АРБІТРАЖНА УГОДА ЯК УМОВА РОЗГЛЯДУ СПОРІВ У МІЖНАРОДНОМУ КОМЕРЦІЙНОМУ АРБІТРАЖІ



Название:
АРБІТРАЖНА УГОДА ЯК УМОВА РОЗГЛЯДУ СПОРІВ У МІЖНАРОДНОМУ КОМЕРЦІЙНОМУ АРБІТРАЖІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, відзначається зв'язок роботи з науковими програмами, темами, визначаються мета і завдання дослідження, формулюються методологічні і теоретичні засади, основні положення, які характеризують наукову новизну дослідження, висвітлюється практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ «Загальна характеристика арбітражної угоди» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Генеза законодавства щодо арбітражної угоди та арбітрування» досліджено умови виникнення та розвитку арбітражної угоди як юридичної категорії в історичному аспекті. Висвітлено роботи попередників і визначено основні етапи розвитку наукової думки в окресленому науковому напрямі.

Проаналізовано два основних підходи до періодизації історії становлення інституту арбітражу, запропоновані, відповідно, С.Лазарєвим і В.Никифоровим. На основі проведеного аналізу виокремлено п’ять етапів історичного розвитку арбітражу, що дало змогу простежити, також генезу законодавства щодо арбітражної угоди. Перший етап розпочався в глибоку давнину та тривав до кінця І тис. до н.е. Другий етап охоплює період XI-XVIII ст., середні віки та період абсолютизму. Третій етап розпочався в період становлення і розвитку буржуазних держав, наприкінці XVIII ст., і тривав до кінця XIX ст. Четвертий етап розпочався гаазькими мирними конференціями 1899 і 1907 років. П’ятий етап пов'язаний із розробленням 1965 року у Вашингтоні Конвенції про вирішення інвестиційних суперечок між державами та іноземними особами, адже саме після цього розпочалося становлення так званого інвестиційного арбітражу – принципово нового виду арбітражу, правовий статус якого не є предметом цього дисертаційного дослідження.

У найдавніші часи з’явилися перші нормативно-правові акти, які регулювали ті чи інші аспекти арбітражного розгляду спорів. Оскільки арбітражна угода є передумовою арбітражного розгляду спорів, то у відповідних нормативно-правових актах насамперед можемо віднайти норми, які стосуються саме арбітражної угоди. Такий історичний аналіз дає змогу більш ґрунтовно дослідити нормативно-правові акти, які сьогодні регулюють розгляд спорів у порядку міжнародного комерційного арбітражу, зокрема процедуру укладення і виконання арбітражних угод.

         У підрозділі 1.2. «Правова природа арбітражної угоди» на основі результатів проведеного дослідження сформовано таку дефініцію: арбітражна угода – це домовленість сторін про передання спору, який виникнув чи може виникнути між ними в майбутньому, на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу з можливістю визначення сторонами кількості і процедури призначення арбітрів, права, що застосовуватиметься, місця арбітражу та інших умов арбітражного розгляду.

Зазначено, що на сьогодні в абсолютній більшості держав світу, в тому числі в Україні, не викликає сумніву те, що арбітражне застереження й окрема арбітражна угода мають однакову юридичну силу.   

Проаналізовано теорії правової природи арбітражної угоди, а саме «договірну», «процесуальну» і «змішану» теорії походження арбітражної угоди.

Оскільки ці теорії досліджено з метою найбільш точного визначення правової природи арбітражної угоди, то зроблено висновок, що така угода не є ні класичним цивільно-правовим договором, адже за загальною логікою цивільно-правовий договір не повинен спричиняти процесуальних наслідків, ані угодою у сфері лише процесу, адже сам арбітраж виходить за межі державної юрисдикції, в тому числі не є класичним елементом судового провадження. Відповідно, сформульовано висновок про змішану правову природу арбітражної угоди.

Кожна країна на основі свого суверенітету має достатні важелі для визначення кола об’єктів спорів, що не можуть бути предметом арбітражного розгляду, таким чином обмежуючи суб’єктну і предметну компетенцію арбітражного процесу.

У Законі України «Про міжнародне приватне право» відсутній перелік спорів, які не можуть розглядатися в порядку міжнародного комерційного арбітражу. Інше законодавство України теж чітко не регулює це питання. Водночас у національному законодавстві та судовій практиці більшості країн світу предмети таких спорів визначені тією чи іншою мірою.

