Юридичні конструкції спадкового права: теоретико-компаративістське дослідження

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методологічну базу, теоретичну основу дослідження, а також ступінь наукової новизни отриманих результатів, сформульовано їх практичну значущість, наведено дані про апробацію та публікацію основних положень дослідження.

Перший розділ «Юридичні конструкції як об’єкт теоретико-компаративістського дослідження» складається з двох підрозділів і присвячений виявленню теоретико-методологічних передумов порівняльного дослідження юридичних конструкцій спадкового права країн континентальної Європи та України.

У підрозділі 1.1. «Теоретичні основи дослідження» виокремлено чотири групи наукових досліджень з проблематики дисертації:
1) дослідження структурно-функціональної характеристики юридичних конструкцій; 2) загальні порівняльно-правові дослідження та порівняльні дослідження зі спадкового права; 3) дослідження, присвячені теоретико-концептуальним питанням спадкового права; 4) дослідження, в яких досліджується цивільне право в цілому, інститут спадкування в окремих зарубіжних державах та такі, що є частиною вивчення іноземного права. Зроблено висновок щодо відсутності прямої постановки та монографічної розробки теорії юридичної конструкції на галузевому рівні. Наявні роботи присвячено розгляду нормативної функції юридичних конструкцій та їх суто галузевому характеру. Теоретико-методологічних робіт, в яких досліджувалося б спадкове право крізь призму структурно-функціонального аналізу юридичних конструкцій, виявлялася б природа останніх, практично не існує.

У підрозділі 1.2. «Юридичні конструкції в системі загальної теорії права та галузевої правової (цивільно-правової) науки: доктринальне осмислення» проаналізовано основні концепції юридичних конструкцій, з’ясовано сутність юридичної конструкції та її значення для структурної організації права. Зокрема, встановлено, що саме через спектр конструкцій можна розкрити своєрідність галузі права, його інститутів.

Уточнено поняття «юридична конструкція», яка з позиції онтології є органічним елементом структурної організації змісту правової матерії, а з позицій гносеології – засобом пізнання права.

Виявлено характерні риси юридичних конструкцій у контексті їх класифікації на нормативні та теоретичні. З’ясовано відмінність юридичної конструкції від юридичної мета-конструкції. Сутність останньої полягає у тому, що вона ґрунтується на інших конструкціях, які становлять основу юридико-догматичних концепцій (доктрин, вчень).

Встановлено, що юридична конструкція – це абстракція (реально існуючих відносин, або ідеальна) яка є правовою категорією, або правовою моделлю, що є проявом її форми і змісту. Правова категорія – це і пізнавальний образ правових явищ, і засіб об’єктивування суспільних відносин, а правова модель – це засіб вираження внутрішньо структурованої системи ознак, що відображають закономірності існування і розвитку правових явищ.

Другий розділ «Мета-конструкції в сучасному континентальному праві: абстрактні моделі та апробовані зразки» містить два підрозділи, в яких представлено комплексний теоретико-методологічний та порівняльно-правовий аналіз юридичних конструкцій спадкового права країн Західної Європи.

У підрозділі 2.1. «Нормативні та теоретичні юридичні конструкції правонаступництва: юридико-технічна суть та методологічне значення» досліджено комплекс правових засобів, які утворюють типізовані моделі, що відповідають спадковим відносинам, та система ідеальних моделей, створених силою абстракції, які утворюються в процесі пізнання спадкового права.

Зроблено комплексний аналіз юридичних конструкцій інституту спадкування в континентальному праві, виявлено й досліджено такі нормативні та теоретичні конструкції: «спадкове правонаступництво», «спадкування», «спадкова маса», «спадкова (заповідальна) правоздатність та дієздатність» тощо.

Установлено, що для моделювання відносин спадкування в зарубіжній теорії цивільного права було вироблено теоретичну конструкцію «спадкове правонаступництво». Всі її дефініції підкреслюють динамічний характер цієї конструкції, який відбивається у слові «перехід», і ґрунтуються на двох концепціях спадкування: юридична фікція про посмертне продовження влади домовладики й оцінка спадкування як юридичного наслідку економічних відносин.

Теоретична конструкція «спадкове правонаступництво» отримала відображення у нормативній конструкції «спадкування», яка передбачає перехід сукупності майнових, а також деяких особистих немайнових прав і обов’язків померлої особи – спадкодавця, існування яких не припиняється із його смертю, до призначених ним у заповіті, договорі або визначених у законі інших осіб (спадкоємців).

Сутність конструкції «спадкування» в теорії західного права зводиться, з одного боку, до набуття майна спадкоємцем, а з іншого – до продовження цивільної особи померлого в особі його спадкоємця.

Простежено різні форми законодавчої реалізації теоретичної конструкції «об’єкт спадкування». В одному випадку під об’єктом розуміються права й обов’язки (Україна), в іншому – не лише майнові права й обов’язки, але і їх об’єкти, самі речі, майнові комплекси та інше майно (Німеччина, Франція). Диференційований підхід до спадкування тільки певних прав і обов’язків, зумовлений, перш за все, їх зв’язком з особою спадкодавця (прямо вказано тільки українським законодавцем), вказівкою в законі й особливостями правового режиму майна, яке переходить у спадок. Спадкове право як Німеччини, так і Франції містить відкритий перелік об’єктів, що підлягають спадковому правонаступництву, який у цілому формується також з урахуванням тісного взаємозв’язку їх з особою спадкодавця, проте, вирішальне значення мають юридичні властивості окремих об’єктів спадщини.

Виявлено особливості юридичних конструкцій «спадкова (заповідальна) правоздатність» і «спадкова (заповідальна) дієздатність». Встановлено, що як підстава припинення цивільної правоздатності, поряд із природною смертю індивіда розглядається визнання особи померлою. Спадкоємцем можуть бути будь-які обрані спадкодавцем суб’єкти цивільних відносин, за винятком осіб, оголошених згідно із законом нездатними до цього (Франція), осіб, що не народилися на момент відкриття спадщини і не є зачатими (Німеччина), осіб, що народилися нежиттєздатними. Західному спадковому праву властивий судовий порядок усунення від спадкування, внаслідок чого вказаним правопорядкам не є знайомою категорія осіб, що не мають права успадковувати (в Україні спадкове законодавство розрізняє осіб, які не мають права спадкування, та осіб, яких може бути усунено від спадщини).

Підрозділ 2.2. «Романська та германська спадкові системи: зміст юридичних конструкцій» присвячений теоретико-методологічному та порівняльно-правовому дослідженню типізованих моделей спадкових відносин у країнах Західної Європи, що дозволило виявити передумови формування двох основних систем спадкування (мета-конструкцій) – романської та германської.

Романська (переважає у Франції, Італії, Іспанії) та германська (переважає в Німеччини, Австрії, Швейцарії) спадкові системи володіють спільними, особливими та індивідуальними рисами конструкцій спадкового правонаступництва.

Доктринальний і нормативний аналіз правових категорій спадкування за законом і заповітом у країнах континентальної Європи дозволив виявити такі характерні риси мета-конструкцій.

Встановлено, що романській спадковій системі є властивим те, що всі спадкоємці за законом поділяються на чотири категорії або розряди, які по черзі закликаються до спадщини. Ця система спирається на три основні поняття: черга, ступінь спорідненості та коліно. Кожна черга об’єднує певну категорію кровних родичів. У германській спадковій системі (системі парантелл) ступінь спорідненості із спадкодавцем не відіграє вирішальної ролі.

У романській спадковій системі представлення є юридичною фікцією, що діє по прямій низхідній лінії і не діє на користь висхідних родичів, у бічній лінії представлення є можливим на користь дітей (та їх низхідних), братів і сестер померлого. При спадкоємстві по праву представлення поділ здійснюється поколінно. У германській спадковій системі парантелла закликається до спадкування лише за відсутності родичів попередньої парантелли, але право представлення у кожній із них діє необмежено.

Однією із сучасних тенденцій розвитку спадкового права країн Західної Європи є зрівняння у спадкових правах усиновлених і позашлюбних дітей із закононародженими та тенденція розширення спадкових прав одного з подружжя, що пережив.

У цілому для романської системи спадкування (окрім Іспанії) подружжя, що пережив, не включається до жодного з розрядів або класів. Проте він має право довічного користування певною часткою спадкового майна або може бути повноправним спадкоємцем за законом, якщо померлий залишив лише бічних родичів, інших, ніж брати і сестри або низхідних від них. У германській системі спадкування той із подружжя, що пережив, не входить до жодної із парантелл, але він набуває права власності на певну частку спадщини і закликається до спадкування поряд із родичами трьох перших парантелл. За відсутності спадкоємців двох перших парантелл, а також діда і бабки до одного з подружжя, що пережив, переходить вся спадщина.

Серед основних напрямів розвитку спадкового права країн Західної Європи можна виокремити тенденцію закріплення пріоритету спадкування за заповітом, а також розширення переліку форм заповіту. Проте істотною відмінністю в досліджуваних спадкових правопорядках західних держав від установленого правопорядку в Україні є встановлення конкуренції форм, що мають як різний правовий режим, так і різні правові наслідки, тоді як у праві України домінує загальна форма заповіту. Такою поза сумнівом є нотаріальна форма або прирівняна до неї, при цьому інші форми юридичної сили не мають.

Порівняльний аналіз зарубіжного і національного законодавства дав змогу встановити, що основними заповідальними розпорядженнями є: призначення спадкоємця, заповідальна відмова (легат) і покладання. Заповідальні розпорядження можуть бути універсальними (заповідач передає одному або декільком особам все майно, що залишається після його смерті), частковими (особа заповідає частку свого майна, якою, згідно з законом, вона має право розпорядитися) та сингулярними (розпорядження з приводу конкретної речі).

Встановлено, що в західному спадковому праві розмір обов’язкової частки залежить від складу і числа спадкоємців, що залишилися в живих (Франція, Швейцарія тощо), або має фіксований розмір від тієї частки, яку отримав би спадкоємець при спадкоємстві за законом, без урахування числа родичів, що залишаються (Німеччина, Австрія, Італія тощо). Порядок визначення розміру обов’язкової частки може бути судовий – через надане право на подання позову (наприклад, Німеччина); позасудовий – через вказівку в законі (наприклад, Франція, Швейцарія). Форми отримання обов’язкової частки можуть існувати у вигляді певної частки майна (наприклад, Франція щодо висхідних і низхідних родичів, Швейцарія, Німеччина) або встановлених виплат (наприклад, Франція – щодо одного з подружжя, що пережив, Німеччина – щодо особи, якщо їй залишено частку у спадщині, яка є меншою за половину її частки при спадкоємстві за законом).

Сутність мета-конструкцій романської та германської спадкових систем розкривається не лише завдяки аналізу правових категорій, але й завдяки виявленню правових моделей.

Модель «перехід відумерлої спадщини» в германській і романській спадкових системах є різною. Германська інтерпретація моделі – перехід відумерлого майна у власність держави за правом спадкування передбачає відповідальність держави за боргами спадкодавця, романська
інтерпретація моделі – майно переходить вільним від будь-якого обтяження і боргів.

Модель «спадковий договір» неоднозначно трактується у західному праві. Відсутнім є єдиний підхід до сутності спадкового договору: від визнання його підставою для спадкування, що представляється як договір про спадкування, а не як договір про спадщину (у Німеччині та Швейцарії), невизнання його як інституту спадкового права і зведення до різновиду шлюбного договору, до акта дарування на випадок смерті і лише між подружжям, або зарученими особами (в Австрії і Франції) та до повного заперечення (наприклад, Італія).

Модель «набуття і відмова від спадщини» в романській і германській спадкових системах набула різного звучання. В одних країнах використовується модель «прийняття спадщини» (Франція, Італія, Іспанія), а в інших – модель «зречення від спадщини» (Німеччина, Швейцарія).

Модель «поділ спадщини» у праві країн Західної Європи має спільні і специфічні риси. Спільною рисою є зумовленість поділу спадщини в договірному, судовому та «розпорядчому» порядку. Обмеження поділу спадщини встановлюються внаслідок наявності зачатого, але ще ненародженого спадкоємця з метою охорони його інтересів, або за угодою спадкоємців про тимчасове припинення поділу (Німеччина, Італія, Швейцарія). Відстрочення поділу може надаватися також на користь дрібній сімейній власності та на збереження неподільності сільськогосподарських підприємств, здатних забезпечити існування сім’ї (Франція).  Подільні речі з активів спадщини поділяються реально. Щодо неподільних речей існують винятки щодо поділу спадщини (Франція, Італія, Швейцарія).

Модель «відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця» характеризується такими ознаками: 1) спадкування є універсальним правонаступництвом; 2) характерним є розмежування боргів, що обтяжують спадщину, на борги спадкодавця і так звані борги спадщини;
3) як загальне правило діє принцип транслятивного спадкування; 4) різним є й характер відповідальності спадкоємців, у Німеччині і Швейцарії – солідарна відповідальність, у Франції – часткова.

Третій розділ «Юридичні конструкції спадкового права в Україні у контексті зарубіжного досвіду конструювання» містить два підрозділи і присвячений пошуку національної моделі спадкування у контексті виявлення схожості й відмінності в теоретичних і нормативних конструкціях спадкового наступництва в розглянутих зарубіжних країнах та в Україні.

У підрозділі 3.1. «Правові категорії як форма відображення правової дійсності» аналізується спадкова система України на предмет установлення спільних, особливих та індивідуальних рис щодо
правових категорій – конструкцій національного та іноземного спадкового правонаступництва.

Встановлено, що українську систему спадкування за ступенями зруйновано за рахунок поділу спадкоємців одного ступеня на різні черги. При зіставлянні порядку спадкування в Україні з порядком покликання до спадкування у романській системі стає очевидним викривлення спадкування за ступенями (наприклад, несправедливість поділу спадщини між онуками). Ознаки германської моделі в українській системі спадкування відсутні.

Аналіз українських норм про спадкування за правом представлення дозволяє виявити риси схожості й відмінності з романською системою спадкування. Як і у Франції, в Україні за правом представлення можуть успадковувати родичі по прямій низхідній лінії (онуки та їх нащадки), по бічній лінії – діти братів і сестер спадкодавця (племінники й племінниці), при цьому, на відміну від французького права, в українському праві двоюрідні брати і сестри спадкодавця можуть успадковувати за правом представлення, хоча до числа спадкоємців за правом представлення не включаються нащадки племінників і племінниць, а також нащадки двоюрідних братів і сестер спадкодавця. Крім того, якщо у Франції нащадки негідного спадкоємця можуть успадковувати по праву представлення, то в Україні негідність спадкоємця відбивається на його нащадках. Український законодавець надає право спадкування за правом представлення, окрім низхідних нащадків, висхідним родичам – прабабусі і прадідові, які успадковують ту частку спадщини, яка належала б за законом їх дітям (бабці, дідові спадкодавця), якби вони були живі на час відкриття спадщини. Це є відсутнім у праві Франції.

Становище усиновлених і позашлюбних дітей в національному і зарубіжному праві є однаковим із законними, хоча і є деякі особливості в обсязі спадкових прав, що їм надаються. Так, в Україні батьки усиновленого і його родичі за походженням по висхідній лінії не успадковують згідно із законом після смерті усиновленого і його нащадків, тоді як у Франції майно усиновленого може у певних випадках ділиться порівну між його природною сім’єю і сім’єю усиновлювача без збитку для прав одного з подружжя на всю спадщину.

В Україні, на відміну від більшості країн Західної Європи, одного з подружжя, що пережив, включено до першої черги спадкування за законом.

Стосовно форм заповіту в українському праві встановлено, що власноручний заповіт, присутній у доктрині західного спадкового права, не передбачений у праві України; заповіт у вигляді публічного акта користується досить великою популярністю в Україні, при цьому законодавче «підстраховування», що є присутнім у західному праві, в національному відсутнє; до таємного заповіту в Україні, на відміну від країн Західної Європи (Німеччина, Франція, Швейцарія), пред’являється обов’язкова вимога, щоби з його змістом особа, яка його засвідчує (нотаріус), не могла бути ознайомлена. Спеціальні заповіти (заповіт «за надзвичайних обставин») поширено як у зарубіжному, так і в національному праві; спільні (взаємні) заповіти заборонено у Франції, дозволено в Німеччині, але тільки за участю подружжя; їх дозволено і в Україні, але тільки щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної
власності.

