ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено предмет та об’єкт, сформульовано мету та основні завдання роботи, охарактеризовано науково-теоретичну та методологічну базу дослідження, підкреслено практичне значення одержаних результатів, сформульовано основні положення та позиції, що виносяться на захист, їх наукову новизну, наведено дані щодо апробації результатів дослідження.
Розділ 1 „Загальні засади адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я” складається з трьох підрозділів, у яких простежується ґенеза та вивчається сучасний стан адмістративно-правового регулювання у сфері охорони здоров’я, формування законодавства, на базі якого проходив процес становлення сфери охорони здоров’я, а також розглядається досвід зарубіжних країн в управлінні цією галуззю.
Підрозділ 1.1 „Охорона здоров’я як об’єкт адміністративно-правового регулювання: ґенеза, концептуальні підходи” присвячений процесу становлення та розвитку галузі охорони здоров’я. Визначається роль державних органів і посадових осіб на різних історичних етапах, доводиться необхідність реформування системи охорони здоров’я, розглядаються можливості уникнення помилок, які були допущені раніше законодавством України. Ґенеза системи адміністративно-правового регулювання в галузі охорони здоров’я досліджується з позиції концептуальних тенденцій розвитку галузі (демократизації та національного відродження, професіоналізації та децентралізації).
Вихідними для здійснення дослідження стали концептуальні підходи до розв’язання цієї проблеми учених-правознавців у галузі адміністративного права та процесу, теорії держави та права, а саме: О.М. Бандурки, Ю.В. Вороненко, З.С. Гладуна, О.М. Голяченка, Л.І. Жаліло, Б.П. Криштопа, В.М. Лехана, Н.Р. Нижник, С.В. Пєткова, Я.Ф. Радиша, В.Ю. Стеценко, С.Г. Стеценка та ін.
Історико-правовий огляд організації системи охорони здоров’я дає можливість виявити особливості регулювання однієї з найважливіших сфер життєдіяльності, узагальнити багатовіковий досвід і практику функціонування медичної діяльності у вітчизняній історії та виробити стратегію реформування охорони здоров’я на сучасному етапі, починаючи з удосконалення законодавчого забезпечення цієї галузі в нашій державі. Такий підхід дозволить створити належний фундамент для охорони здоров’я – законодавчу базу, яка повинна у повній мірі відповідати сучасним реаліям України. Такого результату можна досягти насамперед шляхом кодифікації законодавства, оскільки здійснити кодифікацію норм адміністратвиного законодавства одночасно і в одному акті об’єктивно неможливо, доцільно здійснити поетапну кодифікацію за окремими сферами та інститутами адміністративно-правового регулювання. Наприклад, у сфері медицини та охорони здоров’я населення. Кожний етап цього процесу має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього узагальнюючого нормативного документа, що повинен мати кодифікований характер відповідно до сучасних світових стандартів.
У підрозділі 1.2 „Формування законодавства України у сфері охорони здоров’я” здійснено аналіз законодавства, яке регламентує діяльність у сфері охорони здоров’я та обґрунтовано власну позицію щодо необхідності здійснення реформування адміністративного законодавства, у тому числі галузі охорони здоров’я.
Законодавство України у сфері охорони здоров’я характеризується наявністю великої кількості прогалин, розпорошеністю норм по чисельним законам та підзаконним нормативним актам, відсутністю системності, логічності та послідовності. Так, на розвиток конституційних положень приймаються Закони України „Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині” від 16.07.99, „Про психіатричну допомогу” від 22.02.2000, „Про імплантацію електрокардіостимуляторів” від 14.09.2000, „Про захист населення від інфекційних хвороб” від 06.04.2000, „Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” від 05.07.2001, та інші; акти Президента України – Указ „Про заходи щодо врегулювання діяльності у сфері народної і нетрадиційної медицини” від 31.07.1998, „Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України” від 08.08.2000, „Про Комплексні заходи щодо поліпшення медичного обслуговування сільського населення на 2003 – 2005 роки” від 03.01.2002 тощо; акти Кабінету Міністрів України – Постанова „Про обов’язковий профілактичний наркологічний огляд і порядок його проведення” від 06.11.1997, „Про міжгалузеву комплексну програму „Здоров’я нації на 2002 – 2011 роки” від 10.01.2002 й інші; нормативно-правові акти Міністерства охорони здоров’я України – накази „Про надання спеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної нетрадиційної медицини” від 10.08.2000, „Про затвердження Положення про Єдину інформаційну систему трансплантації” від 29.11.2002 тощо.
