ВИПРАВДАННЯ ЯК КАТЕГОРІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробленості та науково-теоретична основа; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначається об’єкт, предмет, мета, завдання та методи дослідження; його основні нормативно-правові джерела; висвітлюється наукова новизна, емпірична база, методологічна основа і практичне значення отриманих результатів, а також форми їх апробації.

Розділ перший "Загальнотеоретичні засади категорії "виправдання" в кримінальному процесі" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 "Виправдання в історії кримінально-процесуального законодавства України" висвітлюються питання виникнення та формування сутності і змісту виправдання, його джерела, зв'язок з історичними періодами становлення державності України. Обґрунтовано, що поняття виправдання трансформувалось від приватноправової категорії, що спрямована на відшкодування збитків потерпілій стороні до сучасного його розуміння як процесуальної діяльності з визнання особи невинуватою у вчиненні злочину. Її джерелами за різних часів були: моральні та релігійні норми, традиції, норми правового звичаю, писані норми права. З’ясовано, що у своїй еволюції категорія „виправдання” пройшла шлях від невизнання (за Соборним Уложенням 1649 р. при відсутності зізнання підсудного і наявності суперечливих доказів допускалось лише пом'якшення обвинувального вироку; у перших радянських законах види вироку не виділялися і були відсутні підстави постановлення виправдувального вироку) до піднесення практики її застосування (у 20-х р.р. ХХ ст. – кількість виправдувальних вироків складала 30%–40 %).

У підрозділі 1.2 "Сутність і значення виправдання в кримінальному судочинстві України" аналізується етимологія правового поняття „виправдання”, його проблемні питання, визначається місце серед таких категорій, як „презумпція невинуватості”, „істина”, „справедливість”, „правосуддя”, „виправдувальний вирок”, „принципи права”, „завдання кримінального судочинства”. Виправдання визначається автором, як триваюча у часі процесуальна діяльність всіх суб’єктів кримінального провадження із встановлення підстав виправдання, результатом якої є визнання особи невинуватою, постановлення виправдувального вироку і виникнення правовідносин з реабілітації виправданої особи. Доведено, що відмінність виправдувального вироку від виправдання полягає у тому, що, перший є актом застосування права судом унаслідок судового розгляду, який від імені держави встановлює невинуватість особи і проголошує її виправдання, чим створює підстави для реабілітації та є її початком. Отже, виправдання відбивається через властивості виправдувального вироку. Автором наголошується, що сутність виправдання, як правової категорії кримінального процесу, полягає у сукупності процесуальних норм, які регулюють підстави, порядок та наслідки процесуальної діяльності з визнання особи невинуватою у вчиненні злочину і незаконно притягнутою до кримінальної відповідальності. Значення виправдання полягає у: дотриманні прав і свобод громадянина, виконанні завдань кримінального судочинства, встановлення істини, забезпеченні справедливості, виникненні нових правовідносин, пов’язаних із реабілітацією, сприянні формуванню правової культури і підвищенню суспільної самосвідомості, сприянні формуванню авторитету суду і престижу професії судді.

У підрозділі 1.3 "Правова регламентація виправдання у законодавстві зарубіжних країн" наведена порівняльна характеристика виправдання в основних правових системах світу. Встановлено, що у більшості з них правосуддя пов’язується із презумпцією невинуватості та конституційним правом підсудного на захист. Частіше за все це положення закріплено у Конституції відповідної держави, а іноді ще й передбачене кримінально – процесуальним законом (ст. 49 Конституції та ст. 14 КПК Російської Федерації, ст. 21 Конституції та ст. 8 КПК Молдови; Розділ 11 (d) Конституції Канади, ст. 9 Конституції Франції, 5,6,8 поправки до Конституції США).

Відзначається, що у країнах континентальної системи права (Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія та ін.) є декілька видів вироків, що можуть ухвалюватись за результатами судового розгляду кримінальної справи (3–4 види). Характерною особливістю є виокремлення широкого кола підстав для постановлення виправдувального вироку та вимог, що пред’являються до нього. У пострадянських країнах (Росії, Україні, Білорусі, Молдові, Вірменії, Казахстані) визначено два види вироків: обвинувальний та виправдувальний. Проте, кількість передбачених кримінально-процесуальним законом підстав постановлення виправдувального вироку, є різною: від трьох (Україна) до чотирьох (Росія, Вірменія), п’яти (Молдова). Крім того, КПК Республіки Казахстан закріплено поняття виправдувального вироку. Автор наголошує, що у випадках законодавчого закріплення можливості постановлення виправдувального вироку (вердикту) присяжними засідателями (журі) спостерігається середній 15-ти відсотковий рівень виправдання осіб, які притягнуті до кримінальної відповідальності, що дійсно відображає справедливе правосуддя.

