ГРОМАДСЬКІ РОБОТИ ЯК ВИД КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 – “Теоретичні основи дослідження громадських робіт як виду кримінального покарання” – складається з двох підрозділів, у яких розглянуто становлення та розвиток наукових досліджень інституту покарання у виді громадських робіт, історію вітчизняного законодавства стосовно кримінально-правового регулювання громадських робіт як виду покарання.

У підрозділі 1.1 “Становлення та розвиток наукових досліджень інституту покарання у виді громадських робіт в Україні” встановлено, що в міжнародній спільноті ще із середини ХХ ст. тривають пошук і впровадження таких видів покарань, які дадуть змогу досягти щодо винної особи превентивних цілей покарання без ізоляції її від суспільства та загрози для безпеки оточення. Зазначено, що у вітчизняній правовій науці покарання, не пов’язані з ізоляцією особи від суспільства, були предметом вивчення ще за часів радянської державності. Можливостям ефективного їх застосування вже з 1960-х рр. приділяли увагу, зокрема, Л.В. Багрій-Шахматов, І.М. Гальперін, Г.О. Злобін, В.Н. Кудрявцев, В.П. Шупилов та ін.

Висвітлено стан наукової розробки інституту покарання у виді громадських робіт на підставі проведеного аналізу дисертаційних досліджень, захищених в Україні, у яких тією чи іншою мірою було порушено проблематику цього інституту, зокрема: С.В. Черкасова (2005 р.), І.Г. Богатирьова (2006 р.), О.В. Ткачової (2006 р.), В.Г. Павленка (2007 р.), О.І. Богатирьової (2009 р.), М.Я. Гуцуляка (2010 р.). Встановлено тенденції наукових досліджень у сфері підвищення ефективності застосування громадських робіт на тлі гуманізації кримінальної та кримінально-виконавчої політики нашої держави. Цей вид покарання розглядається як такий, що має досить високий виправний і превентивний потенціал; підкреслюється нагальна потреба розширення можливостей його призначення (зокрема, як додаткового покарання, як альтернативного виду покарання за злочини невеликої та середньої тяжкості); аргументуються пропозиції щодо вдосконалення порядку й умов виконання та відбування громадських робіт тощо.

У підрозділі 1.2 “Основні етапи та тенденції розвитку вітчизняного законодавства щодо кримінально-правового регулювання громадських робіт як виду покарання” досліджено правові пам’ятки, що діяли на території України в різні періоди розвитку. Зазначено, що в історії вітчизняного кримінального законодавства подібне до сучасного розуміння громадських робіт покарання зустрічалося неодноразово під такими назвами: “примусові роботи”, “суспільно необхідні роботи”, “примусові суспільні роботи”, “обов’язкові суспільні роботи”, “примусові роботи без поміщення в місця позбавлення волі”.

Встановлено, що покарання, пов’язані з трудовою повинністю, існували ще за часів давньоруського права (VI – середина XVI ст.), основним писаним джерелом якого була Руська Правда. Також обов’язок “відпрацювати” завдану шкоду покладався на особу згідно з правовими джерелами, що діяли на українських землях Литовсько-Польської доби. Однак залучення до роботи мало швидше форму відшкодування завданої шкоди або боргу, ніж форму покарання, оскільки засудження до роботи було лише альтернативою грошовому стягненню в разі неплатоспроможності винного й час роботи зараховувався саме в сплату такого стягнення. Крім того, такі роботи не мали суспільно корисного характеру, а повинні були виконуватися на користь потерпілого.

У XІX – на початку XX ст., коли суспільно-правові відносини більшої частини українських земель визначалися нормативно-правовими актами Російської імперії, подібне по суті та аналогічне за назвою сучасним громадським роботам покарання передбачалося в основних нормативно-правових актах тієї доби. Проте громадські роботи не були самостійним видом покарання, оскільки застосовувалися як альтернативне покарання й лише в законодавчо передбачених випадках.

Подальшого розвитку та нової правової регламентації громадські роботи набули в перші роки після Жовтневої революції 1917 р. й до прийняття КК УРСР 1960 р. застосовувались як самостійний вид покарання.

Повернення громадських робіт до системи покарань у КК України 2001 р. пов’язано з прагненням долучитись до світової тенденції реформування системи покарань у напрямі більш широкого застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією.