7 грудня 2000 р. Указом Президента України затверджується Концепція розвитку охорони здоров’я населення України, спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, на запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя. Як акцентується в цьому документі, необхідність визначення основних напрямів розвитку охорони здоров’я населення України зумовлюється реальними політичними та соціально-економічними процесами, зокрема такими: демократизацією суспільства, інтеграцією України у світове співтовариство; глобальними структурними процесами в економіці; зниженням рівня та погіршенням якості життя більшості громадян; критичною демографічною ситуацією; незадовільним станом здоров’я населення, низькою економічною ефективністю використання ресурсів охорони здоров’я, недосконалою системою оплати праці лікарів та інших працівників сфери охорони здоров’я; диспропорціями у розвитку амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної медичної допомоги; незадовільною екологічною ситуацією, ускладненою наслідками Чорнобильської катастрофи.
Кінцевою метою реалізації Концепції було проголошено досягнення таких цілей: збереження та зміцнення здоров’я населення, продовження періоду активного довголіття та тривалості життя людей; створення правових, економічних та управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі; формування керованого ринку платних медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров’я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах; ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів; солідарна участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні послуг з надання громадянам медичної допомоги.
Проаналізовані в цьому підрозділі положення свідчать про недостатню компетенцію державних органів та недосконалість менеджменту в галузі управління охороною здоров’я. Сукупність перерахованих чинників і призводить до неефективності всіх запроваджуваних державних програм. Тенденції розвитку законодавства демонструють бажання законодавців зробити охорону здоров’я загальнодоступною, при цьому не погіршуючи її якість.
У підрозділі 1.3 „Досвід зарубіжних країн в адміністративно-правовму регулюванні сфери охорони здоров’я” визначено, що в межах пошуку шляхів удосконалення адміністративно-правових механізмів регулювання сфери охорони здоров’я є доцільним вивчити зарубіжний досвід адміністративно-правового забезпечення цієї сфери.
Питання правового регулювання охорони здоров’я розглядаються в багатьох міжнародних документах, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, Всесвітньою Організацією Охорони Здоров’я, Всесвітньою медичною асоціацією, Всесвітньою асоціацією психіатрів, Радою Європи тощо.
Аналіз зарубіжного досвіду законотворчого процесу в галузі охорони здоров’я засвідчує, що в багатьох країнах світу основу правової бази започаткували нормативно-правові акти, які регулювали соціальне страхування в разі втрати працездатності. Звичайно, різні суспільства по-різному підходили до вирішення цього питання. Але спільною рисою всіх нормативно-правових актів є практичне втілення панівних (у відповідний час) поглядів на проблему охорони здоров’я.
Світова практика виробила три основні моделі фінансування медицини.
Бюджетна (державна) модель фінансування – характеризується пріоритетним значенням у фінансуванні охорони здоров’я коштів державного та місцевих бюджетів (50–90 %).
Платна (приватна) модель фінансування. У її основі лежить фінансування медичних послуг за рахунок коштів громадян та суб’єктів господарювання безпосередньо або через систему приватних страхових фондів
Страхова модель фінансування – забезпечує підтримку сфери охорони здоров’я за рахунок трьох джерел: внесків підприємницьких структур, працівників і держави, причому 10-20 % вартості медичних послуг сплачується з особистих коштів громадян.
За результатами здійсненого аналізу можна стверджувати, що жодна з зарубіжних моделей систем охорони здоров’я в ідеальному варіанті не є прийнятною для України за нинішніх умов. Це пояснюється тим, що медичне страхування є надто дорогим для більшості громадян України, що зумовить погіршення і без того не найкращого рівня охорони здоров’я. Крім того, необхідно привести у відповідність певні критерії та вимоги щодо належного рівня надання медичної допомоги. В усьому світі організація сфери охорони здоров’я розглядається як суспільна (національна) справа, для забезпечення якої створюються солідарні механізми, що акумулюють ресурси суспільства (у ринково-солідарних і/або в державно-солідарних формах).
