| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено зв’язок з науковими планами, сформульовано мету та визначено задачі дослідження, його об’єкт, предмет, методи, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведені дані про їх апробацію та публікації.
Розділ 1 «Джерела, історіографія й понятійно-категоріальний апарат дослідження» складається з трьох підрозділів, присвячених визначенню методів та методології дослідження, понятійно-категорійному апарату, стану наукової розробки проблеми. Визначаються основні джерела роботи.
Підрозділ 1.1 "Історіографія проблеми". Запропоновано поділ історіографії проблеми на загальноісторичний та історико-правовий блоки. З середини ХIХ ст. увагу громадських діячів привертала Таврійська губернія. Це пов’язано і з її багатою релігійною історією, з унікальним, багаторівневим конфесійним устроєм. Дослідження з проблеми діяльності релігійних інститутів, а разом з ними і релігійних судів у Таврії відносяться до історії найбільш чисельних релігій – християнства й ісламу. Це роботи К. Хархатая, А. Скальковського, Ф. Лашкова. Особливе місце у цій групі робіт займає «Справочная книжка о приходах и храмах Таврической Епархии» Гермогена, єпископа Таврійського і Сімферопольського. У радянський час при дослідженні історії Півдня України були зібрані і систематизовані корисні для дійсного дослідження дані, в першу чергу, це роботи Е.І. Дружиніної. Серед сучасних дослідників, що розкрили окремі аспекти діяльності релігійних організацій, можна назвати: В.С. Григор’янц, Д.А. Прохорова, Г.В. Сігаєва, Ю.А. Катуніна, С.В. Логінова, М.В. Сухарева, М.А. Абдуллаєва. Щодо мусульманських духовних судів, то найбільш повною є колективна монографія «Ислам в Крыму: Очерки истории функционирования мусульманских институтов» під авторством Е.В. Бойцової, В.Ю. Ганкевича, Е.С. Муратової і З.З. Хайредінової, та роботи В.Ю. Ганкевича, З.З. Хайредінової та Д.В. Конкіна.
Теоретичні основи церковного права, особливості цивільного процесу, місце церкви і її структур в Російській імперії системно викладені в роботах М.А. Філіпова, І.С. Берднікова, В. Івановського, Н.С. Суворова, Е.В. Васьковського. Загалом, проблема духовних судів у Росії, їх роль і місце, особливості функціонування та правова база, залишається ще слабо вивченою. У більшості робіт присвячених дослідженню судових установ, духовні суди майже не згадуються (Н. Дювернуа, К. Троцина, М.Д. Бутін, Б.І. Сиром´ятніков, С.Ф. Афанасьєв, Д.В. Фетіщев, О.В. Сокальська, О.В. Кондратюк). Не знайшли гідного відображення проблеми діяльності духовних судів у працях, присвячених судовій реформі 1860-х рр: І.В. Гессен, Н.В. Давидов, Г.А. Джаншієв, Б.В. Віленський, Д.В. Фетіщев, П.Ф. Щербіна. Отже, історіографія створення та діяльності духовних судів у Російській імперії взагалі, і в Таврійській губернії зокрема, достатньо фрагментарна, а комплексні дослідження з проблеми відсутні.
Підрозділ 1.2 "Джерельна база роботи". Джерельна база роботи представлена такими блоками: інформація державно-правового характеру, що зберігається в архівах; опубліковані нормативно-правові й правозастосовні акти; матеріали державно-правового змісту, що містяться в опублікованій іконографічній літературі; дані державно-правового характеру з енциклопедичних видань та іншої довідкової літератури; інформація державно-правового змісту, опублікована в періодиці.
