ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВАХ ПРО ЗЛОЧИНИ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами темами; охарактеризовано мету і задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Загальна характеристика інституту приватного обвинувачення» складається із трьох підрозділів, і присвячений висвітленню теоретичних положень щодо історії виникнення інституту приватного обвинувачення та його поняття, дослідженню юридичної природи та порядку провадження у справах приватного обвинувачення країн романо-германської, англосаксонської та традиційної правових систем.

У підрозділі 1.1 «Становлення і розвиток приватного обвинувачення» шляхом аналізу норм, що регулюють спрощені порядки провадження про злочини у різні історичні періоди (Руської Правди, Воїнського статуту 1716 р., Статуту кримінального судочинства 1864 р., Кримінально-процесуальних кодексів), висвітлюється ґенеза становлення і розвитку вітчизняного інституту приватного обвинувачення.

Проаналізовано історичний шлях виникнення та розвитку інституту приватного обвинувачення, який є найстарішою формою кримінального процесу, і був притаманний усім його історичним формам – обвинувальній (змагальній), інквізиційній (розшуковій), змішаній (континентальній).

У результаті проведеного історичного аналізу встановлено, що з розвитком економічних, політичних та соціальних відносин суспільство та держава перебирає на себе функцію обвинувачення, тобто відбувається трансформація – перехід від приватних засад до публічних, які домінують у законодавстві нашої держави і сьогодні, зокрема і у приватному обвинуваченні.

У підрозділі 1.2 «Поняття і юридична природа приватного обвинувачення» розкривається поняття приватного обвинувачення, як виду обвинувачення, яке розглядається у матеріальному та процесуальному аспектах. На думку автора, приватне обвинувачення (в матеріальному аспекті) – це надання потерпілим відповідному органу звернення (із проханням про притягнення до відповідальності) та відомостей про факти щодо наявності суспільно небезпечного і протиправного посягання, яке підпадає під конкретний склад злочину, з можливістю його вирішення на власний розсуд. У процесуальному аспекті приватне обвинувачення – це регламентований законом особливий вид кримінально-процесуальної діяльності приватного обвинувача, який включає звернення до  державних органів із твердженням щодо винуватості конкретної  особи, подальше підтримання нею обвинувачення у суді, збирання доказів винуватості цієї особи та право відмовитися від пред’явленого  обвинувачення.

Найбільш ефективної гарантії юридичний процес набуває за умови, коли матеріальне право має свої процесуальні форми. Саме тому, на думку дисертанта, приватне обвинувачення можна визначити як вид обвинувачення у процесуальному і матеріальному значеннях, яке є індивідуальним засобом охорони порушених прав, розпоряджатись яким громадянин вправі на власний розсуд.

Дисертант зазначає, що підставою виділення приватного обвинувачення як прояву диференціації кримінально-процесуальної форми є невисокий ступінь суспільної небезпечності діянь – злочини невеликої та середньої тяжкості; специфіка безпосереднього об’єкта злочину – порушуються інтереси приватної особи (кримінально-правові критерії); ступінь складності встановлення фактичних обставин справи; наявність певних властивостей у особи, яка вчинила злочин чи у особи щодо якої вчинено злочин (фізичні чи психічні вади, неповнолітній); необхідність врахування думки особи, щодо якої вчинено протиправне діяння, про притягнення винного до кримінальної відповідальності; особливий характер взаємовідносин між суб’єктами процесу (кримінально-процесуальні критерії).

Враховуючи юридичну природу приватного обвинувачення, дисертант вважає, що провадження у справах цієї категорії повинно бути виділене у чинному кримінально-процесуальному законодавстві в окрему главу під назвою «Провадження у справах про злочини приватного обвинувачення».

У підрозділі 1.3 «Особливості провадження у справах приватного обвинувачення: міжнародний досвід та національні особливості» проаналізовано міжнародний досвід провадження у справах про злочини приватного обвинувачення у романо-германській, англосаксонській та традиційній правових сім’ях. На підставі проведеного дослідження виокремлено особливості інституту приватного обвинувачення у кожній правовій сім’ї. Так, у романо-германській правовій системі (Німеччина, Франція, Австрія) передбачена можливість спрощеної процедури кримінального судочинства у малозначних справах (приватного обвинувачення), що дозволяє прийняти об’єктивне та неупереджене рішення, практично, відразу після виявлення злочину; прокурор наділяється більш широкими повноваженнями у даній категорії справ; існують правові положення, що гарантують відшкодування судових витрат, пов’язаних із незаконним та безпідставним обвинуваченням; передбачена можливість досудового порядку врегулювання конфлікту за участю державних органів примирення і відсутність регламентації процедури примирення у суді.

У справах приватного обвинувачення англосаксонської правової сім’ї (Англія, США), провадження у цій категорії справ характеризується такими рисами: відсутність у кримінальному законодавстві чіткого переліку справ, у яких провадження здійснюється у приватному порядку; практикується заочна процедура провадження; розвинутий та удосконалений принцип змагальності, який активно застосовується у справах приватного обвинувачення; передбачена можливість примирення сторін.

У традиційній правовій сім’ї (Азербайджан, Білорусія, Вірменія, Казахстан, Киргистан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменістан та ін.), до якої належить і Україна, інститут приватного обвинувачення має багато спільного з вітчизняним кримінальним судочинством у справах про злочини приватного обвинувачення. Разом із тим у кримінально-процесуальному законодавстві окремих країн цієї правової сім’ї (Азербайджан, Киргизія, Молдова) є й інші спрощені процедури провадження: винесення вироку без проведення судового розгляду у випадку погодження обвинуваченого із пред’явленим йому обвинуваченням, тобто повне визнання вини та незаперечення проти спрощеної процедури провадження державним чи приватним обвинувачем; відсутність процедури досудового слідства у явних злочинах, що не становлять великої суспільної небезпеки.

Розділ 2 «Предмет, межі і суб’єкти доказування у справах про злочини приватного обвинувачення» складається із двох підрозділів, які присвячені визначенню предмета і меж доказування як самостійних кримінально-процесуальних категорій. Значна увага приділяється характеристиці суб’єктів, що здійснюють доказування у справах про злочини приватного обвинувачення.

У підрозділі 2.1 «Предмет і межі доказування у справах про злочини приватного обвинувачення» автором приділена увага висловленим у науковій літературі поглядам М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, В.О. Попелюшка, С.М. Стахівського та ін. щодо поняття та структури предмета доказування. На підставі теоретичних напрацювань з цього питання та їх аналізу, а також опираючись на норми чинного кримінально-процесуального законодавства сформульовано низку положень, що характеризують предмет доказування, в тому числі й у справах приватного обвинувачення, а саме: 1) предмет доказування є загальним і єдиним для всіх категорій кримінальних справ; 2) обсяг обставин, що входять до предмета доказування залежить від завдань стадії кримінального процесу, на якій знаходиться справа; 3) усі обставини, що складають предмет доказування, підлягають обов’язковому з’ясуванню під час розслідування чи розгляду кримінальної справи; 4) обставини, що підлягають доказуванню, охоплюються як фактами минулого, так і «сьогоденними» обставинами; 5) усі обставини, що підлягають доказуванню, мають бути встановлені з вичерпною повнотою; 6) встановлення обставин предмета доказування на певній стадії не виключає необхідності дослідження цих же обставин на наступних стадіях процесу з урахуванням як раніше зібраних, так і нових доказів.

Дисертант підтримує тих учених (Л.Д. Кокорєва, П.С. Елькінд, В.М. Тертишника та ін.), які вважають, що поняття меж доказування має самостійний юридичний зміст, під яким належить розуміти границю достатності встановлення доказового матеріалу, яка забезпечує повне і достовірне встановлення обставин, що підлягають доказуванню, для прийняття законного й обґрунтованого рішення у кримінальній справі. Встановлення у кримінальних справах приватного обвинувачення меж доказування визначається обвинуваченням, сформульованим у скарзі (заяві) потерпілого про притягнення до кримінальної відповідальності.

У справах про злочини приватного обвинувачення предмет і межі доказування характеризуються загальними правилами розслідування кримінальних справ.

Підрозділ 2.2 «Характеристика суб’єктів доказування у справах про злочини приватного обвинувачення» присвячений дослідженню змісту поняття суб’єктів кримінально-процесуального доказування та різним підходам до їх класифікації.

Автор зазначає, що поняття суб’єктів доказування у справах приватного обвинувачення співвідноситься з поняттям суб’єктів доказування у кримінальному процесі загалом як частина з цілим. Відповідно, суб’єктами доказування у справах приватного обвинувачення дисертант пропонує вважати визначене законом коло осіб чи державних органів, за якими визначено право чи на яких покладено обов’язок брати участь у здійсненні кримінально-процесуального доказування.

До суб’єктів доказування у справах приватного обвинувачення дисертант відносить: 1) суб’єктів, на яких покладено обов’язок доказування - суд; 2) суб’єктів, за якими визначено право на участь у доказуванні: потерпілий, підсудний, його захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники.

Охарактеризовано сутність та роль кожного суб’єкта доказування у справах про злочини, які порушуються в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 27 КПК України. Розглядаючи суд, як один із суб’єктів доказування, автор дійшов висновку, що не можна розглядати суд, як пасивного учасника процесу доказування. Його доказова активність проявляється у дослідженні доказів (перевірці та оцінці). Це не означає, що суд зобов’язаний доказувати винуватість чи невинуватість підсудного у вчиненні злочину, що належить до справ приватного обвинувачення: у першому випадку під час порушення справи приватного обвинувачення це стає обов’язком сторони обвинувачення, у другому – правом сторони захисту. Доказування у справах про злочини приватного обвинувачення суд здійснює лише для встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи з метою виконання основного завдання – здійснення правосуддя.

Звертається увага на проблеми процесуальної регламентації процедури порушення судом кримінальних справ про злочини приватного обвинувачення. Дисертант поділяє погляди тих науковців (В.К. Случевського, Л.Я. Таубера, В.Т. Маляренка, Н.В. Малярчука та ін.), які вважають, що наділення суду повноваженнями приймати рішення про порушення кримінальних справ приватного обвинувачення суперечить принципу змагальності сторін.

На думку 98 % опитаних суддів та 68 % працівників ОВС, суд не повинен вирішувати питання про порушення кримінальної справи, оскільки це повноваження не входить до змісту функції правосуддя.

У зв’язку з цим пропонується внести зміни до чинного КПК України (ст. 4, ч. 4 ст. 98) звільнивши суд від невластивих йому повноважень щодо порушення кримінальних справ приватного обвинувачення.

Дисертант дійшов висновку, що суб’єктами, які наділені правом подачі скарги (заяви) у справах приватного обвинувачення, є потерпілий і його законний представник. В інституті представництва питання порушення справ про злочини приватного обвинувачення визначено як пріоритет інтересів потерпілого над позицією представника.

З метою усунення розбіжностей у тлумаченні поняття потерпілий і чіткого визначення процесуального статусу особи, що звертається зі скаргою про притягнення до кримінальної відповідальності, пропонується надати такій особі статус приватного обвинувача, з визначенням його прав та обов’язків в окремій статті КПК України.

На думку автора, приватний обвинувач є основним суб’єктом доказування у справах про злочини приватного обвинувачення. Акцентується увага на тому, що підставою для відкриття провадження у цій категорії справ є скарга (заява) потерпілого, яка повинна відповідати вимогам ст.ст. 223, 224 КПК України встановлених для обвинувального висновку. Виконати такі вимоги кримінально-процесуального закону потерпілому у повному обсязі неможливо, що підтверджується результатами опитування суддів (97,6 %), працівників ОВС (84 %) та громадян (82,5 %).

Автор приєднується до думки тих вчених (Л.М. Лобойка, Н.В. Малярчука, Л.І. Шаповалової), які вважають що для забезпечення захисту прав постраждалого від злочинів приватного обвинувачення, а також внесення ясності у вирішення питання про звернення цих осіб доцільно визначити у кримінально-процесуальному законі статтю, яка передбачала б зміст і форму скарги (заяви) про притягнення до кримінальної відповідальності.

Обґрунтовано, що доказування у справах про злочини приватного обвинувачення для потерпілого є правом, а не обов’язком, і залежить виключно від його волевиявлення.

Розділ 3 «Сутність кримінально-процесуального доказування у справах про злочини приватного обвинувачення» містить два підрозділи і присвячений теоретичним та практичним аспектам збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел у справах про злочини приватного обвинувачення. 

У підрозділі 3.1 «Збирання та перевірка доказів і їх процесуальних джерел у справах про злочини приватного обвинувачення» досліджуються особливості збирання й перевірки доказів та їх процесуальних джерел під час провадження у справах приватного обвинувачення. Автор підтримує погляди тих учених (А.Я. Дубинського, М.М. Михеєнка, С.М. Стахівського, Є.Г. Коваленка), які вважають, що процес доказування складається із таких елементів, як: збирання (відшукання, виявлення, фіксація та вилучення доказів), перевірка та оцінка доказів та їх процесуальних джерел.

