АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА САМОУПРАВСТВО :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета, завдання дослідження, його об’єкт і предмет, використані методи, нормативна та емпірична основи; формулюються основні теоретичні положення, що обумовлюють наукову новизну; визначається практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

Розділ 1 «Теоретичні засади адміністративної відповідальності за самоуправство» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Генезис законодавства України про адміністративну відповідальність за самоуправство» розглянуто особливості історичного розвитку адміністративного законодавства, що регулює відповідальність за самоуправство.

При визначені етапів генезису законодавства враховано такі критерії: стан закріплення загальних засад правового захисту суспільних та приватних інтересів від самоуправних дій; співвідношення між різними за суспільною небезпечністю видами самоуправства; підходи до систематизації відповідних груп адміністративно-деліктних норм.

Запропоновано таку періодизацію розвитку законодавства про адміністративну відповідальність за самоуправство.

Перший етап (з Х по ХVII ст.) – період становлення української державності – характеризується зародженням правових позицій щодо захисту майнових та інших прав економічно пануючої частини населення, функціонування правоохоронної системи, принципів судочинства та початку нормативного врегулювання окремих питань відповідальності за самоуправство (визначення його видів, форм та способів покарання, меж самовільного заподіяння шкоди, подолання принципу «таліону», забезпечення пріоритетного захисту прав володаря тощо).

Другий – російський (імперський) (ХVII – початок ХХ ст.) – визначається формуванням системи законодавства на теренах земель, підвладних Російській імперії, в тому числі й поділу його на галузі та підгалузі, закладаються принципи охорони законних інтересів учасників провадження, а також процедур, за допомогою яких встановлювалась істина в процесі; формується концепція російської правової доктрини; починається законодавче закріплення заборон щодо «самоуправства» у загальнодержавних правових актах (встановлюються його поняття (1845 р.), ознаки, проводиться розмежування з іншими самоуправними діями (крадіжкою, пограбуванням, перевищенням влади), уточнюється об’єкт самоуправства, його об’єктивна та суб’єктивна сторони тощо); відбуваються наукові дискусії щодо його сутності.

У радянський період (початок ХХ – 90-і рр. ХХ ст.) відбувається остаточне формування адміністративно-деліктного законодавства, здійснюється законодавче закріплення у кодексах про адміністративні правопорушення СРСР та союзних республік відповідальності за самоуправство, визначається коло стягнень, що застосовуються до осіб, які його вчинили, уточнено критерії його розмежування від аналогічного злочину; з’являються окремі наукові дослідження самоуправства та пов’язаних з ним правопорушень.

Сучасний період (з 90-х рр. ХХ ст. і до теперішнього часу) характеризується приведенням законодавства України про адміністративну відповідальність до стану соціально-економічних відносин, внесенням змін до розмірів та одиниці обліку штрафів за самоуправство, включенням громадських організацій до кола потерпілих від самоуправства, змінами у порядку виконання адміністративних стягнень, посиленням правових гарантій прав і свобод громадян, розширенням їхніх прав та обов’язків як учасників деліктного процесу, появою як джерела права України практики Європейського Суду з прав людини та рішень Конституційного Суду України тощо.

Доведено, що протягом усього періоду розвитку відповідальності за самоуправство адміністративним деліктам відводилося другорядне значення, тоді як основна увага законодавця була зосереджена на кримінальній відповідальності. Така ситуація значно знижувала попереджувальні можливості впливу на осіб, які вчиняють самоуправство, шляхом застосування заходів адміністративної відповідальності.

Наголошено, що використання історичного досвіду відповідальності за самоуправство дозволить врахувати наявні підходи до визначення його сутності, сформулювати оптимальну модель відповідної норми та форму її законодавчого закріплення, уточнити критерії розмежування його різновидів і оцінити ефективність застосування санкцій відповідно до реалій соціально-економічного життя нашої держави.

У підрозділі 1.2 «Стан наукової розробки проблеми адміністративної відповідальності за самоуправство» комплексно проаналізовано погляди, думки, ідеї вчених-правознавців, які у своїх роботах у тому чи іншому аспекті розглядали питання про адміністративну відповідальність за самоуправство.

