ФОРМУВАННЯ ОСВІТНІХ РЕСУРСІВ (ТРУДОВИХ) В УМОВАХ РИНКОВИХ ВІДНОСИН УКРАЇНИ

Краткое содержание

У першому розділі – «Економічна сутність та природа освіти» – здійснено науковий аналіз поглядів на освіту; розкрито її економічну природу, функції і сутність; з’ясовано місце та роль освіти в системі суспільного виробництва; визначено економічну сутність системи формування освітніх ресурсів як природної монополії.

Освіта як соціально-економічне явище розкривається як: 1) певна сфера діяльності в системі розподілу суспільної праці; 2) процес передачі знань і пов’язаного з ним практичного досвіду, необхідних для професіоналізації членів суспільства; 3) результат процесу професіоналізації – професійні знання, зафіксовані у рівні кваліфікації; 4) організаційно-інституціональна система, що забезпечує функціонування й розвиток освіти.

Освіта як процес передачі знань і практичного досвіду являє собою освітню діяльність, головна мета якої полягає у формуванні й розвитку «людини гуманістичної» і «людини економічної».  У першому випадку метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості, розвиток її розумових і фізичних здібностей, виховання високоморальних, духовно багатих членів суспільства і громадян, які усвідомлюють своє суспільне призначення. У другому – підготовка конкурентоспроможного фахівця, затребуваного на ринку праці, розвиток у нього потреби в самозміні, зацікавленості у знаннях. При цьому ключовими завданнями мають виступати як ціннісні орієнтації, спрямовані на мотиви економічного (доходи, прибуток, рівень власного добробуту), так і гуманістичного характеру (людська особистість, духовні цінності, творча самореалізація тощо). Мета освіти зумовлює виконання нею основних функцій, через які виявляються її сутність, призначення й реалізація в суспільстві, – гуманістичної, економічної та соціальної.

Освіта є, з одного боку, сукупністю специфічних відносин у системі відносин суспільного виробництва, з іншого – сферою послуг зі своїми особливостями виробництва доданої вартості, і як така вона виконує певні економічні функції: відтворення трудових ресурсів, підготовка кваліфікованих кадрів для господарства та надання освітніх послуг. Важливою ознакою кваліфікації трудових ресурсів є здобута освіта працівників, яка дає працівникам знання й навички, створює свого роду “неречові», але довготривалі й такі, що беруть участь у багатьох циклах виробництва, фонди знань і досвіду. 

Соціально-економічна сутність освітньої послуги розкривається в поєднанні суспільного і приватного блага. Як суспільне благо освітня послуга характеризується спільним характером споживання, неможливістю виключення, неподільністю, породженням значного зовнішнього (екстернального) ефекту, який виявляється в тому, що особи, які не беруть участь у комерційній оборудці, отримують з неї для себе користь, не маючи при цьому жодних витрат. Як приватне благо освітня послуга виступає об’єктом купівлі-продажу, має споживну вартість і вартість, ринкову ціну, яка визначається попитом і пропозицією; характеризується наявністю можливості вибору споживачем форми й способів задоволення.

Визначальною ланкою в економічних відносинах у сфері освіти виступають відносини власності на засоби праці. Саме вони інтегрують і пронизують усю систему виробничих відносин освітнього комплексу. Найбільш специфічною рисою відносин власності у сфері освіти є висока питома вага привласнення інтелектуальної власності, основою якої виступають інтелект, знання, досвід тощо. У сучасну епоху інтелектуальна власність перетворюється на головний різновид власності, оскільки продуктивне використання у виробництві знань інтелектуального і практичного порядку часто стає вирішальним чинником економічного зростання.

Інтелектуальна власність як індивідуальне надбання викладача на наявні в нього наукові знання, педагогічні прийоми, методичні розробки визначають якість освітніх послуг і рівень їх впливу на формування духовних здібностей студентів і їхню кваліфікацію. З інтелектуальною власністю дуже тісно пов’язана категорія інтелектуального капіталу, складовою якого є людський капітал – знання, навички та інші природні та здобуті здібності людини, які впливають на зростання виробництва й доходу. Освітній фактор є основним у формуванні й розвитку людського капіталу. Власне, це дає підстави говорити не просто і не стільки про людський капітал, а про більш конкретну й осібну складову людського капіталу – освітній капітал. Освітній капітал визначається рівнем загально- і спеціальноосвітньої підготовки людини. З точки зору економіки – це сформовані у результаті інвестицій і накопичені людиною в процесі здобуття освіти знання певного рівня кваліфікації і професійної спрямованості, використання яких сприяє зростанню доходів, продуктивності праці та економічному прогресу.

