ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ С.П.ШЕЛУХІНА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на її зв'язок з науковими програмами, планами, темами, схарактеризовано основні методи дослідження. Визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сформульовано положення, що містять наукову новизну, висвітлено практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ «Життєвий шлях та становлення світогляду С.Шелухіна» складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. «Життєвий шлях та формування державно-правових поглядів С.Шелухіна» присвячено дослідженню життєвого шляху С.Шелухіна та характеристиці чинників, що вплинули на формування його світогляду.

Досліджено, що з студентських років С.Шелухін почав проявляти значний інтерес до історії права. Активно і наполегливо вивчав українське право. Навчаючись на 2-му семестрі юридичного факультету, ним було здійснено аналіз статей «Руської Правди», що стосувалися важкості злочинів крадіжки. Цю працю професор М.Володимирський-Буданов назвав самостійною і дієвою роботою. Отже, його перші наукові статті з історії права отримали високу оцінку від викладачів університету, зокрема, йому було рекомендовано продовжити вивчати історію права, щоб у майбутньому залишитися в університеті на посаді професорського стипендіата.

Після закінчення університету та одержання диплома С.Шелухіна було направлено до Єлисаветградського окружного суду, де він і працював на різних посадах. У 1892 р. С.Шелухін перейшов на посаду дільничого судового слідчого в Кам’янець-Подільському окружному суді, а в 1893 р. – слідчого із особливо важливих справ в окрузі цього самого суду. З 1897 по 1902 рр. – товариш прокурора Кишинівського окружного суду. З 1902 р. С.Шелухін – член Одеського окружного суду. Робота у вказаних установах позначилася на процесі формування та розвитку його державно-правових поглядів.

Працюючи в Одесі, С.Шелухін був співробітником наукового петербурзького журналу «Право», у якому було надруковано кілька його статей. В Одеських часописах науковець друкував юридичні статті про судові устави 1864 р., про право жінок бути захисниками в карних і довіреними в цивільних процесах, про єврейський шлюб як джерело карних процесів, про бродяг та інші.

Сергій Павлович став також одним із засновників та активним діячем Одеського товариства «Просвіта», з-поміж основних завдань якого були розвиток і пропаганда української мови. Він був автором першого юридично аргументованого українського меморандуму, у якому відстоювалися права української мови. Виявлено, що, посилаючись на юридичну частину меморандуму, Академія наук у Петербурзі змушена була визнати, що українське населення має повне право вживати рідну мову та використовувати її у видавничій справі.

С.Шелухін, будучи дійсним членом Українського правничого товариства в Києві, у 1918 р. надрукував у журналі товариства працю з карного права «Про адміністративні кари і закон 2 серпня 1917 р.», у якій на основі аналізу робіт А.Кістяківського та інших криміналістів з'ясовував, що адміністративні кари служать не державі з її громадянами, а політичному свавільству партій для поневолення громадян, що суперечить основам правового життя, свободи й соціального ладу, розвивають свавільство пануючих і деморалізують, позбавляють свободи пригноблених.

Автор дійшов висновку, що становлення Сергія Шелухіна як вченого-правника відбувалося в атмосфері певних наукових, соціальних, культурних впливів. Процес формування Шелухіна як дослідника почався в університеті Св. Володимира, де притаманними були високий рівень ерудиції, інтелекту, викладацької майстерності, можливість висловлювати свої думки і погляди досить вільно як для професорсько-викладацького складу, так і для студентів.

У підрозділі 1.2. «Громадська та професійна діяльність С.Шелухіна в період національно-визвольних змагань» досліджено діяльність ученого на різних посадах.

Спостережено, що в Одесі з ініціативи С.Шелухіна був утворений Український революційний керуючий комітет, до якого ввійшли представники тих політичних партій, які проголошували самостійницькі тенденції всупереч гаслам федералізму та автономії. Головою комітету було обрано С.Шелухіна.

С.Шелухін був діяльним членом одеського осередку «Товариства українських поступовців». У Києві завдяки заходам Товариства українських поступовців створено Українську Центральну Раду, яка мала стати координаційним та організаційним центром усіх українських національно-творчих сил.

