ІНСТИТУТ ОПІКИ І ПІКЛУВАННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ



Название:
ІНСТИТУТ ОПІКИ І ПІКЛУВАННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет; охарактеризовано методи та підходи, що використовувалися у дослідженні, наукову новизну одержаних результатів і їхнє практичне значення; подано відомості щодо апробації основних положень дисертаційного дослідження, його структури й обсягу.

Розділ 1 «Історіографічна та джерельна база дослідження» складається з двох підрозділів, у яких здійснено аналіз наукових праць, узагальнено архівні матеріали та нормативно-правові документи, використовувані в дослідженні.

Підрозділ 1.1. «Історіографія дослідження» містить відомості про стан наукової розробки теми.

Встановлено, що дослідження вітчизняними та зарубіжними науковцями інституту опіки і піклування або окремих його норм є фрагментарним та неповним. У них розкривається зміст опіки і піклування на певному історичному етапі його існування або в контексті розвитку цивільного, ювенального, спадкового, звичаєвого права, інституту права власності.

Праці П. П. Чубинського, К. О. Неволіна, С. С. Дністрянського, І. Черкаського, М. Ф. Владимирського-Буданова, К. А. Левицького, С. В. Пахмана, О. С. Невзорова, Р. Нараївського відображають опіку та піклування і у звичаєвому, і в позитивному праві ХІХ–ХХ століть, описують дію російського та австрійського права на українських територіях.

Радянський період історіографії можна розділити на два етапи – до Другої світової війни і після. На першому етапі доцільно відзначити праці Комісії для виучування звичаєвого права України за редакцією Н.П. Василенка, О.О. Малиновського, А.Е. Кристера. У них зібрано багатий матеріал щодо звичаєвого  українського права, зокрема й опікунського. Післявоєнні праці А.І.  Пергамента, А.М. Нечаєвої, Н.М. Єршової, Є.М. Бєлогородської, Л.М.  Левіна, Г. К. Матвєєва та інших присвячені розгляду опіки і піклування як окремого інституту цивільного права.

Після проголошення незалежності України в 1991 році з’являються історико-правові, історичні, етнологічні та етнографічні дослідження, в яких частково розкривається еволюція норм опіки і піклування та становлення їх як окремого інституту. Це, зокрема, праці таких учених, як П.П. Музиченко, І.Б.  Усенко, Н.М. Крестовська, С.А. Макарчук, Л.Ю. Міхеєва, М.В. Гримич, І.Я. Терлюк, Ю.Г. Гошко, Н.М. Яковенко, В.Є. Рубаник, І.Й. Бойко, С.І. Бегей, Ф.Н. Михайлов та ін.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» аналізуються нормативно-правові акти, судова та адміністративна практика, матеріали історичних та етнографічних досліджень.

Досліджено виникнення і становлення норм опіки в українському феодальному суспільстві. Розглянуто Русько-Візантійські договори, Руську Правду, Повість врем’яних літ, Литовські Статути, українські грамоти ХVXVI століть, Магдебурзьке право, статути братств, заповіти та ін. Відзначено раннє формування в українському позитивному праві поняття опіки, джерелом якого були звичаї. Характерним для опіки і піклування у феодальних джерелах права є їхня відповідність стану розвитку суспільства. Якщо у Руській Правді було лише кілька статей, то в Литовських статутах існував уже окремий розділ, пов’язаний з питаннями опіки.

Відзначено дію на українських землях Третього Литовського статуту, німецького та звичаєвого права. Спроби їх кодифікації та систематизації втілилися у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) і «Збірнику малоросійських прав» (1807 р.). У них норми опіки і піклування виділені в окремий інститут, заснований на позитивному і звичаєвому праві. У ХІХ столітті інститут опіки і піклування зазнав суттєвого впливу австрійського та російського законодавства. Але введення Австрійського цивільного кодексу (1811 р.) та Російського Зводу  законів (1832 р.) на українських землях не скасувало повністю дію звичаєвого опікунського  права.

Побудова соціалістичної держави в СРСР вимагала нових підходів до опіки і піклування. Система цінностей, яку пропагували більшовики, втілювалася і в праві. Опіка і піклування були виокремлені в інститут, що становив частину законодавства про шлюб і сім’ю та знайшов своє закріплення у Кодексі законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р. та Кодексі про шлюб і сім’ю УРСР 1969 р. Пріоритет у них віддавався державним формам опіки і піклування, що сприяло вихованню дітей, позбавлених батьківської опіки та дітей-сиріт, в дусі державної ідеології.

Для об’єктивної оцінки розвитку інституту опіки і піклування в дисертації використано архівні документи, що стосуються конкретних справ по опіці. Аналіз цих документів дав змогу зрозуміти процес організації та провадження опіки, особливості застосування позитивного та звичаєвого права.

