ФІНАНСОВО-ПРАВОВЕ ЗОБОВ\'ЯЗАННЯ: ПРОБЛЕМИ ГЕНЕЗИ, ДЕТЕРМІНАЦІЇ ТА СУТНОСТІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, аналізується ступінь наукової розробки проблематики фінансово-правових зобов’язань, вказується на зв’язок роботи з науковими планами й темами, визначається мета і завдання дослідження, його об’єкт та предмет, характеризується методологічна основа та методи, що застосовуються, вказується теоретична значущість роботи, а також практична цінність досягнутих результатів, формулюються положення наукової новизни, які виносяться на публічний захист та відбивають особистий внесок дисертанта у розроблення проблеми, наводяться відомості про апробацію та публікацію здобутих наукових результатів.

У Розділі 1 «Ґенеза застосування категорії «зобов’язання» у фінансовому праві та фінансовому законодавстві» у гносеологічному розрізі аналізуються галузеві підходи застосування категорії «зобов’язання» в юридичній науці та законодавстві в цілому, у тому числі — у фінансовому. Як вихідна засада фінансово-правового регулювання досліджується публічний інтерес, ставиться наголос на необхідності дотримання прав людини і громадянина (пріоритет яких є ознакою демократичних держав), у тому числі — у площині фінансово-правового регулювання.

У підрозділі 1.1. «Галузеві підходи та ґенеза застосування категорії «зобов’язання» в юридичній науці та законодавстві» досліджуються теоретичні засади застосування категорії «зобов’язання» в різних галузях права, а також особливості та недоліки застосування поняття «зобов’язання» в різних галузях законодавства. Основна увага приділяється питанням фінансово-правового, цивільно-правового та господарсько-правового регулювання. Доводиться, що фінансові зобов’язання у чинному фінансовому законодавстві чітко поєднуються з обігом фінансових інструментів, з операціями, які здійснюються щодо таких фінансових інструментів і самі безпосередньо розуміються як фінансові інструменти.

Разом із тим доводиться, що легальні визначення поняття «зобов’язання», що відносяться до різних фінансово-правових інститутів (бюджетного, податкового, банківського тощо), містять ряд вад. По-перше, вони викладаються виключно з цілей правового регулювання певного нормативного акта, при цьому не співвідносячи нове визначення з тими, що існують у фінансовому праві, ігноруючи цілі систематизації різних проявів правової категорії (видів фінансового зобов’язання) в окремих інститутах фінансового права. По-друге, легальні визначення фінансового зобов’язання не співпадають по суті із змістом фінансово-правого зобов’язання як теоретичної категорії. У переважній більшості з видів зобов’язань підставою їх виникнення є договірні відносини, в які вступає певний суб’єкт. Водночас коли цей суб’єкт вступає у договірні відносини (цивільно-правові, господарсько-правові тощо), ці відносини не є фінансовими. Суб’єкти, що в них вступають (чи це підприємство, чи навіть розпорядник бюджетних коштів), будуть опиратися під час здійснення своїх повноважень на відповідний цивільно-правовий або господарсько-правовий інструментарій, на методологію, притаманну саме цим галузям. Перевага буде віддана диспозитивному методу правового регулювання та рівності сторін.

По-третє, легальні визначення зобов’язань у фінансовому праві є штучно звуженими. Вони є поверховим, однобічним розумінням фінансового зобов’язання як правової категорії, сутністю якої є правовідносини сторін, їх взаємні права та обов’язки. Застосовуючи спрощене розуміння цього явища та вочевидь сповідуючи стару репресивну фінансово-правову ідеологію, законодавець наповнює зазначену категорію розумінням, що відображає лише ту частину відносин, що стосується виконання обов’язку зобов’язаної сторони правовідносин (наприклад платника податку), поставивши знак рівності між зобов’язанням і обов’язком, а подекуди навіть між зобов’язанням і сумою коштів. Подаючи розуміння фінансового зобов’язання саме у такий спосіб, законодавець ніби умисно ігнорує існування явища, фактично вже впровадженого в законодавстві шляхом визначення взаємних прав та обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин.