Другий розділ "Підстави виправдання особи в кримінальному процесі України" складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 "Поняття підстав виправдання в кримінальному процесі та їх види" містить у собі етимологічну характеристику слів „підстава” і „умова” , ознаки їх розмежування, аналіз наукової думки щодо визначення поняття „підстави виправдання” та його співвідношення з поняттям „виправдувальні обставини”. Визначається, що умова є складовою юридичної підстави, вона має теоретичне походження (встановлена нормою права), у часі передує поведінці та є критерієм її оцінки. Самостійно умова не впливає на правовідносини, вона визначає обставини, за наявності яких у встановлених фактах, виникне юридична підстава. Виправдувальні обставини з’ясовуються під час процесуальної діяльності, регламентованої нормами КПК України (збирання, перевірка, оцінка доказів та їх обсягу), яка зовні є об’єктивною, існує в установлених законом формах, а також виникають під час операцій з правовими нормами у наслідок мислених процесів. Діяльність по з’ясуванню виправдувальних обставин значною мірою є формалізованою. Підстави виправдання автором розглядаються як встановлені за допомогою доказів і зафіксовані у передбаченій законом процесуальній формі, незмінювані явища (обставини), наявність яких зобов’язує суд зробити висновок про невинуватість особи, керуючись кримінально-правовою оцінкою діяння, в якому обвинувачується підсудний. Автор вказує на те, що на сьогодні законодавцем встановлено три підстави виправдання особи (ч. 4 ст. 327 КПК України), проте, у науковій літературі відсутня єдина думка щодо змістовного наповнення таких підстав.

У підрозділі 2.2 "Виправдання особи, коли не встановлена подія злочину" обговорено проблемні питання змісту цієї підстави виправдання і випадків застосування. Доведено необхідність розмежування понять „подія” та „подія злочину” і пропонується під „не встановленням події злочину” розуміти як випадки відсутності події, з приводу якої відбувається судовий розгляд, так і випадки, коли подія мала місце, але вона не була наслідком дій підсудного, а відбулася під впливом або втручанням процесів, йому не підконтрольних. Залежно від ситуації, що фактично склалася під час судового розгляду можна зазначити такі випадки застосування як підстави виправдання „не встановлення події злочину”: доведена відсутність події злочину; недоведена наявність події злочину; подія, що відбулась внаслідок природних чинників або випадку, не мала характеру злочинного діяння; подія, що відбулась, є наслідком діяння потерпілого, за відсутності вини інших осіб. Вказані випадки застосування цієї підстави характеризуються відсутністю суб’єктивної складової, тобто впливу підсудного на той чи інший юридичний факт. Таке положення притаманне лише цій підставі виправдання. Наявність незрозумілих визначень у понятті вказаної підстави зумовлює пропозицію уточнити ч. 4 ст. 327 КПК України.

У підрозділі 2.3 "Виправдання особи при відсутності в її діянні складу злочину" досліджено питання сутності, змісту та випадків застосування зазначеної підстави виправдання. Вона вказує на відсутність об’єкту у самій події – захищених законом суспільних відносинах, яким злочином заподіяно шкоду. Оскільки заподіяння шкоди залежить від небезпеки правопорушення, при відсутності шкоди або небезпеки її заподіяння, відсутнє і правопорушення, у зв’язку з чим, суд має постановляти виправдувальний вирок. Дана підстава застосовується у всіх випадках, коли виключаються ознаки кримінальної протиправності, суспільної небезпеки або винуватості у діяннях, що інкримінуються підсудному, оскільки в силу презумпції невинуватості склад злочину відсутній і у випадках, коли доведена (доказана) відсутність його ознак, у випадках недоведеності їх існування. Зроблено висновок, що всі випадки виправдання особи за цією підставою об’єднує те, що при наявності події злочину в діях підсудного відсутні ознаки неправомірності

Підрозділ 2.4. "Виправдання при не доведенні участі особи у вчиненні злочину" присвячений дослідженню проблемних питань, пов’язаних з доведеністю участі підсудного у вчиненні злочину. Вказана підстава охоплює два аспекти: якщо без сумнівів доведено, що підсудний не вчиняв злочину; якщо наявні певні докази для припущення про можливу винуватість підсудного, але їх недостатньо для постановлення обвинувального вироку, які в силу презумпції невинуватості є тотожними. Стверджується, що недоведеність участі підсудного у вчиненні злочину є найбільш спірною підставою для постановлення виправдувального вироку як з теоретичної, так і практичної точки зору, що підтверджується вивченими матеріалами кримінальних справ і опитуванням суддів (Додатки А, Б), у зв’язку з чим автором внесено пропозиції щодо її законодавчого удосконалення.