Розділ 2 «Становлення опікунства на території України в добу Середньовіччя та Відродження (IXXVII ст.)» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Суть інституту опіки у феодальному суспільстві» розкриваються умови, в яких здійснюється санкціонування звичаєвих норм, що регулювали опіку в родовій общині. Ранньофеодальні суспільства у Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві відзначаються домінуванням правового звичаю в сфері опіки. Винятками тут виступають представники князівських родів та привілейованих станів, які були наділені світською владою, то ж старі звичаєві норми для них були неприйнятними. Опікунів шукали з-поміж рівних собі за владою, вдаючись навіть до укладення міжнародних договорів про опіку з монархами інших держав (угоди Галицько-Волинського князя Романа з Угорським та Польським королями).

З розвитком феодальних відносин прослідковано побудову ієрархічної системи опіки, відповідно до станового поділу суспільства. У сиріт, з числа феодальної знаті, опікунів зазвичай було кілька, хтось із них відповідав за виховання дітей, більш сильні та заможні слідкували за збереженням та примноженням майна, а очолював цю вертикаль – монарх. Констатовано існування в українському феодальному суспільстві залежності рівня і якості опіки за дитиною від її матеріального становища та соціального статусу.

У підрозділі 2.2. «Визначення загальних засад опікунства у звичаєвому та позитивному праві (IXXVIІ ст.). Конфлікти в справах опіки та їх вирішення» зазначено, що перші норми, які регулювали опіку, з’явилися ще в дохристиянський період у Законі Руському і були тісно пов’язані з нормами спадкового права. Закріплення звичаєвих опікунських норм у Руській Правді характеризується намаганням захистити майнові інтереси осиротілої дитини. Пошук опікунів здійснювався серед найближчих родичів. Незважаючи на досить суттєву обмеженість прав жінок у ранньофеодальному суспільстві, пріоритет в опіці дітей віддавався саме матері,  але за умови, що вона не вийде вдруге заміж.

Норми опіки, вироблені в Київській Русі, продовжували діяти у Галицько-Волинському князівстві, на українських землях у складі Польського королівства та Литовсько-Руської держави. Зазнаючи вдосконалення на рівні звичаєвого і позитивного права, окремі норми, що регулювали опіку, були об’єднані в інститут опіки і піклування у Литовських статутах. Характерною ознакою вказаного інституту був не лише захист матеріальних інтересів сироти, а й належне її виховання та освіта.  

Посилення впливу Церкви та міського самоуправління відбувалось і у сфері опіки над сиротами. Часто це призводило до конфліктів, враховуючи різну станову юрисдикцію феодального суспільства.

Розділ 3 «Розвиток та формування інституту опіки і піклування на українських землях у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій (XVIII – початок XX ст.)» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Визначення в позитивному праві поняття опіки, прав і обов’язків опікуна та опікуваного» проаналізовано подальший розвиток інституту опіки і піклування на українських землях у складі іноземних держав. Констатовано тривалість дії норм інституту опіки і піклування, що містились у Третьому Литовському статуті. За ним відбувалося визначення поняття опіки та загальних засад її встановлення і припинення, аж до прийняття Зводу законів (1832 р.) в Російській імперії та Австрійського цивільного кодексу (1811 р.).

Звід законів Російської імперії (Х том) регулював правовідносини у сфері опіки на українських землях. У ньому було використано багато норм старого українського опікунського права, зокрема щодо порядку призначення і пошуку опікунів, виходу з-під опіки. Нововведеннями були офіційна заборона залишати дітям матір-опікунку (дочкам до заміжжя, а синам до вступу в училище).

Відповідно до Австрійського цивільного кодексу, опіка стає обов’язком. За відмову виконання опікунських функцій суд міг накласти штраф. Також вводиться поняття співопікуна та куратора, які повинні допомагати основному опікуну здебільшого у вирішенні питань збереження та примноження майна опікуваного.

Незважаючи на поширення в Російській та Австрійській (Австро-Угорській) імперіях законодавства про опіку, на українських землях продовжувало паралельно діяти звичаєве опікунське право, засноване на давніх  традиціях українського права.

У підрозділі 3.2. «Поняття та місце опіки у звичаєвому праві» розглянуто  розуміння опіки, яке склалося у народній правосвідомості і втілилося у правила поведінки – правові звичаї.   

Державне законодавство дозволяло застосування серед непривілейованих суспільних станів звичаєвого права, яке було поширено по всій території України і використовувалося при потребі захисту не лише малолітніх сиріт (напівсиріт), але і літніх, неповносправних людей. Встановлено, що опіка і піклування були складовою більш ширшого поняття – приймацтва, яке вироблене в рамках української звичаєво-правової традиції і базувалося на добровільному прийнятті в сім’ю однієї або кількох осіб на умовах опіки або усиновлення.

Відзначено роль громади та місцевої влади при встановленні опіки, зважаючи на те, що відповідно до звичаєвого права, цим займалися передусім родичі дитини.

У підрозділі 3.3. «Практика судів з вирішення спорів між опікуваним та опікуном» розкривається порядок розгляду судами конфліктних ситуацій, що виникали у сфері опіки.

Враховуючи те, що суди були вищими інстанціями у прийнятті рішень щодо опіки, актуальним є відслідкування їхньої реакції на неналежне виконання опікуном своїх обов’язків: міра і засоби покарання недобросовісних опікунів, юридичні можливості відновлення опікуваного в порушених правах.

