СПІВВІДНОШЕННЯ ПУБЛІЧНОГО ТА ПРИВАТНОГО ІНТЕРЕСІВ У АСПЕКТІ ПРИМУСОВОГО ВІДЧУЖЕННЯ ОБ’ЄКТІВ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ, ЗУМОВЛЕНОГО СУСПІЛЬНОЮ НЕОБХІДНІСТЮ (КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ)

Краткое содержание

1)    Основний зміст РОБОТИ

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлюється рівень її наукової розробки та зв’язок із науковими планами і темами; визначається мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічна й емпірична основи; розкривається наукова новизна та формулюються основні теоретичні висновки, що виносяться на захист; надаються відомості про теоретичне і практичне значення одержаних результатів, їх апробацію та публікації за темою дисертації.

Розділ 1 «Теоретико-правові аспекти примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю» складається з п’яти підрозділів і присвячений загальнотеоретичним питанням примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, з погляду конституційного права. У ньому аналізується стан наукової розробки проблематики щодо розвитку інституту такого відчуження в системі конституційного ладу.

У підрозділі 1.1 «Право приватної власності в системі конституційного ладу» розглядаються конституційно-правові аспекти права приватної власності як елементу системи конституційного ладу та конституційної цінності втілення й органічного поєднання суспільних і приватних інтересів. Це дає можливості для дослідження конституційної природи правових інститутів, пов’язаних із правом приватної власності, зокрема примусового відчуження об’єктів такого права в суспільних інтересах.

Звертається увага на те, що конституційні аспекти права власності малодосліджені вітчизняною наукою, а питання співвідношення права власності та конституційного ладу в теорії конституційного права не висвітлені.

У результаті теоретичного узагальнення різних наукових точок зору формулюється авторське визначення поняття «конституційний лад», визначається місце права власності в його системі. Аналізуються наукові підходи та правові ідеї щодо співвідношення категорій: власність – свобода – громадянське суспільство.

Досліджується місце права приватної власності в системі прав і свобод людини та громадянина. Доводиться, що воно належить до основних соціальних прав. Визначається конституційна цінність права приватної власності, що полягає в його значущості як самостійної складової зазначеної системи, забезпечувальній функції щодо реалізації інших прав і свобод людини та громадянина, а також функціональному зв’язку з основами соціально-економічного устрою в системі конституційного ладу. Аналізується зв’язок права приватної власності з загальносуспільними інтересами.

У цьому аспекті досліджуються зміст принципу «власність зобов’язує» та його структуроутворюючий характер щодо визначення конституційного формату правового регулювання суспільних відносин власності в загальносуспільних інтересах. У системному зв’язку з конституційними положеннями щодо примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, цей принцип слід тлумачити як обов’язок приватного власника щодо участі своїм майном у загальносуспільних справах, коли така участь є необхідною.

На основі аналізу ґенези філософської та наукової думки про суть і суспільне значення власності в розвитку різних теорій, а саме: природно-правових (включають концепції: заволодіння, праці, легального санкціонування природного стану, невід’ємного елементу суспільного договору, умови існування свободної особистості) та законодавчих (концепції: «тріади прав власності», ліберальні, неоліберально-економічні, соціалістичні, взаємозв’язку власності та влади, соціальної функції власності), визначено характерні ознаки власності, що можуть слугувати критеріями для пізнання її як правового явища та визначення її соціальної функції. Обґрунтовується, що моделі сучасної соціальної держави відповідає концепція соціальної спрямованості власності, з якою кореспондується правова конструкція конституційного права приватної власності.

Визначається зміст і значення конституційного принципу «непорушність права приватної власності» з погляду забезпечення стабільності суспільних відносин власності та пов’язаного з ними конституційного правопорядку. Цьому принципу властиві ознаки універсальності, загально соціальної значущості, вищої імперативності, що зумовлює його самостійний регулятивний вплив на суспільні відносини власності та системоутворююче значення як базової правової категорії системи їх правового регулювання. У структурі правовідносин примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, цей принцип з боку держави забезпечується її конституційним негативним обов’язком щодо непорушення права приватної власності, а також позитивним обов’язком забезпечити гарантії цього права як конституційної цінності.

