МІСЬКЕ ПРАВО ЛЬВОВА (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІІІ–ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження в контексті розвитку історико-правової науки України, місцевого самоврядування та му­ніципального права в Україні. Наголошено на зв’язку дисертації з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, задачі, об’єкт, предмет і методологію дослідження, розкрито новизну та окреслено основні поло­ження дисертації, які виносяться на захист. Висвітлено наукове і практичне значення одержаних результатів, вказано на їхню апробацію та публікації автора з теми дисертації, описано структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Теоретичні та методологічні засади дослідження місь­кого права Львова» складається з трьох підрозділів, у яких докладно роз­глянуто сучасний стан наукового дослідження історії міського права Львова, проаналізовано та систематизовано джерельну базу дослідження, обґрун­то­вано його методологічні засади.

У підрозділі 1.1. «Історіографія дослідження» історію міського права Львова ІІ пол. XIII – поч. XX ст. розглянуто як один з важ­ливих напрямів історіографічних досліджень української, польської, австрій­ської науки іс­торії держави та права. Констатовано, що відмінності націо­нальних історіо­графій до­сить відчутні й породжені намаганням, насамперед, абсолю­ти­зувати значення міста як чинника національних історій, зокрема української та польської. На­томість спільним для національних історіо­графій є визнання еволюційного роз­витку львівської громади та міського права. Взагалі історія міського права Льво­ва породжує чи не найменше су­перечностей між на­ціональними історіогра­фія­ми, описаними в підрозділі, дозволяє віддати належне усім національним спіль­нотам, що творили іс­торію міста, показати значення правової культури його жителів для розвитку не тільки української, а й європейської правової традиції.

Загалом ні історична, ні історико-правова наука не мають узагальню­вальних праць з історії міського права Львова. Проте кілька напрямів до­сліджень, насамперед історія міста Львова, історія міської громади, історія міського самоврядування прямо чи опосередковано стосувались міського права, ґрунтувались на аналізі джерел міського права. З позицій дослідника міського права Львова встановлено науковість та якість правової джерельної бази праць Й. Альнпека, М. Балабана, О. Бальцера, Ф. Бішофа, М. Груневега, Я. Дашкевича, Б. Зіморовича, Д. Зубрицького, Р. Зубика, В. Інкіна, Я. Ісає­вича, Ф. Кірика, Я. Кіся, Х. Крамаж, В. Кривоноса, І. Крип’якевича, В. Ло­зинського, О. Мацюка, Ю. Скочека, Л. Харевічової, І. Ходинецького, O. Чо­ловського, Т. Юзефовича, Ф. Яворського та ін.

Спроба опрацювання проблем історії самоврядування та міського пра­ва Льво­ва характерна для сучасних українських істориків та істориків права. Т. Гош­ко, О. Заєць, М. Капраль, І. Лильо у своїх наукових працях деякою мі­рою підсумовують розвиток знань про початки запровадження магде­бур­зького пра­ва у Львові, про міське громадянство в Середньовіччі, про органи само­вря­ду­вання міста, про історіографію міського самоврядування Львова XIV–XVII ст.

Історики права завжди досліджували міське право з позицій не тільки історичної, а й юридичної науки. Львівська школа істориків права, серед фун­даторів якої були професори Львівського університету О. Бальцер, П. Домб­ков­ський, К. Корані, сформувала традицію вивчення міського права, зокрема маг­де­бурзького. Зрозуміло, що тогочасні вчені майже не дослі­джу­вали модер­но­го місь­кого права Львова, оскільки були сучасниками його становлення та розвитку.

Дисбаланс у знаннях про історію міського права на користь її одного етапу – середньовічного міського права – зберігся і надалі та характерний для сучасних історико-правових досліджень.

В останній чверті XX ст. Львів повертає собі славу центру до­слі­дження історії міського права України загалом та Львова зокрема. Один із фундаторів сучасної львівської школи істориків права В. Кульчицький до­сліджував діяльність міських самоврядних органів влади за статутом Львова 1870 р., сприяючи формуванню окремого напряму історико-правових дослі­джень – історії територіальних громад, міського самоврядування та міського (муніципального) права. Міське право стає предметом наукових досліджень П. Гураля, М. Кобилецького, І. Бойка, М. Демкової, С. Білостоцького та ін­ших учених. Так, П. Гураль подає його історію як історичний приклад за­про­ва­джен­ня і трансформації німецького міського права в українських містах. У кон­тексті загальної історії магдебурзького права в Україні, його запро­ваджен­ня та еволюцію, зокрема в м. Львові, досліджує М. Коби­лець­кий. Значення місь­кого права для формування й функціонування державно-правових і само­вряд­них інститутів у Галичині у складі Польського Коро­лів­ства проаналізував у мо­но­графії І. Бойко. Самоврядування та право однієї з національних громад Льво­ва – вірменської – дослідила М. Демкова. Місь­ке право в контексті істо­рії кримінального судочинства  Львова XVI–XVIII ст. вивчав С. Білостоцький.

Загалом історіографічне знання про право Львова виразно виявляє свою спрямованість на середньовічне міське право, нехтуючи іншим, не менш важливим етапом його історії. Показово, що модерне міське право XIX–XX ст. фактично не було предметом наукових досліджень української історико-правової науки, а вивчалося здебільшого з практичною метою розбудови українського самоврядування.