Загальною ознакою фінансового зобов’язання, яка випливає з легальних визначень, є його грошовий характер. Предметом фінансового зобов’язання є грошові кошти, валютні цінності, в окремих випадках — цінні папери. Таким чином, поза відносинами зобов’язання існують фінансово-правові відносини, що мають своїм предметом відмінні від перерахованих об’єкти (наприклад інформацію). Заслуговує на окреме дослідження питання віднесення до фінансово-правових зобов’язань процесуальних фінансових відносин.

Аналіз численних монографічних та нормативно-правових джерел, досліджених у гносеологічному аспекті, дозволяє зробити висновок, що зобов’язання не є і не може бути прерогативою лише права цивільного або господарського. Воно є міжгалузевою конструкцією, притаманною для будь-яких майнових відносин, що опосередковують переміщення матеріальних благ. Водночас у різних галузях права зобов’язання мають свої особливості.

Все це створює сприятливе середовище для розробок нових концепцій та сприйняття нових поглядів. Зміни, які відбуваються в даний час у фінансовому праві, у тому числі в податковому, пов’язані з широким використанням категорій, техніко-юридичних прийомів і способів, які свого часу були розроблені цивілістичною наукою. Даний процес вважають закономірним, він свідчить про відмову від адміністративно-господарських методів правового регулювання, й про перехід до побудови іншої правової моделі відносин між державою і приватними особами, спрямованої на захист прав і інтересів приватних суб’єктів. Відтак, у фінансових відносинах дедалі більшої актуальності набуває правова конструкція зобов’язання.

Підрозділ 1.2. «Публічний інтерес як вихідна засада фінансово-правового регулювання» присвячений розкриттю ролі публічного інтересу для стабільного функціонування публічних фінансів, для якісного забезпечення, у тому числі й нормативно-правовими засобами, публічної фінансової діяльності. Теоретичний аналіз та узагальнення практичного досвіду, у тому числі отриманого в результаті аналізу шляхів виходу зі світової фінансової кризи, дозволяють зазначити, що проблема правового регулювання відносин із мобілізації, розподілу, перерозподілу, використання і контролю за фінансовими коштами належить до однієї з найактуальніших проблем сучасності. Вирішення цієї проблеми лежить у декількох площинах — економічного, суспільного, нормативного характеру. I однією з вихідних засад, що дозволяє підійти до її вирішення, є визначення публічного інтересу, який лежить в основі публічної фінансової діяльності. При цьому доводиться, що ознака «публічності» є застосовною до різних галузей права.

Підкреслюється, що проблеми дотримання балансу приватних та публічних інтересів виникають у різних сферах правового регулювання суспільних відносин. Адже порушення такого балансу може призвести не лише до застою в економіці, а й до руйнівних соціальних процесів у суспільстві в цілому. I проблема захисту публічних та приватних інтересів та встановлення балансу між ними, незалежно від сфери правового регулювання, є актуальною для будь-якого демократичного суспільства. На дотримання такого балансу орієнтується і судова практика Європейського суду з прав людини, окремі приклади з якої наводяться в дослідженні. Тим більше, що зміст категорії «публічний інтерес» розкривається, зазвичай, через закріплені обмеження конституційних прав приватних осіб (людини і громадянина, як це проголошується Конституцією України).

В якості прикладу реалізації державою публічного інтересу наводиться організація азартного ринку в країнах Європи та Україні (зокрема, шляхом введення державної монополії для захисту суспільства від негативного впливу азартної гри та одержання додаткових доходів від зазначеного виду діяльності з використанням їх на соціально значимі цілі).