У підрозділі 1.2 «Конституційно-правовий зміст примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю» доводиться, що обмеження права приватної власності узгоджуються з концепцією соціально спрямованої власності, властивої сучасній демократичній державі, що ґрунтується на принципах: пріоритету прав і свобод людини та громадянина; соціальної та правової держави; соціально орієнтованої ринкової економіки; поєднання індивідуальних інтересів приватного власника із суспільними потребами і колективними правами.

Досліджуються історичні аспекти розвитку інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, що свідчать про його конституційну природу. Так, формування цього правового інституту пов’язують із розвитком конституційних процесів, зокрема прийняттям французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. До цього часу слід вести мову лише про акти верховної влади щодо примусового вилучення приватного майна, що слід оцінювати з точки зору розвитку відносин власності у певний історичний період.

З’ясовано, що у конституційно організованому суспільстві механізми примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, як правило, включаються в систему державного регулювання відносин власності. Характер, зміст та обсяги застосування таких заходів зумовлюються суспільно-економічним устроєм і конкретними історичними умовами, що склалися в окремій державі. У сучасних умовах застосування таких механізмів здебільшого пов’язано з суспільною необхідністю щодо: а) посилення державного регулювання економічними процесами у кризові періоди; б) встановлення контролю держави над об’єктами загальносуспільного чи стратегічного значення, якщо їхнє перебування у приватній власності загрожує національній безпеці або є перешкодою чи створює необґрунтовані обмеження реалізації прав і свобод людини, що набуває характеру істотних чи масових порушень; с) запобігання або ліквідації негативних наслідків, пов’язаних із обставинами надзвичайного характеру.

Теоретично узагальнюються наукові підходи щодо обмеження права приватної власності в суспільних інтересах, при цьому акцентується увага на конституційно-правових аспектах питання. Вони розкриваються через проблеми: забезпечення публічних інтересів за рахунок обмеження свободи приватного власника; взаємної відповідальності держави перед суспільством і власником, а також власника перед суспільством (в особі держави) у разі, коли інтереси останнього домінують над інтересом такого приватного власника і потребують його участі в їх забезпеченні; пропорційності такого обмеження щодо суспільних потреб і, відповідно, забезпечення балансу приватних і публічних інтересів. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності, зумовлене суспільною необхідністю, визначено крайньою формою конституційного обмеження цього права, що полягає в його припиненні. Таке обмеження передбачено лише щодо даного конституційного права.

З огляду на конституційну природу інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, робиться висновок, що цей інститут можна кваліфікувати як міжгалузевий, який поєднує публічно-правові та приватноправові елементи правового регулювання.

У підрозділі 1.3 «Конституційно-правова характеристика правовідносин примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах» розглядаються особливості зазначених правовідносин, зокрема з точки зору їх структури, співвідношення публічних і приватних елементів, фактичної основи (юридичного складу), аналізу категорії «примус» як їх кваліфікаційної ознаки.

Особливістю цих правовідносин визначено специфічність підстав для їх існування у вигляді юридичних складів як пов’язаних систем юридичних фактів, які класифіковано на: а) події – обставини, з якими закон пов’язує суспільну необхідність (виступають обов’язковим елементом юридичного складу цих правовідносин; б) рішення компетентних органів влади індивідуального характеру (зокрема, рішення суду) та інших уповноважених суб’єктів (акти експертної оцінки об’єкта, державної реєстрації); в) юридичні дії, юридичні наслідки яких відповідають волевиявленню особи та характеру її дій (нотаріальне посвідчення договору викупу); г) фактичні дії, юридичні наслідки яких не відповідають волі та характеру дій особи (відмова від надання згоди на викуп майна). Конституційно-правові наслідки примусового відчуження приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, виникають за умови завершеності повного юридичного складу, який набуває ознак правоутворюючого (характерно для публічно-правових відносин). Правове моделювання юридичного складу правовідношення дає можливість досягти як конкретного очікуваного правового наслідку, так і правового балансу інтересів його суб’єктів через установлення їхніх прав і обов’язків у проекції руху (розвитку) такого правовідношення.