Найбільш цінною для роботи є система опублікованих нормативних і підзаконних правових актів Російської імперії, консолідовані нормативно-правові акти, а саме: «Полное собрание законов Российской империи», «Свод законов Российской империи». Крім того використано такі збірки документів і матеріалів: «Сборник законов о мусульманском духовенстве в Таврическом и Оренбургском округах и о магометанских учебных заведениях» від 1898 р., «Ислам в Российской империи (законодательные акты, описания, статистика)» та інші. Важливим джерелом дослідження стала правова інформація, що зберігається в Державному архіві при Раді міністрів Автономної Республіки Крим. Це підзаконні нормативні акти місцевих судових релігійних органів влади – Таврійської Духовної Консисторії, Таврійського Магометанського Духовного Правління і Карасубазарського римсько-католицького суду. Це прийняті різні рішення у судових справах, ордери, рапорти, накази, доручення, ділове і супровідне листування, інші документи, утворені в процесі їх діяльності. Під час роботи були використані фонди Карасубазарського римсько-католицького суду (ф. 179), Таврійської духовної консисторії (ф. 118), Таврійського духовного магометанського правління (ф. 315) і Таврійського губернського правління (ф. 27). Таким чином, використані в роботі наукові джерела з проблеми є репрезентативними, а джерелознавча база дозволяє повною мірою вирішити всі поставлені завдання дисертаційного дослідження.
Підрозділ 1.3 "Методологія та понятійно-категоріальний апарат дослідження". З метою розкриття змісту та подальшого теоретичного осмислення досліджуваних явищ використано загальнонаукові категорії: «формування», «становлення», «функція», «компетенція»; правові поняття: «судова система», «релігійне право», «духовний суд» і «суд, створений за релігійною ознакою», а також політичну категорію «геополітичний інтерес».
Під формуванням мається на увазі процес додання чому-небудь форми, закінченості, цілісності, визначеності; під становленням – оформлення, придбання нових ознак в процесі розвитку чого-небудь. Обидва терміни застосовуються для характеристики схожих процесів, проте під різною точкою зору. Термін «формування» більше охоплює статичну сторону всякого процесу, а «становлення» – динамічну. Термін «становлення» вживаємо щодо динаміки процесу з урахуванням його особливостей стосовно історичних, географічних і культурних умов регіону. Особливості діяльності духовних судів розкриваються у контексті, що задається категорією «функція». Одним із завдань є виявлення специфічних функцій духовних судів і судів, створених за конфесійною ознакою, в державній системі Росії. Категорія «функція» досліджена докладно, а її застосування можна вважати плідним, оскільки дозволяє вести змістовні дискусії з приводу видів функцій, їх класифікації і специфіки. Враховуючи, що у нашому випадку йде мова про функції духовних судів у складі державної і судової системи Росії, тому тлумачення їх функцій виходить із класичного розуміння функції як єдності двох моментів, в даному випадку: 1) ролі (призначення) цих судів; 2) основних напрямів їх впливу на суспільні відносини, на свідомість, волю, дії людей.
Поняття «компетенція», у випадку з компетенцією судовою, визначається як «встановлені законом повноваження різних судових органів і інстанцій з розгляду справ». Тобто – це сукупність прав і обов’язків органів влади, які вони реалізують в конкретній сфері діяльності людей у суспільстві. Під терміном «Судова система» розуміємо сукупність усіх судів держави. Для уточнення специфіки досліджуваного явища використовується термін «Релігійне право», яке є однією з основних історичних форм права, при якій у якості першоджерела розглядається не світська державна влада, а «воля божества», виражена в священному писанні або переказі. Його джерелами можуть бути безпосередньо тексти священних писань, їх тлумачення, церковні акти, релігійно-правові звичаї, а також окремі державні законодавчі акти. Характерною особливістю релігійного права є його персонально-суспільний, а не територіальний характер. Термін «Духовні суди» трактується так: «у деяких країнах недержавний суд, що застосовує норми релігійного права. Розрізняються два види цих органів: церковні суди (розглядають внутрішньо церковні спори на основі релігійного права), що діють в багатьох країнах світу, та, власне, релігійні суди…». На основі проведеного дослідження введено в теоретико-правовий ужиток новий термін – «суд, створений за конфесійною ознакою». Він характеризує спеціальну судову інстанцію, створену особливим порядком, з метою надання особам певного віросповідання додаткових прав і привілеїв у справі вирішення питань, що виникають усередині їх релігійного співтовариства, для зносин із державною владою в межах чинного законодавства. Основна їх відмінність від духовних судів полягає в їх функціях. Предмет правового регулювання судів, створених за релігійною ознакою, абсолютно інший і не торкається власне релігійних і шлюбно-сімейних відносин.