В Україні та за її межами немає наукових праць, у яких було б про­аналізовано історію міського права Львова як неперервний історико-пра­во­вий процес. Саме таке комплексне дослідження дає змогу створити цілісну наукову картину розвитку правового явища, яке істотно вплинуло на само­врядування і правову традицію українського народу.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» запропоновано су­часне розуміння джерел історії міського права, їх класифікацію та харак­теристику. Першу групу становлять джерела, які засвідчують реалізацію права міської громади на самоврядування. Більшість таких джерел серед­ньовічного міського права одержали назву «привілеї». Узагальнено думки вчених про правову природу привілеїв, встановлено їхні визна­чальні ознаки та харак­те­рис­тики, покласифіковано за різними критеріями. Чільне місце у другій групі джерел посідають ухвали (рішення) міських органів самоврядування. Найменш упо­рядкованою є джерельна база вивчен­ня міського права Львова як права на міське громадянство. Статус львів­ських громадян та порядок прийняття до львівської громади регулювало чимало правових норм. Серед джерел цих норм у підрозділі виділено і проаналізовано: спецiальнi книги – Libri electionum et ius civitatis susci pien­tium (книги виборів та прийняття мiських прав); королiвськi гра­моти i при­вілеї; рекомендацiйнi листи – атестати.

Загалом джерельна база для вивчення середньовічного міського права в історії міського права Львова є багатою і різноманітною. Її краще дослі­джено і впорядковано, ніж джерельну базу для вивчення іншого етапу – ета­пу модерного міського права. З огляду на значний обсяг правових джерел, аналіз нормативно-правових актів цього етапу здійснено відповідно до груп: 1) закони та підзаконні акти Австрійської, а згодом Австро-Угорської мо­нар­хії; 2) правові акти органів державної влади та органів крайового самовря­ду­вання коронних країв; 3) статути; 4) виборчі ординації; 5) регламенти; 6) ух­вали (рішення); 7) розпорядження; 8) інструкції; 9) положення; 10) службові приписи. Ухвали (постанови) та розпорядження міських самоврядних орга­нів і посадових осіб є найбільш масовими джерелами дослідження історії місь­ко­го права Львова ІІ пол. XIX – поч. XX ст. і найменш до­слі­дженими. У під­роз­ділі залежно від їх юридичних властивостей правові акти органів місь­ко­го самоврядування, їх структурних підрозділів та посадових осіб поділено на нор­мативні та індивідуальні акти. Проана­лізовано також само­вряд­ний та пра­вовий джерельні пласти хронік Львова, ділового листування, ста­тис­тич­них матеріалів, фінансових документів, довідок, газет­них повідом­лень, пуб­ліч­них виступів, рішень громадських організацій. Пра­вову інфор­мацію цих дже­рел про­аналізовано критично, у зіставленні з нормативно-правовими джерелами.

Здійснена на засадах сучасної методології дослідження джерел місь­кого права класифікація дозволила чітко окреслити джерельну базу дисер­та­ції, віднайти та ввести до наукового обігу численні джерела правової інформації.

У підрозділі 1.3. «Методологія історико-правового дослідження місь­кого права Львова» запропоновано авторську методологію дослідження місь­кого права Львова. Вона ґрунтується на засадах «широкого» розуміння місь­кого права Львова, безперервності та наступності історико-правового про­це­су його розвитку, на поєднанні цивілізаційного, синергетичного й компа­ра­тив­ного кон­цептуальних підходів, на застосуванні загальнонаукових і спеціаль­но-наукових методів пізнання. Узагальнено погляди науковців на такі соці­альні явища, як «громада», «місцеве самоврядування», «право» та спів­від­ношення між ними. На основі докладного аналізу основних концепцій міс­цевого самоврядування, сучас­но­го праворозуміння та розуміння філосо­фії історії запропоновано нове розу­міння історії міського права, його ознак як складного історико-правового явища.

Загальна стратегія дослідження історії міського права Львова потре­бувала синтезу концептуальних підходів. Описано три з них – цивілі­за­ційний, синергетичний та компаративний. Синтез цих підходів доз­волив ви­словити гіпотезу про те, що загалом розвиток міського права – це рух від несвободи до свободи спочатку купців і ремісників, згодом окремого стану міщан, відтак усіх жителів міста – членів міської громади. Можна висловити припущення, що історія міського права розвивається повільніше, їй влас­тивий інший темп змін (аніж ланцюгові події), який характерний для еко­номічної та політичної історії міста.

Першочергове завдання історії права, яка всупереч необхідності звер­нення до окреслених загальною соціальною історією питань не має права розчинитися в ній, якраз і полягає у виявленні саме такого розвитку, пошуку правових норм, котрі виправдали себе у процесі багаторазового викорис­тання, а тому можуть вважатися гарантією справедливості.

З урахуванням принципу історизму початком у теоретичному осмис­лен­ні природи міського права стала ідея про приватні й публічні начала місь­кого права, про трансформацію приватного міського права у публічне муні­ципальне. У зв’язку з цим історія міського права у Львові продемонструвала такі приклади руху цього об’єкта в часі, які в багатьох випадках виступають як типові.

Розділ 2 «Середньовічне міське право Львова» складається з двох підрозділів та присвячений аналізу становлення міського права Львова в Середньовіччі, виявленню правових цінностей та усталених правових кон­струкцій, які зумовлюють неперервну історію міського права Львова.

У підрозділі 2.1. «Становлення міського права та самоврядування у м. Львові в Середньовіччі» утверджується думка про складність та багато­факторність історико-правового процесу становлення середньовічного місь­кого права Львова. Констатовано, що середньовічне право, зокрема і міське, було не впорядкованою системою правових норм, а складним конгломе­ра­том правових звичаїв, канонічного права, реципійованого римського права, судової практики, актів володарів, коментарів юристів. У процесі розвитку міського права сформувалися правові цінності і правові конструк­ції. Зреш­тою, еволюція цих цінностей та конструкцій дозволяє відмовитись від ме­ханічного ототожнення середньовічного міського права Львова з маг­дебурзьким і виділити на цьому етапі розвитку міського права три періоди: період міського права княжих часів (від часу заснування міста і до середини XIV ст.); період міського права, основою якого було магдебурзьке право, доповнене правом окремих національних громад Львова (XIV – кін. XVIII ст.); ранньомодерне міське право (кін. XVIII – серед. XIX ст.).

Джерела про міське право Львова княжих часів надзвичайно фраг­ментарні й недостатньо вивчені. Метод реконструкції на основі аналогії з іншими руськими (українськими) містами того часу дає змогу стверджувати, що початки історії міського права Львова пов’язані з формуванням таких його складових, як інститут громадянства, купецьке право й цехове право. До речі, до надання Львову магдебурзького права міське право ґрунтувалось на руському звичаєвому праві. Саме руські правові звичаї привели до ви­ділення серед мешканців Львова особливої соціальної групи – «містичів». Про­фесійні спільноти містичів були невіддільною складовою громади міста.

Акцентовано увагу на тому, що в Середньовіччі міське право стало основою для єдності міської громади Львова, визначальним чинником для добровільного об’єднання  міщан у громаду. Громада міста поступово перетворилась на юридичну спільноту, суб’єкта права, на кшталт юридичної особи. Метою громади (поряд з господарською та іншими функціями) стає захист своїх прав і привілеїв. Поступово формуються основні засади місь­кого права Львова, які забезпечили повторюваність його положень упродовж усієї історії. До них належить єдність міської громади як своєрідного ко­лективного аналогу людської особистості; виборність самоврядних органів та їх відповідальність за свою діяльність перед громадою; усвідомлення належності жителів міста до міської громади, розвиток інституту міського громадянства; обов’язкове входження мешканців міста до тих чи інших спільнот (професійні спільноти – купці, ремісники; національні спільноти; спільноти, утворені за віросповіданням); реальна можливість кожного жи­те­ля міста бути обраним до самоврядних органів територіальної громади (фор­мальна рівність членів громади); формування правової свідомості на основі сприйняття і визнання, зокрема, обов’язків члена громади; активна участь громадян у правовому житті громади, зокрема у відправленні правосуддя.

Проаналізовано процес становлення та реалізації цих принципів у дже­ре­лах (формах) середньовічного міського права, у діяльності органів са­мовря­дування. Описано діяльність міської ради, війта, лави, «колегії сорока мужів», встановлено їхню роль у трансформації середньовічного міського права Львова.

Особливу увагу зосереджено на ролі національних громад Львова у становленні та розвитку середньовічного міського права. Взаємовплив до­сліджуваних магдебурзького права та права національних громад у Львові – невіддільна складова розвитку середньовічного міського права. Наслідком такого взаємовпливу стало два історико-правові процеси – процес уніфікації норм міського права та процес становлення в далекій історичній перспективі національного міського (муніципального) права. Процеси інкорпорації в те­риторіальній громаді середньовічного Львова були позначені співвід­но­шен­ням доцентрових та відцентрових прагнень національних громад. Терито­рі­альна громада Львова була динамічною системою, тому потребувала рівно­ваги цих тенденцій розвитку. Важливу роль у забезпеченні такої рівноваги відіграло міське право. Наявність у ньому норм права національних громад встановлювала межу для асиміляційних процесів, а отже, зберігала само­бут­ність національних громад. Водночас від правового хаосу рятував механізм застосування норм міського права, який передбачав виняткову роль власника міста, саме у Львові – короля. За таких умов зрозумілою стає роль польських королів у поступовій еволюції домінування польської національної громади у Львові. Показово, що польська громада, яка в XIV–XV ст. серед католиків істотно поступалася німецькій, – у XVI ст. стала панівною, зберегла магде­бурзьке право і намагалась зробити його основою уніфікації міського права. Серед причин цього: рівень розвитку магдебурзького права, його висока адап­тованість до змін міських відносин, а також авторитет «старого» права, яке не можна було змінювати. Інші численні національні громади – руська (українська) і вірменська були обмежені в доступі до органів самовря­дуван­ня, до окремих видів господарської діяльності, однак ці громади користува­лися правами та при­вілеями міста настільки, наскільки це дозволяли їхні привілеї. Правовий захист міщан – представників національних громад – був можливий за умови єдності цих громад, що поза іншим забезпечувалося самоврядуванням, правом націо­нальних громад, а також належністю міщан до окремої релігійної громади.

Узагальнювальний аналіз правової діяльності та права національних громад Львова у Середньовіччі засвідчив, що основне, чого вони прагнули, – це рівні права для всіх мешканців Львова – членів міської громади. На­лежність до громади означала можливість користуватись загальноміськими привілеями, які були важливими регуляторами багатьох сфер життя міст.

Констатовано, що не менш важливими за внутрішні чинники розвитку середньовічного міського права Львова були зовнішні чинники, насамперед вплив королівського (державного) та церковного права. На початку історії міського права Львова ці впливи були стимулами. Надалі розвиток польської шляхетської державності призвів не тільки до домінування в державних і суспільних процесах шляхти, а й спричинив численні деформації міського права, зокрема існування міських юридик, обмеження міст у представництві інтересів громад у державних справах. Можна стверджувати, що вплив Церк­ви на західну традицію права, а отже, і на традицію міського права у Львові, був істотним. Право Церкви стало безпосередньою моральною засадою для міського права, своєрідним духовним провідником для його розвитку. Саме в Середньовіччі міське право набуло світського характеру через розмежу­ван­ня відносин, регульованих ним та церковним правом, а також колом осіб, на яких поширювалось церковне та міське право. Це дало змогу органам само­вря­дування унезалежнитися від прямої церковної влади в мирських питаннях.

