ІНФОРМАЦІЯ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ ЯК ПРЕДМЕТ ЗЛОЧИНУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми; визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета, основні завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження; сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наводяться дані про апробацію результатів дослідження та їх впровадження, а також дані щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Теоретичні основи пізнання інформації як предмета злочину» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Основи вчення про предмет злочину як передумова пізнання інформації з обмеженим доступом як предмета посягання» розглядаються позиції вітчизняних і зарубіжних вчених щодо сутності предмета злочину. Автором аналізуються основні наукові дискусії, які виникають при дослідженні питань щодо предмета злочину. Зокрема, щодо співвідношення понять предмета злочину та об’єкта злочину, місця предмета у складі злочину, матеріальності предмета злочину, його факультативності та відмінності від предмета суспільних відносин.

Водночас дисертант наводить додаткові аргументи на користь позиції щодо визнання інформації предметом злочину. Автор вважає, що у складах злочинів, предметом яких є інформація з обмеженим доступом, остання виступає обов’язковою ознакою відповідного об’єкта посягання, а тому – впливає на кримінально-правову кваліфікацію.

У підрозділі 1.2. «Інформація з обмеженим доступом: поняття, ознаки та правовий режим» проаналізовано нормативно-правові акти, міжнародні угоди, які регулюють інформаційні відносини в України та на міжнародному рівні. Автором аналізуються поняття та ознаки інформації, законодавче визначення інформації з обмеженим доступом, ознаки та її правовий режим.

Доведено, що інформаційні права і свободи вперше було відображено у Загальній декларації прав людини (ООН 10 грудня 1948 року). На думку дисертанта, найважливішим документом, покликаним організувати діяльність держав на шляху формування глобального інформаційного суспільства є Окінавська Хартія, яка є основою реалізації державної політики в інформаційній сфері держав, що її підписали 7 вересня 2005 р. (Великобританія, Німеччина, Італія, Канада, Росія, Україна, США, Франція, Японія). Водночас, дисертант звертає увагу на те, що єдиного поняття інформації з обмеженим доступом у законодавстві Україні не існує. На думку автора, інформація з обмеженим доступом як предмет злочину – це відомості таємного або конфіденційного характеру чи службова інформація щодо яких законодавством встановлено певний режим доступу, з приводу яких та шляхом безпосереднього впливу на які (чи без такого впливу) вчинюється злочинне діяння.

Розділ 2 «Класифікація інформації з обмеженим доступом як предмета злочину» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Загальна класифікація інформації з обмеженим доступом» досліджено ознаки інформації з обмеженим доступом, поняття наукової класифікації та її методологія; розроблено критерії класифікації інформації з обмеженим доступом як предмета злочину.

Автор критично оцінює існуючу в юридичній літературі класифікацію інформації з обмеженим доступом. На думку дисертанта, помилковим є віднесення до таємної інформації банківської, адвокатської та медичної таємниці, оскільки за своїм правовим режимом ця інформація є конфіденційною інформацією. Автором здійснена класифікація інформації з обмеженим доступом як предмета злочину за такими критеріями: 1) режимом доступу; 2) об’єктом кримінально-правової охорони; 3) суб’єктом, за згодою якого інформація поширюється; 4) змістом інформації; 5) формою відображення та сприйняття інформації; 6) носіями інформації.

Так, за режимом доступу інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом. Остання, в свою чергу, поділяється на конфіденційну, таємну та службову інформацію. Конфіденційна інформація може бути таких видів: медична таємниця (ст.ст. 132, 145 КК), таємниця листування (ст. 163 КК), таємниця голосування (ст.ст. 159, ч. 3 ст. 160 КК), таємниця усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК), комерційна та банківська таємниця (ст.ст. 231, 232, 232¹ КК), адвокатська таємниця (ст. 397 КК), конфіденційна інформація про особу (ст. 182 КК) та комп’ютерна інформація конфіденційного характеру (ст.ст. 361², 362 КК). До таємної інформації слід відносити державну таємницю (ст.ст. 111, 114, 328, 329, 422 КК). До службової інформації належить конфіденційна інформація, що є власністю держави (ст. 330 КК), таємниця досудового слідства (ст. 387 КК) та відомості про заходи безпеки щодо особи взятої під захист (ст. 381 КК).