Використання категорії «геополітичний інтерес» спрямоване на дослідження правової політики Росії щодо Півдня України, детерміновану об’єктивними соціально-історичними тенденціями становлення і розвитку російської державності. Також у ході дослідження були використані загальнонаукові та спеціально-наукові методи дослідження. Серед загальнонаукових відповідною увагою користувалися аналіз, синтез, індукція, дедукція, опис, пояснення, тощо.
Розділ 2 «Формування системи духовних судів в Російській імперії у XVIII – початку XX ст.» складається з чотирьох підрозділів, у яких послідовно розкриваються проблеми формування системи духовних судів, еволюція їх компетенції та юрисдикції.
Підрозділ 2.1 "Формування системи духовних судів до утворення Таврійської губернії". Через поліконфесійність у Росії сформувалася складна система духовних судів різних релігійних конфесій з домінуючою системою судочинства РПЦ. Система духовних судів християнських конфесій, загалом, почала складатися ще на початку XVIII ст. Під час реформ Петра I, зокрема, були змінені юрисдикція духовного суду, права та обов’язки церкви. Вища релігійна влада перейшла до Синоду. У 1722 р. Синод визначив нижчу і середню інстанції, так, консисторія стала другою після духовного правління апеляційною інстанцією духовного суду. Апеляції на незадовільний перегляд справи в консисторії передавалася в Синод. Консисторії не були нижчою інстанцією духовного суду – так, як і єпархії нижчою адміністративною одиницею. Духовні правління повітів були органами управління церковним життям у повіті і нижчою інстанцією церковного суду. У XIX – XX ст. вони складалися з трьох осіб: протопопа (пізніше з протоієрея) – настоятеля повітового собору і двох священиків. Повіти поділялися на десятини, які з 1770-х років отримали назву благочиній, а їх очільники – десятські священики – були перейменовані в благочинних. Благочинний здійснював нагляд за станом церковних служб, якістю духовних проповідей, настроєм прихожан і духівництва, тощо.
27 березня 1841 р. видано статут духовних консисторій, який визначив єпархіальне управління: держава поділялась на єпархії, відповідно до поділу на губернії. Єпархією керував єпархіальний архієрей. Йому підпорядковувалась церковна адміністрація і суд. Судом архієрей управляв через консисторію. римсько-католицька церква складалася з Могилівської і Варшавської архієпархій з єпархіями. Для розгляду справ діяла римсько-католицька духовна колегія під головуванням архієпископа могилівського. Справи щодо догматів віри, канонічних правил та шлюбні, належали до відомства римського папи. Центральною установою євангельсько-лютеранської церкви в Росії була євангельсько-лютеранська генеральна консисторія у складі світського президента, духовного віце-президента, двох світських і двох духовних членів. Духовними справами євангелицько-реформаторських громад західного краю управляв віленський євангелицько-реформаторський синод та євангелицько-реформаторська колегія. Головне управління вірмено-григоріанською церквою належало патріархові що носив титул верховного католикоса народу гайканського, і синоду при нім, до складу якого входили чотири архієпископи і єпископи та стільки ж архимандритів-вартапедів. Отже, у досліджуваний період діяла система духовних судів, що охоплювала населення держави, залежно від його релігійної приналежності. Ці суди були неоднорідні, із значними відмінностями в повноваженнях та компетенції, складною ієрархічною структурою і підлеглістю.
