АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його зв’язок із науковими планами та програмами, мету й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів і публікації.

1)                                                                                                                                                                                                                                                                                                             Розділ 1. «Теоретико-правові засади реалізації прав і свобод громадян органами виконавчої влади» присвячено дослідженню становлення прав і свобод людини і громадянина та їх взаємодії з органами виконавчої влади.

У підрозділі 1.1. «Права і свободи людини і громадянина як основа громадянського суспільства та правової держави» розглядається історичний розвиток прав і свобод людини і громадянина від зародження ідеї прав людини в Стародавній Греції до утвердження прав і свобод людини і громадянина в громадянському суспільстві та правовій державі. У процесі аналізу поняття «права людини» було звернуто увагу на розбіжність у визначеннях науковців, що пояснюється відмінностями в історичному розвитку економіки, політики, становленні громадянського суспільства тієї чи іншої держави.

Визначено, що ідею становлення прав і свобод людини і громадянина, громадянського суспільства та правової держави започатковано ще в римському праві, головним здобутком якого було розроблення концепції поділу влад, положень правового статусу особи, а також розподіл права на приватне та публічне. Розроблення даних концепцій вплинуло на розвиток європейської правової системи, яка з часом віднайшла себе у низці міжнародно-правових документів, що стали еталоном для правових систем багатьох країн світу.

Визначено, що вихідні положення загальної рівності мали так званий обмежувальний характер, але з часом вони набули більш широкого змісту, який поширювався вже на соціальні групи, а згодом і на держави загалом. Ці перетворення уможливили становлення громадянського суспільства, завдяки якому права людини трансформувались у колективні із особистих (індивідуальних), останні з яких не втратили свого теоретичного та практичного значення. В свою чергу, громадянське суспільство може віднайти себе тільки за умови становлення правової держави.

У підрозділі 1.2. «Роль органів виконавчої влади в забезпеченні прав і свобод людини і громадянина» обґрунтовано положення про те, що адміністративно-правове забезпечення прав і свобод людини і громадянина – це регламентована адміністративно-правовими нормами діяльність суб’єктів державно-владних повноважень, спрямована на створення належних умов для реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина, а також закріплення нормами адміністративного права системи гарантій для дієвого механізму їх реалізації. Основними ознаками адміністративно-правого забезпечення прав і свобод людини і громадянина є таке: сукупність адміністративно-правових способів і засобів; система гарантій, яка спрямована на створення ефективних умов забезпечення прав і свобод людини і громадянина; створення органами державної влади належних умов для реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина; норми конституційного та адміністративного права, за допомогою яких регулюються суспільно-правові відносини.

Для визначення адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина автором було проаналізовано сутність і зміст усіх елементів, які входять до складу адміністративно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Зроблено висновок про те, що права і свободи людини і громадянина можуть бути реалізовані лише за сукупності всіх елементів.

Розділ 2. «Система адміністративно-правових гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Роль та місце адміністративних судів у системі адміністративно-правових гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина» розглядаються основні засади здійснення адміністративного судочинства з урахуванням специфіки функціонування адміністративних судів. Проаналізовано та узагальнено справи у сфері публічно-правових відносин.

Дисертантом охарактеризовано процес звернення до адміністративного суду з позовною заявою, що передбачено ст. 104 Кодексу адміністративного судочинства України, норми якої гарантують право юридичних і фізичних осіб на оскарження дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. Звернено увагу на особливості відкриття провадження в адміністративному судовому порядку: виникнення передумов, які надають суб’єктивне право на звернення з позовом до адміністративного суду, або їх відсутність, що призводить до відмови у відкритті провадження в адміністративній справі чи закриття провадження в справі. В свою чергу, недотримання умов права на звернення до адміністративного суду відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства тягне за собою залишення позовної заяви без руху, відмову в прийнятті позову, залишення позову без розгляду.

Визначено, що до елементів, які становлять систему гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина в адміністративному судовому процесі, слід віднести право на участь у судовому засіданні. На думку автора, право особи на участь у судовому адміністративному процесі є елементом гарантій реалізації прав і свобод людини і громадянина. Право на участь у судовому процесі передбачає комплекс процесуальних прав, що мають забезпечити повноцінний захист у суді прав, свобод та інтересів.

Визначено, що право на задоволення позову в адміністративному суді тісно пов’язане з поняттям права на адміністративний позов. Право на адміністративний позов містить два елементи: матеріально-правовий та процесуально-правовий. Процесуально-правова сторона полягає в праві на пред’явлення адміністративного позову, а матеріально-правова – в праві на задоволення позову. Таким чином, право на задоволення позову є реалізацією гарантії права особи на позитивне вирішення справи, тим самим практичне одержання захисту прав і свобод людини і громадянина.  

У підрозділі 2.2. «Інститут представництва прокурора як засіб адміністративно-правого забезпечення прав і свобод людини і громадянина в адміністративному судовому процесі» визначено, що участь прокурора в адміністративному судовому процесі передбачена нормами Конституції України, Законом України «Про прокуратуру», Кодексом адміністративного судочинства України. У положеннях вищезазначених нормативно-правових актів затверджені повноваження, підстави та форми участі прокурора в адміністративному судовому процесі. Повноваження прокурора при здійсненні своїх представницьких повноважень в адміністративному судовому процесі, крім нормативно-правових актів, регулюються відповідними відомчими актами Генеральної прокуратури України, які мають суто внутрішній характер.