Кожна із цих таємниць, має свої особливості доступу. Доступ до конфіденційної інформації встановлюється суб’єктом, якому належить така інформація. Відомостям, що становлять державну таємницю надано грифи обмеження доступу «таємно», «цілком таємно» та «особливої важливості». Відомості, що містять службову інформацію, містять гриф обмеження доступу «для службового користування».

Щодо таємниці досудового слідства та відомостей щодо особи взятої під захист – у законодавстві України не передбачено надання документам, які містять такі відомості, грифів обмеження доступу. Хоча, на думку дисертанта, зазначені документи повинні містити гриф обмеження доступу «для службового користування», оскільки ця інформація є службовою інформацією. Обмеження доступу до матеріалів кримінальної справи існує лише «de jure» (ст.ст. 121 КПК України та 387 КК України), але «de facto» обмеження доступу до неї відсутнє, документи кримінальної справи є незахищеними від сторонніх осіб, так само як і відомості про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист.

За об’єктом кримінально-правової охорони інформація з обмеженим доступом поділяється на таку: 1) інформація у сфері національної безпеки – державна таємниця; 2) інформація у сфері життя та здоров’я – медична таємниця; 3) інформація у сфері виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина – конфіденційна інформація про особу, таємниця голосування, адвокатська таємниця; 4) інформація у сфері господарської діяльності – комерційна та банківська таємниці; 5) інформація у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку – комп’ютерна інформація з обмеженим доступом; 6) інформація у сфері правосуддя – таємниця досудового слідства; відомості щодо осіб взятих під захист; 7) інформація у сфері оборони (порядок проходження військової служби) – державна таємниця.

За суб’єктом інформаційних відносин, за згодою якого інформація поширюється, інформація з обмеженим доступом поділяється на таку: 1) інформація, що поширюється за згодою держави в особі уповноважених нею органів; 2) інформація, що поширюється за згодою юридичної особи; 3) інформація, що поширюється за згодою фізичної особи.

За змістом інформація з обмеженим доступом поділяється на такі види: медичну таємницю (ст.ст. 132, 145 КК), таємницю листування (ст. 163 КК), таємницю голосування (ст.ст. 159, ч. 3 160 КК), таємницю усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК), комерційну та банківську таємницю (ст.ст. 231, 232, 232¹ КК), адвокатську таємницю (ст. 397 КК), конфіденційну інформацію про особу (ст. 182 КК) та комп’ютерну інформацію з обмеженим доступом (ст.ст. 361², 362 КК); державну таємницю (ст. 328 КК), конфіденційну інформацію, що є власністю держави (ст. 330 КК), таємницю досудового слідства (ст. 387 КК) та відомості про заходи безпеки щодо особи взятої під захист (ст. 381 КК).

Інформація з обмеженим доступом також поділяється: за формою відображення інформації та за формою сприйняття її іншими особами.

За формою відображення інформація з обмеженим доступом поділяється на документовану (недокументовану), кодовану (некодовану), літерну, цифрову та графічну. Документована, тобто інформація, що відображена в документі, може бути рукописна або друкована. Літерна інформація – набір алфавітних символів; цифрова інформація складається із цифрових позначень, формул; кодована інформація – сукупність символів, умовних позначок або алгоритмів із криптографічних перетворень; графічна інформація – відображення інформації на малюнку, фото тощо. Зазначені форми відображення інформації надають можливість визначити особливості предмета злочину. Літерна, цифрова або графічна інформація зазвичай міститься у певному документі, особливістю якого є сфера обігу (наприклад, цифрова – у сфері господарської діяльності, літерна – у сфері правосуддя, графічна – у сфері охорони державної таємниці).

За формою сприйняття інформація поділяється на: візуальну, аудіальну та кінестетичну. Візуальна форма сприйняття інформації проявляється у здатності людини бачити інформацію. Аудіальна форма сприйняття інформації полягає у здатності людини її почути. Кінестетична форма сприйняття інформації полягає у здатності людини сприймати інформацію на дотик. Отримання конфіденційної інформації про особу можливе також шляхом дотику людини до біометричного приладу. Так, на державному рівні біометричні дані використовуються як ідентифікатори доступу до інформації з обмеженим доступом (наприклад, Єдина державна автоматизована паспортна система – ЄДАПС).

За носієм інформація з обмеженим доступом поділяється на усну інформацію, конклюдентну інформацію (жести); письмову інформацію (паперовий носій інформації); комп’ютерну інформацію (на носієві комп’ютерної інформації: оптичних дисках, флеш пам’яті тощо); інформацію на аудіо-, відеозасобах її зчитування.

Дисертант вважає, що наведена класифікація інформації з обмеженим доступом як предмета злочину має своє прикладне значення не лише для кримінального права, а й для криміналістики, кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності. Виділені автором види інформації з обмеженим доступом як предмета злочину можуть сприяти дослідженню предметів злочинів як речових доказів у кримінальних справах, а також встановленню предмета посягання при кваліфікації злочинів.

У підрозділі 2.2. «Таємна інформація як предмет злочину» досліджується поняття, правовий режим та види таємної інформації як предмета злочину, а також пропонуються зміни до статей КК України, що передбачають кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці.

Автор вважає, що «секрет» і «таємниця» – це однакові за змістом слова, тому для того, щоб не виникало в зв’язку з цим розбіжностей, доцільно використовувати єдину термінологію. В законодавстві України потрібно замінити в усіх відмінках слово «секрет» на слово «таємниця».

До різновидів таємної інформації, за розголошення якої передбачена кримінальна відповідальність, на думку дисертанта, належить державна таємниця та комп’ютерна інформація таємного характеру.

Автором досліджено всі види таємної інформації. Критерієм розмежування злочинів, предметом яких виступає таємна інформація, є зміст відомостей, режим доступу та суб’єкт інформаційних відносин, якому фактично вона належить. Якщо інформацією із зазначеним доступом володіє держава та розголошення останньої може завдати шкоди інтересам лише даного суб’єкта, то цю інформацію, на думку автора, слід відносити до таємної.

Автор зазначає, що державна таємниця є предметом таких злочинів: державна зрада у формі шпигунства (ч. 1 ст. 111 КК); шпигунство (ст. 114 КК); розголошення державної таємниці (ст. 328 КК); втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 329 КК); несанкціонований збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка оброблюється в електронно-обчислюваних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації (ст. 361² КК); розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості (ст. 422 КК). Предметом зазначених злочинів виступають відомості, що становлять державну таємницю у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки чи охорони правопорядку, розголошення яких завдає чи створює загрозу заподіяння шкоди зазначеним відносинам.

Дисертант вважає за доцільне доповнити ст.ст. 328, 329 та ст. 422 КК України такими кваліфікуючими ознаками, як гриф обмеження доступу «таємно», «цілком таємно», «особливої важливості».

Автор критично оцінює положення ст. 8 Закону України від 13 січня 2011 р. «Про доступ до публічної інформації», відповідно до якої таємною визнається банківська таємниця та професійна таємниця, оскільки за режимом доступу зазначені види інформації можуть бути як конфіденційною чи службовою інформацією, так і таємною інформацією.

У підрозділі 2.3. «Конфіденційна інформація як предмет злочину» досліджуються поняття, правовий режим та види конфіденційної інформації як предмета злочину в кримінальному праві України та пропонуються зміни до статей КК України, які передбачають кримінальну відповідальність за розголошення конфіденційної інформації.

Автор звертає увагу на невизначеність, яка існує в інформаційному праві, з віднесенням певних видів інформації до категорії «таємної» чи «конфіденційної». До категорії конфіденційної інформації віднесені як відомості, що належать державі, так і ті, що їй не належать. Не досягнуто одностайності у вирішенні низки питань, які, на думку дисертанта, мають суттєве значення для кваліфікації злочинів, предметом яких є конфіденційна інформація.

