ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СВІДКА, ПОТЕРПІЛОГО, ОЦІНЮВАЧА ЕКСПЕРТА, ПЕРЕКЛАДАЧА ЗА ДІЯННЯ, ПЕРЕДБАЧЕНІ СТ. 384 КК УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 – “Поняття, соціальна зумовленість, витоки, історія кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання та сучасний стан проблеми” – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Витоки, історія кримінальної відповідальності свідка, потерпілого, оцінювача, експерта та перекладача за ст. 384 КК України та сучасний стан проблеми” – досліджено витоки та генезу кримінальної відповідальності свідка, потерпілого, оцінювача, експерта та перекладача за діяння, передбачені ст. 384 КК в Україні. Констатовано, що пошук витоків такої відповідальності на теренах України необхідно здійснювати, починаючи з 1588 р. У цей час це стосувалося свідка і потерпілого. Зроблено акцент на тому, що ст. 198-1 Артикула воїнського 1715 р. встановлювалась кримінальна відповідальність за неправдиві показання, а також за схиляння (підбурювання) свідка до давання неправдивих показань. Наголошено також, що ст. 158 Кримінального Уложення 1903 р. передбачалася кримінальна відповідальність за лжесвідчення. Диспозиція цієї статті була доповнена такою ознакою об’єктивної сторони, як обстановка вчинення злочину, та таким переліком суб’єктів: свідком, очевидцем, перекладачем. Частина 2 цієї статті передбачала такі дії, як давання брехливих показань внаслідок підкупу; давання брехливих показань допитаних під присягою чи в ході процедури, що її замінює. Звертається увага, що витоки кримінальної відповідальності експерта за давання завідомо неправдивого показання знаходимо в ст. 178 КК УРСР 1927 р. (тоді розширилось коло суб’єктів цього злочину).

Дисертантом проаналізовано ст. 178 КК УРСР 1960 р. Аргументується, що в ній законодавець розділяє завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого і завідомо неправдивий висновок експерта та завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем, і передбачає такі кваліфіковані діяння, як вчинені при розслідуванні справ про особливо небезпечний державний злочин або інший тяжкий злочин. Наголошено, що 12 січня 1983 р. ч. 2 цієї статті набула нової редакції: сюди було включено  дії, поєднані з обвинуваченням в особливо небезпечному державному чи іншому тяжкому злочині або з штучним створенням доказів обвинувачення, а також вчинені з корисливою метою.

Згідно зі ст. 384 КК України 2001 р., передбачена кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання. Редакція цієї статті свідчить, що законодавець частково скористався історичним досвідом кримінально-правової охорони, аналізованих відносин, законотворчою технікою опису об’єктивних і суб’єктивних ознак, хоча значні проблеми з цих питань не знайшли свого вирішення на законодавчому, теоретичному і практичному рівнях. Цим знаменується сучасний стан проблеми.

У підрозділі 1.2 “Поняття злочинів, передбачених ст. 384 КК України, соціальна зумовленість їх криміналізації” аргументується, що в юридичній літературі не з’ясована суть та не сформульовано визначення кримінально-правового поняття “завідомо неправдиве показання” як злочинного діяння, яке має велике значення для правильної кваліфікації цього злочину і зміцнення законності.

Автор на підставі дослідження об’єктивних і суб’єктивних ознак досліджуваного складу злочину сформулював кримінально-правове визначення діяння “завідомо неправдиве показання” як умисних, заборонених КК України дій суб’єкта, що посягають на суспільні відносини, які забезпечують умови з охорони належного отримання суб’єктами провадження правдивих показань свідка чи потерпілого або правдивого висновку експерта, правдивого звіту оцінювача про оцінку майна, правильного перекладу, зробленого перекладачем, які полягають у завідомо неправдивому показанні свідка чи потерпілого або завідомо неправдивому висновку експерта під час провадження дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження або провадження розслідування тимчасовою слідчою чи спеціальною тимчасовою комісією Верховної Ради України або в суді, завідомо неправдивому звіті оцінювача про оцінку майна під час здійснення виконавчого провадження, а також завідомо неправильному перекладі, зробленому перекладачем у таких самих випадках та вчиненні тих самих дій, поєднаних з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинених з корисливих мотивів у відповідний час та в певній обстановці.