Держава, здійснюючи свій вплив через фінансові механізми, використовує гроші як фактор координації кожного індивідуального чи корпоративного інтересу, тобто інтересу приватного, із загальнонаціональною ситуацією, а відтак — і інтересу публічного суспільного. При цьому принцип соціального партнерства та соціально орієнтованої економіки жодною мірою не позбавляє державу її керуючої ролі в процесі розробки й реалізації політики, спрямованої на підтримку стабільності й забезпечення розвитку національної економіки.

Говорячи про публічний інтерес у фінансовому праві, доцільно виходити з його загальнонаукових класифікаційних ознак, серед яких  доцільно виділити сферу дій інтересу (матеріальні, політичні, духовні), спрямованість дії інтересу (зовнішні, внутрішні), рівень дії інтересу (державний, місцевий — територіальний, муніципальний) тощо. Кожний з цих чинників знаходить реалізацію у втіленні публічного інтересу в площині публічної фінансової діяльності — як на стадії мобілізації, так і на стадіях розподілу, перерозподілу та використання публічних фондів коштів. Не оминає публічний інтерес і діяльність, пов’язану зі здійсненням фінансового контролю, аудиту (у першу чергу, державного), нагляду, фінансового моніторингу тощо.

Звертається увага на те, що ототожнення публічного та державного інтересу є невірним. Разом із тим із публічним інтересом у фінансовому праві логічно перетинається (хоча й не ототожнюється) економічний інтерес. В процесі розгляду аналізуються питання щодо надання публічних послуг, у тому числі їх фінансово-правова складова.

Встановлюючи баланс приватних і публічних інтересів у фінансовому праві, слід виходити із наступних вимог. Положення, що встановлюються у фінансовому законодавстві, та які пов’язані з певними обмеженнями закріплених Конституцією України прав та законних інтересів, мають бути адекватними, пропорційними, необхідними та співвідносними цілям обмежень, що визнаються тією самою Конституцією. Такі обмеження мають відповідати вимогам справедливості і не можуть мати зворотної сили. Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що наявність публічного інтересу у фінансових відносинах має розглядатися як одна з вихідних засад запровадження категорії «фінансово-правове зобов’язання».

У підрозділі 1.3. «Теоретико-прикладні аспекти застосування категорії «зобов’язання» у фінансовому праві» наголошується на тому, що стрімкий розвиток соціальних відносин в Україні, як і у цілому світі, впродовж декількох останніх десятиріч спричиняє зміни правової матерії, досі невідомі правовій науці або вже забуті нею. Зокрема, звертається увага на зростаючу популярність запозичення до фінансово-правової науки категорій інших наук, у тому числі — цивільно-правової. Підкреслюється, що ідея запозичення цивільно-правових категорій фінансовим правом з наповненням відповідних категорій новим змістом досить популярна в науковому середовищі. 

Наявне розуміння принципів поділу права на приватне і публічне дає  підстави зробити висновок про можливість використання правової категорії «зобов’язання» як у праві цивільному, так і у праві фінансовому. Адже сам по собі імперативний метод правового регулювання фінансово-правових відносин не лише не виключає варіативності поведінки зобов’язаного суб’єкта, а й прямо передбачає взаємність прав і обов’язків суб’єктів фінансових відносин. I нерівність сторін у фінансових відносинах та відсутність (як правило) оперативної самостійності у цих сторін жодною мірою не свідчить на користь відсутності такої взаємності.

Важливість виділення правової категорії зобов’язання в окремий правовий інститут в рамках фінансового права викликана необхідністю приведення у відповідність до нових економічних, фінансових відносин окремих положень фінансово-правової доктрини, які не відповідають потребам часу. Причому осмислення і належна наукова розробка категорії фінансово-правового зобов’язання необхідні як для правозастосовної практики, так і для удосконалення законодавства. Тим більше, що в юридичній науці в цілому давно звертають увагу на те, що проблема юридичних засобів, їх своєчасного та якісного удосконалення у правотворчому та правореалізаційному процесах стає все більш актуальною, науково та практично значимою. Адже саме право як багатогранне явище оцінюється і як засіб (інструмент) для вирішення практично значимих завдань суспільства, задовольняючи інтереси людей.

У цьому сенсі світова фінансова криза, яка розпочалася у 2008 р., стала свідченням необхідності якісних змін у фінансовому праві. Запровадження нового порядку фінансового регулювання, заснованого на рішеннях країн Великої Двадцятки (G20), засвідчення того факту, що держави не виконали належним чином своїх обов’язків перед громадянським суспільством, не забезпечивши стабільності та надійності національних фінансових та банківських систем, не використавши у ряді випадків належною мірою заходів фінансового контролю й регулювання — ці та інші позиції свідчать на користь таких змін не лише у законодавчих, а й, у першу чергу, у теоретичних підходах до розуміння сутності фінансового права як публічної галузі права зі своїми завданнями й функціями, предметом, методами, системою в цілому.

У зв’язку з цим важливим є відмітити необхідність зваженого і розумного підходу до аналізу нових для фінансового права інститутів саме на базі існуючих наукових розробок, лише через призму використання яких їм можна буде дати належну кваліфікацію, оцінку і виробити теоретичні основи. Саме тому в процесі роботи з такою тонкою правовою матерією украй небажані і навіть шкідливі окремі спроби «нового погляду» на фінансове право, в основі яких лежить поверховий і необґрунтовано радикальний підхід, спрямований на штучне і абсолютно невиправдане розширення предмету фінансово-правового регулювання на приватні інституції, пов’язані з рухом фінансових коштів. Адже науковий популізм не менше, а може, й більше, шкідливий, ніж популізм у будь-якій іншій сфері.

У Розділі 2 «Детермінація фінансово-правового зобов’язання у фінансовому праві» досліджено детермінаційні процеси у визначенні предмету фінансово-правового регулювання та проаналізовано теоретико-правові підходи до запровадження категорії «фінансово-правове зобов’язання», у тому числі розглянуто теоретичні аспекти розробки даної категорії як доктринальної дефініції фінансового права.

У підрозділі 2.1. «Категорія «Фінансово-правове зобов’язання»: теоретико-правові підходи до запровадження» підкреслюється, що різноманіття сучасних економічних відносин (а фінансові є невід’ємною їх складовою) передбачає використання різних методів їх регулювання, у тому числі — правових. Адже метод правового регулювання обрано юридичною наукою як один з основних критеріїв розмежування приватного і публічного права. Якщо звертатися до тих відносин, які, на нашу думку, охоплюються фінансово-правовим зобов’язанням, то слід зазначити, що їх коло є значно ширшим, аніж відносини лише бюджетні чи податкові (тобто ті відносини, в яких нині у рамках фінансового права існують визначення зобов’язань — бюджетного та податкового відповідно).

У цьому сенсі доцільно звернути увагу на проблему, яка ускладнює формулювання категорії «фінансове зобов’язання», а саме на термінологічну невизначеність у фінансовому правовому масиві. На цю проблему, як у фінансовому, так і безпосередньо у бюджетному чи податковому праві, неодноразово звертали увагу у фаховій літературі. У ході дослідження аналізуються проблеми законодавчого закріплення та пропонуються їх розв’язання.

Робиться висновок про існування об’єктивних передумов для розробки правової категорії «фінансово-правове зобов’язання» в рамках науки фінансового права. Підкреслюється, що фінансово-правове зобов’язання об’єктивно існує в межах розрізнених і часто певною мірою спірних з позицій об’єднуючого правового регулювання правових інститутів фінансового права. Тому дана категорія має всі підстави стати крізною категорією фінансового права, категорією, яка нарівні з такими поняттями, як фінансово-правове відношення, фінансово-правова норма, фінансова діяльність держави, стане цементуючою, системоутоворюючою категорією для об’єднання частин фінансового права, які сьогодні не завжди сприймаються спільно.

