ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ І ЙОГО МЕЖІ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ (ПИТАННЯ ТЕОРІЇ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається ступінь її розробленості, встановлюється мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, окреслюється методологічна і теоретична основа, формулюється наукова новизна роботи, характеризується теоретичне і практичне значення отриманих результатів, містяться дані про апробацію основних положень дослідження, його структуру.

Розділ 1 «Державний суверенітет: теоретико-методологічний аналіз» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Теоретико-методологічні основи визначення державного суверенітету» досліджено і критично проаналізовано основні підходи до визначення змісту державного суверенітету і переліку його ознак. Звертається увага на те, що сутність державного суверенітету залишається незмінною з часу запровадження цієї категорії. Водночас з приводу ознак, через які конкретизується його зміст, серед науковців немає єдності в поглядах. У різні часи правники наводили різний перелік характеристик суверенітету, серед яких поступово виокремилося своєрідне ядро його ознак (верховенство, незалежність, єдність і неподільність, невідчужуваність), яке сприймається переважною більшістю авторів. Разом з тим у процесі демократизації державно-правового розвитку окремі характеристики (абсолютність, необмеженість) були відкинуті, тоді як інші (обумовленість суверенітетом народу) були включені до цього переліку. Звертається увага на те, що розширення переліку ознак суверенітету за рахунок інших його характеристик (наприклад, самостійність, повнота, універсальність тощо) слід вважати недоцільним, оскільки їх зміст зазвичай підміняється змістом інших усталених ознак.

Наприкінці підрозділу наведено основні ознаки державного суверенітету: верховенство державної влади; її незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах; єдність і неподільність; невідчужуваність; обумовленість суверенітетом народу. На підставі визначених ознак під державним суверенітетом пропонується розуміти обумовлену волею народу політико-правову властивість держави, що полягає у верховенстві державної влади щодо будь-якої іншої влади в суспільстві та її незалежності від будь-якої іншої влади за її межами.

У підрозділі 1.2 «Суверенітет і суверенні права: особливості співвідношення» зазначається, що суверенні права розкривають сутність влади держави як суверенної. Хоча теза про те, що суверенітет конкретизується в суверенних правах, є загальновизнаною, питання про їх зміст і співвідношення з державним суверенітетом залишається нерозробленим. Визначити, чи дійсно держава є суверенною, можна на підставі аналізу практики реалізації суверенних прав. Якісний стан суверенітету передбачає наявність у держави такого обсягу прав, без якого її існування неможливе. Не існує універсального і заздалегідь даного для всіх держав переліку суверенних прав. У держави їх має бути стільки, скільки їй необхідно для забезпечення верховенства на власній території і незалежності у відносинах з іншими країнами, що говорить про невичерпність суверенних прав. Зауважується, що їх розширення зміцнює принцип суверенітету, водночас звуження може призвести до вихолощування його змісту. Конституції деяких країн передбачають можливість делегування права здійснення окремих суверенних прав міждержавному об’єднанню, членом якого вони є. Таке делегування не призводить до обмеження суверенітету, оскільки ці права залишаються за державою, яка лише вдається до іншого способу їх реалізації, набуваючи при цьому додатково ще й загальносистемних повноважень.

У підрозділі сформульовано визначення суверенних прав, під якими розуміються необхідні для існування і розвитку держави правові можливості, що визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожної країни, якими вона наділяє себе своєю волею, та виокремлені їх риси: 1) суверенні права є складовою державного суверенітету; 2) вони характеризуються як природні, оскільки пов’язані з фактом існування держави; 3) є загальними і рівними для кожної держави; 4) перелік суверенних прав і їх зміст обумовлені відповідним етапом державно-правового розвитку; 5) вони є невід’ємними, оскільки ніким державі не даровані, а тому не можуть бути відібрані в неї.

У підрозділі 1.3 «Національна безпека та її роль у забезпеченні державного суверенітету» еволюцію підходів до поняття безпеки розглянуто в контексті проблеми забезпечення державного суверенітету. На підставі аналізу стратегій (доктрин, концепцій) національної безпеки України та провідних країн світу виокремлено структурні елементи національної безпеки: фундаментальні національні інтереси; місія країни на даному історичному етапі; можливі загрози державі; її потенційні противники; конкретні цільові установки стосовно вироблення політики національної безпеки.

Вказується, що на сучасному етапі розвитку під національною безпекою прийнято розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, який забезпечує сталий розвиток суспільства, досягнення національних цілей, збереження фундаментальних цінностей і традицій, своєчасне виявлення і подолання реальних і потенційних загроз національним інтересам та запобігання їм. Національна безпека – це системне явище, зміст якого розкривається через сукупність взаємообумовлених елементів – державної, громадської, військової, економічної та інших підвидів безпеки. Оскільки головною складовою національного інтересу є імператив самозбереження держави, у структурі національної безпеки найбільшу частку становлять ті її підвиди, які спрямовані на забезпечення безпеки держави, захист її суверенітету і територіальної цілісності, оборони, сталого розвитку. У роботі показано, як державна, воєнна, економічна, інформаційна та гуманітарна безпека забезпечують суверенітет держави в цілому і окремих комплексів суверенних прав.

Вказується, що політика національної безпеки характеризується певними закономірностями організації й функціонування: це взаємообумовленість безпеки особистості, суспільства і держави, що пояснюється єдністю простору безпеки; єдність природної, техногенної, гуманітарної, економічної і військово-політичної безпеки; взаємодія підвидів національної безпеки: державної, воєнної, економічної, гуманітарної, інформаційної; взаємопов’язаність національної, регіональної і міжнародної безпеки.

Розділ 2 «Реалізація державного суверенітету в умовах наддержавної і міжурядової форм інтеграції» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Нормативно-правове закріплення практики реалізації суверенітету держав-членів Європейського Союзу» зазначається, що у сучасних умовах поширена практика передачі права реалізації суверенних прав наддержавним організаціям, яка найбільш послідовно здійснюється в Євросоюзі. Членство держав в ЄС створює правові передумови для координації дій між наднаціональними інститутами та національними урядами. Тісна співпраця між ними спонукає до створення принципово нового механізму узгодження інтересів ЄС і держав-членів, який полягає в спрямуванні об’єднаних зусиль на досягнення спільного інтересу, що обумовлює делегування інститутам Союзу права реалізації окремих суверенних прав. Таке делегування не обмежує суверенітет держави, оскільки є проявом його здійснення у випадку, коли національні уряди вважають, що реалізація окремих суверенних прав на наднаціональному рівні є більш ефективною, аніж на національному. Зазначається, що в умовах, коли на рівні ЄС поступово відбувається централізація влади, набуває актуальності завдання з досягнення балансу між наднаціональними і міжурядовими началами, аби виключити надмірне посилення інститутів Союзу за рахунок обмеження права держав на реалізацію суверенних прав і одночасно зберегти процес поглиблення інтеграції. Ступінь самообмеження держав-членів у реалізації суверенних повноважень є різною і залежить від сфери суспільних відносин, що підпадає під предметну компетенцію ЄС: від досить широкої, де він по суті виконує функцію національного законодавця, до незначного, що зводиться до рекомендаційних і заохочувальних заходів.

Підкреслюється, що принцип верховенства права ЄС з точки зору конституційних судів держав-членів не є абсолютним. Вища юридична сила права ЄС ґрунтується не на його особливій природі, а випливає з положень національних конституцій та має свої межі, що визначені державами-членами у договірному порядку. ЄС з огляду на концепцію суверенітету безпосередньо не втручається в процес прийняття рішень національними парламентами, а лише впливає на їх зміст. Держави самостійно вирішують питання про доцільність зміни свого законодавства для приведення його у відповідність з правом ЄС. У разі колізії принцип верховенства права ЄС не передбачає автоматичного визнання недійсності норм національного права. З метою захисту свого суверенітету держави-члени закріпили в установчих договорах низку норм, спрямованих на захист своїх прав у сфері нормотворчості від ймовірних порушень з боку інститутів ЄС.

У підрозділі 2.2 «Вплив Європейського Союзу на суверенітет країн-кандидатів і держав-сусідів» акцентується увага на тому, що засобом поширення впливу ЄС на правопорядки країн-кандидатів і держав-сусідів виступає право ЄС, що перетворюється на інструмент для захисту інтересів Союзу та його членів у взаємовідносинах з іншими країнами. Це забезпечується насамперед за рахунок автономізації права та поширення дії його норм за межі ЄС. Правовою основою впливу ЄС на суверенітет країн-кандидатів і держав-сусідів є міжнародні договори, при укладенні яких ЄС використовує практику включення до них положень, аналогічних тим, що містяться в установчих договорах та актах інститутів Союзу. Разом з тим держави з метою захисту своїх національних інтересів можуть висловити певні захисні застереження щодо неможливості сприйняти окремі положення спільного доробку. У такий спосіб вказані країни поступово залучаються до процесів правової інтеграції, що позначається на їх суверенітеті.

Ступінь впливу угод на суверенітет третіх країн залежить від рівня співпраці сторін. Положення угод, що стосуються адаптації національного законодавства асоційованих країн до права ЄС, мають характер як «твердих», так й «м’яких» зобов’язань сторін залежно від сфер, в яких вона здійснюється. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами передбачає укладення або приєднання до міжнародних угод, ухвалення національних законів, положення яких відповідають нормам права Союзу. Цей процес має переважно односторонній характер, оскільки передбачає приведення правових норм, ухвалених вітчизняним законодавцем, у відповідність з нормами права ЄС. Невиконання або неповне виконання державою рекомендацій ЄС не тягне за собою юридичну відповідальність, а лише створює перешкоди для подальшого процесу її інтеграції до ЄС. На відміну від угод про партнерство і співробітництво, угоди про асоціацію передбачають заснування спільних органів, які мають право приймати юридично обов’язкові для держав рішення, та створення зони вільної торгівлі чи митного союзу між ЄС та асоційованою країною, правовий режим яких впливає на реалізацію державою своїх суверенних повноважень в економічній сфері. Зазначено, що в результаті поглиблення інтеграції обсяг «спільного доробку» постійно зростає та поширюється на нові сфери у зв’язку з розширенням та еволюцією компетенції ЄС, внаслідок чого нові кандидати стикаються з більш складними в політичному, економічному та правовому сенсі умовами вступу.

У підрозділі 2.3 «Реалізація державного суверенітетe в умовах міжурядової інтеграції (на прикладі Ради Європи)» зазначено, що міжурядова організація використовується для вирішення суспільно значущих колективних проблем і цілком підпорядковується волі держав-членів, забезпечуючи їх інтереси. Нормативні приписи або рекомендації, що походять від неї, вважаються проявом суверенної волі держав-членів, вираженої в її статуті. Такі організації, зокрема Рада Європи, не передбачають концентрації владних повноважень на рівні об’єднання, а тому її членам не доводиться вдаватися до суттєвого самообмеження в реалізації суверенних прав.

Зазначається, що порівняно з ЄС процедура вступу до Ради Європи є більш спрощеною, що обмежує можливості її впливу на країни-кандидати. Діяльність з приведення національного законодавства у відповідність із нормативною базою Ради Європи суттєво не впливає на суверенітет країн-кандидатів та держав-членів, оскільки є відносно незначною за обсягом і не повинна бути завершена на час вступу до організації. Більш значущим для суверенітету є вплив політичних зобов’язань, які можуть покладатися на країни-кандидати і згоду на виконання яких вони висловлюють під час вступу. Констатується, що Рада Європи не здатна домогтися реалізації передвступних зобов’язань та інших вимог стосовно членів організації, оскільки не має жорстких важелів впливу на держав-членів і значною мірою залежить від них. Її зусилля зводяться переважно до заохочення виконання державами своїх статутних зобов’язань, контролю за виконанням рішень Європейського суду з прав людини та надання інформації з питань внутрішнього життя країни в рамках проведення моніторингу і постмоніторингу реалізації статутних зобов’язань.