У підрозділі 2.2. «Вплив практики самоврядування на розвиток місь­кого права у м. Львові» середньовічне міське право Львова показано у про­цесі розвитку, становлення правових цінностей, які відрізняють цей етап в історії міського права Львова від інших етапів. Доведено, що вплив норм магдебурзького права на міське самоврядування не був одностороннім. Прак­тика самоврядування, громадського життя постала основою для розвит­ку норм міського права, правотворчостi самоврядних органів Львова. Роз­ви­ток міського господарства, боротьба міського населення за вплив на міське самоврядування виявились серед передумов формування самостійної правової системи Льво­ва, яка складалася з численних джерел. Оскільки рі­шення органів само­вря­ду­ван­ня розглядалися як прецедент, вони поряд з уста­леними нормами магде­бур­зького права склали правову основу громадського життя у Львові.

Місцева правова традиція настільки вплинула на аутентичне німецьке право, що окремі його дослідники, зокрема М. Владимирський-Буданов, вво­дять навіть специфічний термін «львівське право», щоб увиразнити специ­фіку міського права Львова. Найповніше ця специфіка виявлялась у право­вих нормах, що регулювали питання набуття і втрати громадянства Львова, господарські відносини в мiстi та співжиття національних громад. Дослі­джено порядок та особливості прийняття до міського громадянства, зв’язок права міського громадянства з участю в органах самоврядування. Докладно проаналізовано правове регулювання господарських відносин, насамперед діяльності цехів. Відзначено, що особливими джерелами міського права були статути, які представницький орган громади розробляв i затверджував для львівських цехів. Описано порядок надання міською радою ста­тутів для цехів, їх джерела, структуру, умови вступу до цехів, вимоги до майст­рів та підмайстрів, внесення змін та доповнень. Окремо констатовано, що у львівських цехах подальшої еволюції зазнали внутрiшнi структури – со­юзи пiдмайстрiв. І якщо в багатьох європейських містах союзи пiдмайстрiв бу­ли напiвтаємними корпо­раціями, створені для захисту своїх прав, зокрема і від сва­вiлля майстрів, то у Львові їхню дiяльнiсть регулювали норми місь­кого права.

Важливою частиною підрозділу є аналіз діяльності війтівсько-лавни­чого суду Львова та його рішень як джерел середньовічного міського права. Підтверджено гіпотезу про те, що діяльність органів самоврядування впли­нула на розвиток міського права від класичної магдебургії до міського права Львова як специфічного правового явища. Це положення дисертації розви­вається через визначення ролі середньовічного міського права Львова в істо­рико-правовому процесі розвитку львівської громади та міського самовря­дування. Саме на цьому етапі свого розвитку міське право забезпечило дві найважливіші складові цього історико-правового процесу – формування львів­ської міської громади як адміністративно-тери­торіальної одиниці та станов­лення системи правового захисту громади у відносинах з державою, іншими містами, суспільними станами. Більшість дослідників історії Львова (Я. Ісає­вич, А. Янечек серед них) схиляються до думки, що надання місту магде­бурзького права стало початком історії львівської громади як територіальної. Із цього випливає, що територіальна громада у Львові постає як юри­дичне явище, як корпорація, тобто територіально та юридично організована спіль­нота людей. Природа таких корпорацій є складною і виявляється, насам­перед, у відносинах з державою.

Середньовічне міське право Львова виконувало дві найважливіші функ­ції: внутрішню і зовнішню; функцію правового захисту міста у відносинах з державою, іншими містами, феодалами тощо та функцію обмеження влади і сваволі міської верхівки – патриціату.

Правовий захист львівської громади передбачав дві основні складові: судовий захист і представництво, захист прав та інтересів міста впливовими особами. У дисертації досліджено практику представництва інтересів грома­ди Львова знатними та впливовими шляхтичами, створення конфедерацій, союзів з іншими містами. Проте, зауважено, деякі історичні закономірності виразніше простежуються в судовому захисті прав та інтересів львівської міської громади. У підрозділі реконструйовано механізм судового захисту, вивчено правове становище міських урядовців, основним завданням яких бу­ла організація та участь у судовому захисті міста, насамперед синдика, воз­ного, інстигатора (прокуратора), захисника (представника) міста в судах та писаря. До речі, саме синдики та писарі складали певний різновид того­час­ної юри­дич­ної служби, яка фахово представляла та захищала інтереси міста в державних судах. Однак з певністю можна стверджувати, що це були лише початки становлення такої служби та формування певних принципів її ді­яльності.

У результаті цілеспрямованої діяльності з правового захисту міської громади в середні віки у Львові сформувався юридичний досвід, який безпо­середньо впливав на громадське й особисте життя членів територіальної громади та формування міського права. Складовими цього досвіду стало розуміння правового захисту міста як «захисту всіма можливими засобами»; виокремлення серед міських урядовців осіб, які фахово захищали права та інтереси громади; формування правової свідомості мешканців Львова, на­самперед у напрямі усвідомлення міської громади як колективного захис­ника інтересів її членів, необхідності судового захисту прав і привілеїв.

Акцентовано увагу на тих функціях міського права Львова, які умовно можна назвати внутрішніми. Основною метою міського права, здійснення тогочасного правового регулювання був правовий порядок у Львові, який передбачав, зокрема, для громадян міста втілення в життя їхніх прав, захист від свавілля. Проте цей порядок був неможливий без найсуворішого вико­нання кожним громадянином своїх обов’язків, закріплених нормами місь­кого права. У дисертації йдеться про правові обмеження в середньовічному міському праві Львова, покликані зупинити майнове розшарування міщан, що загрожу­ва­ло єдності громади, узурпацію міської влади в руках найба­гат­ших (міського пат­риціату), конкуренцію цеховим майстрам з боку нецехових ремісників. Доклад­ніше розглянуто правові обмеження для міської влади. Загалом міське право обмежувало міську владу у правовому сенсі, вста­новлювало межі її реалізації, становило основу «стримувань та противаг» владі, яка впродовж Середньовіччя завжди мала тенденцію до виходу з-під контролю громади. Сформовані правові обмеження влади як результат роз­витку міського права є однією з тих правових цінностей, формування яких визначило якісний зміст окремого етапу в історії міського права Львова – етапу середньовічного міського права.

Розділ 3 «Міське право Львова ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ сто­ліття» скла­дається з двох підрозділів і присвячений з’ясуванню суті та форм міського права Львова Нового часу.

У підрозділі 3.1. «Право міської громади Львова на самоврядування та його реалізація у ІІ пол. XIX століття» осмислено тогочасне міське пра­во Льво­ва як природне право громади на самоврядування. За­зна­чено, що, до­сліджуючи міське право Львова ІІ пол. XIX – поч. XX ст., заакцентовано реальне втілення політичних і правових ідей про громаду і громадське вря­дування (само­вряду­вання). З огляду на це, до­сліджено перед­умови та причини розвитку авст­рійської доктрини самовря­дування громад та її втілення у практику Львова. Зосереджено увагу на особ­ливостях еконо­мічного й політичного розвитку Льво­­ва, які істотно впли­нули на реалі­за­цію доктрини свободи міської громади.

Реалізація права громади на самоврядування у ІІ пол. XIX – поч. XX ст. спричинила формування локальної демократії та особ­ливого виду публічної влади – самоврядної. Прийняття статуту 1870 р. було найважливішою історичною подією на шляху побудови місцевої демократії в м. Львові саме на цьому відтинку історичного періоду. Сформована львів­ська громада легалізувалася, стала самостійним суб’єктом суспільного і дер­жавного життя, тому й виникла потреба у трансформації міського права як права на міське громадянство Львова. Однак правове регулювання міського грома­дянства в м. Львові у ІІ пол. XIX – поч. XX ст. не позбавлене істо­ричного досвіду, адаптованого правовою свідомістю львівської громади. Це вияв­ляється і в існуванні різних видів членства у громаді, і у вимогах до осіб, які набували громадянство, а також в існуванні плати за надання гро­мадянства. Проте докладний аналіз, насам­перед прав і обов’язків членів гро­мади та іногородніх, дозволяє ствер­джу­вати, що інститут міського грома­дян­ства в цей період набув нового змісту. Новелою інституту стала можливість членства у громаді юридичних осіб (корпорацій, спілок, фондів тощо).

Серед членів громади виділялися громадяни міста, які відповідно до статуту 1870 р. мали право міського громадянства. Права громадян міста бу­ли найширшими серед усіх категорій осіб. Це, зокрема, зумовлювалось особ­ливим порядком набуття міського громадянства. Відповідно до статуту Львова право міського громадянства надавалося лише ухвалою міської ради, і така ухвала була остаточною та не могла бути оскарженою. Вимоги до осіб, які прагнули набути громадянства, значною мірою склались історично. Міське громадянство надавалося лише особам чоловічої статі, які мали право приналежності до громади Львова, були дієздатними, вели бездоганний спо­сіб життя, володіли нерухомістю або займалися підприємницькою діяль­ніс­тю, з доходів від якої сплачували податок, чи володіли іншими засобами для життя й утримання сім’ї (§ 5 статуту). Відповідність цим вимогам підтвер­джували документи, складені за встановленою формою. У підрозділі до­сліджено також обов’язкову умову набуття громадянства – оплату.

У ІІ пол. XIX ст. у Львові змінилася сама природа прина­лежності до громади, яка перестає бути привілеєм і набуває ознак перед­баченого законом правового зв’язку особи і громади. Цей правовий зв’язок передбачав взаємні права та обов’язки і членів громади, і самої громади. Правовий статус мешканців Львова ІІ пол. XIX – поч. XX ст. – це спеціальний правовий статус громадян Австро-Угорської монархії. Він означав, що мешканці Льво­ва, крім загальних прав та обов’язків громадян держави, мали спеціальні права й обов’язки, пов’язані з місцем їхнього про­живання та належністю до самоврядної громади. Тож поняття «міське пра­во» і «міське громадянство» у ІІ пол. XIX ст. перестають бути то­тожними. Об’єктивний процес розвитку громади мав загалом позитивні на­слідки: зростання чисельності населення міста, економічне під­несення, пошуки нових зовнішніх і внутрішніх форм розвитку міста. Однак ці про­цеси супроводжувалися й низькою побутовою культурою нових львів’ян, змінами в єдиній правовій свідомості громади, наростанням політичних, між­конфесійних конфліктів на тлі загально­гро­мад­ської нетолерантності.

Місто і міська громада поступово перетворюються на «агента» держа­ви, втрачаючи свій середньовічний суверенітет, а епоха міського права як права на міське громадянство завершується.