Аналіз природи фінансово-правового зобов’язання і його прояв, щонайменше, у бюджетному й податковому праві, дозволяє зробити узагальнюючий висновок про те, що фінансово-правове зобов’язання — це публічне правовідношення між державою і територіальною громадою (безпосередньо або в особі уповноважених органів чи посадових осіб), з однієї сторони, та юридичними й фізичними особами (колективними та індивідуальними суб’єктами), з іншої сторони, яке виникає, змінюється і припиняється в процесі мобілізації, розподілу, перерозподілу та використання фінансових інструментів (що являють зміст публічних фондів коштів) і зв’язаних з ними об’єктів (банківської таємниці, конфіденційної інформації тощо), і полягає у взаємозв’язку та взаємообумовленості прав і обов’язків кожної зі сторін й забезпечується засобами юридичної відповідальності.

У підрозділі 2.2. «Деякі теоретичні питання у визначенні предмету фінансово-правового регулювання» у процесі аналізу фінансового правовідношення та фінансово-правового зобов’язання як його виду звертається увага на теоретичні проблеми у визначенні предмету фінансово-правового регулювання. Розглядаються дискусії вчених щодо визначення кола суспільних відносин, які мають врегульовуватися фінансовим правом. Критичному аналізу піддаються різні теорії щодо визначення предмету фінансового права. Підкреслюється, що фінансове право, напевне, найбільше серед усіх інших галузей права піддається впливу державної політики, адже саме публічні фінанси є найбільш ефективним інструментом, що використовується державою для управління процесами у суспільстві.

Доводиться, що фінансово-правовий масив характеризує динамічність, яка не є недоліком фінансово-правового регулювання в окремо взятій країні, як про це досить часто зазначається в науці фінансового права, а особливістю, невід’ємною ознакою саме фінансово-правового регулювання, фінансового права як такого. I з цим пов’язане існування на рівні теорії фінансового права цілого ряду понять та категорій, зміст яких не повною мірою відповідає змісту правового регулювання суспільних відносин.

В якості прикладу предметного регулювання фінансово-правовими засобами наводяться правовідносини банківської таємниці. Доводиться, що правовідносини банківської таємниці — це врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, що складаються в процесі зберігання, використання та розкриття відомостей, що відносяться законодавством до банківської таємниці. Це правовідносини з чітко визначеним суб’єктивним складом. При цьому суб’єктами правовідносин банківської таємниці є суб’єкти фінансового права. Вони виникають виключно як правові відносини і в іншій якості існувати не можуть, тому являють собою особливий вид суспільних відносин. Специфічний характер обов’язку банку щодо утримання від вчинення дій по розголошенню інформації зумовлює переважно пасивний характер правовідносин.

Відносини банківської таємниці мають фінансово-правову природу з огляду на такі їх особливості: суб’єктами зазначених відносин є суб’єкти фінансово-правових відносин; відносини банківської таємниці врегульовані нормами фінансового законодавства; вони є невід’ємною складовою фінансово-правових відносин у сфері грошового обігу, банківського регулювання; відносини банківської таємниці підпадають під вплив імперативного фінансово-правового методу. Незважаючи на те, що предметом зазначених відносин є інформація,  вони нерозривно пов’язані з іншими правовідносинами у сфері фінансів, являють собою складову єдиного масиву фінансово-правових відносин, що підпадає під єдиний фінансово-правовий метод регулювання.

До фінансово-правових відносин належать також відносини, врегульовані законодавством про запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, відносини банківського рахунку, відносини у сфері банківського регулювання та нагляду, грошового обігу, а також інші навколофінансові відносини, без яких фінанси як такі не просто не мають закінченого вигляду, а й не можуть існувати на сучасному етапі. Утворюючи єдине ціле з класичними грошовими фінансовими відносинами, навколофінансові відносини доповнюють їх, створюючи необхідні передумови для досягнення цілей правового регулювання у фінансовій сфері. Без існування зазначених відносин саме у фінансово-правовій площині фінансово-правове регулювання було б не повним. А врегулювання зазначених відносин у межах інших галузей права розривало би єдність правового регулювання, породжувало б ситуацію, за якої одні й ті самі за своєю суттю суспільні відносини були б урегульовані різними правовими методами.

