ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО РЕЖИМУ В ЗАКАРПАТТІ В 1944 – 1950 РР.: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ :

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь його наукової розробленості, мета і завдання роботи, її методологічна основа та наукова база, а також основні положення, які виносяться на захист. Визначені наукова новизна і практична значимість результатів дослідження.

Розділ 1 «Методологія, історіографія та джерельна база дослідження» складається з двох підрозділів і присвячений аналізу методології дослідження та історіографії і джерельної бази за темою дисертації.

У підрозділі 1.1. «Методологія дослідження» проведено аналіз сучасного методологічного інструментарію (методів і підходів), який використано при дослідженні історико-правової проблеми за темою дисертації. Підкреслено, що дослідник, маючи за наукове завдання розкриття історико-правової проблеми, працює в умовах сучасної наукової парадигми, котра передбачає консенсус щодо розуміння суті основних закономірностей розвитку держави і права та змісту основних понять і категорій у державно-правовій сфері. Відзначене означає, що дослідник, який лише приступає до процесу дослідження, уже відштовхується від певних параметрів, які детермінують власне гносеологічний процес.

На сьогодні у вітчизняній правовій науці уже має місце розуміння того, що ідентична сутність держави є пов’язаною із втілюваним нею правопорядком. Такий підхід є продуктивним для розкриття сутності радянського тоталітарного режиму, поширення якого в Закарпатті розпочалося в 1944 році. Він дозволяє поставити і вирішити цілий ряд питань, пов’язаних з визначенням державного утворення, котре не втілює правопорядок і недемократичними методами грубо порушує основні права людини, що і було притаманне квазідержавному утворенню – Закарпатській Україні 1944-1945 років. Подібний підхід дає можливість уточнити сутність тоталітарного режиму, яка на сьогодні цілковито не з’ясована в державно-правовому сенсі. Якщо угорсько-німецький режим у Закарпатті у 1939-1944 роках окреслював дискримінацію і проводив геноцид щодо єврейського населення, то радянський (комуністичний)  режим протиставляв себе як окремим етнічним групам (німці, угорці), так і низці соціальних груп – «старий апарат», «націоналісти», «куркулі» тощо, організувавши при цьому масштабний перерозподіл матеріальних ресурсів на користь тих соціальних груп, які демонстрували йому підтримку.

Постановка і розв’язання наукового завдання даного історико-правового дослідження включило низку спеціальних методів, які диктуються його предметом. Йдеться, насамперед, про історичний метод, який дозволяє відтворити обставини діяльності особи, державного інституту як складових державного механізму. Закономірності розвитку того чи іншого державного інституту у порівнянні з аналогічними процесами в інших регіонах (державах) дозволяють виявити компаративний метод та порівняльно-правовий метод як його складова. Встановлення виникнення тих чи інших подій на основі подій, більш ранніх у часі, забезпечує історико-генетичний метод. Для розуміння правової свідомості (у тому числі суспільної психології) населення Закарпатської України, сприйняття ним нових «радянських цінностей», результативним виступає застосований антропологічний метод.

У підрозділі 1.2. «Історіографія та джерельна база» здійснено огляд у хронологічному та проблемному вимірах історіографії та джерельної бази історико-правової проблеми за темою дисертації. Відзначені, зокрема, основні проблеми розвитку радянської та вітчизняної історико-правової науки з відповідним предметом дослідження. Серед них виокремлюються методологічні проблеми (адекватне охоплення емпіричної бази, застосування методів) та проблеми, пов’язані з доступом до архівних джерел, створених діяльністю тоталітарного режиму. Автор робить висновок про те, що в юридичній науці відсутнім є комплексне монографічне дослідження вказаної проблеми, котре би повноцінно відображало нові умови розвитку соціо-гуманітарних наук та нові можливості емпіричного конструювання наукової картини.

Розділ 2 «Становлення радянського режиму  в Закарпатті (1944-1945 роки) складається з двох підрозділів, в яких проаналізовано механізми становлення радянського режиму в Закарпатті шляхом створення особливих владних органів -  народних комітетів та розкрито природу та систему влади Закарпатської України як перехідного державного утворення.

У підрозділі 2.1. «Створення мережі «народних комітетів» досліджено процес становлення радянського державного режиму в Закарпатті в жовтні-листопаді 1944 року. Автором відзначається, що перехід колишнього радянсько-угорського кордону військовими частинами СРСР та ЧСР у вересні-жовтні 1944 року необхідно оцінити як «визволення» Закарпаття, передовсім виходячи з міжнародно-правових засад того часу. Територія Закарпаття відповідно до позицій Антигітлерівської коаліції (неприйняття територіальних змін в Європі після Мюнхенської угоди 29-30 вересня 1938 р.) визнавалася територією Чехословацької Республіки - союзної до СРСР держави. Це ж визнавалося і двосторонніми договорами між СРСР і ЧСР.

