над собою владу людини з їхнього ж середовища, тобто більшість тодішнього старшинського угруповання погоджувалася з можливістю становлення монархічної форми правління, однак лише за умови, що гетьманом буде хтось із них, при цьому кожен хотів зайняти цю посаду.

У підрозділі 1.3. “Закономірності розвитку української козацької державності в XVII ст.” розглядається процес становлення української державності у ході Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а також процес формування вищих органів влади й управління.

Установлено, що в цей період не було чіткого поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Вищі державні органи поєднували в собі адміністративні, судові, військові, нормотворчі функції. Центральним інститутом влади у другій половині XVII – середині XVIIІ ст. був Генеральний уряд. Установи Генерального уряду розвинулися на основі національної правової традиції та під впливом державно-правового досвіду Речі Посполитої і Московського царства. Так, посади обозного, писаря, підскарбія козацтво запозичило у Речі Посполитої. Європейський вплив простежується на прикладі офіційного діловодства, організації дипломатичної служби. Це пояснюється тісними економічними і політичними зв’язками Гетьманщини з країнами Європи та намаганням орієнтуватися на передові досягнення їхньої правової культури. На кінець ХVІІ ст. владні повноваження з питань управління Гетьманщиною в основному було розмежовано між царським урядом та Генеральним урядом, сформувався механізм їх взаємодії.

З утворенням української держави Генеральний уряд вийшов із підпорядкування Загальної військової ради, як це передбачалося козацьким звичаєм. Рада втратила можливість обирати і розпускати склад Генерального уряду, контролювати його діяльність та судити членів уряду. Генеральний уряд привласнив повноваження Загальної військової ради і зосередив у своїх руках вищу державну владу, а отже відійшов від тих демократичних принципів, що передбачалися козацькими звичаями.

Впродовж другої половини ХVІІ ст. формувалася внутрішня структура Генерального уряду, відбувався процес розподілу повноважень між його установами, складався механізм їхньої взаємодії.

Зроблено висновок, що Генеральний уряд – це система вищих органів законодавчої, виконавчої, судової влади. До його складу входили гетьман, Рада старшин, Рада генеральної старшини, генеральні старшини та канцелярії.

Розділ другий “Гетьман як глава Генерального уряду української козацької держави у другій половині XVII – середині XVIII ст.” складається із чотирьох підрозділів і присвячений характеристиці ролі та місця гетьмана в державному механізмі Гетьманщини.

У підрозділі 2.1. “Походження та становлення посади гетьмана” досліджено походження посади гетьмана та становлення гетьмана як глави української держави у другій половині ХVІІ – середині ХVІІІ ст. Зокрема визначено, що у Польщі на початку ХVІ ст. було впроваджено посади великого коронного гетьмана, польного гетьмана і надвірного гетьмана, які очолювали королівське військо. У цей же час посади великого гетьмана і польного гетьмана встановлено в Литві. Отже, термін “гетьман” реєстрові козаки запозичили із польсько-литовської урядової лексики. Це пояснюється тим, що козаки намагалися підняти статус реєстрового війська, використовуючи високе становище і авторитет польських гетьманів.

Встановлено, що командувача реєстрових козаків польський уряд офіційно називав “Старший Війська Запорозького”. Але самі козаки, а іноді й польські урядові акти наприкінці ХVІ ст. старшого починають називати гетьманом. Остаточно назва “Гетьман Війська Запорозького реєстрового” закріпилась у першій чверті ХVІІ ст.

Але за традицією, що передбачала вибори отамана радою, реєстрові козаки наприкінці ХVІ ст. починають обирати гетьманів на Загальній військовій раді. Попередньо вони висували одного або кількох кандидатів на гетьманство і, об’єднавшись у групи, намагалися переконати опонентів голосувати за їхнього кандидата. За ритуалом виборів кандидат повинен був двічі відмовитися від гетьманства і тільки за третім разом погодитися на умовляння козаків. Новообраного гетьмана ставили на стіл, покривали військовим прапором, схиляли над ним бунчук, салютували з мушкетів. Гетьман і військо складали присягу один одному. На честь новообраного гетьмана у церкві служився молебень.

Але польський уряд визнавав тільки ним призначених гетьманів, а козаки – обраних Радою. Тому, починаючи з кінця ХVI ст., складається практика узгодження кандидатури майбутнього гетьмана між козацькими делегаціями та польськими комісарами. Якщо Рада обирала узгодженого кандидата, його затверджував король. Так формувалася посада більшості гетьманів реєстрових козаків.

У підрозділі 2.2. “Формування процедури обрання гетьмана” здійснено аналіз порядку проведення виборчої кампанії з виборів гетьмана. Аналіз матеріалів свідчить, що з утворенням української держави формування та функціонування інституту гетьмана, порівняно з першою половиною ХVII ст. зазнало суттєвих змін. Посада гетьмана залишається виборною, але процедура виборів втрачає свій початковий демократичний характер. Козацька старшина висуває власного кандидата і формує такий склад виборців, який проголосував би за нього. Вибори гетьмана Загальною військовою радою мають формальний характер.

Гетьманам удалося законодавчо встановити довічний характер влади. Однак до самої смерті владу утримував лише Богдан Хмельницький. Намагання кандидатів у гетьмани та старшинських угрупувань за будь-яких обставин прийти до влади в період з 1657 по 1672 р. призвело до частої зміни гетьманів і значною мірою підірвало авторитет гетьманської влади.

У підрозділі 2.3. “Нормативне забезпечення повноважень гетьмана” розглядаються нормативно-правове закріплення повноважень гетьмана у нормах козацького права в україно-польських та україно-московських угодах та ті фактичні повноваження, якими користувалися гетьмани в залежності від політичної ситуації.

Здійснено аналіз тих повноважень гетьмана, які встановлювалися козацьким звичаєм. До утворення держави за козацьким звичаєм гетьманові належали військові, а також адміністративні та судові повноваження. Після виникнення української козацької держави повноваження гетьмана значно розширилися.

Козацьке право визнавало за гетьманом законодавчі повноваження. Гетьман видавав універсали – правові акти, що мали силу закону.

Гетьман був головою виконавчої влади, він очолював Генеральний уряд.

Гетьману належало право остаточного затвердження на посадах полкової і сотенної старшини.

Гетьман був головнокомандувачем збройних сил Гетьманщини. Він складав козацький реєстр, віддавав накази про передислокацію, мобілізацію чи демобілізацію козацьких полків.

Гетьман відав питаннями зовнішньої політики. Він представляв Військо Запорозьке за кордоном, підписував міждержавні угоди та складав присягу при їх укладенні.

Гетьманові належали широкі судові повноваження. Він очолював судову колегію Ради старшин, а за необхідності – колегію Генерального суду.

Вивчено повноваження гетьмана, які закріплювалися в угодах, що були укладені між Гетьманщиною, з одного боку, та Московським царством і Річчю Посполитою – з іншого. Аналіз матеріалів свідчить, що з часом демократичні принципи козацького права стали на перешкоді розширення повноважень гетьмана. Тому гетьмани, укладаючи угоди з Річчю Посполитою та Московським царством, намагалися законодавчо закріпити не тільки українську державність, але і більш широкі власні повноваження.

Встановлено, що фактично гетьмани або перевищували повноваження, які належали їм за козацьким правом, або ж, навпаки, втрачали частину юридично закріплених за ними повноважень. Адже реальна влада кожного гетьмана залежала від його особистих якостей, від підтримки старшини та козацького війська, а з кінця 50-х рр. XVII ст. – і від прихильності царя.

У підрозділі 2.4. “Інститут “Наказного гетьмана” досліджено, в яких випадках призначався наказний гетьман та якою була процедура його призначення.

Встановлено, що наказний гетьман призначався, коли вмирав або був відсутнім гетьман, що стояв при владі. У такому випадку наказному гетьману тимчасово належала пов­нота влади постійного гетьмана.

Аналіз матеріалів свідчить, що повноваження наказного гетьмана визначалися тими обставинами, у зв’язку з якими його було призначено або обрано. Найширші повноваження отримував наказний, обраний радою на період, коли посада гетьмана залишалася вакантною. Він виконував функції головуючого під час засідань Загальної військової ради і Ради старшин, очолював Генеральний уряд. Наказному гетьманові підпорядковувалися генеральні старшини і полковники. Але наказному гетьманові належали значно вужчі повноваження у порівнянні із “совершенним” гетьманом. Він не мав права скликати Загальну військову раду. Управління країною наказний повинен був здійснювати разом із Радою старшин і Радою генеральної старшини та під їх контролем. Універсали наказного гетьмана затверджувала Рада старшин або Рада генеральної старшини. Наказний гетьман не мав права призначати та звільняти старшину, розпоряджатися земельним фондом та фінансами, здійснювати судочинство.

Розділ третій “Рада старшин – вищий орган влади й управління Генерального уряду Гетьманщини другої половини XVII – середині XVIII ст.” складається із двох підрозділів і висвітлює порядок формування та компетенцію цього органу.

Підрозділ 3.1. “Правова регламентація порядку формування Ради старшин” присвячено огляду нормативно-правового забезпечення порядку формування Ради старшин.

Встановлено, що скликав Раду старшин та вів її засідання гетьман. До складу Ради входили військові старшини: обозний, осавули, писар, суддя та полковники. Іноді запрошувалися сотники, полкові і сотенні старшини та значні козаки. Кількість учасників ради могла сягати кількох десятків осіб.

У першій половині ХVII ст. Рада старшин свої засідання проводила в гетьманській резиденції, а за необхідності – і в інших місцях. Вона вирішувала військові, дипломатичні, судові, адміністративно-господарські справи: узгоджувала кандидатуру гетьмана, обирала наказного гетьмана, здійснювала переговори з іноземними посольствами та направляла власні делегації, приймала рішення про проведення військових операцій, судила козацьку старшину, завідувала військовим скарбом тощо.

З утворенням держави в середині XVII ст. Рада старшин трансформується в один із вищих органів державної влади. У перші роки Визвольної війни Богдан Хмельницький для вирішення найважливіших питань внутрішнього життя та зовнішньої політики Гетьманщини частіше за все скликає саме Раду старшин. Річ Посполита, а з 1654 р. і Московське царство визнавали за Радою старшин повноваження вищого державного органу.

Формування Ради старшин регулювалося гетьманськими універсалами та козацькими звичаями. Основних учасників Ради старшин – генеральних старшин і полковників – запрошував гетьман за допомогою усного або письмового оповіщення. До участі в засіданнях Ради старшин запрошувалися насам­перед полковники та генеральна старшина.

У підрозділі 3.2. “Компетенція Ради старшин” розглянуто владні повноваження, які здійснювала Рада старшин. Аналіз матеріалів дає змогу зробити висновок, що до утворення держави на підставі “давніх прав і вольностей” Рада старшин підпорядковувалася Загальній військовій раді. Загальна військова рада мала право скасовувати постанови Ради старшин. Але в процесі розбудови держави Рада старшин вийшла з-під контролю Загальної військової ради.

Встановлено, що козацька старшина, користуючись своїм панівним становищем, за умов відсутності розмежування повноважень між установами Генерального уряду, намагалася зосередити у своїх руках якомога більш широку владу. Впродовж другої половини ХVII ст. Рада старшин, порушуючи козацькі звичаї, перебрала на себе частину повноважень Загальної військової ради.

 Розділ четвертий “Рада Генеральної старшини і канцелярії – центральні галузеві органи влади і управління Генерального уряду” складається з чотирьох підрозділів і присвячений порядку формування, складу та компетенції Ради генеральної старшини та канцелярій Генерального уряду як вищих органів влади й управління.

У підрозділі 4.1. “Правове становище Ради генеральної старшини” надано загальну характеристику походженню та функціонуванню Ради генеральної старшини.