Підкреслюється, що поза увагою законодавця залишилися інші (крім банків) фінансово-кредитні установи, які у випадках та в межах, передбачених законодавством, здійснюють діяльність, аналогічну банківській. Зокрема, законодавство України для ломбардів та лотерейних організацій не містить будь-якої вказівки на їх обов’язок щодо збереження інформації, яка стала їм відомою внаслідок проведення ними своєї професійної діяльності. Зазначені прогалини законодавства необхідно усунути, поширивши правовий режим банківської таємниці на відповідні правовідносини з приводу діяльності інших, крім банків, фінансово-кредитних установ.

У підрозділі 2.3. «Теоретико-методологічні підходи щодо доцільності розробки поняття «фінансово-правове зобов’язання» як доктринальної дефініції» наголошується на тому, що при проведенні наукового дослідження будь-якого предмета або явища доцільним є звернення до підстав, мети й засобів професійної діяльності, яка пов’язана із таким предметом (явищем). Такий зв’язок дозволяє розбудовувати певні пояснювальні моделі, здійснювати теоретичні концептуалізації, внаслідок яких і формується, в кінцевому рахунку, власне нове юридичне поняття. Використання такого шляху формування юридичних понять випливає з історичного досвіду юриспруденції і є характерним, переважно, для традицій юридичного позитивізму. Адже становлення юридичних понять нерозривно пов’язано із формуванням правового інструментарію, побудовою юридичних конструкцій.

Разом із тим аналіз доводить, що вітчизняне законодавство характеризується часто не лише безсистемністю, низькою якістю нормопроектування, а й невиправдано зростаючою кількістю легального понятійного апарату, що призводить до дисбалансу дефініцій законодавства й регулятивних приписів, збільшення їх кількості в актах судової влади. Наведені в роботі приклади використання поняття «фінансове зобов’язання», «бюджетне зобов’язання», «бюджетне фінансове зобов’язання», «податкове зобов’язання», тощо, у фінансовому законодавстві є типовим прикладом даного твердження.

Відтак, наукове забезпечення має йти у нерозривному зв’язку з процесами удосконалення законотворчого процесу. I цей висновок стосується будь-якої галузі законодавства, адже лише якісне законодавство кожної галузі може у нерозривній єдності забезпечити якісну правову систему держави, виступаючи її невід’ємною складовою. Недаремно про посилення ролі науки говорять усі останні роки. Щодо наукового забезпечення законотворчого процесу, то одним з найважливіших його завдань вважають посилення методологічної основи.

Завдання якісного розроблення доктринальних дефініцій стоїть і перед фінансово-правовою наукою. Адже це галузь, яка не просто стрімко розвивається, а й постійно перебуває під істотним впливом глобалізаційних процесів й економічно-соціальних викликів. Водночас для фінансового права непоодинокими є випадки, коли між доктринальними й легальними дефініціями стоїть бар’єр, який досить важко подолати, особливо у процесі правореалізації.

При цьому слід враховувати, що вітчизняне законодавство тяжіє до континентальної правової системи, яка не передбачає значної кількості дефініцій. Навпаки, європейські юристи дотримуються правила включення найменшого числа визначень до закону, вважають, що дефініції бажано викладати у словниках, у тому числі — в юридичних словниках, якщо йдеться про юридичні терміни. Однак для викладення такого терміна у словнику він має бути розробленим на належному теоретичному рівні. Найкращий випадок — коли такий термін отримає статус доктринальної дефініції. Саме така мета і має стояти перед терміном «фінансово-правове зобов’язання». Підкреслюється, що розробка зазначеної дефініції на доктринальному рівні має йти шляхом наділення її характеристиками юридичної конструкції, з метою чого аналізуються характеристики юридичних конструкцій.