Визначено, що прокурор під час представництва в адміністративному судовому процесі інтересів фізичних та юридичних осіб виступає повноцінним учасником розгляду справи, тобто є власне позивачем у процесуальному розумінні. Водночас, представляючи інтереси особи, прокурор не має прав позивача, на нього покладено обов’язок представляти інтереси саме особи, від імені особи і для її захисту.

Прокурор представляє в адміністративному судовому процесі інтереси фізичної особи, якщо вона не здатна самостійно реалізувати своє право на захист в адміністративному судовому процесі, який включає подання позовної заяви, участь у судових засіданнях, надання доказів тощо. Прокурор як представник особи може розпочати захист в адміністративному судовому процесі на будь-якій стадії: подання позову, призначення справи до розгляду, розгляду справи в судовому адміністративному порядку.  

У підрозділі 2.3. «Розгляд звернень громадян в адміністративному порядку як засіб забезпечення прав і свобод людини і громадянина» проаналізовано норми Конституції України, Закону України «Про звернення громадян», указів Президента України, нормативних актів Верховної Ради України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, органів виконавчої та судової влади, що регулюють діяльність інституту права на звернення громадян. Право громадян на звернення базується на принципах верховенства права, рівноправності, законності, що характеризують діяльність правової держави, яка, в свою чергу, підтримуючи розбудову демократичного суспільства, ставить за мету забезпечення гарантій реалізації права особи на звернення.

Дисертантом з’ясовано, що Закон України «Про звернення громадян» чітко визначив порядок звернень, терміни розгляду, оскарження, а також відповідальність. Водночас автором акцентовано увагу на більш чіткій процесуальній регламентації адміністративного провадження за зверненнями громадян, оскільки вони мають специфічний характер і дещо відрізняються, наприклад, від звернення до органів законодавчої влади. Таким чином постає необхідність закріплення в процесуальній формі прав, свобод, обов’язків особи, а також процедури та відповідальності в провадженні щодо звернень громадян в адміністративному порядку.

Розділ 3. «Шляхи вдосконалення механізму відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Механізм забезпечення прав і  свобод людини і громадянина в адміністративних судах» автором наголошується на реалізації принципів та критеріїв, які відповідають міжнародним стандартам щодо адміністративних процедур, тим самим втілюють в життя ідею справедливості та відповідають цінностям демократичного суспільства.

Проаналізовано систему взаємопов’язаних принципів, які розкривають суть і зміст необхідності втілення критеріїв Європейського Союзу щодо адміністративних процедур та здійснення державної служби задля належної реалізації гарантій на справедливе та своєчасне судочинство. До переліку запропонованих принципів, що повинні бути застосовані в адміністративному судочинстві, автор відніс принцип законності; принцип пропорційності; принцип своєчасності; принцип відкритості; принцип відповідальності; принцип ефективності.

Доведено, що реальне застосування вищезазначених принципів дає змогу підвищити рівень доступності до адміністративного судочинства, забезпечити гарантію реалізації захисту прав і свобод людини і громадянина.

У підрозділі 3.2. «Механізм захисту прокурором прав і свобод людини і громадянина в адміністративному судовому процесі» зазначено, що, не зважаючи на тривалий час існування інституту представництва прокурора, й до цього часу є низка питань, які потребують нагального вирішення. Насамперед це стосується статусу прокурора в адміністративному судовому процесі, що потребує доповнень та змін до положень Кодексу адміністративного судочинства України, які регламентують діяльність та повноваження представництва прокурора в адміністративному судовому процесі. Відтак для уникнення конфліктних ситуацій дисертантом запропоновано внести відповідні зміни до ст. 60 Кодексу адміністративного судочинства України. Зокрема, необхідно конкретизувати положення, що визначає перелік категорій громадян, інтереси яких представляє прокурор; вдосконалити положення, які регламентують повноваження прокурора.

Автором також наголошується на проблемах недовіри до прокуратури як до органу, на який покладено представницьку функцію та нагляд, про що свідчить статистика звернень громадян до органів державної влади за захистом прав, порушених органами прокуратури, а також недостатньої правової культури громадян, яка полягає в низькій обізнаності громадян про коло завдань, покладених на органи прокуратури як правозахисної структури державної влади.

У підрозділі 3.3. «Механізм звернень громадян в адміністративному порядку» автором розглядаються та аналізуються права та обов’язки органів державної влади щодо реалізації гарантій права осіб на звернення.

Аналізуючи положення Закону України «Про звернення громадян», а також сутність звернень громадян до органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб задля реалізації своїх прав і свобод, дисертант дійшов висновку про низький рівень правової обізнаності населення.

На думку автора, це обґрунтовується насамперед розгалуженістю правових актів, якими керуються органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, що призводить до певних непорозумінь та колізій, які тягнуть за собою порушення прав і свобод людини і громадянина.

Для вирішення цих питань виникає нагальна потреба в прийнятті адміністративно-процедурного кодексу, який на законодавчому рівні врегулює публічно-правові відносини. Завдання адміністративно-процедурного кодексу повинні бути спрямовані на забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина у відносинах з органами державної влади, посадовими та службовими особами.