Розділ 2 – “Кримінально-правова характеристика громадських робіт як виду покарання” – складається з трьох підрозділів, в яких висвітлено питання визначення поняття та правового змісту громадських робіт, його місця в системі покарань України, а також практики призначення.

У підрозділі 2.1 “Поняття та зміст громадських робіт як виду покарання” особливу увагу приділено визначенню та дослідженню правообмежень, що становлять зміст цього покарання. Обсяг таких правообмежень розкрито через зв’язок між тривалістю та системністю відбування покарання засудженим. Вказано, що комплекс правообмежень засуджених до громадських робіт становлять обмеження: права на відпочинок (як природного, так і конституційного); права на одержання винагороди за працю; свободи вибору праці. Крім того, вказано, що засуджені можуть обмежуються і в реалізації інших прав і свобод. Проте такі обмеження або є побічними (наприклад, обумовлені виконанням покарання у вільний час, який засуджені потенційно могли б використовувати для реалізації деяких інших своїх прав і інтересів; їх конкретний перелік надати неможливо), або такими, що пов’язані з режимом відбування покарання й не відображають особливостей громадських робі (наприклад, обмеження засуджених у праві вільно залишати територію України).

Обґрунтовано недоцільність публічного виконання суспільно корисних робіт неповнолітніми засудженими, зважаючи на психологічні особливості розвитку цієї вікової групи. Зокрема, найважливішою сферою діяльності для неповнолітніх є спілкування в групі, головним мотиваційним фактором якого є досягнення поваги товаришів. Досягається ця “повага” частіше аморальними способами й засобами (демонстрацією фізичної сили, брутальності, приниженням слабкіших, нахабністю тощо). Публічне ж виконання суспільно корисних робіт неповнолітніми засудженими буде для них фактором, що соромить, принижує перед однолітками-товаришами. Страх втратити їх “прихильність” може стати непереборною причиною ухилення засуджених від покарання. Між тим непублічне відбування громадських робіт неповнолітніми не виключає організації колективного виконання суспільно корисних робіт, особливо в колективі доброзичливо налаштованих і законослухняних однолітків. Ефективність останнього підтверджується зарубіжною практикою, зокрема, позитивним латвійським досвідом застосування громадських робіт стосовно таких засуджених.

Наведено аргументи проти точки зору, що суспільно корисна робота повинна мати характер важкої фізичної праці, через невідповідність її положенням законодавства про працю жінок та неповнолітніх.

Підкреслено законодавчу недосконалість визначення громадських робіт у ч. 1 ст. 56 КК України, зокрема, його певну термінологічну розбіжність з положеннями ч. 1 ст. 100 КК України та ч. 1 ст. 36 КВК України щодо часу виконання громадських робіт засудженим. Проаналізовано пропозиції науковців щодо вдосконалення законодавчого визначення цього покарання та надано власне бачення цього питання.

У підрозділі 2.2 “Місце громадських робіт у системі покарань України” на підставі співвідношення покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства за ступенем їх суворості, обґрунтовано необхідність зміни місця покарання у виді громадських робіт у системі покарань. Запропоновано розглядати його третім за ступенем суворості після штрафу та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу й перед покаранням у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю з відповідним внесенням законодавчих змін.

Підтримано точку зору вчених щодо можливості розподілу покарань на дві групи за ознакою наявності чи відсутності ізоляції особи від суспільства: покарання, пов’язані з ізоляцією від суспільства, та покарання, не пов’язані з ізоляцією від суспільства. Запропоновано покарання, не пов’язані з ізоляцією особи від суспільства, визначати як соціально обумовлену, взаємопов’язану сукупність видів покарань, що не обмежують реальних соціальних зв’язків засудженої особи із соціальним (і природним) мікросередовищем її перебування, встановлену в законі про кримінальну відповідальність у певній ієрархічно заданій послідовності.

Окремо розглянуто теоретичні аспекти змістовного співвідношення та вживання понять: “покарання, не пов’язані з ізоляцією особи від суспільства”, “покарання, не пов’язані з позбавленням волі”, “альтернативні санкції”, “покарання, альтернативні позбавленню волі”, “альтернативні міри покарання” тощо. Під покараннями, альтернативними ізоляції особи від суспільства, запропоновано розуміти покарання, які передбачені як основні в санкції кримінально-правової норми в альтернативі з одним або більше покараннями, пов’язаними з ізоляцією особи від суспільства й можуть бути їм адекватною заміною відповідно до характеру, ступеня суспільної небезпеки вчиненого та особи засудженого.