Аналізується структура цих правовідносин, що є специфічною, зокрема, за суб’єктним складом: фізична особа – держава – суспільство. Надається правова оцінка критерію «примус» як основного юридико-кваліфікаційного елемента в структурі цих правовідносин, що набуває правової фіксації у формі прийняття відповідного рішення компетентним органом державної влади щодо примусового відчуження майна приватного власника в суспільних інтересах.

На основі узагальнення наукових підходів щодо класифікації способів припинення і набуття права власності аналізуються особливості припинення права приватної власності та набуття права власності державою в механізмах такого примусового відчуження. Встановлено, що у цивілістичній науці їх віднесено до спеціальних способів припинення/набуття права власності за відсутності чіткої кваліфікаційної ознаки (критерію) таких. Акцентується увага на публічно-правових елементах цих правовідносин і вказується на їхнє значення для кваліфікації цих правовідносин як публічно-правових.

Підрозділ 1.4 «Види примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю» присвячений питанням юридичної кваліфікації та визначенню способів (видів) примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю. До таких відносяться: експропріація, націоналізація, реквізиція та примусовий викуп, що здійснюються на підставі рішення компетентних органів відповідно до закону.

Термін «експропріація» розглядається як узагальнюючий стосовно визначення способів примусового відчуження об’єктів права приватної власності, що реалізуються державою в загальносуспільних інтересах для забезпечення суспільних потреб. Націоналізація визначається способом примусового відчуження у власність держави об’єктів права приватної власності, що мають загальне соціально-економічне значення, який застосовується за виняткових обставин з метою досягнення певного соціально-економічного ефекту в загальносуспільних інтересах на підставі закону та компенсаційній основі. В узагальненому вигляді окреслюються мета і завдання, з якими може бути пов’язана націоналізація в сучасних умовах.

Докладно аналізується реквізиція як спосіб примусового відчуження об’єктів права приватної власності, що застосовується у разі надзвичайних подій; особливості її визначення в міжнародному праві та національній традиції правового регулювання цього інституту (зокрема в контексті радянської практики правового регулювання актами адміністративного права).

Викуп об’єктів права приватної власності, що здійснюється для суспільних потреб на підставі рішення компетентних органів відповідно до закону та забезпечується відповідними засобами державного примусу, є видом примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю.

Встановлено, що заходи примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, потрібно відрізняти від подібних правових механізмів примусового відчуження приватного майна, відмінних за правовою суттю, як-то: стягнення загальнообов’язкового характеру (податки і збори); примусове вилучення майна приватного власника, що має індивідуальний характер та юридичну природу санкцій або інших форм забезпечення правопорядку (наприклад, конфіскація, штрафи, звернення стягнення на майно боржника тощо). У порівняльному аспекті розглядаються також правові дефініції «деприватизація» та «реприватизація».

У підрозділі 1.5 «Парадигма конституційного регулювання примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах» для розв’язання теоретико-практичних проблем правового регулювання примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, використовується парадигмальний підхід щодо наукового обґрунтування концепції конституційного регулювання зазначених суспільних відносин. Його суть – визначення конституційних засад і принципів такого відчуження, що в системному взаємозв’язку визначають конституційний формат правового регулювання відповідних суспільних відносин.

Досліджується зміст категорії «суспільна необхідність» у контексті ч. 5 ст. 41 Конституції України, її значення як конституційної засади щодо визначення конституційних меж допустимості примусового позбавлення приватного власника законних прав. Піддано критичному аналізу зазначення «з мотивів» у юридичній конструкції цієї засади. З’ясовується, що суспільна необхідність може бути зумовлена нагальними потребами як загального характеру – щодо забезпечення життєдіяльності суспільства, так і надзвичайного – у разі крайньої необхідності. Такі випадки вимагають чіткої диференціації механізмів правового регулювання. Аналізується поняття «інтерес» та його дефініції в аспекті визначення «загальних суспільних інтересів», якими обґрунтовується суспільна необхідність втручання в конституційне право приватної власності.