Виокремлено основні групи науковців, які досліджували: адміністративну відповідальність як правовий інститут (О.М. Бандурка, Д.М. Бахрах, Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, Т.О. Гуржій, В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, Т.О. Коломоєць, Є.В. Курінний, Д.М. Лук'янець та ін.); адміністративну відповідальність посадових осіб у сфері державного управління (А.В. Матіос, О.М. Круглов, В.В. Гречишнікова та ін.); окремі питання про кримінальну відповідальність за самоуправство (М.І. Бажанов, В.В. Сташис, В.Я. Тацій та ін.); аспекти адміністративно-правової кваліфікації самовільних дій (О.Ю. Дрозд), питання відповідальності за самоуправство в інших державах (О.П. Биньковський, Є.В. Вітман, С.У. Танєєв, В.І. Капканов, О.В. Кошкін, О.В. Соколова, І.К. Сурков, І.П. Тітенков та ін.).

Констатовано, що домінування кримінально-правових досліджень самоуправства зумовлюється приділенням уваги більш суспільно небезпечному правопорушенню, необхідністю обґрунтування критеріїв розмежування з іншими злочинами, де ознакою об’єктивної сторони є самовільні дії; більш широкою практикою застосування кримінальної відповідальності порівняно з адміністративною за це протиправне діяння.

Встановлено, що до основних новацій у науці адміністративного права, які слід враховувати під час дослідження цієї теми, слід відносити: формування адміністративно-деліктного права як підгалузі адміністративного права; продовження систематизації адміністративно-деліктного законодавства в цілому та за окремі види проступків; впровадження ідеї про «кримінальний проступок» та відповідних підходів до формування матеріальних і процесуальних підстав адміністративної відповідальності; необхідність приведення вітчизняного законодавства до загальновживаних стандартів, що містяться у правових актах Європейського Союзу та інших, згода на які надана парламентом України.

Зроблено висновок про те, що за часів незалежності України окремого монографічного дослідження адміністративної відповідальності не здійснювалося. У зв’язку з цим недостатньо вивченими є питання становлення вітчизняного законодавства про адміністративну відповідальність за самоуправство, визначення її підстав, видів, юридичної характеристики складу адміністративно-караного самоуправства, процесуальних особливостей провадження у відповідних справах, подальшого розвитку у контексті реформування інституту адміністративної відповідальності в цілому та щодо самоуправства і пов’язаних із ним проступків.

Наголошено, що забезпеченню об’єктивності результатів такого дослідження сприятиме вивчення сучасного стану адміністративної відповідальності шляхом: аналізу статистичних даних про факти самоуправства, осіб, які їх вчинили, та санкцій, що застосовувалися до правопорушників; опитування громадян, працівників міліції та представників адміністративних комісій при виконавчих органах міських, сільських, селищних рад; вивчення матеріалів справ про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 186 КУпАП, вироків та інших рішень судів, де здійснюється кваліфікація різних видів самоуправства; порівняння національного та зарубіжного досвіду правового врегулювання відповідальності за скоєння цього делікту.

У підрозділі 1.3 «Поняття та види самоуправства як адміністративного делікту» здійснено загальну характеристику та класифікацію самоуправства як адміністративного делікту.

Шляхом наскрізного аналізу тексту КУпАП встановлено, що диспозиції двадцяти шести статей, які передбачають відповідальність за самостійні види проступків, містять категорію «самовільне» (у відповідних відмінках); вони розташовані майже в усіх главах Кодексу. Однак поняття «самоуправство» використовується лише у назві ст. 186 КУпАП.

Вивчення наукових підходів до розуміння сутності самоуправства та його місця серед інших деліктів дозволило зробити висновок про те, що основними ознаками цього делікту є: самовільний характер дій; порушення встановленого законом порядку здійснення свого права; суб’єктивність в оцінюванні правопорушником дійсності або уявності свого права; відсутність істотної шкоди; наявність спеціального потерпілого (громадянин, державна чи громадська організація).

Розгляд нормативно закріплених визначень понять самоуправства у законодавстві Азербайджанської Республіки, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Республіки Молдова, Російської Федерації дозволив визначити такі відмінності щодо ознак, які використовуються для формування його дефініції: зменшення кола спеціальних потерпілих або відсутність посилання на них; наявність елементу оспорювання; відсутність посилання на ознаки злочину; розширення кола правових актів, що встановлюють порядок реалізації права.

Зроблено висновок про можливість уточнення визначення поняття «самоуправство», що міститься у КУпАП. Так, наголошено на необхідності: розширення кола правових актів, що визначають порядок здійснення права; використання категорії «особа» замість «громадянин»; уточнення поняття «істотна шкода»; уніфікації термінів стосовно самоуправства, що вживаються у КУпАП та Кримінальному кодексі України (далі – КК), в результаті чого запропоновано його дефініцію.

Розкриттю сутності ознак самоуправства передує здійснення групування різновидів цього проступку шляхом виокремлення типових ознак. Прояви самоуправства запропоновано класифікувати на ті, що вчиняються: з перевищенням наданого права; з використанням уявного права; стосовно прав і законних інтересів а) індивідуальних (громадян) та б) колективних суб’єктів (державні чи громадські організації); фізичними особами; посадовими особами.

Наголошено на можливості систематизації інших правопорушень, пов’язаних із самоуправством, залежно від об’єкта та об’єктивної сторони. Висловлено припущення про можливість об’єднання у межах однієї глави КУпАП правопорушень, що передбачають самовільність як основну ознаку об’єктивної сторони, в одну статтю.

Розділ 2 «Характеристика адміністративної відповідальності за самоуправство» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Юридична характеристика адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 186 КУпАП «Самоуправство»» розглядаються загальноправові та спеціально-юридичні ознаки самоуправства.

Підтримано наукові позиції щодо визначення загальних ознак самоуправства шляхом встановлення його протиправності, форми вини суспільної небезпечності, характеристики діяння, змісту адміністративної караності.

Констатовано, що самоуправству властиві основні загальноправові ознаки, притаманні іншим проступкам. До його особливостей віднесено: вчинення у формі дії; можливість вчинення тільки у формі умислу, передбачення завдання шкоди приватним, державним чи громадським інтересам; наявність правового протиріччя між гаданим (уявним) правом особи, яка вчиняє самоуправство, та реальним правом особи, державної чи громадської організації; посягання здійснюється на суспільні відносини, що формуються у сфері державного управління та пов’язані із забезпеченням нормальної реалізації органами державної влади та місцевого самоврядування наявних у них повноважень.

Підтримано дискусії щодо необхідності уточнення змісту суспільних відносин, пов’язаних із встановленим порядком управління, шляхом: включення до їх об’єкта категорії «публічне управління»; конкретизації розмірів шкоди та її видів; окреслення кваліфікуючих ознак складу правопорушення.

Характеризуючи основні елементи складу адміністративно-караного самоуправства, визначено, що його родовим об’єктом є управлінська діяльність державних та громадських організацій щодо реалізації наданих їм повноважень; основним безпосереднім об’єктом – встановлений порядок здійснення права фізичними особами; додатковим безпосереднім об’єктом – законні права і інтереси особи, державних або громадських організацій. Об’єктивна сторона самоуправства полягає у: дії, здійсненні особою свого дійсного або гаданого права всупереч встановленому законом порядку; протиправних наслідках – заподіянні шкоди, що не є істотною; причинно-наслідкових зв’язках між дією та наслідками; предмет та інші факультативні ознаки є необов’язковими для кваліфікації. Суб’єктом самоуправства може бути як загальний (фізична деліктоздатна особа, яка досягла 16-річного віку), так і спеціальний (посадова особа). Суб’єктивна сторона проявляється у формі умислу (як прямого, так і опосередкованого); мотив і мета самоуправства у законодавстві не конкретизовані, хоча можуть мати значення для оцінки обставин, що обтяжують або пом’якшують відповідальність.

Зроблено висновок, що загальні та спеціальні ознаки утворюють в сукупності юридичний склад адміністративно-караного самоуправства та за наявністю їх у конкретному протиправному вчинку – фактичну підставу адміністративної відповідальності за цей проступок.

Підрозділ 2.2. «Адміністративно-правова кваліфікація самоуправства» присвячено дослідженню особливостей визначення складу адміністративних правопорушень за самоуправство.

Кваліфікацію адміністративних деліктів розглянуто як процес встановлення і закріплення точної відповідності вчиненого особою протиправного діяння ознакам складу делікту, передбаченого адміністративним законодавством та закріплення її у відповідному індивідуально-правовому акті.

Визначено, що обов’язок щодо адміністративно-правової кваліфікації самоуправства покладається на: адміністративні комісії при виконавчих органах міських, сільських, селищних рад, що уповноважені розглядати справи про це правопорушення (ст. 218 КУпАП); уповноважених посадових осіб органів внутрішніх справ, які складають відповідні протоколи (п. 1 ч. 1 ст. 255 КУпАП); суди, що у процесі розгляду кримінальних справ, справ про адміністративні проступки та цивільні правопорушення визначають протиправний характер самоуправних дій.

З урахуванням результатів вивчення справ про правопорушення, що пов’язані із самоуправством, анкетування працівників міліції та громадян щодо цього проступку встановлено, що до найбільш актуальних питань, які виникають у процесі кваліфікації самоуправства, слід відносити: встановлення розміру шкоди, завданої протиправними діями; оцінка суб’єктивного ставлення порушника щодо дійсності або уявності права, що реалізується; відсутності у діях особи складу злочину, передбаченого ст. 356 КК; визначення конкретного закону, що врегульовує порядок здійснення того чи іншого права.

Вивчення текстів КУпАП та КК свідчить, що на відміну від ряду норм, які чітко визначають розмір «істотної шкоди» (наприклад, ст. ст. 231, 248, 364, 423 КК) стосовно самоуправства, ці законодавчі акти його не конкретизують. Шляхом аналізу справ про адміністративні правопорушення, пов’язані із самоуправством, встановлено, що середній розмір шкоди, заподіяної громадянинові, державній або громадській організації, складав 1130 грн. (мінімальний – 29 грн., максимальний – 3000 грн.). При цьому більшість опитаних громадян зазначили, що сума понад 1000 грн. є достатньою для звернення до органів внутрішніх справ чи інших державних органів для захисту свої інтересів.

Запропоновано, використовуючи аналогію закону, розмір санкцій та покарань, що застосовуються до правопорушника, істотну шкоду при вчиненні самоуправства визначити як значну і такою, що у двадцять і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Наголошено, що при розмежуванні дійсності або уявності права, яке реалізується, особам (органам), що здійснюють кваліфікацію, слід враховувати, що згідно з чинною нормою, яка міститься у ст. 186 КУпАП, дійсним є право, котре належить особі відповідно до закону, а уявним – яке за добросовісним хибним уявленням (у зв’язку з неправильною юридичною або фактичною оцінкою обставин) винного належить йому або іншій особі, інтереси якої він представляє.

З урахуванням досвіду Російської Федерації звернуто увагу на доцільності розширення кола правових актів, що закріплюють порядок здійснення того чи іншого права особи, шляхом доповнення їх іншими, крім закону, нормативно-правовими актами. Цю пропозицію підтримали 64% опитаних працівників міліції та 76% громадян.

Обґрунтовано такі критерії розмежування адміністративно-караного (ст. 186 КУпАП) та злочинного (ст. 356 КК) самоуправства: розмір істотної шкоди, заподіяної адміністративним правопорушенням, повинен бути менше значного розміру шкоди, заподіяного злочином; наявність факту оспорюваності правомірності самоуправних дій громадянином або підприємством є обов’язковим елементом складу злочину; при вчиненні злочинного самоправства шкода може заподіюватися інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника, а при адміністративно-караному самоуправстві – громадянам або державним чи громадським організаціям.

Зазначено на необхідності відмежовувати самоуправство від крайньої необхідності та розмежовувати від інших адміністративних проступків, об’єктивна сторона яких передбачає самовільні дії, за: родовим об’єктом, предметом посягання, суб’єктом та мотивами протиправного вчинку.

Відмінність самоуправства від правомірного самозахисту цивільних прав полягає у тому, що особа діє лише у межах дійсного права, в порядку і у спосіб, визначений відповідними правовими актами чи договором, завдана шкода не перевішує збитки, які у такий спосіб попереджуються.

Зроблено висновок, що з метою гармонізації адміністративного та кримінального законодавства необхідно вдосконалити диспозицію ст. 186 КУпАП, яка визначає поняття самоуправства.

У підрозділі 2.3 «Особливості провадження у справах про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 186 «Самоуправство»» досліджено процесуальний аспект адміністративної відповідальності за самоуправство.

Зазначено, що провадження у справах про цей адміністративний проступок є різновидом адміністративного юрисдикційного провадження. Характеристику провадження здійснено у контексті чотирьох стадій, які виокремлено адміністративно-правовою теорією: адміністративного розслідування; розгляд справи та винесення постанови у справі; перегляд постанови про накладення адміністративного стягнення; виконання постанови.

З’ясовано, що особливостями провадження у справах щодо самоуправства є: суб’єкт складення протоколу про проступок (уповноважені посадові особи органів внутрішніх справ); суб’єкт прийняття рішення та винесення постанови у справі (адміністративні комісії при виконавчих органах міських, сільських, селищних рад); предмет доказування та межі застосування заходів забезпечення провадження у цих справах; залучення окремих учасників провадження (свідків, спеціалістів, захисників).

Встановлено, що основними посадовими особами органів внутрішніх справ, які складають понад 90 % протоколів про адміністративні проступки за ст. 186 КУпАП, є дільничні інспектори міліції. Ними протягом 2007-2011 рр. виявлено 3420 осіб-самоуправців, з яких 28 неповнолітніх та 82 особи, що вчинили це правопорушення повторно.

При проведені працівниками міліції адміністративного розслідування фактів самоуправства ними відзначається, що найчастіше посягання здійснюється переважно на особисте майно, майнові права (54,8% респондентів), основними доказами у справах є: пояснення правопорушника та потерпілого (представників), документи, які підтверджують наявність права у особи, речі, предмети, що долучаються до протоколу про адміністративні правопорушення; самовільними діями, у першу чергу, заподіюється матеріальний збиток (80,4% опитаних); при визначені розміру істотної шкоди вони звертають увагу на обставини події, оцінюють важливість і обсяг порушених інтересів, матеріальних збитків, враховують наявність документів на майно чи іншу матеріальну власність, розмір заподіяної шкоди та наслідки.

Наголошено, що розгляду справи про адміністративні проступки, передбачені ст. 186 КУпАП, притаманно: встановлення відсутності такої ознаки, що виключає провадження у справ,і як крайня необхідність (форма правомірного захисту від протиправних посягань); забезпечення належними доказами права потерпілої сторони, яке порушує самовільними діями винна особа; участь представників державних чи громадських організацій, захисників; залучення спеціалістів для оцінювання розміру шкоди, завданої самоправними діями.

Визнано за доцільне у справах, пов’язаних із захистом прав та інтересів державних організацій, забезпечувати участь прокурора; це також сприятиме при виявлені ознак злочину прискорити передачу матеріалів справи до органів, уповноважених вирішувати питання про порушення кримінальної справи (ст.ст. 250, 253 КУпАП).

Зазначено, що постанова адміністративної комісії може бути оскарженою у виконавчий комітет відповідної ради або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом, а опротестована – прокурором протягом десяти днів з дня її винесення.

Шляхом аналізу статистичних даних Держкомстату України встановлено, що основним видом стягнення, яке накладається за вчинення самоуправства, є штраф (58%), решта – попередження. Середня сума штрафу складає 68,6 грн. Незважаючи на досить незначний розмір штрафів, у середньому щорічно добровільно сплачується лише 18011 грн, що складає 57,6 % від накладених сум штрафу.

До основних причин невиконання постанов про накладення штрафу віднесено: відсутність системи контролю адміністративних комісій за добровільною його сплатою; прогалини у правовій освіті населення щодо порядку його сплати, строків та відповідальності за несплату; особиста недисциплінованість порушників; недостатнє поширення електронної форми сплати штрафу; обмеження місця сплати штрафу лише установою банку України.

Зроблено висновок про необхідність підвищення рівня підготовки як працівників міліції, так і членів адміністративних комісій при виконавчих органах міських, сільських, селищних рад щодо виявлення, розгляду та правильного прийняття рішення у справах про самоуправство.

У підрозділі 2.4 «Удосконалення адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене ст. 186 КУпАП, та практики її застосування» виявлено основні недоліки, усунення яких сприятиме вдосконаленню адміністративної відповідальності за самоуправство.