Зважаючи на процеси гуманізації кримінальної відповідальності, пошуку нових форм виховного та превентивного впливу на злочинця, обґрунтовано вживання терміна “альтернативи ізоляції особи від суспільства”, який визначено як будь-які законодавчо передбачені форми впливу на злочинця, що не обмежують реальних соціальних зв’язків особи із соціальним (і природним) мікросередовищем її перебування (наприклад, інститут посередництва, при якому справа розглядається громадським (третейським) суддею, а результати такого розгляду затверджуються в державному органі судової влади для забезпечення в необхідних випадках примусового виконання прийнятого рішення).

У підрозділі 2.3. “Призначення громадських робіт як виду покарання” досліджено практику призначення громадських робіт відповідно до принципів і загальних засад призначення покарання.

Вивчено проблему визначення й співвідношення між поняттями “принципи призначення покарання” та “загальні засади призначення покарання” в науці кримінального права. Підтримано думку тих учених, що визнають можливість самостійного існування та дослідження загальних засад призначення покарання і його принципів.

Установлено, що в санкціях Особливої частини КК України покарання у виді громадських передбачено лише в 33 санкціях, або 4,15% від загальної кількості санкцій. Підкреслено, що, незважаючи на збільшення кількості випадків призначення судами громадських робіт, це покарання переважно застосовується до осіб, що вчинили крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК України). Такий стан речей не сприяє з’ясуванню виправного потенціалу цього виду покарання щодо інших категорій засуджених.

Обґрунтовано доцільність поширення практики застосування цього покарання в порядку ст. 82 КК України, тобто заміни невідбутої частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі більш м’яким покаранням. У випадках такої заміні запропоновано законодавчо передбачити збільшені межі строку громадських робіт, ніж встановлені у ч. 2 ст. 56 КК України, а саме ст. 56 КК України доповнити частиною такого змісту: “Громадські роботи встановлюються на строк від 120 до 400 годин і відбуваються не більше ніж чотири години на день у разі їх застосування в порядку ст. 82 КК України”.

Доведено доцільність зниження віку, з якого може бути призначено це покарання, до 14 років. Однак до організації виконання-відбування цього покарання неповнолітніми (від 14 до 18 років) обов’язково слід долучати спеціалістів у галузі психології та педагогіки.

Запропоноване розширення переліку осіб, яким не може призначатись покарання у виді громадських робіт (ч. 3 ст. 56 КК України), ґрунтується на результатах аналізу експертних висновків щодо призначення цього покарання таким особам та вивчення спеціальної літератури щодо психологічних особливостей осіб, які мають алкогольну або наркотичну залежність, на предмет ефективності виправного й карального впливу на них відбування цього покарання. Наведено дані, отримані на підставі дослідження 125 вироків суду, щодо притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від відбування громадських робіт (ч. 2 ст. 389 КК України): 47,2% винних в ухиленні мають серйозні проблеми з контрольованим вживанням алкоголю (з них: 24,8% осіб страждають на психрозлади та розлади поведінки внаслідок вживання алкоголю, синдром залежності, а 22,4% осіб є таким, що зловживають алкоголем).

Розділ 3 – “Кримінально-виконавча характеристика покарання у виді громадських робіт” – складається з трьох підрозділів, в яких розглянуто порядок його виконання та правовий статус засуджених. Досліджено порядок звільнення від відбування громадських робіт, зокрема, за спеціальними підставами.

У підрозділі 3.1 “Порядок виконання покарання у виді громадських робіт” проаналізовано нормативно-правові положення, що передбачають повноваження кримінально-виконавчої інспекції в процесі виконання громадських робіт з погляду необхідності її оптимізації.

Виділено та докладно розглянуто чотири основні групи функціональних обов’язків працівників кримінально-виконавчої інспекції щодо виконання громадських робіт: організаційні, які забезпечують реалізацію щодо засудженої особи тих правообмежень, які становлять зміст цього покарання; контролюючі, які спрямовані на забезпечення дотримання вимог закону всіма учасниками процесу виконання-відбування громадських робіт (включаючи направлення матеріалів щодо винних осіб прокуророві для вирішення питання про притягнення до відповідальності); розшукові, які спрямовані на організацію та проведення розшуку осіб, засуджених до громадських робіт, місцезнаходження яких невідоме; запобігання вчиненню нових злочинів з боку засуджених до громадських робіт.

Визначено поняття місця проживання засудженого до громадських робіт та місця відбування громадських робіт (у широкому та вузькому значенні).

Досліджено правове регулювання та недоліки при взаємодії кримінально-виконавчої інспекції з органами місцевого самоврядування, органами внутрішніх справ та громадськістю. Підтримано аргументи щодо необхідності законодавчого визнання кримінально-виконавчої інспекції суб’єктом запобігання вчиненню нових злочинів особами, які перебувають на їх обліку, та можливість покладення на неї обов’язку проведення соціально-виховної роботи щодо засуджених до громадських робіт.

У підрозділі 3.2 “Правовий статусу осіб, засуджених до покарання у виді громадських робіт” проведено всебічне дослідження правового статусу засуджених до громадських робіт. Правовий статус таких засуджених розглянуто через такі його змістовні елементи, як: правосуб’єктність (передстатусний елемент); правообмеження, суб’єктивні права та юридичні обов’язки (статусні елементи); юридична відповідальність (післястусний елемент).

Суб’єктивні права та юридичні обов’язки засуджених до громадських робіт поділено на основні (тобто такі, які властиві засудженим до всіх видів покарань) та специфічні (тобто такі, що дають можливість відрізняти правовий статус особи, на яку вони поширюються, від правового статусу інших осіб).

Зазначено, що обов’язок відпрацьовувати не менше ніж двадцять п’ять годин громадських робіт на місяць (ч. 2 ст. 38 КВК України) як повнолітніми засуджених, так і неповнолітніми не відповідає принципам кримінально-виконавчого законодавства, зокрема, принципам гуманізму та рівності засуджених перед законом (ст. 5 КВК України). Адже громадські роботи можуть виконуватися повнолітніми засудженими по чотири години на день, а неповнолітніми – по дві години (ч. 2 ст. 38 КВК України). Тож, щоб відпрацювати двадцять п’ять годин на місяць, неповнолітнім доведеться працювати частіше, ніж повнолітнім, тобто мінімальна загальна кількість днів, впродовж яких неповнолітній засуджений відбуватиме покарання, а отже, і зазнавати правообмежень, буде у два рази більшою, ніж така сама кількість днів у повнолітніх. Отже, каральний вплив громадських робіт щодо неповнолітніх, порівняно з повнолітніми засудженими, є підвищеним. У зв’язку із цим запропоновано ст. 38 КВК України доповнити третьою частиною такого змісту: “Громадські роботи виконуються неповнолітніми не більше ніж дві години на день, але не менше ніж дванадцять годин на місяць” та внести відповідні зміни до частини другої цієї статті.

Зазначено, що юридична відповідальність засуджених до громадських робіт має два різновиди: відповідальність за порушення порядку та умов відбування покарання у виді громадських робіт, а також порушення громадського порядку, за яке засудженого було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до ч. 1 ст. 40 КВК України; кримінальна відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт за ч. 2 ст. 389 КК України відповідно до ч. 2 і 3 ст. 40 КВК України.

Підрозділ 3.3. “Порядок звільнення від відбування покарання у виді громадських робіт” присвячений дослідженню теоретичних питань, пов’язаних з недосконалістю термінологічного визначення та систематизацією інституту звільнення від покарання, й особливостям звільнення засуджених від відбування громадських робіт.

Зазначено, що особа може бути звільнена від відбування покарання у виді громадських робіт як на загальних підставах (таких, що застосовується до декількох видів покарань і передбачені у КК України), так і за спеціальними (властивими виключно громадським роботам), які, на відміну від загальних, передбачені у КВК України.

Встановлено, що КК України не передбачає можливості звільнення засуджених до громадських робіт від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) та умовно-дострокового звільнення від покарання (ст. 81). Це не відповідає принципам, викладеним у ст. 5 КВК України, зокрема принципу раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки. У зв’язку із цим обґрунтовано доцільність передбачення можливості звільнення від відбування громадських робіт з випробуванням та запропоновано доповнити ч. 1 ст. 75 КК України таким покаранням, як громадські роботи.