ПОЛІТИКА СТАЛОГО ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ІНТЕГРАЦІЇ ДО ЄС :

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, показано ступінь її розробленості, зв’язок роботи з науковими програмами й темами, визначено мету та завдання дослідження, сформульовано об’єкт, предмет і методи дослідження, визначено наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади досліджен­ня екологічних проблем економічного розвитку» – проаналізовано основні напрями розвитку еколого-економічної думки у 1960-2000 роках і виокремлено його головні етапи. Поява системи наукових поглядів пов’язується з іменем прем’єр-міністра Норвегії Г.Х.Брундтланд, яка 1987 року у доповіді «Наше загальне майбутнє» визначила сталий розвиток як такий, що задовольняє потреби сьогодення, але не ставить під загрозу існування майбутніх поколінь і задоволення ними своїх потреб. Поняття sustainable development, перекладене як «сталий розвиток», увійшло в науковий обіг після конференції ООН з навколишнього середовища 1972 року та опублікування праць Римського клубу 70-х років. Поняття «сталий розвиток» отримало офіційну дефініцію з моменту ухвалення документів Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро у 1992 році.

Концепція сталого розвитку є моделлю розвитку цивілізації, покликаною забезпечити світовий баланс між рішенням соціально-економічних і екологічних проблем. Головним завданням сталого розвитку є задоволення людських потреб і прагнень. Принципами сталого розвитку є здатність людства надати розвитку сталого та тривалого характеру з тим, щоб він відповідав потребам нинішнього покоління, не позбавляючи прийдешні покоління такої можливості; обмеження у галузі експлуатації природних ресурсів відносні та пов’язані із сучасним рівнем техніки та соціальної організації людей; необхідність узгодження способу життя тих, хто має великі кошти, з екологічними можливостями планети; розміри та темпи зростання населення повинні узгоджуватися з виробничим потенціалом глобальної екосистеми планети.

Сталий розвиток повинен мати динамічний характер, оскільки він є процесом змін, в якому масштаби експлуатації ресурсів, спрямування фінансових потоків, орієнтація технічного розвитку узгоджуються з сучасними та майбутніми потребами.

Концепція сталого еколого-економічного розвитку спочатку формува­лася «знизу – догори», починаючи з обговорення екологічних проблем в окремих країнах, на національному рівні, з наступним перенесенням цих дискусій на міжнародний рівень.

На підставі узагальнення й систематизація концепції сталого еколого-економіч­ного розвитку сформульовано такі висновки:

1) концепція сталого розвитку не є елементом виключно економічної чи екологічної доктрини, вона міждисциплінарна та належить до напрямів суспільно-політичної думки. Ця концепція виникла на ґрунті загальних ідеологічних засад діяльності людства, як продовження системи поглядів постіндустріалізму. Відповідно, вона не є новою ідеєю устрою суспільства;

2) основними засадами сталого розвитку є принцип можливості біосфери нейтралізувати негативні наслідки діяльності людини; принцип встановлення обмежень на стан технологій і розвиток людства заради збереження навколишнього середовища для майбутніх поколінь; принцип задоволення розумних потреб людства.  

Аналіз показників сталого еколого-економічного розвитку дав змогу виокремити основні соціальні, політичні, економічні та екологічні індикатори та з’ясувати, що причиною складності їх розробки є те, що інформація, яка становить основу індикаторів про стан навколишнього середовища, різниться природою, розмірами, повнотою, значущістю для ухвалення рішень, часом і місцем отримання. Для певних регіонів інформація чи її компоненти можуть бути актуальними, тоді як для інших жодного значення для сталості розвитку не матимуть.

Показники сталого розвитку використовують для оцінки стану навко­лишнього середовища, стану рівня життя населення та його здоров’я, оцінки впливу виробничої діяльності на відтворюваність навколиш­нього середовища. 

Аналіз досвіду застосування індикаторів сталого розвитку в деяких країнах засвідчив необхідність урахування особливостей цих країн та індивідуального підходу до кількісного та якісного добору форм національних розрахунків та обліку. Автор пропонує доповнити перелік індикаторів сталого еколого-економічного розвитку для України такими:

1) зменшення частки матеріаловитратних підприємств і збільшення частки наукоємних виробництв;

2) зростання транзитно-транспортних послуг на терміналах всіх видів транспорту;

3) наповнення бюджету за рахунок підприємств сфери обслуговування та фінансового ринку.