Установлено, що концепція С.Шелухіна про історично-правові підстави відновлення самостійної української республіки з моменту абдикації царя і звільнення всіх від присяги підданства була врахована В.Голубовичем при обґрунтовуванні і доведенні права України на незалежність на конференції у Бресті.

Коли Центральна Рада ухвалила закон про найвищу судову установу УНР – Генеральний Суд, до його складу було обрано С.Шелухіна. В уряді В.Голубовича він обіймав посаду міністра судових справ.

18 травня 1918 р. на перемовах між Українською державою та Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою було вирішено обрати головою української делегації С.Шелухіна. Перемови спеціально затягувалися, а після завоювання України більшовиками в 1919–1920 pp., ні з ким не погоджуючи, був визначений установлений комісією кордон за варіантами, на яких наполягала російська сторона комісії. Цей кордон існує і тепер. З'ясовано, що в його основі лежить, хоча з поправками з боку російської сторони, титанічна праця видатного правника С.Шелухіна. Він обґрунтував принцип встановлення першого в історії кордону між Україною та Росією і безпосередньо керував Українською делегацією міждержавної комісії.

Проаналізувавши творчість С.Шелухіна, можна зробити висновок про те, що, відстоюючи права українського народу в намаганнях відбудувати власну державність, учений чітко усвідомлював їхні історично-правові підстави, володів юридичною аргументацією, розумів сутність національної ідеї і формулював переконливі докази.

Доведено, що в період національно-визвольних змагань С.Шелухін зарекомендував себе як професійний політичний діяч, який швидко орієнтувався та реагував на різні ситуації. Його знання та досвід постійно використовувалися в процесі українського державотворення як на державному, так і на міжнародному рівнях, а глибина аналізу та осмислення політичних процесів і мотиваційних джерел українського державотворчого руху в його інтелектуальній спадщині залишаються цінними й понині.

У підрозділі 1.3. «Діяльність С.Шелухіна в еміграції» проаналізовано його участь у громадському та науковому житті за межами України.

Виявлено, що у Відні відбулися установчі збори Всеукраїнської Національної Ради (далі – ВНР), головою яких став С.Шелухін. ВНР ухвалила постанови, у яких вважала ідеалом українського народу з’єднання всіх українських земель в одну суверенну соборну державу, розуміючи соборність як спілку держав на певних державно-правничих умовах.

28 серпня 1921 р. С.Шелухін став головою організації Українського товариства Ліги Націй у Відні, яке було покликане підтримувати діяльність Ліги Націй та реформувати її в таку організацію, яка б змогла забезпечити свободу і рівність усім народам.

З'ясовано, що у Відні в Українському Інституті Громадознавства, який пізніше було перейменовано на Український Соціологічний Інститут, відділ правознавства на чолі з С.Шелухіним мав у своїй структурі секції та комісію для вироблення законодавства трудової республіки. На третьому році існування Інституту відділи економіки й техніки і відділ правознавства були тимчасово прилучені до відділу соціології та політики як секції цього відділу.

Підтверджено, що в Українському Вільному Університеті (далі – УВУ) у Празі було організовано  публічні лекції для широкого громадянства, а з
1930 р. на факультеті права і суспільних наук, саме тоді посаду декана факультету обіймав С.Шелухін, стали проводити академічні засідання факультету.  

З 1924 р. професор С.Шелухін викладав в УВУ 15 семестрів. У 1926–1928 рр. та 1935–1938 рр. його було обрано проректором УВУ, а з 1928 по 1935 рр. – деканом факультету права і суспільних наук. Упродовж 1924 – 1925 рр.  він викладав право в Українському високому педагогічному інституті імені М.Драгоманова.

Вважаємо, що, будучи в еміграції, С.Шелухін вдало поєднував громадську, політичну та наукову діяльність, важливою складовою якої була праця в різних наукових інституціях Чехословаччини.

Другий розділ «Погляди С.Шелухіна на державу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Участь С.Шелухіна у формуванні державних ідеалів» наголошено на поглядах С.Шелухіна щодо державно-правових і політичних обставин в державотворенні України.

Політик дійшов висновку, що не всі обставини були продуктивно використані українськими дипломатами. Молода українська державність 1917–1921 рр. часто відчувала недостатність справжніх професійно підготовлених фахівців. Неодноразово політик закликав до активних дій українську дипломатію, яка «…не мала духу творчості. В результаті ми ще й досі не маємо держави…».  

Досліджено, що в окремих своїх статтях С.Шелухін наводить приклади не зовсім задовільного виконання доручень і поставлених цілей представниками українського уряду, а також висловлює недовіру стосовно виконання політиками державних обов’язків. С.Шелухін робив відповідні заяви керівництву щодо діяльності закордонних представництв, які компрометували Україну як державу.

Аналізуючи державно-правову діяльність С.Шелухіна, ми акцентуємо увагу на ньому як спеціалісті в галузі державного права, який завжди стояв на тих позиціях, що для того, аби переконати іноземні країни у правдивих правах українського народу в питаннях суверенітету, державності, незалежності, самостійності слід виступати з науково аргументованими твердженнями перед усім у галузі державного та міжнародного права. Це, на його думку, вимагає юридичного обґрунтування й висвітлення фактів так, щоб правність суверенітету, державності й самостійності українського народу була б до очевидності доведеною і переконливою.

Обґрунтовано, що знищення царської влади 28 лютого 1917 р. С.Шелухін вважає датою відновлення української державності. Цю дату він називає історичною, незалежною, загальною, всенародною, національною.

Опрацювавши праці С.Шелухіна, можна виокремити такі головні причини поразки Української революції 1917–1921 років: відсутність у діях державної влади правильної політичної спрямованості, орієнтація на чужі політичні сили в 1917 р. спричинили руйнування єдиного фронту національного руху, поглибили непорозуміння між українським народом та національною інтелігенцією, позбавили політичну еліту самостійності у прийнятті важливих державних рішень; низький професійний рівень діяльності української дипломатичної служби призвів до з'яви проблем, пов’язаних з визнанням України як незалежної держави на міжнародній світовій арені; відсутність добре організованої української армії; незадовільна правова державна організація та юридична некомпетентність провідних політичних діячів УНР; відсутність в УНР налагодженої інформаційної системи, що сприяло поширенню неправдивої інформації про перебіг політичних процесів в Україні; важке фінансове становище УНР.

У підрозділі 2.2. «С.Шелухін про форму держави» на ґрунті праць С.Шелухіна проаналізовано такі поняття як держава, форми державного правління, форми державного устрою.

Визначено, що держава в розумінні С.Шелухіна – це незалежна громадська спілка вільних людей одного підданства (народ) на окремій, хоч і географічно не єдиній, але політично єдиній землі (території) із спільною верховною владою при сталому мирному ладі, який дотримується примусово наданням виключного права примусу тільки установленими органами (влада).

С.Шелухін розрізняв дві форми державного правління: монархію та республіку. З-поміж монархій він виокремлював такі: абсолютні, необмежені; обмежені або вічеві, станові, конституційні (дуалістичні, парламентарні) – у них, зазначав учений, «різні державні установи і різні компетенції установ», а  республіки класифікував на суспільні (безпосередні) та представницькі.

Аналізуючи форми правління різних держав, С.Шелухін вважав помилковим визначення монархії як такої форми правління, за якої найвища влада належить виключно одній особі, оскільки в цьому разі дефініція не охоплює парламентські монархії. Характеризуючи республіку як форму правління, науковець визначив, що безпосередня республіка має місце тоді, «коли народ сам збирається на віче і вирішує там свої справи», представницька – «коли народ вибирає своїх уповноважених і через них виконує свої функції державної влади в державі». Республіканську незалежність він вважав набагато міцнішою, ніж монархічну.

Серед форм державного устрою С.Шелухін виділяв прості держави (унії – персональні та реальні) і складні держави (конфедерації, федерації з автономними організаціями). Прості – це такі держави, «які уявляють собою одну єдину державу», а складні – такі, «які складаються з декількох рівних держав». До простих держав науковець зараховував унії, які визначив як спілки двох чи кількох держав, коли кожна з них зберігає цілком свою самостійність, свій суверенітет.

До складних держав науковець зараховував як конфедерації, так федерації. С.Шелухін зазначав, що кожен народ повинен жити за своїм власним правом у самостійній країні, а всі самостійні країни силою закону мають бути з'єднані в одну державну спілку, в один державний союз – федерацію. С.Шелухін уявляв собі таку федерацію, у якій один спільний для всієї держави орган, вирішував би питання, що однаково потрібні всій державі і повинні бути спільно вирішені в інтересах всієї держави. Що стосується кожного окремого народу, то свої окремі інтереси і питання він повинен вирішувати сам згідно зі своїм власним законодавством та в своєму парламенті.