Підрозділ 2.2 "Формування юрисдикції релігійних судів у XVIII – першій половині XIX ст.". Компетенція духовних судів складалася поступово. Законодавчо була закріплена різноманітність у компетенції і засобах вирішення справ релігійними структурами. У XVII ст. юрисдикція РПЦ з цивільних справ дещо розширилася. В «Виписці про справи, що знаходилися в патріаршому Розряді» (1667 р.), знаходимо: суперечки з дійсності заповітів; тяжби про розділ спадку, залишеного без заповіту; про неустойки з шлюбних змов; суперечки між дружиною і чоловіком про придане; суперечки про народження дітей від законного шлюбу; про усиновлення і про право спадкоємства усиновлених; про душоприказників, які одружувалися на вдовах померлих; по чолобитним панів на збіглих холопів, що прийняли постриг або тих, що оженилися на вільних». З цих справ клірики і миряни були підсудні єпископському суду. З введенням синодної системи юрисдикція церковних судів звужується. Згідно п. 16., «Духовного регламенту», у веденні Синоду залишені: блюзнірські єретичні, розкольників, про чарівництво, неправомірні шлюби, встановлення винних у шлюбних розлученнях. Світському суду перейшли справи щодо перелюбства, статеве насильство, насилля та співжиття панів із своїми кріпачками, кровозмішення, насильне пошлюблення дітей незаконнонароджених, про посягання на шлюб дітей без згоди їх батьків, та, нарешті, щодо неповаги до духовної влади.
Згідно статуту консисторій, суду єпархіального начальства підлягали спори між кліриками щодо користування церковними доходами та зі скарг на духовних осіб на несплату безперечних боргів і на порушення інших зобов'язань. А Єпархіальному суду: 1) єпархіальні священики: а) за вчинки і злочини проти посади, благочинності і благоповедінки; б) зі спорів, що виникали з користування церковною власністю; в) зі скарг духовних і світських на духовні особи в образах і порушенні безумовних зобов’язань та з прохань про спонуку до сплати безумовних боргів. 2) Цивільні: а) у справах про незаконні шлюби; б) про припинення і розірвання шлюбів; в) у випадках, коли потрібне посвідчення про дійсність події шлюбів і народження у законному шлюбі; г) з провин і злочинів, що піддають винного церковній єпитимії. Отже, духовному суду підлягали в синодну епоху тільки ті злочини, за які законодавство передбачало лише церковне покаяння. Кримінальні злочини духівництва перейшли до судів світських. В Синод або до єпархіальних архієреїв винні клірики направлялись тільки для зняття сану.
Підрозділ 2.3 "Еволюція юрисдикції релігійних судів у другій половині ХIХ – початку ХХ ст.". У 1860-х рр., були внесені певні зміни предмету відання релігійних судів. Підсудність духовному суду визначалася положенням від 6 лютого 1850 р., судовими статутами 1864 р. та касаційним департаментом сенату. В «Учреждение судебных установлений» від 1864 р., в переліку органів з судовою владою, релігійні організації не значились, але вказувалось, що влада духовних судів визначається спеціальними постановами. Отже, судова реформа початково не торкнулася духовних судів. В судовому статуті кримінального судочинства знаходимо ухвали, щодо діяльності релігійних судів: із загального порядку кримінального судочинства передбачалися наступні вилучення (ст. 1000): кримінальні справи, що проводились за участю духовного відомства: а) за злочинами проти віри і іншим, сполученим із порушенням церковних правил, і б) за злочинами духовних осіб, тощо. У розділі 1, про судочинство із кримінальних справ, які проводились за участю духовного відомства, вказувалось, що справи про злочини і провину, за яку в кримінальних законах передбачалося лише церковне покаяння або відсилання до релігійного суду, підлягають виключно цьому суду (ст. 1002). Справи про насильницькі шлюби, обманом або в божевіллі одного або обох пошлюблених, розпочиналися кримінальним судом, вирок якого щодо насильства або обману повідомлявся духовному для вирішення питання про дійсність або недійсність шлюбу і визначення відповідальності духовних, що провели одруження (ст. 1012).
У справах про багатошлюбність християн обвинувачені віддавалися до кримінального суду після отримання від духовного відомостей про здійснення шлюбу при існуванні вже іншого. Також виходили від релігійного суду зведення і в справах про кровозмішення між особами, що не знаходились у шлюбі (ст. 1013).
Справи про вступ до шлюбу у недозволених ступенях спорідненості або властивості, про заборонений шлюб християн з нехристиянами і четвертий шлюб православних, переходили до кримінального суду після завершення релігійного суду (ст. 1014). У такому ж порядку вирішувалися й інші шлюбні справи, в яких кримінальний суд, при передачі їх з суду духовного, визначав кримінальну відповідальність підсудних, а також справи про шлюб осіб духовного звання, яким, за законами їх церкви, заборонялося вступати до шлюбу, якщо винні використали обман або фальсифікацію. Справи про зради подружжя велись кримінальним судом, коли ображена особа просила про покарання винного за кримінальними законами, та духовним, коли ображена особа просила про розірвання шлюбу і покарання винуватця за церковними правилами (ст. 1016).
Духівники християнських сповідань за порушення обов'язків їх звання (церковних правил) та за протизаконні дії, за які визначалося піддавати їх відповідальності на розсуд духовного начальства, підлягали духовному суду (ст. 1017). Світському ж підлягали злочини проти віри і пов'язані з порушенням церковних правил тоді, якщо вони були карані тільки кримінальними покараннями.
На межі ХIХ – ХХ ст. простежується динаміка обмеження компетенції духовних судів, переходу їх прав до цивільних. Найбільш розробленою законодавчою базою володіли духовні суди РПЦ – Консисторії. Найважливішими документами, що регулювали їх діяльність були судовий статут кримінального судочинства, установа судових встановлень і статути духовних консисторій від 1841 і 1883 рр. Статут від 1883 р. позначив тенденцію до обмеження компетенції духовних судів, спрямованість Росії на розвиток світської, поліконфесійної держави.
Підрозділ 2.4 "Вирішення шлюбно-сімейних справ релігійними судами". Основними напрямами діяльності релігійних судів були справи шлюбно-сімейні. З прийняттям християнства в Київській Русі, церквою використовувались правила Кормчої книги про розірвання шлюбу, а справи шлюбні і розлучні перейшли церковному суду. За Петра I держава прагне чітко встановити підстави та відомство справ про розлучення, визначити законні причини до розірвання шлюбу у цивільному законодавстві. До 1805 р. рішення про розлучення приймались владою єпархії, без затвердження Синоду. З 1805 р. лише з розгляду і затвердження Синоду. У статуті духовних консисторій 1841 р. і в указі «О пояснениях и исправлениях узаконений о действительности и законности браков и о детях от сих браков рожденных» 1850 р., визначені правила церковної юрисдикції у справах шлюбних і про відмежування її від світської юрисдикції. Відомству судів духовних підлягали посвідчення подій шлюбів; визнання їх законності або незаконності; розірвання шлюбів. А також: «1) Дела об удостоверении в действительности события браков в тех епархиях, в коих по представленным актам или данным показаниям оные были совершены. 2) Дела о признании браков законными в тех епархиях, в коих те браки совершены. 3) Дела о расторжении браков в тех епархиях, в которых обязанные ими супруги имеют постоянное место жительства. 4) Дела о священно и церковнослужителях, обвиняемых в нарушении правил, предписанных для совершения браков в тех епархиях, к ведомству коих они принадлежат». Шлюбні справи іновірців християн знаходилися у веденні духовних урядів, встановлених для кожного з сповідань. Якщо шлюб був змішаний і одна сторона належала до православ’я, то вирішення справи шлюбу належало суду РПЦ. Якщо у змішаному шлюбі обидві сторони були неправославні і вінчані у двох церквах, то рішення про законність і подію шлюбу належало суду сповідання, священик якого провів перше вінчання, а рішення про розлучення – суду сповідання, до якого належав відповідач. Якщо розглядався змішаний шлюб між протестантською і нехристиянською сторонами, то вирішення підлягало суду протестантському.
Згідно зі Статутом ДДСІС римсько-католицький духовний суд у царстві Польському з шлюбних справ мав 3 інстанції. У першій судив єпископ зі своєю консисторією, у другій – архієпископ зі своєю консисторією. Кожна шлюбна справа проходила обидві інстанції ревізійним порядком без апеляції, а якщо рішення в них виявлялись різними, то допускалася апеляція до Папи Римського. У євангельсько-лютеранських сім´ях шлюбні справи вирішувались консисторіям, за місцем проживання відповідача. Остаточному рішенню передувало примирливе виробництво (про розлучні справи у реформаторів див. ст. 849, 851, 881; у вірмено-григоріан 983, 940 по Прод. 1890 р., 985). У євреїв розірвання шлюбів відбувалося з поверненням і без повернення посагу та за рішенням равина або його помічника. У магометан шлюби розривалися муллами з записом у метричну книгу; актом його служив розлучний лист. У калмиків шлюбні справи велись Ламою. У караїмів – Гахамом.
Отже, до початку ХХ ст. у Росії до шлюбних справ, тобто до справ, що належали духовним судам, законодавство вирізняло, по-перше, справи про визнання шлюбів недійсними через відсутність установлених законом умов щодо віку, невимушеної згоди, віросповідання, тощо. По-друге, справи про розірвання шлюбів – у разі перелюбства одного з подружжя; позбавлення його правоздатності; безвісної відсутності. При вирішенні цих справ суди мали обмежуватися визнанням шлюбів дійсними або недійсними й розірваними, тобто вирішенням питання про існування, або не існування в даному випадку законного шлюбу. Справи, що стосувались наслідків шлюбу (утворюваних ним особистих і майнових прав подружжя та їх дітей), підлягали, з деяким виключенням, цивільним судам.
У Розділі 3 «Становлення та діяльність духовних судів у Таврійській губернії» розглядається процес становлення судів християнських та мусульманської конфесії, Карасубазарського римсько-католицького суду.
Підрозділ 3.1 "Становлення системи духовних судів у Таврійській губернії". Система духовних судів у Таврійській губернії була складною і сформувалася в ході історичного розвитку регіону. Так, консисторія Таврійської єпархії розпочала свою роботу тільки після указу 1859 р. До цього Крим входив до складу різних єпархій зі своїми консисторіями: 1783 – 1787 рр. – Словенська, 1787 – 1799 рр. – Феодосійська (вікарна), 1799 – 1803 рр. – Новоросійська, 1803 – 1837 рр. – Катеринославська, 1837 – 1859 рр. – Херсонська і Таврійська, з 1859 р. – Таврійська і Сімферопольська.
З виведенням греків і вірмен у 1778 р. до Приазов’я, Готсько-Кефайська грецька єпархія перестала існувати, але з приєднанням Криму до Росії, сюди почали переселятися греки. Для них у 1787 р. утворили Феодосійське вікарство. Поки йшла побудова церковного управління і духовних судів РПЦ, у галузі судового устрою представників інших релігійних конфесій справи йшли гірше. Так, у магометан із знищенням раніше діючої релігійної системи судочинства, нову не було влаштовано аж до 1832 р. Перекопське губернське духовне грецьке правління Новоросійської консисторії існувало у 1799 – 1832 рр. У судовій галузі воно було представництвом своєї консисторії без суттєвих прав. Карасубазарське вірмено-григоріанське духовне правління існувало у 1844 – 1849 рр. і теж не мало явно виражених судових прав. Вірмени католики, підпорядковуючись Риму, дістали можливість вирішувати певні питання своєї громади у Карасубазарському римсько-католицькому суді. Однак ця установа не була власне духовною. Таврійське і Одеське караїмське духовне правління Таврійського губернатора у м. Євпаторія діяло у 1837 – 1920 р. Отже, формування системи духовних судів у Таврійській губернії відбувалось відповідно до створення релігійних організацій, конфесій з кінця XVIII до середини XIX ст.
Підрозділ 3.2 "Основні напрями судової діяльності Таврійської духовної консисторії". Перше засідання Таврійської духовної консисторії відбулося у квітні 1860 р. в Сімферополі. Система судоустрою РПЦ у регіоні в другій половині ХІХ ст. виглядала так: на чолі стояв єпископ, який керував єпархією та консисторією. Він визначав ступінь важливості справ, направляв їх до судного столу, або ж одноособово вирішував. Щаблем нижче стояла консисторія, що і була власне судовим органом та приймала рішення зі справ, керувала досудовим слідством, призначала слідчих та змінювала їх. У її підпорядкуванні знаходились благочинні на місцях та судовий стіл, що і були наступними щаблями цієї системи. Її рішення затверджувались єпископом. У випадку ж, коли їх погляди не співпадали, справи надсилались у Синод. Судовий стіл вів виробництво зі справи, займаючись її підготовкою до судового вирішення. Благочинні самостійно вирішували незначні справи, здебільшого проводили за дорученням досудове слідство. Вони ж були представниками суду в нижчих адміністративних одиницях – повітах, містах, тощо. Апеляційною інстанцією для духовних консисторій був Синод. Таврійська консисторія була вплетена у судову систему, співпрацювала з іншими державними та судовими установами: виконувала їх рішення, призводила досудове слідство та виховну роботу, збирала та надавала необхідну інформацію, розглядала справи, пов'язані з порушеннями юридичних і церковних законів, шлюбно-сімейні, щодо розкольників тощо.
Підрозділ 3.3 "Система мусульманського релігійного судового устрою та її діяльність". З приєднанням Криму до Росії, змінилася система релігійних судів мусульман. Документом, який мав покласти початок їх новому релігійному самоврядуванню, став указ від 23 січня 1794 р. Проте тоді духовне правління та суд не були створені, а вирішення справ відбувалося або в державних установах, або на підставі законів та звичаїв муллами. Лише у 1831 р. було створено Таврійське Магометанське Духовне Правління (ТМДП), що мало право розглядати особисті духовні справи магометан, що проживали у Таврійській та західних губерніях. Скарги на ці рішення приймались через губернатора, для розгляду в головному управлінні ДДСІС. Правління могло вирішувати справи щодо приватної власності, що виникали за заповітами, при поділі майна між нащадками, але лише коли мусульмани самі попросили того та безумовно приймали це рішення.
Магометанське духівництво у справах, що стосувались обов’язків їх звання, підлягали суду свого начальства, та могло бути позбавлено свого звання лише після слідства, та за рішенням їх влади. У справах цивільних, поліцейських та карних підпорядковувалось загальним законам. На чолі цієї системи стояв муфтій, його помічник каді-ескер і кадії Сімферопольського, Феодосійського, Перекопського, Євпаторійського і Ногайського повітів. Хатіпи, імами і мулли розглядали «встречающиеся между их прихожанами дела, предоставленные власти Магометанского Духовенства». До влади ТМДП належали мечеті, училища, текіє, вакуфи, «Таврическое и в Западных Губерниях Империи находящееся Магометанское Духовенство и поступающие через Уездных Кадиев дела… ». Крім того, справи про порядок богослужіння, обряди і відправлення духовних потреб, шлюбні, непокору дітей батькам, суперечки за заповітами або при розділі спадку, про призначення депутатів для межування вакуфів. Засади юридичної діяльності ТМДП викладені в «Положенні» 1831 р., статутах ДДСІС 1857 р., 1896 р. і 1913 р. У 1913 р., для ТМДП видано «Сборник постановлений шариата по семейному и наследственному праву». ТМДП розглядало справи після подання хатипів, імаму або мулл, за зверненнями громад, розглянутих повітовими кадіями. Система мусульманського судоустрою була збудована з рівним розподілом судових повноважень між її складовими, на відміну, наприклад, від судів РПЦ. Здебільшого ТМДП вирішувало справи щодо вакуфного майна та шлюбно-сімейні. Найбільш поширені з них – про розірвання шлюбу, опікунські і поділ спадку. Більшість таких справ вирішувалися кадіями. Окрему категорію складають справи щодо мусульманського духівництва. Діяльність ТМДП не задовольняла не тільки державу, але й багатьох рядових мусульман. Проте непослідовність політики щодо релігійних організацій дозволило ТМДП існувати до початку ХХ ст. 1-й Всекримський мусульманський з’їзд 25 березня 1917 р., переобрав склад ТМДП. Зі створенням Мусвиконкому до нього увійшли духовне управління і відділ вакуфного майна. Таким чином ТМДП перестало існувати.