Для України розробка індикаторів сталого еколого-економічного розвитку є логічним продовженням роботи над «Концепцією сталого розвитку України». Її цінність і новизна полягають у тому, що вперше на основі широкої праці представників науки, політики, бізнесу, органів влади та громадськості повинні бути запропоновані принципи удосконалення нормативної бази, ефективного управління та фінансово-економічного механізму раціонального природокористування, збереження біологічного різноманіття та здоров’я населення. Актуальність розробки переліку показників сталості розвитку зумовлена низкою чинників, зокрема, застарілими виробничими фондами, недосконалістю законодавства, наявністю зон екологічного лиха, які потребують реагування з боку держави, високим антропогенним навантаженням в окремих регіонах країни, що призводить до погіршення екологічних показників, збідніння біологічного розмаїття.

На шляху до сталого розвитку країни чи її окремого регіону важливу роль відіграють індикатори, які визначають цей розвиток: соціальні (тривалість життя, рівень освіти, санітарії, зайнятість працездатного населення); екологічні (збереження біорозмаїття та природних ландшафтів, вод, атмосферного повітря, утилізація побутових відходів); економічні (капіталовкладення, ремоделювання виробництва, ВВП на одну особу, розвиток науки та техніки); інституційні (доступ до інформації, екологічна освіта, участь громадськості у вирішенні питань локального та державного значення).

У другому розділі – «Політика сталого еколого-економічного розвитку  в країнах – членах Європейського Союзу» – аналізуються особливості реалізації політики сталого еколого-економічного розвитку в країнах Європейського Союзу: в країнах ЄС-15, в країнах, що приєднались до ЄС після 2004 року, та в країнах – кандидатах на вступ до ЄС.

Вивчення та врахування досвіду цих країн для України, як сусідки ЄС, є вкрай важливим, оскільки Україна взяла на себе низку зобов’язань перед цією організацією.

Аналіз програм сталого розвитку держав Європи свідчить про наявність загальних орієнтирів. По-перше, економічний розвиток вважається виправданим за умови зниження природомісткості національної економіки та забезпечення необхідного захисту навколишнього середовища. По-друге, економіка визнається лише засобом досягнення високого рівня життя людини, який потребує екологізації. По-третє, людина, її потреби, інтереси, визнані пріоритетним компонентом сталого розвитку.

Основною ознакою функціонування національних економік країн – членів ЄС є екологізація виробничих процесів, що забезпечує можливість досягнення економічного зростання за одночасного збереження природи, уникнення конфліктів між цими визначальними цілями життєдіяльності людини. Починаючи з 90-х років XX ст. концепція екологізації виробництва стає офіційним курсом державної еколого-економічної політики багатьох країн, зокрема, Нідерландів, Німеччини, Великої Британії.

На підставі аналізу процесів формування ЄС виокремлено чотири етапи реалізації політики еколого-економічного розвитку країн ЄС-15. Перший етап (1957-1972) розпочався від моменту створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), яке не мало правових повноважень у сфері природокористування. Країни – засновниці ЄЕС прагнули, насамперед, врегулювати торговельні питання і тільки погіршення екологічного клімату у 70-х роках змусило ЄЕС вдатись до політики екологічного захисту. Другий етап (1973-1985) характеризується проведенням перших заходів із захисту природного середовища в країнах ЄС-15. У 1973 році була прийнята «Програма дій Європейських Спільнот у сфері охорони природи», на основі якої були розроблені перша (листопад 1973 р.), друга (1977) та третя (1983) «Програми дій Європейської Спільноти з охорони навколишнього середовища», виконання яких дало змогу поліпшити якість життя та якість навколишнього середовища. Третій етап (1985-1992) характеризується як етап закріплення компетенції у галузі охорони навколишнього середовища за інститутами ЄС. Єдиним європейським актом 1986 року були внесені зміни у Римську угоду 1957 р., які конкретизували цілі та завдання екологічної політики ЄС, а також запровадили принцип субсидіарної відповідальності за забруднення.

Четвертий етап здійснення цієї політики вже за участю нових членів розпочався у 1992 р. і триває дотепер. На цьому етапі відбувається вдосконалення екологічної політики з урахуванням розширення кордонів ЄС та необхідності гармонізації законодавства нових членів зі стандартами ЄС. Як підтверджує досвід розвинених європейських країн, досягти екологічної безпеки можна лише за умови економічного зростання. Так, у Німеччині рівень викидів СО₂ в атмосферу 2000 р. становив 1022 млн т, а 2008 р. –  945,1 млн т. Така ж тенденція спостерігається і в деяких країнах Східної Європи, найближчих сусідів України. Так, в Угорщині рівень викидів СО₂ 2000 р. становив 81,9 млн т, а 2008 р. – 74,6 млн т.