Для більш чіткого визначення спорів, які можуть передаватися на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу, до чинного законодавства України пропонується внести такі зміни:

у п.2 ст.12 Господарського процесуального кодексу України передбачити, що перелік спорів, який у ньому міститься, не стосується міжнародного комерційного арбітражу, а вичерпний перелік спорів, які не можуть бути предметом розгляду міжнародного комерційного арбітражу, визначається Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж»;

доповнити ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» вичерпним переліком спорів, які не можуть бути предметом розгляду міжнародного комерційного арбітражу, включивши до нього такі:

1) спори про право власності на нерухоме майно або про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном;

2) спори, пов’язані з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

3) спори, пов’язані з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців;

4) спори, що стосуються дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

5) справи про банкрутство;

6) спори стосовно випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;

7) спори про визнання недійсними актів, оскарження дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень.

З метою встановлення критеріїв меж правового регулювання Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» і Закону України «Про третейські суди», пропонується внести зміни до п.2 ст.1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», а саме: привести його у відповідність з Типовим законом ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 року, передбачивши, що арбітраж вважається міжнародним, якщо:

a) місцезнаходження сторін арбітражної угоди в момент її укладення є в різних державах; або

б)  місце арбітражу знаходиться в іншій державі ніж місцезнаходження сторін арбітражної угоди; або

в) будь-яке місце, де повинна бути виконана значна частина зобов'язань, що випливають з торгових відносин, або місце, з яким найбільш тісно пов'язаний предмет спору, знаходиться в іншій державі ніж місцезнаходження сторін арбітражної угоди.

         Другий розділ «Укладення та зміст арбітражної угоди» складається з трьох підрозділів.

         У підрозділі 2.1 «Методологічні засади правового статусу сторін арбітражної угоди» обґрунтовується вибір напряму дослідження, викладається загальна методика дисертаційного дослідження, наводяться методи вирішення завдань, аналізується правовий статус сторін арбітражної угоди.

Встановлено, що у переважній більшості випадків міжнародної арбітражної практики сторонами арбітражної угоди і, відповідно, арбітражного розгляду виступають юридичні особи. Проте міжнародно-правові акти та національне законодавство деяких країн не виключають можливості укладення арбітражної угоди фізичними особами. Водночас фізична особа не може передбачити в арбітражній угоді розгляд будь-яких спорів у порядку міжнародного комерційного арбітражу. Такі спори повинні бути комерційними та міжнародними. Тому поняттям «фізична особа» в сфері міжнародного комерційного арбітражу, як правило, позначають фізичну особу-підприємця чи учасника господарського товариства.

Попри існування принципу відокремленості арбітражного застереження, як правило, можна стверджувати, що якщо сторони мали повноваження на укладення договору, то вони мали й повноваження на укладення арбітражного застереження, яке в ньому міститься.

Українське законодавство не передбачає необхідності того, щоб довіритель безпосередньо уповноважив представника саме на укладення арбітражної угоди. Водночас, судова практика підтверджує таку необхідність. Тому рекомендується окремо передбачати в довіреності повноваження представника саме на укладення арбітражної угоди, оскільки в іншому випадку існує ризик визнання такої арбітражної угоди недійсною. 

Існує можливість укладення арбітражної угоди більше ніж двома сторонами, а залучення інших осіб до арбітражного розгляду та об’єднання кількох арбітражних розглядів можливе лише за згоди усіх сторін спору. Цим, серед іншого, підтверджується фундаментальність принципу волі сторін як основи арбітражного розгляду.

         У підрозділі 2.2 «Порядок укладення арбітражної угоди» обґрунтовано висновок про те, що українське законодавство передбачає тільки письмову форму арбітражної угоди. Враховуючи світову тенденцію деформалізації вимог до укладення арбітражної угоди, запропоновано внести відповідні зміни до ст.7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», а саме викласти її в новій переглянутій редакції ст.7 Типового закону ЮНСІТРАЛ (варіант І), що була прийнята 7 липня 2006 року на 39-ій сесії ЮНСІТРАЛ. Нова редакція передбачає ширше тлумачення вимоги до письмової форми арбітражної угоди, яка вважається дотриманою, і у випадках застосування для укладення арбітражної угоди електронного повідомлення, якщо його зміст доступний для подальшого використання. 

         Укладення арбітражної угоди, як у формі арбітражного застереження, так і у формі окремої угоди, має низку особливостей з точки зору юридичної техніки. Арбітражна угода, яка укладена вже після виникнення спору, як правило, більш детально сформульована, адже сторони, які її укладають, чітко усвідомлюють суть і характер існуючого спору та відповідно в цей період часу розглядають можливості визначення їх правової позиції не тільки щодо імперативних, але і щодо диспозитивних умов арбітражної угоди. Якщо ж сторони укладають арбітражну угоду до виникнення спору, то намагаються передбачити потенційні спори, які можуть виникнути у зв’язку з основною угодою. Як правило, окремі арбітражні угоди укладається рідко і більшість арбітражних розглядів виникають на підставі арбітражної угоди саме у формі арбітражного застереження, так як сторони спору, можуть зустрітися із труднощами в досягненні згоди між ними на передання спору, що вже виник у арбітраж.