Досліджено реагування судових інстанцій на використання громадами при встановленні опіки звичаєвого права та сприйняття його при вирішенні судових спорів.

Розділ 4 «Інститут опіки і піклування у Другій Речі Посполитій та Українській РСР» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. «Визначення опіки і піклування в позитивному праві» розглядаються підходи до розуміння опіки на українських землях у складі Другої Речі Посполитої та Української РСР.

У Другій Речі Посполитій продовжує діяти Австрійський цивільний кодекс (1811 р.), тому зберігаються попередні основи правового регулювання опіки і піклування. Допускається використання звичаєвого права, особливо це стосується селянського побуту Галичини, хоча формальну силу при вирішенні  пов’язаних з опікунством справ мали все ж статті державного законодавства: Австрійського цивільного кодексу та цивільного законодавства Польщі.  

Радянська держава, ставши на шлях побудови соціалізму, починає використовувати нові підходи до опіки і піклування, які здебільшого ігнорували історичні надбання цього інституту як, нібито, неприйнятні для соціалістичного суспільства. Опіка починає ставати інструментом виховання «повноцінних» членів комуністичного суспільства. Опікун міг бути призначений малолітній дитині при живих батьках, якщо вони виховували у дитини ворожість до радянської влади. Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадського стану УРСР 1926 р. вже стає більш сприятливими для дитини загалом. Основним завданням опікунів стає захист особистих та майнових інтересів опікуваних, а сама опіка має сприяти отриманню освіти та професійних навичок. Повністю від участі в опіці усуваються представники духовенства, політично неблагонадійні особи.

Для боротьби з безпритульністю в 1936 році в радянському опікунському законодавстві вводиться патронатна форма опіки, відповідно до якої, особа яка виявила бажання прийняти на виховання у свою сім’ю дитину-сироту, повинна була укласти угоду з органом охорони здоров’я або відділом народної освіти. Такий договір укладався на добровільних засадах і передбачав утримання вихованця на рівні з іншими членами родини.  

 Кодекс про шлюб і сім’ю прийнятий Верховною Радою УРСР 20 червня 1969 року визначає перелік осіб, яким встановлюється опіка або піклування та вказує, що опікун або піклувальник призначається на добровільній і безоплатній основі. Ліквідовується така сімейна форма опіки, як патронат, а основна увага приділяється дітям, які знаходяться під опікою (піклуванням) державних установ.  

У підрозділі 4.2. «Пошук та призначення опікунів. Права та обов’язки опікунів (піклувальників) та опікуваних» вказано на проблемність пошуку опікунів в Українській РСР через велику кількість безпритульних (наслідки Першої світової війни, державної політики руйнування Церкви та духовно-культурних основ суспільства, Голодомор 1932–1933 рр.). У результаті держава вдалася до радикальних кроків у боротьбі з безпритульністю – створення дитячих будинків.

Таким чином, держава перебрала на себе роль опікуна, хоча в законодавстві передбачено можливість встановлення опікунів (піклувальників) з числа родичів чи сторонніх осіб.

Відзначено збереження традиційних підходів до пошуку опікунів у Другій Речі  Посполитій. Якщо опіку не було встановлено за батьківським заповітом, то пріоритет надається родичам осиротілої дитини. У разі відсутності таких, суд  може призначити опікуна з числа сторонніх осіб, з огляду на їхні здібності,  маєтки, стан та осілість. Причому така особа може відмовитися від  покладених на неї опікунських функцій, але повинна обґрунтувати свою відмову в суді. В  разі ненадання достатніх аргументів, суд може накласти штраф за ухилення від  прийняття  опіки.

У підрозділі 4.3. «Юридична практика вирішення суперечок між опікуваним та опікуном (піклувальником)» розглянуто підходи щодо відновлення в правах опікуваних, якщо їх майновим чи особистим інтересам було завдано шкоди. Характерним тут є однозначне негативне ставлення з боку державних органів і суспільства до недобросовісних опікунів, і в Українській РСР, і в Речі Посполитій.

Констатовано, що переважна більшість конфліктів між опікуваним та опікуном у буржуазному суспільстві Речі Посполитої, відбувалася через неналежне ставлення до майна опікуваного, використання його опікуном у власних цілях. Натомість в Українській РСР більшість конфліктів були немайнового характеру і їх намагалися вирішувати на опікунських радах, не доводячи до судового розгляду.

У підрозділі 4.4. «Законодавче забезпечення та організація системи державного і громадського нагляду за здійсненням опікуном (піклувальником) своїх обов’язків» встановлено, що контроль за опікунською діяльністю залежав від завдань опіки, які в умовах буржуазного та соціалістичного суспільства мали спільні та відмінні риси. Але відзначено, що кінцева мета формально була спільною – виховання опікуваного як повноцінного члена соціуму та захист його майнових інтересів.

Вказано на ту суттєву відмінність, що в радянській частині України основними контролюючими органами були державні структури, натомість в Східній Галичині, Буковині, Карпатській Україні – громадські структури, максимально наближені до конкретної дитини.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины