ЗАХИСТ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, задачі, об’єкт та предмет дослідження, розкрито новизну теми наукової роботи, окреслені методи дослідження. Окрім цього, висвітлено практичне значення роботи, особистий внесок здобувача, апробація отриманих результатів, кількість публікацій за темою дисертації.

Розділ 1 «Теоретико-правовий аспект захисту прав і свобод людини при застосуванні запобіжних заходів» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Захист прав і свобод людини з точки зору міжнародних стандартів та його розуміння як засади кримінального судочинства України» концептуально відштовхуючись від розуміння захисту прав і свобод людини з площини світових нормативно-правових актів автором в системі засад кримінального судочинства, через призму державних гарантій, сформовано дефініцію засади (принципу) захисту прав і свобод людини як панівної ідеї, яка пронизує всі законодавчі акти, що регулюють кримінально-процесуальні відносини між людиною та державою, покладена в основу всіх нормативно-правових документів з питань регулювання правоохоронної діяльності та характерна для всіх стадій кримінального провадження. Таким чином, зміст захисту прав і свобод людини як засади кримінального судочинства полягає в зобов’язанні державних органів, які здійснюють кримінальне переслідування, та суду визнавати, додержувати, захищати та поновлювати (у разі їх порушення) права, свободи й законні інтереси всіх учасників кримінального провадження. У той же час, законодавець, дотримуючись засади захисту прав і свобод людини у кримінальному судочинстві при реалізації правотворчої функції, повинен не тільки передбачати забезпечення захисту її прав і свобод від неправомірних посягань та своєчасне їх поновлення, а й не надавати можливість правозастосовувачам неправомірно їх обмежувати в рамках закону.

Підрозділ 1.2 «Захист прав і свобод учасників кримінального процесу, до яких можуть бути застосовані запобіжні заходи» присвячений правам і свободам таких суб’єктів кримінального процесу, як підозрюваний, обвинувачений, підсудний та засуджений. Надається визначення терміну «запобіжні заходи», який зводиться до заходів кримінально-процесуального примусу, які застосовуються органами досудового слідства та судом до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого та пов’язані з обмеженням їх конституційних прав і свобод, та мають на меті упередити спроби ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини в кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність,
а разом з цим, забезпечити виконання процесуальних рішень. Через розуміння правового статусу вказаних осіб наводиться перелік та аналізується зміст їх прав та свобод у зв’язку із застосуванням до них запобіжних заходів, а також досліджено момент набуття ними процесуальних прав, внаслідок чого розкривається їх особливість. Наголошується, що набуття особою статусу підозрюваного через застосування запобіжного заходу без достатніх на те підстав, сприяє безпідставному обмеженню його прав і свобод. Обґрунтовано, що поняття обвинуваченого є збиральним та залежно від стадії провадження в кримінальній справі включає в себе підсудного і засудженого (або виправданого), що позначається на обсязі прав і свобод, наданих законом, та характеризується можливістю їх обмеження через застосування запобіжних заходів на необмежений строк (за винятком застосування взяття під варту на досудовому слідстві). Доводиться, що вказаний стан речей порушує принцип захисту прав і свобод людини. Як наслідок, робиться висновок щодо необхідності внесення змін у кримінально-процесуальне законодавство щодо захисту прав і свобод учасників кримінального судочинства, стосовно яких застосуються запобіжні заходи, що розглянуто в наступному розділі.

У підрозділі 1.3 «Юридичні гарантії захисту прав і свобод людини при застосуванні запобіжних заходів» розглядаються встановлені державою гарантії реалізації, забезпечення та захисту прав і свобод людини у кримінальному процесі України. Серед юридичних гарантій захисту прав і свобод людини у кримінальному судочинстві особлива увага приділяється процесуальним гарантіям, під якими розуміють юридично визначені процедури реалізації відповідних прав, механізм попередження їх порушень, порядок захисту і відновлення порушених прав та свобод людини. На підставі аналізу положень таких міжнародних документів, як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Загальна декларація прав людини 1948 року тощо, із врахуванням конституційних засад захисту прав і свобод людини у кримінальному судочинстві, дисертантом сформовано систему гарантій їх захисту.

Розділ 2 «Правова характеристика запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України та особливості захисту прав і свобод людини при їх застосуванні» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Загальна характеристика мети, підстав та умов застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України» розкриваючи юридичне значення кожної мети застосування запобіжних заходів, передбачених ст. 148 КПК України, автором звертається увага на можливість порушення прав і свобод людини при застосуванні до неї запобіжних заходів тільки з метою забезпечення виконання процесуальних рішень, за відсутності обґрунтованої підозри та достатніх даних щодо причетності її до скоєного злочину. Серед обставин, які враховуються при обранні запобіжного заходу, виокремлено тяжкість вчиненого злочину, як незалежної від інших обставин, достатньої для обрання найсуворішого запобіжного заходу – взяття під варту. Водночас, перелік обставин запропоновано доповнити такими обставинами, як: займана посада, ведення антисоціального способу життя, наявність або відсутність попередньої судимості.

У підрозділі 2.2 «Захист прав і свобод людини при застосуванні запобіжних заходів, що не пов’язані з позбавленням волі» розкривається зміст підписки про невиїзд, особистої поруки та поруки громадської організації або трудового колективу, нагляду командування військової частини, передачі неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників чи адміністрації дитячого закладу з позицій обмеження прав і свобод учасників кримінального судочинства, до яких вони застосовуються, а також розкривається поширення дії сформованої в дисертації засади захисту прав і свобод людини щодо інших учасників кримінального провадження. Висвітлюються правові недоліки законодавчого закріплення кожного з цих заходів, що впливає на додержання прав і свобод людини та забезпечення їх захисту на практиці. Як наслідок, з метою вдосконалення практики застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з позбавленням волі, та дотримання при цьому стану законності дисертантом пропонується ряд змін до кримінально-процесуального законодавства. Автором наголошується на пріоритетності застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з позбавленням волі, відповідно до вимог міжнародних документів.

У підрозділі 2.3 «Захист прав і свобод людини при застосуванні запобіжних заходів, що пов’язані з позбавленням волі» дисертант орієнтує на необхідність визначення в законі часу, з якого обраховувати строк затримання, а саме з фактичного захоплення особи, тобто обмеження її волі самостійно розпоряджатися своїми діями, про що повинен невідкладно складатись протокол затримання. Водночас, пропонується скоротити строки розгляду скарги на незаконне затримання особи, для чого дисертантом сформовано авторське бачення ч. 8 ст. 106 КПК України. Можливість застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту в дисертаційній роботі розглядається як виключна міра, яка призводить до найбільшої кількості обмежень особистих прав і свобод людини та особливою підставою якої слід вважати неефективність застосування більш м’яких запобіжних заходів, а тому відповідно до дії принципу захисту прав і свобод людини цей захід повинен застосовуватись виключно до обвинуваченого. Аналізуючи норми вітчизняного законодавства, автор дійшов висновку, що законне застосування найсуворішого запобіжного заходу, а відтак і правомірне позбавлення волі особи, буде мати місце: 1) за наявності хоча б однієї з мети, передбаченої ст. 148 КПК України та на підставах, визначених у законі; 2) за умови вчинення особою злочину, за який законом передбачене покарання у вигляді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян, у разі невиконання нею обов’язків покладених на неї, або покарання у виді позбавлення волі понад трьох років,
а у виняткових випадках – і менше трьох років; 3) з урахуванням обставин, які враховуються при обранні запобіжних заходів; 4) за умови, що ніякий інший захід не може забезпечити досягнення мети застосування запобіжних заходів, передбаченої ч.1 ст. 148 КПК України; 5) при дотриманні встановленим законом процесуальної процедури обрання цього заходу; 6) за умов додержання вимог міжнародних документів, ратифікованих Україною. Крім того, в цьому підрозділі дисертантом наводиться перелік та розкривається зміст правових гарантій захисту прав і свобод осіб, затриманих за підозрою у скоєнні злочину, та взятих під варту,
а також надається правова характеристика запобіжного заходу «домашній арешт» як альтернативному взяттю під варту.

У підрозділі 2.4 «Захист прав і свобод людини при застосуванні застави, як специфічного запобіжного заходу» звернено увагу на відмінності застави від інших запобіжних заходів, не пов’язаних з позбавленням волі, що полягає в матеріальній відповідальності заставодавця. Розгляд цього запобіжного заходу виконано у порівняльному аналізі попередньої та нової редакцій ст. 154-1 КПК України, яка набула чинності з 17 січня 2012 року відповідно до Закону України № 4025 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності)». Аналізуючи положення ст. 154-1 КПК України, дисертант відповідно до засади (принципу) захисту прав і свобод людини у кримінальному судочинстві, дія якої в даному випадку поширюється на заставодавця – третю особу, формує систему гарантій процесуального та матеріального характеру. До першого виду гарантій належать:
1) повідомлення заставодавцю відомостей про злочин, у якому підозрюється чи обвинувачується особа, відносно якої обрано запобіжний захід; 2) роз’яснення його обов’язків, перелік яких наведений у ч.1 ст. 154-1 та ст. 149-1 КПК України;
3) існування механізму відмови від прийнятих на себе заставодавцем зобов’язань у разі неналежної поведінки підслідного чи підсудного; 4) можливість оскарження в апеляційному порядку постанови судді про звернення застави в дохід держави. Матеріальними гарантіями є: 1) повернення предмета застави в разі добросовісного виконання заставодавцем своїх зобов’язань; 2) недопущення в будь-якому випадку звернення застави в рахунок забезпечення цивільного позову.

Розділ 3 «Судовий контроль і прокурорський нагляд в сфері захисту прав і свобод людини при прийнятті рішень про застосування запобіжних заходів на досудовому слідстві» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Судовий контроль як гарантія захисту прав і свобод людини при застосуванні запобіжних заходів у кримінальному судочинстві» розглядаються питання, пов’язані з прийняттям суддею рішень за поданням слідчого, узгодженого з прокурором, про взяття особи під варту, примусове затримання та доставлення до суду для вирішення питання про обрання запобіжного заходу та розгляд скарг в порядку ст. 106 КПК України. Досліджено зарубіжний досвід існування періодичного судового контролю за триманням осіб під вартою, завдяки чому сформовано авторську модель такого контролю, здійснення якого передбачається при вирішенні питання щодо продовження строків тримання під вартою до чотирьох, восьми та дванадцяти місяців. Окрім цього, автором аналізується інститут слідчого судді та можливість його запровадження в кримінально-процесуальне законодавство України.

У підрозділі 3.2 «Прокурорський нагляд за додержанням прав і свобод осіб, відносно яких застосовуються запобіжні заходи на досудовому слідстві» доводиться, що запровадження поетапної процедури застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту – ініціювання рішення слідчим, узгодження його з прокурором та винесення відповідної постанови суддею відповідає міжнародним вимогам захисту прав і свобод людини в цій сфері. Поміж інших повноважень прокурора виокремлюється особистий допит ним особи при вирішенні питання про надання згоди на застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Вказується на необхідність закріплення в законі обов’язку прокурора при перевірці кримінальної справи з обвинувальним висновком з’ясовувати, у першу чергу, наявність підстав для обрання будь-якого запобіжного заходу, а в другу – правильність його обрання. Як гарантія захисту прав і свобод такої особи, визначається дієвість позиції прокурора при розгляді в суді подання про обрання вказаного запобіжного заходу, яка полягає в необхідності спростування презумпції залишення особи на свободі. Одночасно дисертантом доведено можливість грубого порушення прав і свобод учасника кримінального провадження, відносно якого обирається прокурором запобіжний захід, у порядку передбаченому протокольною формою досудової підготовки матеріалів.