ВЗАЄМОВПЛИВ ПРИВАТНОГО І ПУБЛІЧНОГО ПРАВА: СУЧАСНА КОНТИНЕНТАЛЬНО-ЄВРОПЕЙСЬКА ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

Краткое содержание

Основний зміст РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено зв’язок із науковими планами, поставлено мету та визначено завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологію, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію і структуру роботи.

Перший розділ «Теоретико-методологічні основи дослідження» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Стан національної та зарубіжної розробки теми дослідження» узагальнено і систематизовано наукові погляди вітчизняних і зарубіжних авторів стосовно поділу права на приватне й публічне. Вже у працях Демосфена і Аристотеля спостерігається виокремлення у суспільстві та у праві приватного і публічного начал, що є важливим показником рівня розвитку античної ціннісної свідомості. Традиційно вважається, що заслуга класичного поділу права на приватне й публічне належить римським юристам, але у юриспруденції тих часів вказаний поділ мав більшою мірою не нормативний, а дидактичний характер. Про це, зокрема, свідчать слова Ульпіана: «вивчення права розпадається на дві частини: публічне і приватне (право). Публічне право, яке (належить) до становища римської держави, приватне, яке (належить) до користі окремих осіб».

В епоху середньовіччя поділу права на приватне й публічне уваги майже не приділялося. Суттєві зрушення у цьому питанні спостерігаються, лише починаючи з XVI–XVII ст., завдяки діяльності французьких гуманістів та німецьких пандектистів. Перші привнесли у право ідеї лібералізму, цінності особистості, заслугою других є акцент на системному характері права, автономності приватноправового та публічно-правового регулювання суспільних відносин. Всеосяжна європейська кодифікація XIX ст. нормативно закріпила вказаний доктринальний поділ права.

Науковий інтерес до поділу права на приватне й публічне у Російській імперії виникає у середині XIX ст., але на іншому політичному та ідеологічному підґрунті. Якщо в Західній Європі в основу розрізнення публічного й приватного права було покладено політико-правову ідею розмежування громадянського суспільства й держави, завдяки чому актуалізувалися права особистості, то в російських умовах приватна сфера була невіддільна від державного примусу, права особи поєднували в собі загальносоціальні та індивідуалістичні начала.

У післяреволюційний період державно-правовий розвиток країни здійснювався відповідно до марксистсько-ленінської доктрини, яка негативно сприймала поділ права на приватне й публічне. Втім, зусиллями таких авторів, як С. М. Братусь, Я. Ф. Миколенко, Є. Б. Пашуканіс, С. М. Потапов, М. О. Рейхель, Б. Б. Черепахін, Л. С. Явич, різні аспекти дуалізму права знаходили свій подальший теоретичний розвиток.

У пострадянський період привертають увагу тематичні роботи С. С. Алексєєва, Є. А. Суханова та Ю. А. Тихомирова. На Заході питання поділу права на приватне й публічне також викликає стабільний науковий інтерес. Одні автори підтримують вказаний поділ (М. Гунель, М. Планіоль, Ч. Санфіліппо), інші виступають проти протиставлення приватного і публічного права (М. Буллінгер, В. Шварц). Українські науковці (О. А. Банчук, О. В. Гончарук, A. M. Колодій, Л. А. Луць, О. Ф. Скакун, О. В. Шев’як) також приділяють належну увагу філософським, історичним, теоретико-методологічним, аксіологічним, конституційним, цивільно-правовим аспектам дихотомії права.

У підрозділі 1.2 «Методологія і понятійно-категоріальний апарат дослідження» акцентовано увагу на залежності теоретичних уявлень про приватне й публічне право від панівних у юридичній науці методологічних підходів. У юриспруденції XVIII–XIX ст. домінував формально-логічний метод, що спричинило тяжіння науковців до побудови внутрішньо несуперечливих, але далеких від життя систем. Сучасна теорія систем робить наголос на генетичних і динамічних аспектах системи, на об’єктивно обумовлених протиріччях та взаємодії компонентів системи між собою та із середовищем. Відповідно до цього приватне й публічне право слід розглядати як системні утворення, характерними рисами яких є суперечливість та взаємозалежність.

Належне опанування проблематикою розмежування публічного й приватного права за сучасних умов потребує також використання аксіологічного та порівняльно-правового методів. Перший дозволяє виявити ціннісний вимір публічних та приватних інтересів, норм і правових відносин, другий сприяє формуванню об’єктивної картини стану і тенденцій розвитку сучасного європейського права.

Поділ права на приватне й публічне визначається науковцями або як «дихотомія права» (О. В. Гончарук, Є. О. Харитонов, О. В. Шев’як), або як «дуалізм права» (Е. С. Гудков, Ю. О. Тихомиров, О. Юлдашев). Етимологічний аналіз вказаних категорій дозволяє зробити висновок, що вони є взаємодоповнюваними: поняття «дихотомія» має грецьке походження (διχοτομία – поділ на дві частини), а «дуалізм» у перекладі з латини означає подвійність, роздвоєність. «Дихотомія» вказує на те, що певна множина об’єктів поділяється на два класи; «дуалізм» акцентує увагу на процесах єдності та боротьби протилежностей між певними явищами.

Висловлено думку, що приватне й публічне право слід вважати функціонально-структурними підсистемами права, які разом утворюють єдину, внутрішньо узгоджену систему. Їх особливості проявляються у специфіці охоронюваного інтересу, статусі суб’єктів, предметі, методі, типі та виді правового регулювання, характері співвідношення прав та обов’язків, порядку захисту порушеного права. Попри суттєві відмінності, норми, інститути та галузі приватного й публічного права взаємопов’язані між собою генетично, функціонально та ієрархічно. Це спричиняє те, що вони перебувають у стані рухливого взаємовпливу, динаміка розвитку права обумовлює взаємне проникнення приватноправового та публічно-правового інструментарію.

Другий розділ «Закономірності та напрями конвергенції приватного і публічного права» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Поняття юридичної конвергенції, особливості її прояву в сучасних історичних умовах» аналізуються закономірності зближення, взаємопроникнення різних юридичних явищ. Теорія конвергенції виникла в умовах ідеологічного протистояння СРСР та країн Заходу, її представники (Р. Арон, Дж. Гелбрейт, А. Д. Сахаров, П. Сорокін, Я. Тінберген, О. Флехтхейм) відстоювали ідею поступового подолання суттєвих відмінностей між капіталістичною та соціалістичною системами. Пізніше виникає ідея юридичної (правової) конвергенції, акцент робиться на поступовому зближенні, пом’якшенні відмінностей між різними типами правових систем.

Юридична конвергенція щільно пов’язана з такими явищами, як глобалізація та акультурація. Під глобалізацією розуміється процес становлення єдиних для всієї планети соціальних структур, зв’язків і відносин, акультурація означає перенос тих чи інших юридичних явищ в інше правове середовище, запозичення елементів іншої правової культури.

Юридична конвергенція відбувається на різних рівнях. На макрорівні спостерігається доктринальна, нормативна й правозастосовна конвергенція між різними типами правових систем, на мікрорівні – взаємне проникнення елементів однієї правової системи.

Процеси юридичної конвергенції є характерними для різних сфер правового регулювання. В сучасній Європі відбувається адміністративна конвергенція, конвергенція механізмів захисту прав людини, регулювання відносин власності, організаційно-правових форм юридичних осіб, конституційного контролю тощо. Мова йде і про формування конвергентної правосвідомості.

Підкреслено, що сучасні тенденції розвитку європейського права не призводять до зникнення поділу права на приватне й публічне, але спричиняють взаємопроникнення, конвергенцію приватноправових та публічно-правових принципів і методів правового регулювання. Галузі, інститути і норми приватного й публічного права перебувають у процесі постійної взаємодії та взаємного впливу, забезпечуючи комплексне, ефективне регулювання суспільних відносин.

У підрозділі 2.2 «Основні чинники взаємовпливу приватного і публічного права» розкрито й систематизовано фактори, під впливом яких відбуваються конвергентні процеси між приватним і публічним правом.

За характером зумовленості запропоновано поділити чинники на об’єктивні та суб’єктивні. Об’єктивні фактори взаємного проникнення публічного і приватного права є відображенням загальних закономірностей розвитку сучасної цивілізації. Однією з таких закономірностей є глобалізація, яка знаходить свій прояв у багатьох сферах суспільних відносин, у тому числі призводить до зміни співвідношення між приватною і публічною сферами. До суб’єктивних факторів слід віднести, приміром, надмірну ідеологізацію нормотворчої діяльності держави, що призводить до необґрунтованого застосування імперативного методу регулювання у приватному праві, або практику лобіювання, яка дає змогу приватним інтересам впливати на публічно-владні рішення.

За сферами прояву чинники поділяються на загальносоціальні (ідеологічні, соціально-економічні, політичні, релігійні) та юридичні. Прикладом першої групи є міграція населення, яка призводить до появи в європейських країнах осередків релігійної напруженості, що спричиняє необхідність публічно-правового врегулювання питань, які раніше відносилися до приватної сфери (носіння релігійних символів у навчальних закладах, визнання релігійних свят неробочими днями, будування культових споруд тощо). До юридичних чинників відноситься розвиток конституціоналізму, концепцій правової держави і прав людини, режиму законності, що сприяє формуванню нової конфігурації публічних і приватних інтересів та спричиняє зближення приватного і публічного права.

За соціально-ціннісним ефектом фактори взаємопроникнення приватного і публічного права пропонується поділити на позитивні й негативні. Позитивне спрямування мають, приміром, розвиток ринкових відносин, завдяки якому діяльність держави підпорядковується цивільно-правовим нормам, або впровадження у діяльність державного апарату концепції публічних послуг. Прикладом негативного чиннику є економічна криза, яка спричинила необхідність адаптації національних та міжнародних регулятивних механізмів до нових викликів, у тому числі – шляхом розширення сфери публічно-правових обмежень і контролю за діяльністю суб’єктів приватного права.

Підрозділ 2.3 «Напрями конвергенції приватного і публічного права» присвячений розкриттю шляхів взаємного проникнення принципів, методів та інститутів приватного й публічного права в країнах континентальної Європи, а також дослідженню стану і перспектив впровадження відповідного досвіду в Україні.

Аналіз сучасної європейської юридичної теорії та практики дозволяє зробити висновок, що у приватному праві використовуються обумовлені публічними інтересами обмеження, заборони й обов’язки, характерні насамперед для публічного права. Перелік подібних проявів достатньо широкий: інститут обов’язкового страхування; спеціальний правовий режим купівлі-продажу, реєстрації, використання та експлуатації природних ресурсів, зброї, отруйних речовин, наркотичних засобів; примусове відчуження об’єктів приватної власності в публічних інтересах; ліцензування окремих видів господарської діяльності; примусова реорганізація або ліквідація юридичної особи; державний контроль за цінами; обов’язкове медичне обстеження на предмет вступу в шлюб тощо.

Публічне право, у свою чергу, збагачується зобов’язальними, договірними положеннями, процедурами та інститутами, що мають приватноправове походження. Розповсюдженими у континентальній Європі є агенції, створені для надання адміністративних послуг (приміром, агенція реєстрації прав власності на землю, агенція обліку транспорту); укладення публічно-правових (адміністративних) договорів, які сполучають у собі одночасно й формально-юридичну рівність контрагентів, і владні повноваження державного органу; аутсорсінг, тобто передача державних функцій та повноважень суб’єктам підприємницької діяльності; юридична відповідальність держави за шкоду, спричинену фізичним та юридичним особам; інститут податкового зобов’язання; спрощені процедури розгляду кримінальних справ із застосуванням угоди про визнання вини.

Третій розділ «Теоретичні та практичні результати взаємовпливу приватного і публічного права» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Взаємовплив джерел приватного і публічного права» проаналізовано закономірності історичного розвитку джерел права, закріплення в них приватноправових й публічно-правових положень, розкрито і обґрунтовано загальноєвропейську тенденцію зближення нормативно-правового акту й договору.

Право за внутрішньою логікою розвивалося від неписаних джерел до писаних. Звичай був не лише нормою поведінки людей, але й способом їхнього життя, він являв собою органічну частину національної культури. В умовах формування централізованих європейських держав звичаєве право заміщується нормативно-правовими актами, характерними рисами яких є формалізм, абстрактність, загальний характер. Закон не лише привніс у європейський правовий простір стабільність і гарантованість правопорядку, але й спричинив розрив із традиційною культурою. У подальшому, з розширенням сфери нормативної саморегуляції, на перший план виходить договір, який має не формально-примусовий, а добровільно-погоджувальний, стимулюючий характер.

Нормативно-правовий акт і договір, як найбільш виразні джерела публічного та приватного права, розвиваються за законами динамічних систем. Відбувається безперервна перебудова зв’язків між ними, внаслідок чого вони поступово змінюють свою природу, набувають нових якостей. У державно-правовій правотворчості все більше значення мають процедури попереднього узгодження позицій та договірне закріплення норм права, приватноправове нормотворення все більше стандартизується, підпорядковується загальним принципам імперативного характеру.