Установлено, що чинниками появи кримінально-правових заборон, передбачених ст. 384 КК є такі: кримінологічний – значна поширеність цих діянь; нормативний – відображає зумовленість захисту означених суспільних відносин нормами Конституції України та іншими законодавчими актами; соціально-психологічний – показує необхідність кримінально-правового захисту правосуддя в досліджуваній частині як засобу стабілізації у відправленні правосуддя; історичний – визначає тенденції розвитку та вдосконалення кримінального законодавства, що стосується аналізованої сфери; міжнародний – показує практику вирішення кримінально-правового захисту правосуддя в частині аналізованих відносин.

Таким чином, існування ст. 384 КК України про відповідальність свідка, потерпілого, експерта, перекладача є необхідним і таким, що випливає з норм міжнародного права та є виправданим з позицій міжнародного досвіду.

Розділ 2 – “Кримінально-правова характеристика складу злочину, передбаченого ст. 384 КК України” – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Об’єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ст.384 КК України”– містяться положення, які дають зрозуміти сутність об’єкта, предмета та об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 384 КК.

Автор, спираючись на концепцію суспільних відносин, обґрунтовує, що всі зазначені в дисертації погляди авторів стосовно родового об’єкта складу злочину, передбаченого ст. 384 КК, є суперечливими та не охоплюють кола всіх відносин у досліджуваній сфері, або призводять до помилкового ототожнення об’єкта складу злочину з його предметом чи з правовідносинами, а іноді стосуються діяння чи відповідного стану тощо. Дисертант запропонував визначення родового об’єкта цього діяння, зазначаючи, що ним є суспільні відносини з приводу умов (стосунків), які забезпечують регламентовану законодавством та іншими нормативно-правовими актами діяльність: судів зі здійснення правосуддя; органів дізнання, досудового слідства, прокуратури; установ, що виконують судові рішення; осіб, які забезпечують для суду, дізнання, досудового слідства повне, всебічне й об’єктивне вирішення справ з охорони законних прав та інтересів громадян, суспільства, держави в процесі судочинства, дізнання, досудового слідства та виконання судових рішень, захисту й представництва особи.

Автор визначає дискусійність питання про безпосередній об’єкт цього діяння, використовуючи всі позитивні підходи до розуміння досліджуваних суспільних відносин та аналізуючи їх структурні елементи, пропонує визначення такого об’єкта, як суспільні відносини, що забезпечують умови з охорони належного отримання суб’єктами провадження правдивих показань свідка чи потерпілого, правдивого звіту оцінювача про оцінку майна, правдивого висновку експерта, правильного перекладу від перекладача. Додатковим безпосереднім об’єктом цього складу злочину, що знайшло підтвердження в дисертації, можуть бути відносини, що забезпечують умови з охорони прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Доведено, що предметом злочину, передбаченого ст. 384 КК України, є фактичні дані, що містять інформацію, якою володіє свідок, потерпілий, оцінювач, експерт, перекладач про обставини справи, що підлягають встановленню або перевірці, мають значення для розгляду й вирішення справи, у тому числі про факти, що характеризують особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або потерпілого чи позивача, або відповідача та відносини між ними, отримані під час провадження дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження, розгляду справи в суді або провадження тимчасовими слідчими комісіями Верховної Ради України.