Досвід країн Європейського Союзу, США та держав колишнього радянського табору свідчить, що механізм забезпечення охорони здоров’я можна успішно удосконалювати як у межах бюджетного фінансування, так і в межах соціального медичного страхування.
Розділ 2 „Адміністративно-правові засади реформування охорони здоров’я в Україні” складається з трьох підрозділів, присвячених системі адміністративно-правового регулювання, що існує в галузі охорони здоров’я. Визначено її характерні риси, концептуальні засади реформування, досліджено нормативно-правову базу для забезпечення реформування сфери охорони здоров’я.
У підрозділі 2.1 „Система адміністративно-правового регулювання сфери охорони здоров’я” розглянуто систему адміністративно-правового регулювання сфери охорони здоров’я, її особливості на сучасному етапі. Автором дається визначення поняття „адміністративно-правове регулювання в галузі охорони здоров’я” як сукупності організаційно-правових форм і механізмів щодо забезпечення заходів соціально-економічного, медико-санітарного, протиепідемічного характеру, здійснюваних спеціалізованими організаціями, метою яких є зміцнення, збереження і підтримання здоров’я людини, надання якісної, професійної високотехнологічної медичної допомоги всім, хто має потребу в ній, а також забезпечення доступності отримання такої допомоги.
Основи державної політики охорони здоров’я визначає Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я.
Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Суб’єктами адміністративного регулювання у сфері охорони здоров’я є найвищі державні органи – Верховна Рада України, Президент України і Кабінет Міністрів України, а також центральні органи виконавчої влади, серед яких спеціально уповноваженим органом у цій сфері є Міністерство охорони здоров’я України.
В областях органами управління об’єктами цієї сфери є управління охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, діяльність яких регламентує Типове положення, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2000 р. № 1845. В Автономній Республіці Крим цю функцію виконує Міністерство охорони здоров’я автономії. Управління охорони здоров’я є структурним підрозділом відповідних державних адміністрацій, яке утворює її голова та підзвітні й підконтрольні йому.
До системи органів адміністративно-правового управління охорони здоров’я належать Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров’я районних державних адміністрацій), органи місцевого самоврядування.
У підрозділі 2.2 „Концептуальні засади реформування охорони здоров’я під час проведення адміністративно-правової реформи” здійснено аналіз концепції розвитку галузі охорони здоров’я, а також визначено державні заходи, які повинні забезпечити реалізацію положень Конституції та законів України щодо доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя.
Зазначено, що в системі управління у сфері охорони здоров’я реалізується принцип децентралізації зі збереженням відповідальності за результати діяльності на кожному рівні системи. Водночас передбачається збереження управлінської вертикалі для забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, дотримання державних соціальних нормативів у цій сфері та єдиних галузевих норм, розвиток державно-комунальної моделі надання медичної допомоги. Держава реалізовуватиме єдину політику у сфері охорони здоров’я, встановлюватиме базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги.
Провідне місце в забезпеченні прав громадян займають посадові особи державної влади, які мають слідкувати за стандартами надання медичної допомоги та попереджувати їх порушення.
Звернено увагу на те, що для більш раціонального розподілу коштів, оптимального використання матеріальних ресурсів сфери охорони здоров’я, підвищення ефективності медичного обслуговування в межах державно-комунальної моделі буде чітко розмежовано первинний, вторинний і третинний рівні надання медичної допомоги.
Медична допомога на первинному рівні включатиме профілактичні заходи, амбулаторне лікування та стаціонарну допомогу за основними спеціальностями, на вторинному – спеціалізовану, технологічно складнішу, на третинному – високотехнологічну допомогу та лікування найскладніших і рідкісних захворювань.
Разом із тим передбачається, що основна частина медичних послуг населенню повинна надаватися на первинному рівні. Фінансово-економічний механізм забезпечення медичної допомоги на первинному, вторинному та третинному рівнях може істотно відрізнятися. Розмежування різних рівнів визначатиметься медико-технологічними стандартами надання медичної допомоги, здійснюватиметься державний контроль за дотриманням зазначених стандартів на кожному рівні.