Третій розділ "Реалізація категорії "виправдання" в кримінально-процесуальному праві України" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Порядок постановлення виправдувального вироку у кримінальній справі" доведено, що постановлення виправдувального вироку є складовою виправдувальної діяльності суду, а також надана характеристика кожного із етапів постановлення виправдувального вироку: видалення суду до нарадчої кімнати для постановлення вироку; оцінка судом кожного конкретного доказу, як такого, що є належним, допустимим та достовірним, а також визначення які саме обставини підтверджені цими доказами; оцінка сукупності доказів, як такої що достатня для прийняття рішення по справі; прийняття рішення; складання виправдувального вироку; проголошення виправдувального вироку. Зроблено висновок, що наслідками проголошення виправдувального вироку є: початок збігання строку, встановленого для оскарження вироку та винесення на нього подання прокурором; після проголошення вирок стає процесуальним актом, зміни у який можуть вноситись тільки у встановленому законом порядку; по закінченню проголошення вироку в суду виникає обов’язок звільнити з-під варти виправданого або особу, засуджену до міри покарання, не пов’язаного з позбавленням волі.

У підрозділі 3.2. "Процесуальні наслідки виправдання особи" проаналізовано правовідносини, які виникають після постановлення виправдувального вироку: проголошення підсудного невинуватим, виникнення права на відновлення в правах і відшкодування шкоди виправданої особи (реабілітація), вирішення цивільного позову та питання про судові витрати. У підрозділі наведено авторське визначення поняття „реабілітація”, як процес, що розпочинається з проголошення виправданої особи невинуватою у вчиненні злочину, а також включає в себе поновлення її в обмежених правах та відшкодування немайнової і майнової шкоди, заподіяної притягненням до кримінальної відповідальності. Встановлено, що поняття „виправдання” та „реабілітація” є суміжними правовими категоріями, розбіжності між якими полягають у наступному: виправдання передує реабілітації, його предметом визнаються суспільні відносини, що виникають з факту встановлення виправдувальних обставин, наслідком є проголошення особи невинуватою та набуття нею нових прав; предметом реабілітації виступають суспільні відносини, що походять з факту проголошення особи невинуватою, її наслідком є – відновлення особи у правах та відшкодування заподіяної шкоди на підставі встановлення невинуватості.

Підрозділ 3.3. "Удосконалення порядку реалізації виправдання як кримінально-процесуальної категорії в Україні" проаналізовано проблематику правозастосування під час та після постановлення виправдувального вироку.

На підставі виявлених прогалин запропоновано внесення у чинне кримінально – процесуальне законодавство таких варіантів відшкодування моральної шкоди у структурі кримінально – процесуальної реабілітації: принесення прокурором від імені держави офіційного вибачення особі, що реабілітується за спричинену шкоду; можливість компенсації за спричинену моральну шкоду у грошовому еквіваленті; поновлення необґрунтовано постраждалої репутації шляхом повідомлення про реабілітацію у засобах масової інформації у випадку, коли відомості про затримання, взяття під варту, тимчасове відсторонення від посади, застосування примусових заходів медичного характеру, про засудження особи, що реабілітується та застосування до неї інших незаконних дій були розповсюджені у пресі або інших засобах масової інформації; направлення письмових повідомлень про прийняті рішення, що виправдовують особу, за місцем роботи, навчання або мешкання. Автор наголошує на необхідності доповнення чинного КПК України нормою наступного змісту: „Прийнявши рішення про невинуватість підсудного, суд зобов’язаний вирішити такі питання: чи підлягає відшкодуванню майнова та немайнова шкода, заподіяна обмеженням прав, свобод чи інтересів особи під час кримінального провадження, і, якщо так, у якому розмірі та в якому порядку; що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, речами і документами; розмір здійснених виправданим і документально підтверджених процесуальних витрат, які відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України” (ч. 6 ст. 327 КПК).