Важливу частину дослідження складає аналіз тенденцій розвитку джерел міжнародного та регіонального права. Підкреслюється, що у міжнародному праві найвищу силу мають імперативні положення Статуту ООН і загальновизнані принципи міжнародного права, яким зобов’язання за міжнародними договорами не можуть суперечити. Водночас у сучасному європейському праві спостерігається зближення «м’яких» і «жорстких» норм, правове регулювання передбачає поєднання публічного та приватного впорядкування суспільних відносин.

У підрозділі 3.2 «Загальне та особливе у правовому статусі суб’єктів публічного і приватного права» наголошено на тому, що категорія «правовий статус» охоплює різні аспекти правового становища суб’єкта права у системі соціальних зв’язків, а його змістове наповнення визначається приватноправовою або публічно-правовою природою врегульованих правом суспільних відносин.

У загальному вигляді до суб’єктів приватного права можна віднести фізичних та юридичних осіб, а до суб’єктів публічного права – державу, її органи, посадових осіб, органи місцевого самоврядування.

Структурними елементами правового статусу суб’єкта приватного права є: правосуб’єктність, суб’єктивні права, свободи, законні інтереси, юридичні обов’язки, гарантії реалізації прав і обов’язків, юридична відповідальність. Правовий статус держави складається із суверенітету, суверенних прав та обов’язків і відповідальності держави перед фізичними та юридичними особами. До правового статусу органів влади та посадових осіб слід віднести компетенцію, яка складається з предмета відання і владних повноважень, права та обов’язки, юридичні обмеження, гарантії та юридичну відповідальність.

Підкреслено, що правові статуси суб’єктів приватного і публічного права мають відкритий характер, спостерігається взаємне проникнення їх окремих елементів. Приміром, це стосується держави та її органів, які в окремих випадках набувають рис юридичної особи. За сучасних умов статусу юридичної особи набувають навіть наддержавні утворення (приміром, Євросоюз). У свою чергу, політичні права громадянина утворюють своєрідний «публічний сегмент» у статусі особи, їх реалізація може досить суттєво корегувати зміст і напрямок публічно-правових відносин у державі.

У підрозділі приділено значну увагу історичним та теоретико-правовим аспектам розрізнення понять «держава», «казна» та «фіск», а також критеріям розмежування юридичних осіб приватного та публічного права.

У підрозділі 3.3 «Змішані галузі та інститути як результат взаємовпливу приватного і публічного права» звернено увагу на те, що до системи права за сучасних умов входять: фундаментальні галузі та інститути, в яких домінує диспозитивний або імперативний метод правового регулювання, чітко виражений приватний чи публічний інтерес; комплексні галузі та інститути, для яких характерним є поєднання публічно-правового та приватноправового інструментарію.

Комплексними інститутами є, приміром, інститут публічних послуг, інститут права власності. Що стосується змішаних галузей права, то стосовно їх існування у юридичній науці відсутня одностайна думка. О. А. Красавчиков критикує теорію комплексних галузей, А. М. Колодій та С. В. Полєніна вважають, що змішаними можуть бути тільки галузі законодавства. Натомість В. Ф. Попондопуло та Д. В. Нефедов переконані, що всім галузям права притаманний елемент комплексності, справа лише у її мірі. Меншою мірою вона характерна, скажімо, адміністративному праву, більшою – комерційному, транспортному, банківському, страховому праву. Підтримують ідею комплексних галузей С. С. Алексєєв, Ю. К. Толстой, О. І. Харитонова та ін. В. Й. Развадовський відносить до комплексних галузей транспортне право, О. Ю. Ільїна – сімейне, С. В. Запольський та А. Т. Ковальчук – фінансове, В. К. Мамутов та Г. Л. Знаменський – господарське, І. Я. Кисельов – трудове. Серед німецьких правознавців розповсюдженою є думка щодо створення нової комплексної галузі – «економічного права» (Wirtschaftsrecht), складовими якого є комерційне право, конкурентне право, частина податкового та цивільного права.

Зроблено висновок, що поява комплексних галузей та інститутів є закономірним результатом конвергенції приватного й публічного права. Одні галузі набувають комплексного характеру в процесі історичного розвитку (фінансове, трудове, сімейне право), інші є змішаними з моменту свого виникнення (екологічне право). Конституційне право посідає особливе місце в системі права, оскільки воно має світоглядний, програмний характер, тому його слід вважати своєрідною «надгалуззю», комплексним утворенням, яке закладає підвалини як приватного, так і публічного права.

Кожній галузі права відповідає не свій метод, а власний правовий режим, який поєднує у собі низку взаємопов’язаних принципів, способів та методів правового регулювання. Особливий правовий режим мають як основні, так і вторинні елементи системи права, у тому числі комплексні галузі права.