У першому розділі „Теоретико-методологічні й методичні засади формування моделі регіонального розвитку в контексті євроінтеграції України” розглянуто регіональну політику країн Західної Європи й наднаціональну регіональну політику Європейського Союзу, визначено основні закономірності, принципи й завдання управління регіональним розвитком, проаналізовано принципи надання державної підтримки регіональному розвитку в контексті євроінтеграції України.
Аналізуючи регіональну політику країн Західної Європи, доцільно об’єднати їх у чотири великі групи, що відображають різні причини й складність регіональних проблем, а саме: до першої групи країн віднесено Грецію, Ірландію, Португалію; до другої – Німеччину, Італію; до третьої – Швецію, Фінляндію; до четвертої – Францію, Велику Британію, Нідерланди, Австрію, Бельгію.
Визначено основні ознаки сучасної регіональної парадигми країн Західної Європи: зміщення акценту з політики перерозподілу на політику економічного зростання; децентралізацію центрів розроблення й реалізації політики, ширше використання принципу субсидіарності.
Розглянуто основні аспекти наднаціональної регіональної політики ЄС, де виокремлено основні її цілі, а саме: сприяння структурній перебудові та розвитку відсталих регіонів; сприяння перебудові та розвитку депресивних і прикордонних районів; сприяння розвитку сільськогосподарських територій; розвиток і перебудова структури регіонів з надзвичайно низькою густотою населення.
Визначено необхідність підвищення ефективності управління регіональним розвитком, що зумовлена перш за все потребою в координації діяльності господарюючих суб’єктів різних форм власності, розмірів і масштабів функціонування в ринкових умовах та забезпеченням збалансованості відтворювальних процесів. Разом з тим необхідність управління регіоном пов’язана з важливістю повноцінної реалізації державної соціально-економічної політики на територіях країни з урахуванням специфіки кожного конкретного регіону, особливостей різних місцевостей. Також регіональне управління покликане пом’якшувати й усувати „провали” ринку, компенсувати його недоліки, особливо в соціальній сфері.
Запропоновано авторське визначення управління регіональним розвитком у контексті євроінтеграції як цілеспрямована дія органів виконавчої влади й місцевого самоврядування щодо забезпечення економічних і соціальних перетворень у регіоні, перш за все: забезпечення зайнятості, розвиток сільського господарства, залучення іноземних і вітчизняних інвестицій, створення регіональних і міжрегіональних кластерів, сприяння адаптації та модернізації систем у галузі освіти й професійної підготовки.
Визначено закономірності управління регіональним розвитком, такі як: системність, взаємозумовленість розвитку управління й оновлення спільних інтересів регіонального співтовариства; рівень управління регіональним розвитком; результативність управління регіональним розвитком, що зумовлюють його зміст і спрямованість на сучасному етапі та впливають на формування його найважливіших принципів.
Доповнено принципи управління регіональним розвитком: наукової обґрунтованості регіональної політики, планування, вироблення рішень, програм, проектів; стратегічності; інноваційності; державно-приватного партнерства й співпраці.
Визначено перелік завдань органів управління на місцях, серед яких: ефективне управління державною власністю; санація збиткових підприємств і підприємств-банкротів; формування розвиненого фондового ринку, що забезпечує ефективне переливання капіталу; постійний контроль управлінськими структурами за процесами приватизації та придбання акцій приватних компаній через рухливість державного сектору економіки. Очевидно, що це дуже вузький, однобокий і вже малоактуальний підхід до визначення головних завдань сучасного регіонального управління.
Запропоновано складники нової моделі регіонального розвитку, а саме: участь регіонів у реалізації національних проектів, проектний принцип планування, активізація інвестиційної діяльності й розвиток міжрегіональної співпраці.
Визначено принципи регулювання державної допомоги в країнах ЄС: несумісність державної допомоги із спільним ринком; визнання можливості окремих видів допомоги; обов’язкова нотифікація всіх видів допомоги, навіть тих, що є безумовно дозволеними; дозвільний порядок надання державної допомоги; помірність (обсяг державної допомоги має співвідноситися з розміром проекту); правило – допустимість державної допомоги для малих та середніх підприємств, у зв’язку з чим запропоновано основні напрями реформування системи державної допомоги, а саме: відповідність критеріїв державної допомоги стратегічним напрямкам розвитку економіки регіонів або промислової політики; зрозумілість критеріїв та процедур надання державної допомоги; цільовий характер державної допомоги; визначення й обґрунтування часового інтервалу надання державної допомоги; використання конкурсних процедур у сфері розподілу коштів державної допомоги, насамперед, при здійсненні державного інвестування; запровадження принципу „прозорості” й при наданні державної допомоги, і при контролі за її використанням; установлення відповідальності за забезпечення ефективності державної допомоги.
У другому розділі „Стан і оцінка економічного розвитку України та її регіонів” визначено стан, проблеми й перспективи економічного розвитку України, проаналізовано соціально-економічний розвиток регіону, проведено аналіз чинників впливу на інвестиційну та інноваційну діяльність у регіоні.
Доведено, що криза, яка розгорталася у світі у 2008 – 2009 рр., продемонструвала значні дисбаланси розвитку світогосподарської системи та структурну відсталість української економіки, її неготовність до різких коливань попиту та загострення конкуренції на сировинних ринках.
Установлено, що в Програмі економічних реформ на 2010 – 2014 рр. сформовано принципи довгострокового економічного зростання на основі реформування й модернізації існуючої економічної системи. Вирішення цих завдань стає можливим лише завдяки поетапному впровадженню системи організаційно-економічних заходів щодо підвищення та ефективного використання потенціалу промисловості України, що має стати одним з важливих напрямів забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на зовнішньому й внутрішньому ринках, подоланню наслідків фінансово-економічної кризи, сприянню структурно-технологічній перебудові економіки, забезпеченню її розвитку в процесі реформ та в пореформений період.
Визначено, що реалізація виробничого потенціалу промислового виробництва залежить від стану інвестування промисловості. Фінансово-економічна криза в Україні призвела до згортання інвестиційної активності й звуження всіх джерел фінансування промислового сектору. Зменшилися інвестиції за рахунок власних коштів підприємств, погіршилися умови фінансування підприємств за рахунок залучених і кредитних ресурсів, недостатнім є бюджетне й муніципальне фінансування. Знижується рівень інвестування основного капіталу по відношенню до ВВП, що вважається індикатором інвестиційної безпеки держави (табл. 1).
Значне скорочення інвестування з місцевих бюджетів зумовлене скороченням видатків державного та місцевих бюджетів у зв’язку зі значним зростанням бюджетного дефіциту. Криза банківської системи та значне уповільнення кредитної активності банків також позначилися падінням інвестицій у реальний сектор економіки.
Установлено, що основним джерелом власних коштів підприємств є прибуток та амортизаційні відрахування. Прибутки промислових підприємств залишаються дуже низькими, що зумовлено їх технологічним відставанням, значним податковим тиском на виробництво, високим ступенем зносу основних фондів . Діюча в Україні система нарахування амортизаційних відрахувань не дає змоги формувати їх навіть в обсягах, еквівалентних зношуванню основних фондів, не кажучи про їх розширене відтворення.