Аналізуючи активність країн – членів ЄС у справі досягнення та забезпечення сталого еколого-економічного розвитку, ми умовно розділили їх на дві групи: держави, що провадять пасивну політику у галузі охорони природи, та держави, що активно співпрацюють у цій сфері. Активними державами, що виступають каталізаторами у справі розробки екологічно спрямованої політики, традиційно вважаються Німеччина, Данія, Нідерланди, Швеція, Фінляндія, Австрія. Ці держави діють у напрямі екологізації економічної політики ЄС шляхом проведення заходів економічного, соціального, політичного, громадського характеру, чим і відрізняються від держав, поведінку яких можна охарактеризувати як бездіяльність. До екологічно пасивних держав належать: Греція, Португалія, Ірландія, Іспанія, Італія, Бельгія, Франція. Такий поділ підтверджується, наприклад,  динамікою викидів  СО₂ в атмосферу. У Німеччині зміна показників викидів СО₂ в атмосферу відносно 1991 р. становила 86% у 2000 р. і 80% у 2008 р., а в Іспанії цей показник становив, відповідно, 131%  і 154%.

У зв’язку з розширенням ЄС першорядним завданням постав аналіз ресурсно-екологічної політики нових країн – членів, їх спроможності до вирішення нових екологічних проблем. У 2004 та 2007 рр. Європейський Союз пережив п’ятий і шостий етапи розширення, безпрецедентні як за кількістю країн, що приєднались до ЄС, так і глибини перетворень, які необхідно здійснити.

Країни, що недавно приєдналися до ЄС, мають низку спільних ознак. Насамперед, вони мають приблизно однаковий рівень економічного розвитку. По-друге, їх економіка перебуває на стадії піднесення, що сприяє прискоренню їх інтеграції з іншими членами ЄС. Ще одним на наш погляд, найбільш суттєвим, чинником, є політична спрямованість держав на інтеграцію та одностайність у підтримці населенням такої політики.

Приєднання до ЄС країн постсоціалістичного простору після 2004 р. змусило їх прийняти умови спільної екологічної політики ЄС, що є обов’язковим і для наступних кандидатів. Ці зобов’язання покладають на бюджети цих 12 країн нові обтяження — позиція ЄС однозначна: екологічні програми повинні реалізовуватися за рахунок внутрішніх джерел.

З розширенням ЄС, яке пов’язане також з лібералізацією світової торгівлі, транскордонною інвестиційною діяльністю та рухом капіталу, нерідко пов’язують надії на оздоровлення навколишнього середовища в Європі.

Для України як імовірного кандидата на вступ до ЄС важливим є вивчення позитивного досвіду таких країн, як Хорватія, Туреччина та Македонія, оскільки саме вони наразі є чільними кандидатами на вступ, а також Польщі, котра має позитивний досвід  вступу до ЄС.

Фінансування інтеграційних програм вимагало від країн-кандидатів у період вступу до ЄС спрямування у 2–3 рази більше засобів на охорону навколишнього середовища ніж у попередні роки. Так, упродовж 1991–2000 рр. витрати на інвестиції, пов’язані з охороною навколишнього середовища, у Польщі становили 17 млрд євро; із 2001 до 2015 р. (року завершення останнього перехідного періоду) щорічні витрати розраховані на рівні від 2,3 до 2,8 млрд євро. Основні статті витрат пов’язані з упровадженням директив у галузі водного господарства щодо очищення комунальних стоків, охорони вод від забруднень сільсько­господарського походження, а також рекультивації промислових земель.

Україні, яка є сусідкою ЄС і яка взяла на себе низку зобов’язань перед цією організацією, сьогодні зупинятися на досягнутому не можна. ЇЇ пріоритетними завданнями є удосконалення чинного законодавства, створення ефективних гарантій економічного розвитку та екологічного захисту. Уже сьогодні ми повинні прискіпливо вивчати досвід Європи, особливо тих країн, які нещодавно стали членами ЄС та змушені на практиці вирішувати ті проблеми, про які ми говоримо поки що гіпотетично.