На підставі проведеного дослідження зроблено висновок, що вдосконаленню законодавства про адміністративну відповідальність за самоуправство та практики його застосування сприятиме: його гармонізація з кримінальним та цивільним щодо уніфікації підходів до розуміння сутності цього делікту; уточнення поняття самоуправства; розширення кола правових актів, що закріплюють порядок здійснення того чи іншого права особи, закріплення розміру шкоди (істотної, значної) у відповідних нормах КУпАП та КК; забезпечення участі прокурора в провадженні у справах про адміністративні проступки, якими шкода завдається правам особи, державним чи громадським інтересам; забезпечення виконання постанов про накладення штрафу; посилення профілактичного впливу цього різновиду адміністративного примусу на громадян та посадових осіб; підвищення рівня підготовки посадових осіб, які виявляють та розглядають справи про самоуправство.

Нагальну необхідність покращення стану правового регулювання законодавства про адміністративну відповідальність за самоуправство визначають 57,7% опитаних працівників міліції; 37,8 %, не згодні з необхідністю щодо внесення змін, при цьому понад 60 % респондентів вказують на необхідність суттєвого покращання роботи міліції щодо протидії цьому пропорушенню.

Для вдосконалення законодавства про адміністративну відповідальність за самоуправство запропоновано: внести зміни до ст. 186 КУпАП та ст. 356 КК щодо наближення змісту їхніх дефініцій (доповнити словосполученням «іншими нормативно-правовими актами», виключити зі ст. 356 КК категорію «правомірність яких оспорюється», замінити в обох статтях слово «громадянин» на «особу» (у відповідних відмінках), а у ст. 186 КУпАП «істотної» на «значної»; доповнити ст. 356 КК приміткою, у якій визначити значний розмір шкоди.

Визнано за доцільне рекомендувати прокуратурі забезпечувати супроводження розгляду справ про адміністративні правопорушення не лише у судах, а й в інших органах, якими приймається рішення про відсутність у діях особи ознак злочину, що посилить захист прав і свобод людини, інтересів державних або громадських організацій, прискорить оперативність направлення відповідних матеріалів до органів, уповноважених вирішувати питання про порушення кримінальної справи, дозволить зменшити ризик уникнення окремими особами кримінальної відповідальності, посилить дисциплінованість юрисдикційних органів.

З метою забезпечення повноти виконання постанов про накладення штрафу за самоуправство запропоновано: керівникам виконавчих органів міських, сільських, селищних рад посилити контроль за добровільною його сплатою; у ході розгляду справ детально роз’яснювати винній особі про порядок сплати штрафу, строки та заходи відповідальності, що настають за його несплату; розробити механізм поширення електронних форм сплати штрафу; визнати за можливе здійснювати сплату штрафу не лише до установи банку України, а й до комерційних банків.

Для посилення профілактичного впливу цього різновиду адміністративного примусу на громадян та посадових осіб слід збільшувати кількість розглядів справ про самоуправство безпосередньо в трудових колективах, за місцем навчання або проживання порушника (ч. 2 ст. 249 КУпАП); створити умови для покращення правової освіти населення щодо захисту своїх прав і законних інтересів, забезпечити функціонування системи безоплатної правової допомоги; покращити роботу засобів масової інформації щодо висвітлення актуальних питань адміністративної відповідальності у друкованих та електронних виданнях.

Підвищенню рівня підготовки посадових осіб, які виявляють та розглядають справи про самоуправство, сприятиме: приділення більшої уваги цим питанням у процесі навчання працівників міліції та членів адміністративних комісії; започаткування постійно діючих спільних навчально-методичних семінарів із залученням представників обласних (районних) органів юстиції, науково-педагогічних працівників юридичних закладів освіти; підготовка узагальнень практики розгляду адміністративних та кримінальних справ про самоуправство; розробка та запровадження пам’яток для працівників міліції і членів адміністративних комісій методичних рекомендацій з виявлення, розгляду та профілактики самоуправства.

Зроблено висновок, що подальше вдосконалення відповідальності за самоуправство повинно здійснюватися з урахуванням наявних тенденцій реформування інституту адміністративної відповідальності, передбачати можливість внесення змін до інших правових актів, що містять відповідні норми.