Підрозділ 2.3. «Значення державної мови у поглядах С.Шелухіна» присвячений проблемам уживання української мови в урядових, судових, релігійних інституціях, до яких учений неодноразово звертався у своїй творчості.

У своїй праці «Державна мова на Вкраїні» 1918 р. С.Шелухін окреслював гостру проблему мови.

Установлено, що відкидання державної мови, за твердженням С.Шелухіна, це не тільки відкидання її національної ознаки, але й величезна неповага до душі й совісті народу, до самої української народності. Тому, він бачив необхідність у потребі видати закон про те, що в Українській державі державною мовою повинна бути лише одна – українська, і цим засвідчити, що зневага до української народності як до державного елементу, зневага до його мови, тобто до його душі й совісті, може кваліфікуватися як протидержавний злочин.

На думку правника, питання, пов’язані з проблемами мови, повинні вирішувати філологи, політики, законодавці, але не судді і прокурори з власної ініціативи. Утвердження російської мови і постійні утиски української, С.Шелухін  вважав політичним актом.

Факти невизнання судами української мови С.Шелухін визначає як зневагу до українського народу, ворожнечу до демократизму, бо вважає, що справжній демократизм будується на народному і не може його не визнавати.

З'ясовано, що С.Шелухін не тільки виголошував протести проти того, що українська мова заборонялася в школах, судових та релігійних установах, але й намагався докласти максимум зусиль, щоб окреслити мовну проблему перед науковою інтелігенцією. Якраз завдяки зусиллям С.Шелухіна на XIV Археологічному з’їзді в місті Чернігові наукові доповіді вперше були виголошені українською мовою, всупереч бажанням керівництва, на відміну від попередніх археологічних з’їздів, на яких лише висловлювалися питання про читання рефератів українською мовою.

Третій розділ «Погляди С.Шелухіна на право» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Концептуальні основи вчення С.Шелухіна про право» досліджено, що одним із перших в українській юридичній науці приділив увагу питанням захисту прав людини як на національному, так і на міжнародному рівнях саме С.Шелухін. Людська особа, підкреслював у своїй праці «Про адміністративні кари і закон 2 серпня 1917 р.» С.Шелухін, – це основа всякого суспільства, і, де високо стоїть особа, там високо стоїть і людина, і суспільство, однією з організованих форм якого є держава.

З'ясовано думку вченого з того приводу, що право часто ототожнювали з релігією, і це призвело до великої шкоди. Заповіді Старого Заповіту вказували: не вбий, не кради, не бреши і т. ін., а це і є приписи права, як наголошує С.Шелухін. Теологи брали на себе і правотворчість, і правосуддя, – зазначає правник у своїх лекціях з енциклопедії права, – направляли те й інше тенденційно і не природно праву, перешкоджали правосуддю та руйнували краще соціальне життя, гальмували його розвиток.

Закон, звичай, судову практику, адміністративне розпорядження, право юристів С.Шелухін визначав як зовнішній вияв внутрішніх джерел. Учений стверджував, що в основі техніки творення законів і звичаїв лежить громадська авторитетність правових норм. На його думку, без певної техніки не може бути соціальної норми і не може бути в неї громадського авторитету чи її загальної обов’язковості. Цей зовнішній авторитет створює закони як нові правові норми і вводить їх у практику життя, він же практикою певного життєвого прецеденту робить з нього норму звичаєвого права.

Закон, на  думку С.Шелухіна, видається для практичного вжитку його в практиці, тому завжди виникають питання про застосування законів до певних випадків. Уміння і знання застосовувати закон до випадків чи випадки до закону вимагає спеціальної юридичної техніки, а отже, має будуватися на догматичній юриспруденції, яка створила для застосування закону загальні правила.

С.Шелухін наголошував, що до 1842 р. в Україні дійсним вважалося українське писане право і звичаєве право. Після 1842 р. в Україні залишилося чинним українське звичаєве право, а писане залишилося частково в Полтавській та Чернігівській губерніях. На іншій території писане право було замінено загальним російським правом, переповненим рецепціями з західно-європейського та українського права. Так, у російському праві є багато українського і не чужого українцям, це тому, вважає дослідник, що український народ не тільки не загубив своєї національної правової думки, а й зберіг своє правове мислення, не загубив своєї національної правової психології.

У підрозділі 3.2. «С.Шелухін про історію українського права» схарактеризовано думки і погляди вченого з приводу походження пам'яток українського та російського права.

Проаналізовано дослідження вченого, в яких він зазначав, що етнографічний склад українського населення, яке творило норми звичаєвого права «Руської правди» як норми «природженого права» руського, його правосвідомість, матеріальні умови життя, історію, традиції, побут були цілком інші, ніж у населення московської землі. Як акцентував С.Шелухін, не можна підходити до «Руської Правди» та інших староруських пам'яток з російськими мірками, і не можна приєднувати «Руську Правду» до російського звичаєвого й писаного права, бо для цього немає реальних підстав, наукового ґрунту.

Визначено, що в українському народі розвивалася демократія, віча й копні суди, рано з'явилися багаті нормами матеріального права  збірки законів. Серед норм українського права, зазначав С.Шелухін, фігурують гарантії свободи виїзду за кордон для науки і в найдавніших пам'ятках українського права, як і в пізніших немає й натяку на вирішення судових спорів боєм сторін. У договорі 1654 р. Української республіки з московським царем особливе місце зайняла умова про власний незалежний народний суд, що вважалося тоді  одним з виразів народного суверенітету.

Під час аналізу «Руської Правди» С.Шелухін не знайшов і сліду на вирішення судових процесів боєм сторін, свідків, найнятих для того бійців. Учений дійшов висновку, що попередній розвиток того права, яке міститься в «Руській Правді», є не в московському праві, а в українському праві, елементи якого увійшли до «Грамоти Казимира 1457 р.», «Судебника Казимира 1468 р.»,  «Грамоти Олександра 1494 р.», «Литовського Статута 1529 р.» та інших пам’яток українського права, які майже цілком ігноруються російськими вченими під час вивчення «Руської Правди».

Установлено, що вивчення старих українських пам'яток права  та історії вимагає знання української, чеської, словацької, хорватської, сербської та інших старих і сучасних мов слов'янських народів адріатичної чи дінарійської раси, до якої, як вважав С.Шелухін, належать українці, а також їхнього національного права та старослов’янського побуту. Расова спільність має вияв і в культурних явищах життя, а старе українське або руське право, як і старе право інших народів, є правом побутовим, звичаєвим.

Підрозділ 3.3. «Про сучасне значення лекцій С.Шелухіна з карного права» присвячений аналізові викладацької діяльності вченого, його лекцій з карного права.

Спостережено, що у своїх доповідях С.Шелухін значну увагу звертав на історичні події і власні історичні дослідження. У його працях із карного права історії приділено також досить багато місця. Науковець вивчав події минулого для визначення правового устрою минулого правового життя.

Установлено, що у своїх лекціях з карного права предметом загальної частини науки карного права професор визначав загальне поняття злочину й покарання в їхній юридичній природі. Що ж  до особливої частини карного права, то предметом вивчення вона має окремі, за своїм складом спеціальні, роди й види злочинів у певній їх класифікації, а також в диспозиціях та санкціях законів.

Предметом карного права С.Шелухін окреслював ті вчинки чи ту нечинність, або неоглядність, які заборонено законною санкцією реакції, що зветься карою, а злочин – це протизаконне заподіяння людиною громадянству або членові шкоди, порушенням правової норми, забезпеченою карною санкцією закону, тобто в основі вчинення злочину лежить заподіяння особою своєю дією чи бездіяльністю шкоди, за яку законодавством визначено карну санкцію. Поняття про злочин, пише вчений, складається з двох елементів: протиправності вчинку, цей вчинок – диспозиція, і караності за нього – санкція. Якою б не була дія чи бездіяльність, а без передбачення її законодавством ніхто не може за неї покарати чи бути покараним.

Проаналізувавши лекції С.Шелухіна з карного права, ми дійшли висновку, що в науці карного права судовим органам доводиться мати справу не тільки з абстракціями, а й з різноманітними реальними подіями, з конкретними кримінальними явищами, з яких кожне являє собою індивідуальний факт із прикметними рисами й особливостями, із творцями – суб’єктами, які мають свою індивідуальність. Судові органи повинні застосовувати не події до науки карного права, а, навпаки, знайти в кодексі відповідно до діяння норму закону й застосувати її до певного вчинку, утвореного живою людиною, у певному місці й часі, за  певних обставин, побуті та взаємовідносинах, у певному стані правосвідомості та рівні культури, освіти, етики, наголошував С.Шелухін у своїх доповідях, і продовжував думку, що судові органи мають справу не з самими формулами права, а із значно складнішими життєвими явищами, у яких повинні орієнтуватися й розібратися з не меншим знанням і вмінням, як в теорії.

Обґрунтовано, що в сучасному кримінальному праві збереглися поняття юридичних реалій, але інтерпретація їх в сучасній мові права зазнала деяких змін і певних доповнень. Представлені в лекціях  поняття і терміни є цінним матеріалом для вивчення.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовані найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, наведені теоретичні узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у здійсненні комплексної оцінки юридичної спадщини С.Шелухіна.

1.       З'ясовано, що державно-правові погляди С.Шелухіна формувалися під впливом родинного середовища. Значний вплив на становлення світогляду дослідника мали лекції В.Антоновича та М.Володимирського-Буданова. Згодом С.Шелухін писав про відмінності у правовій культурі українців, поляків та росіян, спираючись на окремі аспекти досліджень своїх викладачів. Робота на різних посадах у Єлисаветградському окружному суді, на посаді дільничого судового слідчого та слідчого з особливо важливих справ у Кам’янець-Подільському окружному суді, на посаді товариша прокурора Кишинівського окружного суду, члена Одеського окружного суду значною мірою сприяла формуванню ідеалів у правових поглядах ученого. Участь у діяльності товариства «Просвіта» в Одесі, чисельність якого сягала від 300 до 600 осіб, позитивно вплинула на становлення державно-правових та наукових поглядів науковця. Працюючи на посаді міністра судових справ в уряді В.Голубовича, у період діяльності Центральної Ради, С.Шелухіну довелося здійснювати реформу суду, зокрема, злиття в один суд різних судів: комерційного, військового, консисторського, чого вимагали нові обставини й потреби життя. У державних справах Сергій Павлович мав значний досвід та авторитет. Його сучасники, як однодумці, так і люди протилежних державно-правових поглядів, згадують колегу як людину виключної порядності й честі. Протягом усього життя на перше місце С.Шелухін ставив право. Велику роль також відводив питанням людської моралі.

2.       Установлено, що в період національно-визвольних змагань головною темою наукових досліджень ученого стала тема походження української держави. Саме його розвідки в цей період склали основу меморандумів, заяв, договорів. До основних етапів громадської та професійної діяльності С.Шелухіна в період національно-визвольного руху належать: перебування на посаді голови Українського революційного керуючого комітету, член одеського осередку «Товариства українських поступовців», діяч Української партії соціалістів-федералістів (очолював фракцію самостійників), член Генерального Суду, міністр судових справ в уряді В.Голубовича, міністр юстиції в уряді В.Чехівського, голова української делегації на перемовах між Україною та Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою, член української делегації на паризькій мирній конференції. Безпосередня участь С.Шелухіна у громадському та політичному житті країни не лише сприяла розвиткові українського державотворення, а й пробуджувала правову свідомість народних мас.

3.       Висвітлено, що, перебуваючи в еміграції, С.Шелухін не полишав цікавитися державно-правовим життям.  Він намагався перебувати в колі діячів, яким була не байдужа доля державних процесів. Продовжував цікавитися перебігом міжнародних подій і їхнім впливом на долю України.  Правничий досвід та величезні знання, працелюбність тримали його на передовому місці серед українських діячів і вчених. Його було обрано головою Всеукраїнської Національної Ради у Відні. 28 серпня 1921 р. С.Шелухін став головою організації Українського товариства Ліги Націй, метою якого було забезпечення свободи і рівності всім народам.

С.Шелухін займався науково-педагогічною діяльністю в Українському Вільному Університеті та Вищому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, а саме: проводив лекції для студентів із предметів університетського курсу, керував різними практичними вправами, семінарами, екскурсіями, проводив курсові колоквіуми, іспити, рецензував праці студентів, аспірантів на доцентів та для підвищення кваліфікації професорів.

С.Шелухін був членом правничого та історико-філологічного товариства, де читав доповіді на різні теми. В умовах еміграційного життя діяч вдало поєднував політичну, громадську та наукову діяльність.

4.       На основі аналізу праць С.Шелухіна визначено, що для українського народу право державного суверенітету відновилося не тільки внаслідок зречення царя та звільнення від присяги підданства, а і з договірних підстав акту 1654 р. Унаслідок того, що не стало царя, пояснював політик, не стало і єдиного легального зв’язку між Україною та Росією, оскільки цим зв’язком була лише особа царя-протектора. Отже,  28 лютого 1917 р. український народ на підставі свого історичного права і юридичних наслідків зречення царя та звільнення від присяги правовим шляхом відновив свій суверенітет над самим собою і правовим шляхом відновив свою українську державність.

5.       Проаналізовано погляди С.Шелухіна на форму держави. На думку вченого, держава як юридична установа повинна мати три обов’язкові елементи: народ – політичну спілку людей одного підданства, територію, яку займає народ, верховну, тобто найвищу, владу. Народ, на його думку, є основним елементом держави, це не панівна чи привілейована народність або класи чи партії, а державно-правова одноцільність підданих – громадян. Науковець розрізняв дві форми державного правління: монархію, республіку. Серед монархій виділяв – абсолютні, необмежені; обмежені або вічеві, станові, конституційні (дуалістичні, парламентарні), а республіки поділяв на суспільні (безпосередні) та представницькі.

Республіка, з погляду вченого, –  це такий державний устрій, за якого функція очолювати державу як цілий політичний організм здійснюється за дорученням народу відповідальними установами.

Абсолютна, необмежена монархія – це, за С.Шелухіним, така форма правління, за якої законодавча, виконавча і судова функції державної влади належать виключно монархові. Обмеженою конституційною монархією є така форма правління, за якої функції державної влади чи найголовніша з них – законодавча з бюджетним правом належать монархові та народові, через що і виконується монархом разом з народними представниками.

6.       Досліджено погляди С.Шелухіна на проблеми державної мови. Аналізуючи численну кількість наукових праць ученого, спостережено, що державною мовою він бачив українську мову. Неодноразово ним піднімалися проблеми реального утвердження державності української мови в усіх сферах офіційного використання. На думку правознавця, мова – це національна ознака української державності.

7.       Визначено внесок С.Шелухіна в розвиток історії українського права. У працях ученого походження Русі мало досить важливе значення для історії українського державного, карного, цивільного й міжнародного права. Науковець переконаний, що право українського народу є старим Руським правом, а російське право, включене в історію Руського права, ніколи Руським не було. Такий погляд С.Шелухін підтверджує тим, що Судебники 1497 та 1550 рр. та Уложення 1649 р. мали назву Московські, а не Руські.

Учений вважає, що український народ в давні віки мав своє високо розвинуте європейське право, яке росло в нього завдяки чужим впливам: геттітським, еллінським, римським, кельтським.

8.       Заслуговує на увагу й викладацька діяльність С.Шелухіна. Лекції з карного права вирізняються прекрасною фаховою підготовкою та змістовністю.

Поділ карного права на загальну і особливу частини вчений вважав не достатнім. Оскільки, на його думку, особлива частина науки карного права продовжує розгляд того самого матеріалу, який вивчає загальна частина, але у «складових конкретних елементах предмету», а змістом цієї частини є  класифікація злочинів за індивідуальністю їхньої юридичної природи на окремі роди та види. Тому, крім загальної та особливої частин карного права, професор вбачав потребу в організації системи практики карного права. Це мала стати найбільш національна частина, тому що в основі її матеріалу лежали б не абстракції та узагальнення, а конкретні кримінальні випадки життя певного народу, найперше в його національному побуті, через це тут вимагається добре знання такого побуту.

Упродовж усього свого життя С.Шелухін працював, писав і доводив, що український народ, українська історія, українське право існує і має дуже глибоке коріння, а в кожного народу в різних місцевостях існують інколи різні звичаї на однакові випадки життя.