До різновидів конфіденційної інформації, за розголошення якої передбачена кримінальна відповідальність, на думку автора, належить така інформація: лікарська таємниця, таємниця листування, таємниця голосування, таємниця усиновлення (удочеріння), банківська таємниця, комерційна таємниця, адвокатська таємниця, конфіденційна інформація про особу, комп’ютерна інформація конфіденційного характеру.

Автором досліджено всі види конфіденційної інформації. Критерієм розмежування злочинів, предметом яких виступає конфіденційна інформація, є зміст відомостей та суб’єкт інформаційних відносин, якому фактично вона належить. Якщо інформацією із зазначеним доступом володіє фізична або юридична особа та розголошення останньої може завдати шкоди лише цьому суб’єктові, то її слід відносити до конфіденційної. Так, конфіденційна інформація є предметом злочинів, передбачених ст.ст. 132, 145, 159, ч. 3 ст. 160, 163,168, 182, 231, 232, 232¹, 361², 362, 397 КК України. Предметом злочину, передбаченого ст.ст. 132, 145 КК України, є медична таємниця, тобто – конфіденційна інформація про особу пацієнта (хворого). Предмет злочину, що передбачений ст. 159 і ч. 3 ст. 160 КК – це таємниця голосування. Предметом злочину, передбаченого ст. 163 КК, є таємниця особистої кореспонденції. Предметом злочину передбаченого ст. 168 КК є таємниця усиновлення (удочеріння), тобто конфіденційна інформація про факт та умови усиновлення, що належить усиновителю. Предметом злочину, передбаченого ст. 182 КК, є конфіденційна інформація про особу. Предметом злочинів, передбачених ст.ст. 231, 232, 232¹ КК, є комерційна та банківська таємниця. Предметом злочину, передбаченого ст. 397 КК України, на думку дисертанта, слід вважати адвокатську таємницю. Предметом злочинів, передбачених ст. 361² та ст. 362 КК, може бути комп’ютерна інформація конфіденційного характеру.

У підрозділі 2.4. «Службова інформація як предмет злочину» досліджується поняття, правовий режим та види службової інформації як предмета злочину в кримінальному праві України.

На думку дисертанта, службова інформація є предметом злочинів, передбачених ст.ст. 381, 387, 330 КК України. Предметом злочину, передбаченого ст. 381 КК України, є відомості щодо особи взятої під захист. Предметом злочину, передбаченого ст. 387 КК України, є таємниця досудового слідства. Предметом злочину, передбаченого ст. 330 КК України, є конфіденційна інформація, яка є власністю держави, тобто – відомості економічного, науково-технічного й іншого характеру, що матеріалізовані в певному документі. На думку дисертанта, зазначені відомості, слід відносити до службової інформації. Доступ до відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, мають як службові особи, так і інші особи, яким ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням професійних обов’язків. Щодо службової інформації встановлюється режим доступу – «для службового користування».

Автор також вважає, що поняття «службова таємниця» є тотожним поняттю «службова інформація».

Розділ 3 «Кримінально-правова політика України щодо інформації з обмеженим доступом» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Інформація з обмеженим доступом у контексті диференціації кримінальної відповідальності та уніфікації кримінально-правових норм» досліджується поняття та особливості диференціації кримінальної відповідальності за злочини, предметом яких є інформація з обмеженим доступом. Автором розглянуто питання уніфікації кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за незаконний обіг інформації з обмеженим доступом.

Дисертант зазначає, що у чинному кримінальному законодавстві України диференціація кримінальної відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом здійснюється неефективно. Окремі кримінально-правові норми, які передбачають відповідальність за розголошення інформації з обмеженим доступом, потребують уніфікації.

На думку автора, предмети злочинів, передбачених ст.ст. 132, 145 КК України, схожі за своїм змістом. Диференціація кримінальної відповідальності за ці злочинні діяння здійснена законодавцем за відповідним предметом злочину. Такий критерій диференціації у цьому випадку видається неефективним, оскільки необґрунтовано розширює зміст закону. Дисертант вважає, що слід об’єднати норми, передбачені ст.ст. 132 і 145 КК України, в одну статтю Кримінального кодексу України під загальною назвою «Незаконне розголошення медичної таємниці».