Значне місце в дисертації займає аналіз об’єктивної сторони цього складу злочину. Стан проблеми свідчить про те, що зовнішня сторона злочину, передбаченого ст. 384 КК, до цього часу не мала достатнього дослідження. Тому на підставі вищевикладеного, з урахуванням недоглядів, виявлених дисертантом під час аналізу сутності об’єктивної сторони цього діяння, запропоновано дефініцію зовнішньої сторони вказаного складу злочину. Об’єктивна сторона аналізованого складу злочину, на думку автора, характеризується активними діями, які мають місце у певних об’єктивних умовах, у певний час та відповідній обстановці. Дії в ч. 1 ст. 384 КК можуть бути такими: 1) давання завідомо неправдивих показань свідком чи потерпілим; 2) давання завідомо неправдивого висновку експертом; 3) давання завідомо неправдивого звіту оцінювачем при оцінюванні майна; 4) здійснення неправильного перекладу, зробленого перекладачем.

Доводиться, що така ознака об’єктивної сторони цього складу злочину, як час, відображена таким чином: “…під час провадження дізнання…”, “…під час провадження досудового слідства…”, “…під час здійснення виконавчого провадження…”, “…під час проведення розслідування тимчасовою слідчою чи спеціальною тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України…”, “…під час розгляду справи в суді…”.

Аргументується що обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього діяння є обстановка вчинення злочину яка позначається таким чином: “…завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого під час проведення дізнання…”, “…завідомо неправдивий висновок експерта під час…”, “…завідомо неправдивий звіт оцінювача про оцінку майна під час…”, “…завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем під час…”.

Аналізуються кваліфіковані види складу злочину, передбаченого ст. 384 КК. Зазначається, що найпоширенішим видом кваліфікуючого завідомо неправдивого показання (висновку експерта) або неправильного перекладу, зробленого перекладачем, тощо, як свідчить практика, є вчинення такого злочину з корисливих мотивів.

Наведено авторське роз’яснення складової ознаки “штучне створення доказів обвинувачення чи захисту” як дії суб’єкта складу злочину “завідомо неправдиві показання”, які виражаються у будь-якій зміні форми чи змісту доказів, що завідомо для винного позбавляє їх достовірності та легітимності, або в повному чи частковому спотворенні завідомо недостовірних доказів.

У підрозділі 2.2 “Суб’єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 384 КК України” – дисертант, дотримуючись запропонованої в юридичній літературі класифікації суб’єктів на службових, не службових і приватних осіб та спираючись на визначення й обґрунтування ознак суб’єкта через функціональну діяльність особи, зазначає, що ця позиція потребує ще й врахування відповідного статусу суб’єкта.

Стверджується, що визначення неслужбової особи не буде повним, коли воно, крім функцій такого суб’єкта, не буде доповнене ознаками статусу. Це важливо, щоб не допустити ототожнення службової і неслужбової особи. Автор приєднується до думки, що приватна особа вчиняє діяння за своєю особистою ініціативою, у своїх приватних інтересах, але з певним уточненням, що така особа вчиняє злочин поза статусом службової та неслужбової особи.

Піддавши критичному аналізу існуючі судження та судову практику стосовно суб’єкта аналізованого складу злочину, дисертант дає його визначення та констатує, що завідомо неправдиве показання може вчиняти фізична осудна або обмежено осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і яка попереджена про кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку (як свідок чи потерпілий, експерт, оцінювач чи перекладач) відповідним суб’єктом провадження за завідомо неправдиві показання, завідомо неправдивий висновок експерта, завідомо неправдивий звіт про оцінку майна або неправильний переклад під час провадження дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження або проведення розслідування тимчасовим слідчим чи спеціальною тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України або в суді.

Розкриваючи суб’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 384 КК, стверджується, що вона має встановлюватися через перелік юридично значущих ознак об’єктивної сторони цього діяння.

У дисертації критично проаналізовано існуючі погляди на суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 384 КК, та висловлено власну позицію.

На думку автора, злочин, передбачений ст. 384 КК, належить до так званих злочинів з формальним складом, а отже, він може вчинятися лише з
прямим умислом. Крім того, на прямий умисел вказує і термін у диспозиції цієї статті – “завідомість”.

На підставі дослідження встановлено суть мети та мотивів злочинів, передбачених ст. 384 КК. Стверджується, що мотив і мета вчинених цих злочинів є психологічною основою, на якій зароджується вина.

Розділ 3 – “Спеціальні питання кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання” – включає два підрозділи.

У підрозділі 3.1 “Порівняльно-правова характеристика складу злочину, передбаченого ст. 384 КК України, та аналогічних діянь деяких зарубіжних країн” зазначено, що переваги і недоліки в конструюванні норм, передбачених ст. 384 КК, виявляються в процесі їх порівняння з аналогічними нормами кримінальних кодексів інших держав. Наголошується, що дослідження складу злочину “завідомо неправдиве показання” (ст. 384 КК) та відповідних складів злочинів за аналогічне діяння в деяких зарубіжних державах у порівняльному аспекті – це один із конкретних засобів застосування діалектичного методу дослідження проблеми, що нас цікавить. Обґрунтовано, що це питання доцільно розглядати стосовно складоутворюючих ознак складу злочину, передбаченого ст. 384 КК України, і відповідних ознак складів злочинів, що вибрані для порівняння. Акцентується увага на тому, що такий підхід допоможе виявити певні проблеми, які слід вирішити законодавцю з метою вдосконалення ст. 384 КК України, а також надасть можливість сформувати уявлення про існуючі тенденції між вітчизняним і зарубіжним законодавством з подолання цих соціальних явищ, яким є вказаний злочин.

Доведено, що порівняльне правове дослідження законодавства стосовно аналізованого складу злочину з аналогічними складами злочинів деяких зарубіжних держав є корисним з такого погляду: 1) такі дослідження важливі для тлумачення положень ст. 384 КК України; 2) їх результати можна використати для кваліфікації аналізованого діяння; 3) це необхідно для вдосконалення ст. 384 КК України.

На підставі проведеного дослідження, у тому числі й використання методу порівняльного правознавства, дисертант пропонує надати ст. 384 КК таку назву “Завідомо неправдиве показання, звіт оцінювача, висновок експерта або завідомо неправильний переклад”. Крім того, пропонується такий зміст ч. 2 ст. 384 КК: “Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, або які спричинили тяжкі наслідки, або вчинені з корисливих мотивів, або вчинені в інтересах організованої групи чи злочинної організації…”.

У підрозділі 3.2 “Призначення покарання за вчинення діянь, передбачених ст. 384 КК України та звільнення від кримінальної відповідальності за цей злочин” наголошується, що стрижневим питанням кримінально-правової політики поряд з іншими питаннями є покарання. Наведено аргументи стосовно того, що метою кримінально-правової політики має залишатися не тільки виправлення, а й перевиховання засуджених та звільнення від кримінальної відповідальності.

Доведено, що одним із факторів, які негативно впливають на ефективність боротьби з діяннями, передбаченими ст. 384 КК, є недосконалість санкцій цієї статті. Аргументується, що настала необхідність не створювати пріоритету гуманізму для злочинця порівняно з його жертвою. Саме тому дисертант пропонує розширити санкцію ч. 1 ст. 384 КК, додавши такий вид покарання, як позбавлення волі на строк до двох років, та викласти її таким чином: “– караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох років”.

Автор відстоює позицію, що доцільно однією з умов компромісу вважати не дієве каяття, а діяльну допомогу правоохоронним органам у розкритті злочину. Тому запропоновано ст. 384 КК доповнити ч. 3 такого змісту:

“Звільняється від кримінальної відповідальності за дії, передбачені цією статтею, свідок, потерпілий, оцінювач, експерт, перекладач, якщо під час проведення розслідування тимчасовою слідчою чи спеціальною тимчасовою слідчою комісією Верховної Ради України, дізнання, досудового слідства, здійснення виконавчого провадження, у судовому засіданні до винесення вироку або іншого рішення суду добровільно заявляє про завідомо неправдиве показання, завідомо неправдивий звіт оцінювача про оцінку майна, завідомо неправдивий висновок, завідомо неправильний переклад у формі, необхідній для досягнення істини”.