Таким чином, економічна сутність освіти виявляється в єдності її функціональних, іманентних властивостей, які відрізняють і характеризують її як економічну категорію. Ці властивості пов’язані з категоріями «трудові ресурси», «освітні послуги», «освітній капітал».

На основі узагальнення вищезазначеного, в роботі запропоновано таке економічне визначення освіти: це відносини держави, навчальних закладів і населення з приводу виробництва і споживання освітніх послуг, результатом яких є відтворення кваліфікованих трудових ресурсів та нагромадження освітнього капіталу.

Як фактор, що впливає на економіку, освіта має певну економічну ефективність, яка може бути виражена в загальному вигляді через різницю величин повних витрат суспільства на освіту й приросту ВВП, отриманих за рахунок цих витрат. Механізм зв'язку освіти з економікою дуже складний. У ньому тісно переплітаються технічні, економічні, політичні, культурні та соціально-психологічні фактори. Спроби визначити ефективність освіти показують, що вона вносить досить значний внесок у розвиток і зростання економіки країни, але ці намагання показують і те, що моделі, які застосовувалися, мають багато похибок, оскільки методи подібних розрахунків були досить довільними. Ця обставина дає підстави робити висновок, що при вивченні економічної ролі освіти в масштабі всього господарства зусилля потрібно спрямовувати не на конструювання показників впливу освіти, підвищення кваліфікації кадрів, на виробництво національного доходу, а на дослідження умов поєднуваності між розвитком виробничого апарату, науково-технічним прогресом і підготовкою кваліфікованих кадрів. Видається, що саме такий підхід буде найбільшою мірою сприяти збільшенню ефективності всього комплексу суспільних витрат виробництва.

У дисертації зазначається, що система створення освітніх ресурсів має всі ознаки природної монополії.

Критеріями віднесення системи освітніх ресурсів до категорії суб’єктів природних монополій є:

-                     належність освіти до суспільно важливих сфер діяльності, зумовлена економічною та соціальною вигодою для всього суспільства, держави й окремої особи;

-                     значний ефект масштабу, завдяки чому уможливлюється оптимізація суспільних витрат;

-                     унікальність споживчих властивостей освітніх ресурсів;

-                     наявність установлених державою бар’єрів для здійснення освітньої діяльності через механізм ліцензування й акредитації та державного стандарту освіти;

-                     нееластичність попиту на освітні ресурси.

На основі вищенаведених міркувань автор пропонує таке визначення природної монополії системи формування освітніх ресурсів – стан освітнього сектора економіки, на якому панівне становище одного суб’єкта господарювання – держави – є економічно та суспільно доцільним з огляду на істотний ефект масштабу виробництва, оптимізацію суспільних витрат та соціальну значущість.

У другому розділі – «Фактори впливу на систему створення освітніх ресурсів у сучасних ринкових умовах» – здійснено науковий аналіз освітніх ресурсів у системі рушійних сил розвитку економіки; стану й  особливостей формування освітніх ресурсів України в сучасних ринкових умовах; розкрито соціально-економічні проблеми й суперечності формування освітніх ресурсів.

За роки незалежності в Україні створено систему багатоступеневої підготовки фахівців. Така система побудована на різних за складністю й рівнем одержуваної кваліфікації програмах. Вона стимулює академічну й професійну мобільність студентів на ринку освітніх послуг і праці, сприяє соціальній захищеності людей.

Закон України “Про вищу освіту» закріплює такі ступені вищої освіти: неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта; вища освіта. Незважаючи на певні недоліки, уведення багаторівневої вищої освіти є  прогресивним кроком у процесі реформування освітньої галузі, перш за все, у плані розширення охоплення населення вищою освітою (табл. 1).