Враховуючи режим доступу до інформації, автор вважає за доцільне об’єднати кримінально-правові норми, передбачені ст.ст. 231, 232, 361², 362 КК України, шляхом їх часткового або повного об’єднання (більш докладно про це – у висновках до автореферату).

Підрозділ 3.2. “ Перспективи кримінально-правового забезпечення охорони обігу інформації з обмеженим доступом (питання криміналізації та декриміналізації діянь)” присвячено дослідженню сучасного стану кримінально-правової охорони обігу інформації з обмеженим доступом.

У зв’язку із цим, проаналізовані теоретичні засади криміналізації та декриміналізації діянь, які посягають на відносини у сфері обігу інформації з обмеженим доступом.

Автор дійшов висновку, що рівень кримінально-правового забезпечення охорони обігу інформації з обмеженим доступом є низьким. Про це свідчать дані анкетування 300 респондентів, проведеного дисертантом щодо працівників правоохоронних органів. Переважна більшість із них зауважили, що рівень кримінально-правової охорони обігу інформації з обмеженим доступом доволі низький (зокрема, оцінку «незадовільно» поставили 5,3 % респондентів, «задовільно» – 63 %, «добре» – 24 % і лише 7,7 % оцінюють такий рівень на «відмінно»).

Про неефективність кримінально-правової охорони обігу інформації з обмеженим доступом, на думку дисертанта, також свідчать проаналізовані 205 матеріалів (зокрема, постанов про проведення виїмки документів, що становлять інформацію з обмеженим доступом і обвинувальних та виправдовувальних вироків) кримінальних справ, порушених за ознаками злочинів, передбачених ст.ст. 111, 114, 132, 145, 163, 159, ч. 3 ст. 160, 168, 231, 232, 232¹, 381, 387, 397, 422 КК України, а також дані Державної судової адміністрації України та матеріали Єдиного державного реєстру судових рішень. Зокрема, дисертант зазначає, що у період 2005 – 2010 рр. опрацьовані справи порушувались за ст. 114 КК України – 0,1 %, за ст. 163 КК України – 1,2 %, за ст. 182 КК України – 3,4 %, за ст. 232 КК України – 11,6 %, за ст. 328 КК України – 21,4 %, за ст.ст. 361² КК України – 30,6 %, за ст. 362 КК України – 23,4 %, за ст. 422 КК України – 8,3 %. З них, 44,6 % були призупинені на підставі п. 3 ч. 2 ст. 206 КПК (не встановлено особи, яка вчинила злочин); 5,6 % кримінальних справ були призупинені на підставі п. 1 ч. 2 ст. 206 КПК (місцезнаходження обвинуваченого невідоме). Із проаналізованих кримінальних справ, 152 – було направлено до суду та по 118 – винесено виправдовувальні вироки (при цьому особи, які вчинили злочини, передбачені ст.ст. 328-329 КК України, були, як правило, звільнені судом від покарання), у 7,0 % – у виді позбавлення волі, у 29,0 % – у виді обмеження волі.

Автор наголошує й на тому, що існують певні сфери інформаційних відносин, які не забезпечені кримінально-правовою охороною. До них, наприклад, можна віднести суспільні відносини з приводу таємниці нотаріальних дій і таємниці сповіді. Окрім того, за результатами анкетування практичних співробітників, 88 % респондентів вважають за необхідне криміналізувати розголошення нотаріальної таємниці; 73 % респондентів дійшли до висновку про необхідність криміналізації розголошення таємниці сповіді. У зв’язку із цим автор пропонує в розділі XVIII Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя» розмістити ст. 397¹ «Порушення таємниці нотаріальних дій».

З метою належної кримінально-правової охорони таємниці сповіді, на думку дисертанта, КК України необхідно доповнити статтею, яка передбачала б кримінальну відповідальність за розголошення відомостей, отриманих під час сповіді сповідником, перекладачем чи іншою особою, якій ці відомості стали відомі в момент сповіді. Автор пропонує розмістити ст. 180¹ «Розголошення таємниці сповіді» у розділі V Особливої частини КК України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина».

Проведене дисертантом дослідження дозволило сформулювати низку практичних рекомендацій, які знайшли своє відображення у проекті Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України щодо охорони інформації з обмеженим доступом».