Необхідно розробити нові технології профілактичної діяльності фельдшерсько-акушерських пунктів, розширити форми лікування, які замінюють перебування в стаціонарі, запровадити пересувні види спеціалізованої медичної допомоги на селі, збільшити обсяги планової стаціонарної та спеціалізованої допомоги в районних лікувально-профілактичних закладах.
Реформування системи надання стаціонарної та спеціалізованої допомоги має на меті: упорядкування мережі центрів спеціалізованої медичної допомоги; забезпечення функціонування мережі лікувально-профілактичних закладів на основі багатоканального фінансування для надання безоплатної медико-соціальної допомоги хронічним хворим, які потребують тривалого лікування та догляду, інвалідам, людям похилого віку та подібним категоріям громадян; раціоналізація використання ліжкового фонду на основі вдосконалення ресурсно-нормативної бази лікувально-профілактичних закладів, упровадження сучасних ресурсозберігаючих медичних технологій, стандартів діагностики і лікування, диференційованих залежно від рівня лікувально-діагностичного процесу та етапу надання медичної допомоги; поліпшення якості надання стаціонарної та спеціалізованої медичної допомоги в лікувально-профілактичних закладах різних форм власності.
У підрозділі 2.3 „Нормативно-правове забезпечення адміністративної реформи сфери охорони здоров’я” аналізується українське законодавство в галузі охорони здоров’я, за допомогою якого необхідно забезпечити процес реформування галузі, дається характеристика цільових програм і медичних стандартів як самостійних видів форм і методів, що мають на меті забезпечення законних прав громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу.
Дослідивши національне законодавство, можна зробити висновки, що воно в основному відповідає вимогам у сфері прав і свобод людини. Разом із тим залишаються невирішеними та вимагають подальшої роботи над формуванням сучасної законодавчої бази окремі проблеми правового регулювання відносин з питань охорони здоров’я.
Попри відповідність міжнародним стандартам правового забезпечення, воно не відповідає сучасним потребам. Неприпустимим є врегулювання відносин, що виникають у зв’язку з корекцією (зміною) статі, оскільки це змінює правовий статус особи, штучним заплідненням, трансплантацією органів, з причини залучення декількох суб’єктів цих правовідносин та інших на рівні відомчих підзаконних нормативно-правових актів, адже вони стосуються життєво важливих прав декількох громадян.
Констатуємо той факт, що в Україні відсутня єдина державна стратегія вирішення проблеми забезпечення населення якісною медичною допомогою, пошуку ефективних механізмів здійснення адмістративно-правового регулювання якості, уніфікованої науково обґрунтованої методології оцінювання якості медичної допомоги.
В Україні вже давно назріла потреба виокремлення медичного права як галузі права, очевидною є доцільність підготовки єдиного кодифікованого законодавчого акта – Медичного кодексу України, який би комплексно врегулював усю сферу суспільних відносин у галузі медичної діяльності.
Розділ 3 „Засоби забезпечення адміністративно-правового реформування охорони здоров’я” складається з трьох підрозділів, у яких розкриваються питання, пов’язані із завданнями, що покладаються на органи адмістративно-правового регулювання сфери охорони здоров’я, а також фінансове та інформаційне забезпечення адміністративної реформи в досліджуваній галузі.
У підрозділі 3.1 „Завдання органів адміністративно-правового регулювання сфери охорони здоров’я щодо реформування галузі” наголошено на тому, що для успішного реформування цієї сфери потрібно точно визначити цілі, а також результати, яких необхідно досягнути. Тому вкрай актуальним і важливим для України в перехідний період є вдосконалення системи та механізмів реалізації державної політики для впровадження реформ у галузі охорони здоров’я відповідно до сучасних суспільних потреб. Запропоновано форми взаємодії місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування відповідно до наданих їм повноважень у сфері охорони здоров’я, а саме для здійснення спільних програм, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації.
Метою реформування сфери охорони здоров’я є реалізація положень Конституції та законів України щодо забезпечення прав людини стосовно доступної, кваліфікованої, якісної медичної допомоги, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя, збереження генофонду нації та профілактики захворювань, забезпечення належного життєвого рівня громадян.
Основними завданнями, які покладаються на органи державної влади, є: формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, формування державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.