Зазначено, що Рада генеральної старшини походить із Зопорозької Січі. У XVI ст. у запорожців сформувався звичай, за яким важливі термінові і таємні справи кошовий отаман розглядав на Раді військової старшини.
У першій половині XVII ст., керуючись звичаєм, гетьмани реєстрових козаків скликали Раду військових старшин. Рада вирішувала найважливіші поточні справи, незважаючи на те, що її діяльність не передбачалася польським законодавством. В українській державі діяльність Ради генеральної старшини врегульовувалася козацькими звичаями, україно-московськими договорами, постановами гетьмана і Ради старшин.

За звичаєм, до складу Ради генеральної старшини входили генеральний обозний, генеральний писар, два генеральних судді і два осавули.
У другій половині XVII ст. учасниками ради стають генеральний хорунжий і генеральний бунчужний.

За своїм складом Рада генеральної старшини була значно оперативнішим, у порівнянні з Радою старшин, органом, адже всі її члени перебували у гетьманській столиці. Це надавало Раді генеральної старшини певної переваги над Радою старшин. Рада генеральної старшини не мала визначеної періодичності скликання. Її засідання проводилися кожного дня. А отже, вона була постійно діючим органом.

Відбувалися засідання Ради генеральної старшини у приміщенні Генеральної військової канцелярії, у власному будинку гетьмана, а під час військового походу – у гетьманському шатрі. Рада генеральної старшини проходила під головуванням гетьмана. За звичаєм учасники ради мали право брати участь в обговоренні питань, винесених на їх розгляд. Свої постанови рада мала приймати шляхом голосування. Проте в дійсності процедура прийняття рішення залежала від авторитету гатьмана та його взаємовідносин із старшиною.

У підрозділі 4.2. “Генеральні старшини – вищі урядовці Гетьманщини” проаналізовано походження та повноваження генеральних старшин, які входили до складу Ради генеральної старшини.

Встановлено, що Генеральні старшини: обозний, писар, два судді, два осавули, хорунжий і бунчужний – міністеріали, що очолювали окремі підрозділи Генерального уряду.

Генеральна старшина походить від військової старшини запорозьких та реєстрових козаків. У другій половині ХVІ ст. у Запорозькій Січі сформувався інститут військових старшин – суддя, осавул і писар. Вони обиралися січовою козацькою радою разом із кошовим отаманом терміном на один рік.

У реєстровому козацькому війську 1578 р. польський уряд впровадив посаду військового писаря. Ординація 1601 р. встановила посади військового обозного і восьми осавулів. Сеймова постанова 1625 р. передбачала посади двох військових осавулів і впровадила посаду військового судді. За допомогою військової старшини польський уряд прагнув удосконалити управління реєстровим козацьким військом. У відповідності до польського законодавства військових старшин мав призначати та звільняти коронний гетьман. Але козаки за звичаєм намагались обирати старшину на Загальній військовій раді.

Польські правові акти та козацький звичай закріпили за військовою старшиною військово-адміністративні та судові повноваження.

З утворенням української держави військові старшини розпочинають виконувати функції вищих державних урядовців.

У підрозділі 4.3. “Правовий статус канцелярій Генерального уряду” проаналізовано процес виникнення та становлення канцелярій Генерального уряду як центральних галузевих органів влади й управління. Детально розглянуто процес підготовки державних канцеляристів як професійних державних службовців.

Зазначено, що Генеральна військова канцелярія знаходилась у гетьманській столиці у спеціально відведеному для неї приміщенні. Очолював канцелярію генеральний писар, обов’язки керуючого справами виконував його заступник – реєнт. Штат Генеральної військової канцелярії складався із старших і молодших канцеляристів, що призначалися гетьманом із подання генерального писаря.

Аналіз матеріалів дозволяє зробити висновок, що Генеральна військова канцелярія зосереджувала адміністративне, військове, фінансове управління державою. Екстраполюючи на сучасність, можна дійти висновку, що вона об’єднувала в cобі повноваження кількох галузевих міністерств.