Принцип винятковості визначено загальним для правового обґрунтування запровадження обмежень стосовно прав і свобод людини. Водночас обмеження права приватної власності, що полягає у формі державного примусу щодо зміни правового статусу приватного власника, набуває самостійної юридичної кваліфікації цього принципу. Його зміст розкривається також в оцінці виняткових властивостей об’єкта відчуження, що також забезпечує дотримання принципу недискримінації (ст. 24 Конституції України) та, відповідно – неупереджене ставлення до приватного власника у разі прийняття рішення про примусове відчуження майна.

Конституційний формат принципу законності щодо цього правового інституту включає вимоги обов’язковості його законодавчого оформлення: визначення загальних цілей, мети забезпечення загальносуспільних потреб, чіткої юридизації підстав для прийняття рішення, визначення заходів примусового відчуження, порядку їх проведення й окремих процедур, гарантій забезпечення прав приватного власника в процесі відчуження та відповідальності владних суб’єктів за порушення таких прав і закону. Водночас він розкривається в системі таких його складових: доступність, точність, правова певність (передбачуваність), обов’язковість закону.

Визначається зміст принципу пропорційності як елементу конституційної моделі примусового відчуження об’єктів права приватної власності.

Аргументується, що інститут примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, є конституційно-правовий і входить до системи конституційного ладу. Водночас у системі права він набуває ознак міжгалузевого, що поєднує публічно-правові та приватноправові елементи правового регулювання, оптимальне поєднання яких забезпечує узгодження приватних інтересів із інтересами публічними.

У Розділі 2 «Міжнародні стандарти і зарубіжний досвід примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах», який складається з чотирьох підрозділів, аналізуються міжнародні аспекти та досвід європейських держав щодо застосування та конституційно-правового регулювання примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах.

У підрозділі 2.1 «Питання примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, в актах міжнародного права» висвітлюється процес становлення сучасного інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах у контексті розвитку міжнародного права у другій половині ХХ ст. Провідне значення для розвитку цього інституту мало визнання на міжнародному рівні суверенного та невід’ємного права держав розпоряджатися природними багатствами і ресурсами на своїй території та вільно їх експлуатувати. Правову основу цьому склали закріплені в актах міжнародного права (зокрема, документах Організації Об’єднаних Націй) і взаємопов’язані між собою принципи: суверенної рівності держав, поваги до державного суверенітету, самовизначення народів і націй, невтручання у внутрішні справи держави.

Міжнародно-правові основи розвитку інституту примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах ґрунтуються на загальному визнанні того, що кожна держава як владний суверен на своїй території має виключне та невід’ємне право на визначення характеру і змісту права власності, встановлення порядку його набуття, переходу або втрати, у тому числі шляхом примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах, визначення особливостей проведення таких заходів щодо конкретних об’єктів, форм і розміру компенсації. Право держави щодо примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах є проявом її суверенітету.

На підставі аналізу міжнародних двосторонніх інвестиційних договорів України з іноземними державами у частині регламентації відносин щодо примусового відчуження іноземних інвестицій (як об’єктів права приватної власності), зумовленого суспільною необхідністю (у формах експропріації, націоналізації), встановлено, що вони укладені відповідно до міжнародних традицій і практики. Проведення державою-реципієнтом таких заходів стосовно іноземних інвестицій допускається за умов: 1) лише як виняток із загального принципу щодо неприйнятності примусового відчуження іноземних інвестицій; 2) виключно у суспільних інтересах; 3) на недискримінаційній основі; 4) на підставах і відповідно до закону; 5) надання негайної, адекватної й ефективної компенсації; 6) забезпечення гарантій захисту прав інвестора судом або іншим компетентним і незалежним органом.