Підрозділ 3.4 "Карасубазарський римсько-католицький суд". Включення в предмет дослідження Карасубазарського римсько-католицького суду обумовлено його роллю в житті вірмен католиків та специфічним місцем в судовій структурі держави. Росія, будучи поліконфесійною державою, була змушена вести зважену національно-релігійну політику, що на півдні України вилилося в наділенні нечисельних етносів певними привілеями. Вірмени з давніх часів проживали в Криму. Переселення вірмен і греків за межі Криму відбулося в 1778 р. Після приєднання Криму до Росії, через еміграцію татар, виникла потреба в його заселенні і колонізації. Почався процес повернення і вірмен. Виведені з Карасубазара вірменські католики залишились у районі Новомосковська. У 1790 р. вірмено-католицька спільнота повернулася в Карасубазар. За нею збереглися всі привілеї, у тому числі й власний суд. Карасубазарський римсько-католицький суд був утворений на підставі грамоти від 14 листопада 1779 р. У ній указувалось: «По поселении вашем учредить Ратушу, которую назвать Католическим Судом, и в нем производить суд и расправу по вашим правам и обыкновениям, выбираемыми из вас же по жребию начальниками, коим и пользоваться чинами и жалованием по штату Азовской Губернии и быть под апелляцией Наместнического Правления». Свою діяльність суд розпочав у Новомосковську, а з поверненням вірмен у Карасубазар, суд став називатись Карасубазарським. Він складався з міського голови і трьох членів засідателів, один з яких виконував обов’язки голови. Основними напрямами роботи суду були такі: 1) розгляд судових справ; 2) забезпечення підвідомчого населення документами та їх облік; 3) стягнення податків. Важливим напрямом роботи суду був розгляд справ, окрім кримінальних та духовних. Лише в одному з документів кримінальні справи вказуються як окремий напрям його роботи. Здебільшого суд міг лише сприяти збудженню розгляду такої справи, прискорити процес, провести підготовчу роботу, передати справу в загальнодержавні судові інстанції. Суд вирішував приватні, позовні, боргові і опікунські справи. У боргових справах він міг прийняти рішення про арешт боржника та майна, його розпродаж, відправлення боржника на примусові роботи.
З впровадженням на місцях положень судової реформи Карасубазарський римсько-католицьким суд закрили 1869 р. Він був не тільки судовим органом, але й частиною місцевого національно-релігійного самоврядування, мав широку компетенцію у вирішенні судових і позасудових справ, був включений в загальнодержавну судову систему, знаходився в постійному зв’язку з іншими, в першу чергу земськими судами, а також в прямому підпорядкуванні Таврійського губернського правління. Отже, Карасубазарський римсько-католицький суд був унікальним явищем в системі російського судового устрою і судочинства, що мав одночасно судові й управлінські функції, знаходячись на стику функцій судів нижчої інстанції, міських ратуш та комерційних судів.
|