У системі адмістративно-правового регулювання сфери охорони здоров’я та організації медичної допомоги важливе місце посідають галузеві органи управління охороною здоров’я, що покликані своїми управлінськими засобами забезпечувати виконання багатогранних і складних завдань, які стоять перед усією системою охорони здоров’я. Від досконалості їх організаційної структури, чіткості функціонування та злагодженості в роботі значною мірою залежить сила організуючого та мобілізуючого впливу на керовані об’єкти, ефективність управління.
Основними завданнями адмістративно-правового регулювання сфери охорони здоров’я є: забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я; прогнозування розвитку мережі закладів охорони здоров’я для нормативного забезпечення населення медико-санітарною допомогою; здійснення заходів, спрямованих на запобігання інфекційним захворюванням, епідеміям і на їх ліквідацію; організація надання медико-санітарної допомоги населенню, роботи органів медико-соціальної експертизи, закладів судово-медичної та судово-психіатричної експертизи; забезпечення виконання актів законодавства в галузі охорони здоров’я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на збереження навколишнього природного середовища та санітарно-епідемічного благополуччя населення, а також додержання нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров’я, вимог Державної фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.
Для організації та практичного здійснення реформи у сфері охорони здоров’я між зазначеними суб’єктами досить часто встановлюються делеговані правовідносини.
Для ефективного виконання завдань із реформування сфери охорони здоров’я, її стратегічного розвитку органами виконавчої влади та з метою координації діяльності державних органів пропонуємо створити координаційний комітет із питань адміністративно-правового регулювання сфери охорони здоров’я.
У підрозділі 3.2 „Фінансове забезпечення адміністративної реформи в сфері охорони здоров’я” розглядається питання забезпечення сталого та достатнього за обсягами фінансування, що є головною запорукою нормального функціонування системи охорони здоров’я в будь-якій країні. Проте зі світового досвіду відомо, що будь-яка система охорони здоров’я так чи інакше стикається з проблемою дефіциту фінансових ресурсів. Тому дуже важливим є пошук шляхів поліпшення фінансування медичної галузі. Обґрунтовується створення загальнодержавної системи медичної допомоги як комплексу адміністративно-правових заходів, направлених на забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги, запровадження нових механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя. Удосконалено механізм використання коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування шляхом спрямування частини цих коштів на потреби системи охорони.
Основним завданням органів адмістративно-правового регулювання сфери охороною здоров’я з реформування системи фінансування галузі є створення законодавства України, котре регулює відносини у сфері фінансування охорони здоров’я та обов’язкового соціального медичного страхування, яке повинно базується на нормах Конституції України, Сімейного, Цивільного, Бюджетного кодексів України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Закону України „Про страхування” та інших законодавчих актів.
Правове та фінансове забезпечення діяльності медичної галузі є досить складною соціально-економічною та фінансово-правовою проблемою будь-якої країни світу, незалежно від рівня економічного розвитку, джерел фінансування та структури охорони здоров’я. Питання розподілу бюджетних коштів для надання медичної допомоги населенню надзвичайно актуальні, болючі, а часто конфліктні. Вони обумовлені як відсутністю сучасного законодавства медичної галузі – Медичного кодексу України, так і недофінансуванням медицини з нераціональним розподіленням бюджетних коштів у галузі, що призвело до багатьох правових, фінансово-економічних, соціально-політичних і демографічних наслідків для стану здоров’я суспільства.
Фінансування надання медичних послуг пропонується здійснювати за такими формами: фінансового забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я та закупівлі медичних послуг. Форма фінансового забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я повинна застосовуватися переважно в разі фінансування охорони здоров’я за кошти державного та місцевого бюджетів методом кошторисно-постатейного фінансування. Форму закупівлі медичних послуг потрібно застосовувати в разі фінансування закладів охорони здоров’я за кошти державного та місцевих бюджетів, обов’язкового соціального та добровільного медичного страхування, юридичних та фізичних осіб шляхом оплати наданих медичних послуг, обсяги та якість яких передбачено укладеним договором.
У рамках цього дослідження визначено, що сучасне законодавче та нормативне забезпечення функціонування бюджетного механізму, як і в цілому економічної системи України, знаходиться на стадії формування. Якість цього законодавства є незадовільною. Законодавча база окремих напрямів діяльності відсутня. Одні й ті ж питання дублюються в цілій низці законодавчих документів, причому трактування їхнього змісту різне, а іноді й суперечливе. Вирішенням питання є створення Медичного кодексу.