Розглянута гносеологічна природа кримінально-процесуального доказування, яка визначається законодавчим регламентування та визначеною правовою формою. Остання виражає практичну сторону під час здійснення доказування та вказує на найбільш ефективний та оптимальний шлях пізнання у кримінальному процесі, чим і відрізняє кримінально-процесуальне доказування від інших форм пізнання.

З’ясовано, що процес доказування у справах про злочини приватного обвинувачення здійснюється потерпілим, підсудним на власний розсуд. Виключно від їх ініціативи залежить, подавати чи не подавати докази, які підтверджують висунуте потерпілим обвинувачення, чи спростовують його. Закон не зобов’язує їх брати участь у збиранні доказів.

На думку дисертанта, основними способами збирання доказів у справах про злочини приватного обвинувачення є витребування предметів і документів, подання їх з власної ініціативи учасниками процесу й іншими особами та судові дії: допит, призначення експертизи, огляд, пред’явлення для впізнання.

Перевірка, як самостійний елемент процесу доказування, має за мету визначення придатності зібраних доказів та їх процесуальних джерел для встановлення обставин, що мають значення для справи. Перевірка здійснюється за допомогою практичних дій і розумових операцій. У справах приватного обвинувачення розумовим шляхом перевірка доказів та їх процесуальних джерел здійснюється як сторонами обвинувачення, захисту, так і судом за допомогою аналізу і дослідження кожного з них окремо, а також зіставлення з іншими доказами у кримінальній справі. Практичний шлях означає проведення додаткових чи нових судових дій на підставі поданих до суду клопотань сторін із проханням про їх проведення.

Перевірка відомостей про факти вчинення злочину, що належить до справ приватного обвинувачення, є обов’язковою і здійснюється як під час отримання скарги (заяви) про притягнення до кримінальної відповідальності, так і під час здійснення судового провадження.

У підрозділі 3.2 «Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у справах про злочини приватного обвинувачення» розкривається зміст (критеріїв) оцінки доказів під час доказування у справах цієї категорії.

Дисертант підтримує наукову позицію тих процесуалістів (М.М. Михеєнка, С.М. Стахівського, Ф.Н. Фаткулліна), які вважають, що оцінка доказів та їх джерел є розумовою, логічною діяльністю суб’єктів доказування з визначення допустимості та повноти процесуальних джерел, а також належності до справи наявних відомостей про факти їх допустимості, достовірності та достатності для прийняття відповідних рішень.

Звертається увага на те, що оцінка доказів з погляду їх належності у справах про злочини приватного обвинувачення відбувається у два етапи: 1) під час проведення судових дій; 2) під час прийняття процесуального рішення у справі.

До основних правил допустимості доказів у справах про злочини приватного обвинувачення відносяться: 1) наявність належного суб’єкта, який вправі проводити процесуальні дії, спрямовані на формування доказів. У справах про злочини приватного обвинувачення таким суб’єктом є лише суд, який, проводячи судові дії, отримує докази у справі; 2) наявність належного джерела відомостей, що складають зміст доказів. У справах приватного обвинувачення використовуються загальні джерела доказів (ч. 2 ст. 65 КПК України); 3) належна процесуальна дія та порядок її проведення при одержанні доказів.

Обґрунтовано необхідність доповнення переліку джерел доказів у КПК України показаннями підсудного та експерта, з метою отримання допустимих доказів при їх оцінці під час доказування у справах про злочини приватного обвинувачення.

Право оцінювати докази та процесуальні джерела мають усі учасники процесу у справах про злочини приватного обвинувачення: як суд, так і потерпілий, підсудний, тощо. Така оцінка можлива і без дотримання вимог закону і не завжди її результати викладаються у відповідних процесуальних актах. На відміну від уповноваженого органу (суду), результати оцінки інших суб’єктів доказування не виступають процесуально-розпорядчими рішеннями у кримінальній справі. Разом із тим, результати їх оцінки відображаються у заявах, клопотаннях, скаргах і носять виключно суб’єктивний характер, хоча і можуть передбачати, у ряді випадків, важливі процесуально-правові наслідки.