Хоча перші владні органи у формі «народних комітетів» створювалися радянським військовим командуванням, з цього не випливало порушення СРСР взятих на себе зобов’язань щодо союзника про створення на цій території чехословацької державної адміністрації. Проте після прибуття чехословацької адміністрації до Закарпаття радянське військове командування, розпочало здійснення цілеспрямованої діяльності щодо радянізації регіону, що проявилося від масових конфіскацій майна до організаційної розбудови владної системи Закарпатської України.

Підрозділ 2.2 «Закарпатська Україна: природа перехідного державного утворення» присвячений розкриттю природи Закарпатської України як перехідного державного утворення. Автором указано, що процес конституювання державного утворення відбувся у формі так званого «Першого з’їзду народних комітатів Закарпатської України», який відбувся 26 листопада 1944 р. в Мукачеві, рішення якого (про возз’єднання з Радянською Україною, про конфіскацію земель і майна, про створення Народної ради Закарпатської України) свідчили про виконання ним функції інкорпорації Закарпатської України до СРСР, з одного боку, а, з іншого боку, про початок радянізації.

У дисертації відзначено, що Закарпатська Україна виступала певним інституційно-територіальним владним утворенням, яке не може бути визнане «державою» в силу низки аргументів. По-перше, Закарпатська Україна не володіла суверенітетом як верховенством і неподільністю державної влади на відповідній території. По-друге, територіальні межі Закарпатської України не були чітко окресленими й визначалися дипломатичними представниками СРСР, Чехословаччини, Угорщини, Румунії без участі керівників Закарпатської України. По-третє, жодна держава, включно з СРСР, не визнавала Закарпатську Україну як незалежну державу.

Нарешті, інституційно-владна система цього утворення не була конституйована за певними правилами і не може бути ідентифікована з певним правопорядком, хоча деякі норми і зразки законодавства СРСР почали втілюватися негайно. Довільне (свавільне) формування інституцій влади супроводжувалося руйнацією існуючого правопорядку без формування його нової форми і змісту. Виходячи з наведеного, робиться висновок про те, що Закарпатська Україна виступала несуверенним інституційно-територіальним владним утворенням без ознак стабільного правопорядку. Державне утворення, крім того, характеризувалося радянською формою правління (без ознак поділу влади з однією монопольною політичною силою) та недемократичним режимом.

Розділ 3 «Порушення прав людини у Закарпатській Україні (листопад 1944 - січень 1946 рр.)» складається з трьох підрозділів, в яких розкрито методологічні та правові аспекти політичних репресій, механізми депортацій та інших форм політичних репресій, порушення  майнових прав людини, які мали місце в Закарпатській Україні в період з листопада 1944 до січня 1946 року.

У підрозділі 3.1. «Політичні репресії в Закарпатській Україні: методологічні і правові аспекти» автор виходить з того, що для адекватної історико-правової оцінки проблеми порушень прав людини в Закарпатській Україні, як і в інших українських землях, оновлення потребує методологічна база дослідження, її аксіологічний та гносеологічний аспекти. Зокрема, констатується, що тоталітарний режим здійснював репресивні заходи (квазісудові та позасудові) проти конкретних фізичних осіб і цілих категорій осіб на підставі порушення ними норм кримінального законодавства, тобто вчинення ними діянь, які згідно законів, виданих режимом, вважалися злочинами на той час, або ж на підставі факту їх приналежності до певної соціальної чи етнічної групи, окресленої режимом.

Тоталітарний радянський режим масово порушував права людини і поза механізмами формального (судового чи позасудового) кримінального переслідування, тобто на основі управлінських (адміністративних) рішень органів державної влади, які мали на меті обмеження прав певних осіб (наприклад, рішення про виселення народів з місця його постійного проживання). З іншого боку, частина законів та підзаконних актів, рішень партійних чи військових органів, які були спрямовані на здійснення певного напрямку державної політики (наприклад, у ході реалізації так званих «соціалістичних перетворень») зовні не були спрямовані на репресію (порушення прав людини), проте їх безпосереднім результатом було саме порушення основних прав людини (наприклад, права власності, свободи, безпеки осіб).

Переосмисленню підлягає оцінка опору тоталітаризму. Суспільство на колективному та індивідуальному рівні, з різним ступенем організованості, намагалося протистояти репресіям, але при цьому суб’єкти такого опору вчиняли діяння, які були передбачені кримінальним законом, що здійснював захисну функцію щодо тоталітарного режиму. Особливо слід виокремити статтю 54-10 КК УСРР 1927 р. з назвою «антирадянська пропаганда і агітація», диспозиція якої була сформульована в такий спосіб: «За пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюцій-них злочинів (ст.ст. 542 – 549 цього Кодексу), а також за розповсюдження чи виготовлення або зберігання літератури того самого змісту застосовується – позбавлення волі на строк не менш, як шість місяців. За ті самі дії під час масових заворушень, або з використанням релігійних або національних забобонів мас, або у воєнній обстановці, або в місцевостях, оголошених на воєнному стані, застосовуються – заходи соціального захисту, зазначені в ст. 54-2 цього Кодексу», де йшлося про смертну кару.

У підрозділі 3.2. «Депортації та інші форми політичних репресій» автором насамперед відзначається проблема «зрадництва» та «колаборації», котра широко використовувалася радянським режимом як привід до масових репресій щодо різноманітних груп населення. Позиція автора полягає в тому, що депортації слід розуміти як одну з форм політичних репресій, які характеризуються наступними ознаками: позасудовий (адміністративний) характер; контингентність, тобто спрямованість на певну категорію осіб; масове насильницьке переміщення осіб у просторі зі звичного середовища існування до нового, ризикованого для їх виживання. У листопаді-грудні 1944 р. в Закарпатті частинами НКВС, Червоної Армії за активної участі місцевих властей було проведено затримання і депортацію понад 22 тисяч осіб угорської і німецької національності. Правова оцінка вказаного злочину повинна враховувати, що депортації як форми політичних репресій через покладання колективної провини і застосування колективного покарання цілих народів є злочином проти людяності.

Політичні репресії на індивідуальному рівні  після приходу частин Червоної Армії здійснювалися як за вчинення конкретних діянь осіб, так і за їх приналежність до певних груп населення, окреслених радянським режимом надто розширено. До таких категорій населення належали, зокрема, керівники підприємств, колишні службовці угорської адміністрації, судів, нотаріальних контор, так звані «антирадянські елементи», колишні судді, жандарми тощо.

Масові арешти і винесення вироків здійснювалися різними судовими і адміністративними органами, як військовими, так і цивільними, в тому числі військовими трибуналами 4-го Українського фронту, відділами «СМЕРШ» (військової контррозвідки), які своїми постановами направляли осіб до концентраційних таборів, Спеціальним Судом Закарпатської України.

Підрозділ 3.3. «Масові порушення майнових та інших прав людини в процесі радянізації економіки» визначає, що основним змістом радянізації економіки Закарпаття, котра здійснювалася переважно через інститути влади Закарпатської України, виступала поступова ліквідація інституту приватної власності через позбавлення значної кількості суб’єктів права власності належної їм власності (об’єктів власності) – житла, землі, підприємств без викупу чи компенсації за допомогою адміністративного акту.

При цьому перелік об’єктів нерухомого та рухомого майна, які підлягали одержавленню, постійно зростав: розпочався від земель і підприємств «зрадників народу» і завершився повною націоналізацією всіх промислових підприємств у липні 1945 р. та націоналізацією всіх земель у грудні 1945 р. Публічна влада Закарпатської України перетворювалася у основного суб’єкта економічних відносин, з винятково монопольним становищем як у сфері виробництва та і в економіці з широким розумінням (сфера послуг, у тому числі освітніх, соціальних тощо).

Розділ 4 «Утвердження радянського державного режиму в Закарпатті (1945-1950 роки) складається з чотирьох підрозділів, в яких проаналізовано міжнародно-правові засади входження Закарпатської України до СРСР, процес поширення в Закарпатській Україні інститутів радянської політичної системи, а також порушення прав людини, які мали місце в ході колективізації та у сфері свободи совісті.

У підрозділі 4.1. «Міжнародно-правові засади входження Закарпатської України до СРСР»,  на основі опрацювання визначеного кола емпіричної бази, відтворено наукову картину процесу остаточного утвердження радянського режиму в Закарпатті у 1945-1950 роках.

Автором указується, що фактично ще в квітні 1945 р. уряд ЧСР погодив вирішення «питання Закарпатської України», а також те, що сам факт зайняття території регіону Червоною Армією виступав вагомим аргументом в руках радянського уряду, так як частини Червоної Армії дозволили провести на цей час перший етап радянізації цієї території. Проте при цьому указується, що прихід Червоної Армії в Закарпаття мав інше підґрунтя в 1944 р., ніж походи Червоної Армії в 1939 - 1940 роках в інші українські землі.

Міжнародно-правовий механізм приєднання Закарпаття до СРСР полягав в укладенні міжнародного договору між двома суб’єктами міжнародно-правових відносин – Чехословацькою Республікою і СРСР, котрі як суверенні держави прийшли до порозуміння з цієї територіальної проблеми. У цьому контексті цей механізм істотно відрізнявся від способу приєднання до СРСР Західної України (військова інтервенція СРСР на основі таємних протоколів Пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною, укладеного 23 серпня 1939 р.) чи Північної Буковини (ультиматум Румунії з боку СРСР).

Правова оцінка вказаного Договору між СРСР і ЧСР від 29 червня 1945 р. повинна включати розуміння міжнародно-правового феномену «територіальної цесії», тобто передачу суверенітету над певною територією однією державою іншій за згодою між ними. При цьому слід уникати привнесення до такої оцінки: а) етнічної складової (теза В.Молотова про «возз’єднання всіх українських земель в єдиній українській державі»; б) легітимаційної складової (вияв волі більшості населення даного регіону).

Підрозділ 4.2. «Поширення інститутів радянської політичної системи» присвячено аналізу основних напрямків  радянізації Закарпаття через поширення інститутів політичної системи СРСР. У дисертації указується, що встановлення політичної системи УРСР і СРСР в Закарпатті розпочалося не після набуття чинності Договору про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 р., а фактично з перших днів зайняття цієї території радянськими військами. Після обміну ратифікаційними грамотами в січні 1946 р. цей процес набув цілеспрямованого характеру.

Уже 22 січня 1946 р. указом Президії Верховної Ради СРСР було утворено Закарпатську область, а 24 січня 1946 р. з наступного дня, 25 січня 1946 р., на території області було уведено законодавство УРСР. Радянізація політичної системи здійснювалася також у напрямі зміцнення монопольної політичної сили через входження КП Закарпатської України до ВКП (б) У, в тому числі шляхом її «очищення» від ворожих елементів; проведення перших виборів союзного, республіканського і місцевого рівня тощо. Радикально змінювався державно-партійний апарат в області - вже до 1 серпня 1946 р. до регіону прибуло 2725 відряджених працівника, з них 1134 направлялися за партійною номенклатурою на керівні посади.

Підрозділ 4.3. «Порушення прав людини у ході колективізації» присвячено окресленню проблеми порушень прав в цій суспільній сфері.

Указується, що процес колективізації в Закарпатті проводився паралельно з іншими регіонами Західної України, уперше приєднаними в 1939 - 1940 роках. З іншого боку, 1946 - 1947 роки позначалися новим спалахом голодомору в українських землях Наддніпрянщини, що не дозволяло для радянського режиму повною мірою використати механізми пропаганди колгоспного ладу. Дисертантом визначається, що правова оцінка колективізації полягає в масовому і цілеспрямованому порушенні радянським режимом майнових та інших прав людини, витіснення приватної власності з аграрної сфери, ліквідацію класу селян-підприємців (так званих «куркулів»).

Колективізація в Закарпатті розпочиналася поміркованими методами - створенням «земельних громад» (з ознаками кооперації) у 1946 р., проте вже в наступні роки і особливо в 1948 - 1949 роки вона набула відверто насильницького характеру, з використанням арсеналу силових дій з боку влади. Масовий опір власників землі насильницькій колективізації відбувався в переважній більшості населених пунктів, у деяких він носив організований характер (В.Лучки 1947 р., Великий Бичків, Угля, Велика Добронь, Ірлява в 1948 р.), але неодмінно придушувався через репресивну політику радянського режиму, засудження та депортацію окремих груп селян. Автор указує, що навіть «боротьба з куркульством» використовувалася владою для політики національної дискримінації, що, зокрема, проявлялося в тому, що більше половини сімей, віднесених до куркульських, були угорськими (51,5%).

У підрозділі 4.4 «Заперечення права на свободу совісті: ліквідація греко-католицької церкви» зроблено аналіз процесів, пов’язаних з ліквідацією греко-католицької церкви в Закарпатті, порушеннями при цьому прав людини у сфері свободи совісті. У дисертації відзначається, що на момент входження Закарпаття до складу СРСР греко-католицька церква витупала найбільш чисельною і впливовою (понад 61,9 % усіх віруючих). Пропонована тоталітарною державою уніфікація суспільного життя, вимагала ліквідацію плюралізму і в духовній сфері Закарпаття. Тоталітаризм не міг співіснувати з іншими організаційними утвореннями, тим більше - керованими із-за кордону (Ватикан), які мали значний вплив на сотні тисяч осіб.

У 1946 - 1947 роках влада поступово створювала умови для ліквідації греко-католицької церкви, у тому числі шляхом конфіскації її майна, закриття навчальних закладів та проводячи арешти серед духовенства на підставі їх «антирадянської діяльності» у минулому. У 1947 р. така підготовка включила планування і здійснення в Ужгороді убивства єпископа Т.Ромжі співробітниками центрального апарату НКДБ. Розсекречені архівні документи засвідчують, що ліквідація греко-католицької церкви в Закарпатті була проведена радянським режимом за заздалегідь розробленими планами, з використання досвіду вирішення подібних проблем у інших новоприєднаних до СРСР регіонах (зокрема, у Західній Україні). Завершенням цього процесу стала організація в 1949 р. «саморозпуску» греко-католицької церкви за наполяганням так званої «ініціативної групи» священиків.