Українському спадковому праву відоме розпорядження й у вигляді підпризначення спадкоємця, що широко використовується в Німеччині (замісник-спадкоємець і підпризначений спадкоємець) і в Швейцарії, але за загальним правилом заборонене у Франції. Відомим є розпорядження й у вигляді призначення виконавця заповіту (виконувача духівниці – Швейцарія) з деякими особливостями.

Українське визначення законної частки відрізняється від західної: по-перше, остання не містить вказівки на непрацездатність спадкоємця як необхідну умову обов’язкової частки; по-друге, отримання обов’язкової частки є вартістю прав, а не самими правами, речами або іншим майном, що входить до складу спадщини. Українському спадковому праву відомий принцип «непорушності обов’язкової частки». На відміну від Німеччини, український законодавець не надав права суду відмовляти у присудженні обов’язкової частки – її розмір за судом можна тільки зменшувати або збільшувати. При цьому, за своєю юридичною природою обов’язкова частка німецького і українського спадкового права істотно відрізняється від французького «необхідного спадкування». Так, у Франції особа, яка має право на частку спадщини, є рівноправним спадкоємцем. У той же час, згідно з НЦУ, особа, яка має право на обов’язкову частку, не є спадкоємцем, оскільки її усунено від спадкування за волею спадкодавця, хоча така особа має право вимагати обов’язкову частку. Розмір обов’язкової частки згідно з НЦУ і ЦК України, як правило, є меншим за частку необхідної спадщини згідно з ЦК Франції і не залежить від складу і числа спадкоємців, що залишилися в живих.

У підрозділі 3.2. «Правові моделі як елементи структурної організації змісту спадкового права» аналізується спадкова система України на предмет установлення спільних, особливих та індивідуальних рис щодо відношення до правових моделей – конструкцій національного та іноземного спадкового правонаступництва.

Модель «спадкового договору» в Україні володіє низкою специфічних ознак: по-перше, предметом вітчизняного договору є майно відчужувача, тобто окрема річ або сукупність речей, а також майнові права й обов’язки, а не право спадкування; по-друге, спадковий договір є відшкодувальним договором, оскільки набувальник майна зобов’язаний здійснити певну дію майнового або немайнового характеру в обмін на майно відчужувача, щодо якого набуває права власності після смерті останнього; по-третє, очевидною є різниця і в термінології, використовуваній законодавцем при формулюванні договору про спадкування (спадкового договору). Так, суб’єктами цих договорів у західному праві є спадкодавець і спадкоємець, а в праві України – відчужувач і набувальник. Ці характеристики є підставою для ствердження, що відносини, які випливають із спадкового договору в Україні, незважаючи на його задекларовану назву, за своєю юридичною сутністю не є спадковими, а сам спадковий договір не є підставою для спадкування.

В Україні домінує модель «перехід відумерлого майна» у власність територіальної громади за правом спадкування.

При аналізі моделі «прийняття і відмови від спадщини» встановлено, що Україну не можна віднести до жодної із названих моделей набуття спадщини у чистому вигляді, оскільки як загальне правило використовується модель «прийняття спадщини», а для спадкоємців, що постійно проживали із спадкодавцем – модель «зречення від спадщини».

На відміну від західного законодавства, ЦК України не містить норм, що детально регулюють відносини між співспадкоємцями і поділ спадщини, тут відсутні норми, що стосуються відстрочення й обмеження поділу спадщини.

Модель «відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця» характеризується такими ознаками: 1) спадкування представляється як універсальне правонаступництво; 2) характерним є розмежування боргів, що обтяжують спадщину, на борги спадкодавця і так звані борги спадщини; 3) проблему забезпечення незлиття боргових зобов’язань спадкодавця з правами вимоги до нього спадкоємців, яка отримала свого вирішення у спадковому праві зарубіжних країн, в Україні не вирішено, що ущемляє інтереси спадкоємців, які є одночасно кредиторами спадкодавця;
4) закріплено принцип конститутивного спадкування, який передбачає, що спадкоємець відповідає тільки в межах вартості майна, що перейшло до нього; 5) характер відповідальності спадкоємців, як і у Франції, є частковим.