У міжнародному праві розрізняють воєнну реквізицію та реквізицію у мирний час. Згідно з міжнародними конвенціями про закони та звичаї війни до заходів із реквізиції може вдатися будь-яка воююча сторона, додержуючись основних принципів: обґрунтованості таких дій крайньою необхідністю, врахування потреб цивільного населення, компенсаційності. Водночас міжнародними правовими актами встановлено загальне правило щодо заборони реквізиції у мирний час, із застереженням стосовно окремих винятків. Для правового регулювання таких випадків міжнародними інвестиційними договорами вироблено єдиний підхід, який полягає в установленні зобов’язань держави, на території якої склалися такі виняткові обставини і внаслідок яких завдано шкоди інвестиційним активам іноземного суб’єкта господарювання, забезпечити йому відповідний правовий режим (національний або найбільшого сприяння) у питаннях компенсації, що відповідає загальним принципам міжнародного права у забезпеченні юридичної рівності та недискримінації.

У підрозділі 2.2 «Практика Європейського суду з прав людини стосовно примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах» досліджуються позиції Європейського суду з прав людини щодо захисту права власності стосовно примусового відчуження об’єктів права приватної власності в інтересах суспільства. Вони ґрунтуються на засадах винятковості: вихідним принципом є непорушність права власності, що включений до міжнародної системи гарантій прав і свобод людини та має забезпечуватися державою; примусове відчуження державою об’єктів права приватної власності допускається як виняток в інтересах суспільства, відповідно до принципів міжнародного права та лише на підставі закону.

За наслідками проведеного аналізу рішень у справах, що стосуються аспектів втручання держави у право приватної власності в суспільних інтересах, з’ясовано, що Суд виходить з того, що встановлені ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії захисту права власності особи передбачають обов’язок держави поважати право приватної власності, що складається з її негативних і позитивних зобов’язань. Загальні гарантії від необґрунтованого обмеження права приватної власності з боку держави опосередковують її негативний обов’язок щодо невтручання. Водночас позитивні зобов’язання держави полягають у забезпеченні нею захисту цього права, що вимагає від неї здійснення заходів у формі певних позитивних дій у випадках, коли між заходами, яких власник може на законних підставах очікувати від влади, та ефективним здійсненням його права існує прямий зв’язок. Відповідно у визначенні конвенційного стандарту допустимості примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах Суд апелює до позитивних обов’язків держави щодо захисту права приватної власності шляхом забезпечення принципів: винятковості; відповідності цілям демократичного суспільства; законності; недискримінації; пропорційності; судового захисту.

Принцип законності для цих цілей у сенсі Конвенції означає, що закон як підстава для такого втручання повинен відповідати законній меті згідно з цілями Конвенції щодо забезпечення справедливого балансу між необхідністю захисту права приватної власності і суспільними інтересами, принципу верховенства права, вимогам доступності та якості закону, зокрема щодо чіткості формулювання його положень і достатнього рівня передбачуваності. Стандарт пропорційності полягає у забезпеченні рівноваги між інтересами суспільства та інтересами індивіда і полягає у розмірності втручання держави у право власності приватної особи з інтересами суспільства, що підлягають задоволенню, адекватності компенсації та механізмів захисту права власності, що обмежується. Аналізуються позиції Суду щодо тлумачення в контексті Конвенції понять «право власності», «майно», «законний», «суспільні інтереси»; підходи до вирішення питань виплати справедливої компенсації.

Доводиться, що головним питанням при вирішенні Судом справ стосовно захисту права власності у випадках примусового відчуження приватного майна в інтересах суспільства є дотримання справедливого балансу між необхідністю захисту прав і законних інтересів приватного власника та інтересами суспільства.

У підрозділі 2.3 «Європейський досвід конституційного регулювання примусового відчуження об’єктів права приватної власності в суспільних інтересах» досліджуються зразки конституційного закріплення положень щодо примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, в конституційних актах європейських держав (Франції, Норвегії, Люксембургу, Німеччини, Італії, Данії, Греції, Португалії, Нідерландів, Чехії, Польщі, Швейцарії, Великої Британії). Обґрунтовується існування загальної європейської традиції конституційно-правового регулювання цих відносин, початком і джерелом формування якої є французька Декларація прав людини і громадянина. Визначаються й аналізуються основні підходи конституційно-правового регулювання примусового відчуження об’єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, що сформувалися згідно з цією традицією. Згідно з нею правовою метою конституційного регулювання цього інституту є не стільки встановлення можливості відчуження майна для загальних цілей, скільки захист законних прав добросовісного власника від свавільного одержавлення й експропріації його майна. При цьому закріплюється принцип соціальної функції права приватної власності як вихідний щодо організації та правового регулювання системи відносин власності. Саме з ним більшість конституційних законів пов’язують можливість встановлення обмежень прав приватного власника, якщо це викликано суспільною необхідністю. Таким чином загальні підходи правового регулювання цих питань свідчать про їхню спрямованість на встановлення справедливого співвідношення інтересів приватного власника та суспільних інтересів.