Основною вимогою до письмової форми арбітражної угоди є можливість відтворення її первісного змісту, що, своєю чергою, можна зробити кількома способами:

1)     шляхом застереження в документі, підписаному сторонами;

2)     шляхом обміну листами, повідомленнями за допомогою телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів зв’язку;

3)     шляхом обміну позовною заявою і відзивом на позов, в яких одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує;

4)     шляхом посилання в договорі на документ, який містить арбітражне застереження.

Кожний з цих способів ґрунтовно описаний у цьому підрозділі на основі аналізу судової та арбітражної практики, національного законодавства і міжнародно-правових актів. Зроблено висновок про те, що укладення арбітражної угоди шляхом застереження в документі, підписаному сторонами є найбільш надійним способом.

         У підрозділі 2.3 «Зміст арбітражної угоди» встановлено, що положення цивільного і господарського законодавства не можуть прямо застосовуватися до визначення змісту (істотних умов) арбітражної угоди з огляду на таке:

арбітражна угода має змішану правову природу і не є договором у класичному значенні. Предмет арбітражної угоди має процесуальний, а не матеріальний характер. Предметом арбітражної угоди є домовленість сторін про виключення конкретного кола спірних правовідносин, які виникли або можуть виникнути між сторонами арбітражної угоди з підсудності судів та про передання таких спорів на вирішення арбітражу;

арбітражне застереження, в силу принципу відокремленості, є окремою, стосовно решти змісту договору, автономною угодою і тому для неї визначаються окремі істотні умови.

На основі проведеного аналізу було визначено такі істотні умови арбітражної угоди:

·        згода на передання певних спорів на вирішення арбітражу;

·        визначення кола правовідносин, спір з яких передається на вирішення арбітражу;

·        вид і назва арбітражу: арбітраж ad hoc чи постійно діючий арбітражний орган.

Перша з істотних умов арбітражної угоди полягає в тому, що повинна існувати чітко виражена воля сторін договору щодо виведення спору між ними з підсудності державних судів. Як правило, таку волю сторони договору виражають у формулюванні, яке дає змогу визначити, що компетентним у розгляді та остаточному вирішенні спору є лише арбітраж, а не суд. При цьому на практиці сторони рідко в арбітражній угоді зазначають те, що суди не уповноважені розглядати певні спори між ними, адже це випливає із самого змісту арбітражної угоди.

Друга істотна умова вимагає визначення кола правовідносин, спір з яких передається на вирішення арбітражу. Ця умова має фундаментальне значення, адже компетенція арбітрів базується на юрисдикції, що виникає внаслідок волевиявлення сторін.

Питання про дотримання останньої істотної умови арбітражної угоди, яка стосується виду арбітражу (арбітражу ad hoc чи при постійно діючому арбітражному органі), на практиці постає найчастіше. Щоб уникнути неточностей при формулюванні арбітражної угоди, рекомендується використовувати типові арбітражні застереження.

Сторони також можуть в арбітражній угоді дійти згоди про місце і мову арбітражу, право, що застосовуватиметься, кількість арбітрів тощо. Однак арбітражна угода вважається укладеною і за відсутності цих додаткових умов.

         Третій розділ «Арбітражна угода як передумова реалізації права на звернення до міжнародного комерційного арбітражу» складається з двох підрозділів.

         У підрозділі 3.1 «Умови дійсності арбітражної угоди» обґрунтовано висновок про те, що вимоги до дійсності договору, визначені цивільним законодавством, не можна прямо застосувати до арбітражної угоди з огляду на таке:

арбітражна угода має змішану природу і не є договором у класичному значенні, адже породжує передусім процесуальні, а не матеріальні, наслідки. Тому й наслідком визнання арбітражної угоди недійсною буде відсутність підстав для арбітражного розгляду. Винесення арбітражного рішення на основі недійсної арбітражної угоди є підставою для скасування цього рішення або відмови у його визнані і виконанні;

арбітражне застереження, в силу принципу відокремленості, є окремою угодою, автономною стосовно договору, в якому вона міститься, і тому для неї визначаються окремі підстави дійсності. В силу цього ж принципу визнання основного договору недійсним не веде автоматично до недійсності арбітражного застереження, що міститься в ньому, і навпаки.