У підрозділі 3.2. «Міське право Львова ІІ пол. XIX – поч. XX століття як система правових норм» з’ясовано, що міське право Львова з ІІ пол. XIX ст. розвивається насамперед як статутне право. Роз­виток статут­ного пра­ва став своєрідним «індикатором» здатності львівської громади самостійно вирішу­вати всі питання своєї життєдіяльності, бути ви­разником волі міських жи­телів. Статут Львова 1870 р. був першим коди­фікованим пра­вовим актом у системі міського права і мав характер «міської конституції».

У статуті Львова усталились історичні особливості найважливішого джерела міського права: установчий характер, вища юридична сила щодо інших правових актів міського самоврядування, особливий характер при­йняття і вне­сення змін. У дисертації ці особливості виявлено в результаті порівняльного аналізу статутів Львова та Кракова. Плідним виявилось текс­туальне й концеп­ту­аль­не порівняння, яке здійснювалось у дослідженні пра­вотворчої діяльності місь­кої ради. Нормотворча діяльність органів міського самоврядування була ос­нов­ною формою реалізації їхніх повноважень, тому вона виділяється в загаль­но­му обсязі роботи. Особливо це стосується міської ради. Аналіз нормотворчої ді­яль­ності представницького органу міської гро­мади цінний у її діахронічному зрізі.

Зауважено, що на всіх етапах ухвали (постанови) міської ради мали загальні ознаки, які дозволяють розглядати їх як джерела права. По-перше, вони виконували роль регуляторів тих відносин, управління якими належало до повноважень міської ради. По-друге, ухвали (постанови) діяли упродовж певного часу для визначеного кола суб’єктів і на відповідній території. По-третє, їх ухвалювали у встановленому порядку на засіданнях міської ради, попередньо розробляли й обговорювали структурні підрозділи ради (комісії і секції), а також департаменти магістрату. По-четверте, оприлюднення ухвал (постанов) ради здійснювалось через опублікування або в окремих виданнях, або у віснику магістрату, тобто в офіційних виданнях. По-п’яте, ухвали (по­станови) львівської міської ради затверджувалися відповідно до законів Австро-Угорської монархії, що характеризувало їх як складову частину сис­теми австро-угорського законодавства. Серед ухвал (постанов) міської ради, які повною мірою відповідали цим ознакам, виділено статути, регламенти, інструкції, приписи, ухвали індивідуального характеру.

Загалом аналіз нормотворчої діяльності органів самоврядування Льво­ва дозволяє стверджувати, що саме з ІІ пол. ХIХ ст. вона набуває модерних рис, які підтверджують деякі її, цілком порівнювані зі сучасними, ознаки. По-перше, здійснення нормотворчої діяльності передбачало досить широкий вибір правових форм ухвал не лише для розв’язання конкретних проблем міської громади, а й для системного впорядкування самоврядних відносин. Тому правові акти органів самоврядування були способом органі­зації й оп­тимізації міського врядування. Без перебільшення можна стверджу­вати про системність нормотворчої діяльності і як результат – систему місь­кого права. Саме тому більшість норм міського права встановлює та безпо­се­ред­ньо регу­лює порядок управління (самоврядування). Вони творили пра­во­ву основу для ефективної реалізації управлінського потенціалу самоврядування в різних сферах життя громади міста: економічній, соціальній, культурній. По-друге, у нормотворчій діяльності органів самоврядування Львова виразно просте­жуються стадії підготовки, обговорення, прийняття та опублікування право­вого акта. По-новому формалізується початок нормотворчого процесу.

Отже, на відміну від середньовічного міського права, яке загалом бу­ло звичаєвим, норми міського права ІІ пол. XIX – поч. XX ст. «виходять» від громади та уповноважених нею для правотворчості органів. Окрім держав­ного примусу, їх виконання забезпечується авторитетом гро­мади, її еконо­мічним і соціальним впливом на міське життя. Ці норми є першою історично формою реалізації суверенітету народу в умовах пере­хо­ду від абсолютної монархії до ліберально-демократичної держави наприк. XIX – поч. XX ст.

Розділ 4 «Правове регулювання міських відносин та реалізація норм міського права у м. Львові у ІІ пол. XIX – поч. XX сто­ліття» скла­дається з двох підрозділів, у яких досліджено питання правового регулю­ван­ня міських відносин відповідно до норм міського права виокрем­леного періоду.

У підрозділі 4.1. «Правове регулювання самоврядних відносин у м. Льво­ві у ІІ пол. XIX – поч. XX століття» визначено сферу са­мо­врядних відносин, урегульованих нормами міського права Львова, дослі­джено процеси станов­лення його основних інститутів, практику реалізації норм міського права.

Міськими відносинами у Львові у ІІ пол. XIX – поч. XX ст. необхідно вважати врегульовані нормами міського права специфічні суспільні відно­сини за участю міської громади, які виникали у зв’язку з організацією та здійсненням самоврядування. Нормативне окреслення місь­ких відносин спри­яло формуванню інститутів міського права, що істотно відрізняло модерне міське право від середньовічного міського права Львова.

Самоврядування виступає генеральним інститутом міського права Львова ІІ пол. XIX – поч. XX ст. Більшість норм міського пра­ва регулюють саме відносини самоврядування. Проте в тогочасному місь­кому праві знахо­димо початки правового регулювання земельних, бюджет­них, соціальних, трудових відносин у місті. Значна частина інститутів місь­кого права Львова цього періоду є новими для його історії. Зокрема, це інститути президента міста, міських депутатів та міських делегатів, міської служби. Інші роз­вивались на основі середньовічних норм, однак значно трансформувались.

Розвиток інституту міської самоврядної влади у ІІ пол. XIX – поч. XX ст. зумовлював та відображав два значущі для розвитку ло­кальної демократії за­га­лом історико-правові процеси: трансформації міської влади в публічну та функ­ціонального розмежування за напрямами діяльності між органами міського самоврядування. До речі, саме функціональне роз­межування за­безпечило ста­нов­лення інститутів міського права: інституту представ­ниць­кого органу грома­ди, інституту президента та інституту вико­навчих органів міського самоврядування.

Специфічним інститутом міського права, який забезпечував правові основи формування представницьких органів міської громади, було виборче право. Його особливість полягала в тому, що норми міського права роз­вивали та деталізували норми державних і крайових законів про вибори. У підрозділі вивчено виборче право як складову міського права Львова, про­аналізовано активне та пасивне виборче право львів’ян, склад виборців, ви­бор­чі цензи. Загалом норми виборчого права Львова ІІ пол. XIX – поч. XX ст. як жодні інші норми міського права ставлять під сумнів можливість наукового ототожнення модерного міського права із сучасним муніципальним правом. Зокрема, це стосується активного виборчого права, яке не було загальним і рівним. Проте саме в цей час було закладено фун­даментальний принцип про­ве­ден­ня виборів до органів самоврядування – участь виборців у них була добро­вільною й особистою справою кожного громадянина, який був наді­лений вибор­чим правом. Цінним був досвід установлення вікового цензу, особливо це сто­сувалося пасивного виборчого права. З огляду на це, видається, що встанов­лений виборчим законодавством України віковий ценз для депутатів місцевих рад (18 років) є доволі дискусійним. Загалом інститут міського виборчого права мав перехідний, трансформаційний характер. Він уже був позбавлений феодаль­но-станових принципів формування представ­ницьких органів громади, але по­ряд з тим ще не реалізував фундамен­таль­них принципів сучасного виборчого права.

Одним із найвагоміших інститутів міського права Львова означеного пе­ріоду був також інститут представницького органу територіальної громади – міської ради, який передбачав норми, що визначали склад і структуру місь­кої ради, її функції та повноваження, статус депутатів представницького органу громади. Норми міського права, які визначали місце і роль міської ради в сис­темі органів міського самоврядування, дозволили також сфор­мулювати її ос­нов­ні функції. До таких потрібно зарахувати нормотворчу, економічну, пред­став­ницьку, соціальну і культурну, фінансово-бюджетну та контрольну функції.

Тож для міського права Львова ІІ пол. XIX – поч. XX ст. характерним було розширення та ускладнення функцій і повноважень місь­кої ради на відміну від середньовічного міського права. Це потребувало не тільки кіль­кісного збільшення складу міської ради, а й якісних змін у пра­вовому регу­люванні статусу депутатів представницького органу громади. Відтак у місь­кому праві Львова формується інститут правового статусу де­путата міської ради. З’ясовано права та обов’язки депутатів міської ради, обмеження в депутатській діяльності. Констатовано, що поси­лення ролі депутатів як єднальної ланки між радою і членами громади відо­бразилось в ефективному функціонуванні специфічного інституту міських делегатів, який внутрішньо забезпечував системну координацію, налаго­дження зв’язків між депутатами і президентом міста, депутатами і магістра­том, депутатами й інституціями гро­мади. Саме у ІІ пол. XIX ст. у Львові відбувається станов­лення правового ста­тусу депутата міської ради як самостійного суб’єкта міського самоврядування.

Досліджено також правовий статус одноосібного органу в системі міського самоврядування Львова – президента міста. Висвітлено процес обран­ня президента, його повноваження, завдання та функції, місце президента в системі органів міського самоврядування. Досліджені і введені до наукового обігу архівні матеріали підтверджують, що традиція обирати президентами міста досвідчених державних чи громадських діячів, високоосвічених гро­мадян міста усталилася в практиці міської ради. Майже всі президенти міста, а також перші віце-президенти, які обиралися на цю посаду відповідно до вимог статуту Львова 1870 р., були докторами наук. Більшість із них – про­фесійні юристи. Така практика не тільки одержала схвалення міської гро­мади, а й позитивно впливала на формування засад правового статусу пре­зидента міста як суб’єкта міського права. Саме розуміння правового статусу дало змогу розмежувати президента як орган (одноосібний) у системі місь­кого са­мо­врядування та як посадову особу міського самоврядування. У ре­зультаті до­слі­дження правового статусу президента Львова зроблено висно­вок про дво­їсту природу інституту президентства: президент був органом міської громади й одночасно органом державної влади, оскільки виконував і функції вико­нав­чої влади. Отож інститут президентства свідчить про фор­мування у ІІ пол. XIX – поч. XX ст. у Львові муніципальної влади як однієї з гілок публічної влади.

Якщо інститут президентства був новим для міського права, то ін­сти­тут ви­конавчих органів міської влади таким не був. У дисертації дове­дено, що істо­рич­на наступність простежується не тільки в назві основного вико­навчого ор­га­ну – магістрату, а й у завданнях, функціях і повно­ва­женнях виконавчих органів.