У  більшості європейських держав конституційне регулювання цих відносин полягає у встановленні загальних засад і принципів такого примусового відчуження, іноді визначається загальний порядок його проведення. У  конституціях, як правило, встановлено ряд обов’язкових для демократичних держав умов такого примусового відчуження: проведення його виключно в суспільних інтересах, на підставі закону та в порядку, визначеному законом, обов’язковість виплати належної компенсації власникові, забезпечення гарантій судового розгляду спору. В конституційних актах усіх європейських держав передбачено, що здійснення таких заходів вимагає прийняття або загального закону, який регулює порядок їхнього проведення і характер відшкодування, а на його підставі і відповідно до нього – законодавчих актів про усуспільнення конкретних об’єктів права приватної власності, або окремих законів про усуспільнення конкретних об’єктів права приватної власності (це характерно для правових систем сім’ї загального права).

У підрозділі 2.4 «Зарубіжний досвід застосування націоналізації: конституційно-правовий аспект» обґрунтовується доцільність наукового аналізу економічних процесів націоналізації в аспекті їх взаємозв’язку з конституційним розвитком держави. У такій постановці проблеми досліджувані питання становлять предмет конституційної економіки, що є новим науковим напрямом та інтегровано має розглядатися в системі конституційного права.

У такому аспекті досліджується досвід європейських держав щодо застосування заходів примусового відчуження об’єктів права приватної власності у формі націоналізації під час економічних криз ХХ–ХХІ ст.; виділяються кілька їх етапів: «велика депресія» 1929–1932 рр., період повоєнної реконструкції 1945–1955 рр., індустріальні реформи 1969–1980 рр., перша хвиля фінансових криз 90-х років, глобальна фінансова криза 2008–2009 рр. на основі аналізу певних закономірностей їх застосування встановлено, що націоналізація використовувалася поряд із приватизацією як форма інституційних перетворень у структурі економіки з метою перерозподілу ресурсів із приватного сектору до державного і навпаки для оптимізації економічної системи. У такий спосіб забезпечувалася певна рівновага системи відносин власності в економіці, а також суспільних (публічних) і приватних інтересів у загальних цілях подолання економічних криз і реалізації перспектив подальшого розвитку. Установлено, що економічні реформи неодмінно були пов’язані з соціальними та правовими реформами, системний характер яких нерідко зачіпав конституційні основи держави і суспільства. Націоналізація включає кілька основних складових: економічну, політичну, правову. В сучасних умовах націоналізація набуває ознак інструмента економічної політики, що має важливе значення для державного регулювання ринкової економіки, особливо в найбільш складні, кризові періоди її розвитку.

Мета та завдання, з якими пов’язують націоналізацію, в тій чи іншій державі можуть бути різними, але інтегровано вони визначені так:

–       підтримання необхідного рівня функціонування галузей (виробництв), що мають стратегічне значення для забезпечення оборони і безпеки держави або такі, що є суспільно значущими, але інвестиційно-непривабливими через високу капіталомісткість, тривалість строків окупності, високий ступінь економічних ризиків (об’єкти соціальної інфраструктури, громадського транспорту тощо);

–       виведення з-під контролю іноземного капіталу галузей (виробництв), що мають ключове значення для забезпечення безпеки і обороноздатності держави;

–       забезпечення екологічної безпеки країни;

–       захист споживачів від зловживань природних монополій (у разі неефективності застосування ринкових, адміністративних методів регулювання);

–       встановлення державного контролю над стратегічно важливими секторами (виробництвами) в екстремальних (кризових) ситуаціях.