У підрозділі 3.3 „Інформаційне забезпечення адміністративної реформи у сфері охорони здоров’я” констатовано, що використання інформаційно-комунікаційних технологій для збереження та зміцнення здоров’я населення, поліпшення демографічної ситуації, підвищення якості та ефективності медико-санітарної допомоги, забезпечення соціальної справедливості та прав громадян на охорону здоров’я є одним із пріоритетних завдань для України. Запропоновано удосконалити процедуру статистичного обліку в системі закладів охорони здоров’я шляхом заміни паперових носіїв інформації спеціалізованим програмним забезпечення.
Про важливість інформаційного забезпечення процесу адмістративно-правового регулювання сфери охорони здоров’я свідчить той факт, що вже в 1996 р. Європейська комісія разом із Регіональним бюро ВООЗ ініціювали проект створення мережі інформаційного забезпечення галузі охорони здоров’я для країн Східної Європи.
Слід зазначити, що держава приділяє багато уваги загальним питанням інформатизації. Так, Закон України „Про Концепцію Національної програми інформатизації” № 75/98-ВР від 02.02.98 визначає інформатизацію так: „Інформатизація – це сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на підставі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, побудованих на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки”.
Розвиток комп’ютерної техніки та програмного забезпечення за останнє десятиліття обумовив широке застосування інформаційних технологій у всіх сферах людської діяльності. Однак не тільки наявність сучасного устаткування та програмних засобів визначає рівень інформатизації суспільства. Як свідчить досвід розвинутих країн світу, у цьому зв’язку важливим є застосування сучасного інформаційного менеджменту, заснованого на широкому використанні інформаційних технологій.
Підтвердженням необхідності впровадження інформаційних систем управління охороною здоров’я є світовий досвід використання різноманітних медичних інформаційних систем, які довели свою ефективність у вирішенні завдань як практичної системи охорони здоров’я, так і наукових досліджень у цій сфері. Так, у США на опрацювання та модернізацію МІС витрачається понад 8,5 млрд доларів. Слід зазначити, що на сьогодні телекомунікаційні технології за кордоном набули поширення, а їх вартість значно зменшилася, спостерігається стабільне зростання уваги до медичних інформаційних технологій в багатьох провідних країнах світу. Зокрема, нещодавно зв’явилося нове поняття „телефармація”. Цей напрям використовується організаторами охорони здоров’я для тренінгів і навчання у фармації з використанням відеоконференцій.
Важливою складовою медичної інформаційної системи є медична інформація, що базується на даних медичної статистики. Так, уже наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в Україні була сформована система медичної інформації для забезпечення науковців і спеціалістів аналітичною та оперативною інформацією про нові підходи, технології, методи лікування, лікарські засоби.
Однак незважаючи на те, що система мала відповідне наукове та методичне забезпечення, її матеріальна база не була достатньою мірою комп’ютеризована, інформаційні потоки не відповідали світовим критеріям стандартизації інформації, що перешкоджало міжнародній інтеграції.
У сучасних закладах охорони здоров’я, згідно з наказами Міністерства охорони здоров’я України, ведеться понад 400 облікових форм, які супроводжують лікувально-діагностичний процес.
Незаперечним є те, що електронні пристрої здатні відкрити новий етап в автоматизації процесу управління медичним закладом, обробки інформації та інтенсифікації лікувально-діагностичного процесу.
Сучасне становище в галузі телемедицини свідчить про необхідність державного втручання у формування організаційно-правових засад діяльності телемедицини в Україні. Підсумовуючи викладене, зазначимо, що настав час детальної розробки Державного проекту телемедичної мережі в Україні, у межах якого можливо об’єднати всі існуючі практичні надбання в цій сфері та удосконалити адмістративно-правове регулювання цієї сфери.
Також розвиток інформаційної галузі неможливий без дотримання права громадян на забезпечення конфіденційності щодо стану їх здоров’я. Необхідність привернення уваги з боку держави до телекомунікаційних технологій у галузі охорони здоров’я, з дотриманням медичної таємниці, очевидна, оскільки в Україні цей напрям молодий і знаходиться на початковій стадії розвитку.
| 