З організацією та діяльністю виконавчих органів самоврядування пов’я­заний ще один важливий інститут міського права – інститут міської служби. Норми міського права встановлювали загальні засади служби в органах міського самоврядування, види та правове становище службовців, порядок призначення їх на посаду та звільнення з посади, ієрархію службовців та їхню відпо­ві­даль­ність. Виконаний аналіз інструкцій та службових приписів, зокрема для міської виконавчої служби, міської санітарної служби, комісарів дільниць магістрату, міських наглядачів торгівлі, які керували міською влас­ністю та фундаціями, службовців лісового господарства та лісової охорони, магістрату королівського столичного Львова, свідчить, що пріоритетним напрямом у розвитку міської служби була її професіоналізація. Вивчення досвіду у сфері професіоналізації служби в органах міського самоврядування Львова ІІ пол. XIX – поч. XX ст. дозволило виявити історичну основу роз­робки нових підходів до профе­сіо­налізації служби в органах місцевого самоврядування в сучасній Україні.

У підрозділі 4.2. «Правове регулювання земельних, майнових та фінан­сових відносин у м. Львові (ІІ пол. XIX – поч. XX століття)» з’ясовано зміст норм, які регулювали земельні, майнові та фінансові від­но­сини, їх визна­чальну роль для становлення майнової й фінансової основи львівської місь­кої громади. За­значено, що економічний та соціальний роз­виток Львова був украй супереч­ли­вим. Правове регулювання соціально-еко­номічних відносин розглянуто як один із способів подолання цих супереч­ностей, стимулювання ефективного міського господарства. Тому більшість майнових, господар­сь­ких і фінансових питань належали до виключної ком­петенції представниць­кого органу громади – міської ради. Реалізуючи ці повноваження, міська рада передбачала досить широкий вибір правових форм своїх ухвал не лише для розв’язання конкретних проблем життє­діяльності міської громади, а для системного впорядкування самоврядних відносин. Тому для правового вре­гулювання майнових відносин характер­ною була підвищена увага представ­ницького органу громади до процедур­них питань. Уже статут Львова 1870 р. у нормах матеріального права, які стосувалися ви­ключних повноважень ради у сфері міського господарювання, містив ретельно виписану процедуру при­йняття ухвал (рішень) представ­ницьким органом гро­ма­ди. Зокрема, ухвали що­до придбання нерухомого майна, продажу майна громади, застави та по­руки, взяття позик з метою набуття законної сили мали бути при­йняті по­чергово на двох засіданнях міської ради упродовж восьми днів одна піс­ля одної, за умови, якщо на засіданнях були присутні не менше ¾ депутатів від загального складу ради. Ще однією особливістю встановлення міською ра­дою норм, які регу­лю­вали питання фінансово-економічного та господар­сь­ко­го життя громади, було те, що переважна частина їх безпосередньо регулю­вала порядок управління міським господарством. Саме вони сформували правову основу для ефек­тивної реалізації управлінського потенціалу само­врядування в економічній сфері життя міської громади. Цей потенціал важко було собі уявити без ді­яль­ності вико­навчого органу міської ради – магістра­ту, зокрема його нормотворчої діяльності. Магістрат, реалізуючи свої пов­новаження, регу­лював економічні від­носини у місті за допомогою актів, які мали правовий характер. Як приклад наведено правила торгівлі та інструк­цію для міських наглядачів торгівлі.

За допомогою актів загального й індивідуального характеру міської ради та магістрату реконструйовано правовий вплив на розвиток у Львові земельних, фінансових (бюджетних і податкових), соціальних відносин.

У правовому регулюванні земельних відносин особливо відзначено роз­в’я­зання проблем територіальних меж громади, власності на міські зе­мельні ді­лян­ки, поділу міських земель на категорії, купівлі-продажу, оренди земельних ділянок.

Докладно досліджено правове регулювання бюджетних відносин, пе­редусім бюджетний процес. Самостійність бюджету громади Львова забез­печувалась закріпленням конкретно визначених джерел доходів, правом самоврядних органів на визначення напрямів використання коштів відпо­відно до статуту Львова 1870 р. Однак стверджувати про реальну фінансову незалежність міської громади не доводилось, оскільки дисбаланс у вико­нанні повноважень власної та дорученої сфери постійно відтворював де­фі­цит міського бюджету. Спроби органів міського самоврядування сформувати право міської громади на збалансування міського бюджету органами цент­ральної виконавчої влади так і не було завершено. Вони намагались ком­пенсувати це розширенням податкової автономії міської громади, проте податкова політика міської влади загалом суперечила податковій політиці та податковій системі Австро-Угорської держави. З огляду на це, інститут місцевих додатків до державних податків та зборів розвивався нерівномірно і засвідчив їхнє малоефективне функціонування у Львові. Значно ефек­тив­нішим був бюджетний процес, що свідчить про позитиви у його правовому регулюванні. Чітке розмежування завдань і функцій міських самоврядних ор­ганів у бюджетному процесі, уникнення його дублювання й неви­зна­ченос­ті поєднувалося з нехарактерною для попередніх історичних періодів відкритістю.

Правове регулювання фінансових відносин спонукало до регулювання інших відносин – соціальних. Особливістю цих відносин було те, що вони регулювалися загальнодержавним, крайовим та міським правом. Причому міське право могло їх регулювати лише в частині, не врегульованій загаль­нодержавним і крайовим законодавством. Отож норми міського права були спрямовані в основному на реалізацію норм загальнодержавних і крайових законів. Це показано на прикладі регулювання відносин зайня­тості, охорони здоров’я, доброчинності й освіти.

Відзначено історичні особливості регулювання окремих соціальних сфер, зокрема зловживання міським правом польською громадою міста в дискримінаційній освітній політиці стосовно українців, публічно – приват­ний характер доброчинності у Львові.

Отже, на зламі XIX і XX ст. міське право Львова формалізує, забез­печує участь громадян у вирішенні найважливіших питань місцевого життя, і така форма діяльності встановлюється як традиція.