Перевірку дійсності арбітражної угоди можуть здійснювати як суд, так і арбітраж. Арбітражний суд, ухвалюючи рішення стосовно своєї компетенції, розглядає також питання дійсності арбітражної угоди.

Cуд, в свою чергу, питання дійсності арбітражної угоди може вирішувати за таких обставин:

а) при подані позову до нього всупереч наявності арбітражної угоди;

б) при розгляді звернення до нього в порядку, передбаченому п.3 ст.16 Типового закону ЮНСІТРАЛ; 

в) при розгляді заяви про скасування або визнання і виконання арбітражного рішення.

Незважаючи на те, що питання дійсності арбітражної угоди може постати неодноразово, обсяг перевірки, який при цьому застосовується, є ідентичним. Виняток становить лише перший етап, на якому суд вирішує питання про те, чи має він право розглядати спір по суті, чи повинен, за заявою заінтересованої сторони, передати його на розгляд у арбітраж.   

На сьогодні застосування українськими судами повного перегляду арбітражної угоди на предмет її дійсності, відповідно до п.1 ст.8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та п.3 ст.ІІ Нью-Йоркської конвенції, є виправданим і ґрунтується на тому, що в українській і російській мовних версіях відповідних нормативно-правових актів вжито саме термін «недійсність», а не «нікчемність». Аналіз судової практики дає можливість дійти висновку, що вживання терміна «нікчемність» у п.3 ст.ІІ Нью-Йоркської конвенції і п.1 ст.8 Типового закону ЮНСІТРАЛ має своїм наслідком більш вузький перегляд дійсності арбітражної угоди. При цьому загальноприйняті підстави «нікчемності» арбітражної угоди чітко не визначені.

Сторони можуть самі визначити право, яке застосовується до питання дійсності арбітражної угоди. За відсутності такого вибору, за звичай, застосовується те ж матеріальне право, що й до контракту, в якому вона міститься, або право місця арбітражного розгляду.

У підрозділі 3.2 «Визначення предмета спору в арбітражній угоді» зазначено, що укладаючи арбітражну угоду, сторони окреслюють коло правовідносин, спір з яких передається на розгляд арбітражу, і виводять спори з цих правовідносин із-під юрисдикції судів. Відповідно, арбітражна угода зобов’язує її сторони передати спір, що охоплюється нею, на розгляд арбітражу, одночасно перешкоджаючи розгляду відповідного спору в суді.

Сторона, яка не має наміру виконувати умов арбітражної угоди, може обрати одну з двох позицій:

а) «пасивну» – відмовившись від участі в арбітражному процесі (неподання документів і доказів, непризначення арбітра тощо);

б) «активну» – оспорюючи юрисдикцію арбітражу.

Для звернення в арбітраж не достатньо лише наявності дійсної арбітражної угоди. Арбітраж є способом вирішення спорів і тому звернення до арбітражу неможливе без наявності спору сторін. Тому сформульовано висновок про те, що для реалізації права на звернення до міжнародного комерційного арбітражу повинен існувати наступний склад юридичних фактів, а саме наявність дійсної арбітражної угоди і спору між сторонами.

Сторони можуть передбачити й необхідність інших передумов звернення до міжнародного комерційного арбітражу. Найтиповішою з них є необхідність доарбітражного врегулювання спору. Сторони можуть передбачити обов’язковість переговорів перед зверненням в арбітраж або обов’язок передати спір на попередній розгляд медіатору, вищому керівництву сторін, експертові тощо. У деяких арбітражних угодах зазначається мінімальний проміжок часу, протягом якого повинно тривати доарбітражне урегулювання.

Судова та арбітражна практика склалася таким чином, що недотримання доарбітражної процедури не перешкоджає компетенції арбітражу і початку арбітражного розгляду. Судова практика також підтверджує, що питання про те, чи було дотримано доарбітражну процедуру до звернення в арбітраж, має вирішувати не суд, а арбітраж.

Науково підтверджується підхід, згідно з яким арбітраж не повинен відмовляти в позові у разі недотримання доарбітражної процедури вирішення спору, а повинен направити сторони на проведення доарбітражного врегулювання паралельно з арбітражним процесом, або призупинити арбітражний процес до завершення переговорів, медіації тощо.

Сторона може оспорити компетенцію арбітражу на таких етапах:

1) в судовому порядку (до або під час арбітражного розгляду);

2) під час арбітражного розгляду;

3) у разі судового перегляду арбітражного рішення (під час процедури його скасування чи визнання та виконання).

Недійсність арбітражної угоди чи втрата нею чинності не позбавляє її сторін права на судовий захист. Сторони можуть також вирішити спір у судовому порядку навіть за дійсної арбітражної угоди між ними, якщо на це є їх спільна воля.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины