ДОКАЗУВАННЯ В СУДОВИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ У СПРАВАХ ПРО ОДЕРЖАННЯ ХАБАРА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність та значущість, розкрито стан її наукової розробки, подано перелік використаних методів дослідження, визначено його мету, завдання, предмет та об’єкт. Сформульовано основні положення, що репрезентують наукову новизну дослідження, з’ясовано теоретичне і практичне значення одержаних висновків, зазначено про ступінь апробації та впровадження результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1 «Поняття та суб’єкти доказування в судових стадіях кримінального процесу у справах про одержання хабара» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1 «Поняття доказування в судових стадіях кримінального процесу у справах про одержання хабара» досліджено сутність і правову природу кримінально-процесуального доказування. Автор на підставі уточнення окремих ознак, вважає, що істина у кримінальному процесі – це відповідність закріплених у процесуальних актах уповноважених законом суб’єктів висновків реальним процесам, які відбувалися у зв’язку з вчиненням суспільно небезпечного діяння, стосовно якого проводиться розслідування у кримінальній справі, та які належать до предмета доказування.

Погоджуючись з тими вченими, які вважають, що становлення нових за характером взаємовідносин між державою і громадянином зумовлює необхідність істотного зміщення акцентів у визначенні завдань кримінального процесу та вилучення з нього елементів, які мають ідеологічне, а не процесуальне забарвлення (В. Т. Маляренком, А. В. Молдованом та ін.), дисертантом запропоновано нову редакцію статті 2 КПК України.

Зроблено висновок про те, що доказування у справах про одержання хабара є складовою кримінально-процесуального доказування і є врегульованою кримінально-процесуальним законом діяльністю суб’єктів кримінального процесу, спрямовану на пізнання і встановлення істини у кримінальній справі з метою виявлення та викриття осіб, винних у вчиненні злочинів, пов’язаних із одержанням хабара, притягнення цих осіб до відповідальності та призначення їм справедливого покарання, звільнення, у передбачених законом випадках, від кримінальної відповідальності осіб, які дали хабар, захисту від необґрунтованого обвинувачення або засудження, незаконного обмеження прав і свобод людини і громадянина та формування шанобливого ставлення до права.

Підрозділ 1.2 «Предмет доказування в судових стадіях кримінального процесу у справах про одержання хабара» присвячено з’ясуванню особливостей предмета та меж доказування в судових стадіях кримінального процесу у справах про одержання хабара. З’ясовано, що специфіка доказування у справах цієї категорії зумовлена особливістю предмета доказування. Підтримано думку учених, які вважають, що  надмірне його розширення або ж звуження мають негативні наслідки і спричиняють як невиправдане затягування процесу розслідування чи розгляду кримінальної справи, так і однобічність й неповноту прийнятих процесуальних рішень.

На підставі аналізу праць учених, вимог чинного законодавства та розглянутих у судах кримінальних справ про одержання хабара автор дійшов висновку про необхідність виокремлення чотирьох груп обставин, які притаманні справам про хабарництво і які разом з іншими обставинами (притаманними всім іншим категоріям справ) підлягають доказуванню, а саме: обставини, що характеризують процес передавання хабара (місце і час злочину, ким і кому безпосередньо було передано хабар тощо); обставини, що стосуються службових повноважень суб’єкта одержання хабара; обставини щодо здійснення особою, яка отримала хабар, службових дій або бездіяльності цієї особи в інтересах хабародавця; предмет хабара, його індивідуальні ознаки, джерела походження тощо.

Проаналізувавши ці обставини послідовно та ізольовано, дисертант вважає: оскільки в хабарництві беруть участь відразу декілька суб’єктів, важлива взаємодія кожного з них у просторі та часі, що зумовлює необхідність кваліфікувати категорії «місце» і «час» як самостійні елементи системи хабарництва як злочинного посягання; у справах про одержання хабара вкрай важливо чітко визначити певний простір і час вчинення злочину; доказуванню підлягають місце і час здійснення всіх тих дій, які утворюють спосіб вчинення хабарництва кожним суб’єктом злочину; доказування способу передавання хабара зазвичай не викликає труднощів (з-поміж вивчених 250 кримінальних справ у переважній більшості випадків – у 247-и справах, що становить 98,8 %, передавання хабара здійснювалося без використання будь-яких способів його маскування).

Встановлено також, що за останні роки переважну більшість кримінальних справ цієї категорії було порушено за фактом отримання як хабара грошей у національній або іноземній валюті. Це виявлено в результаті аналізу справ про одержання хабара, розглянутих судами в 2007–2011 роках. Лише у 4% таких кримінальних справ разом з грошима було передано інші предмети. Спостерігається стійка тенденція до зростання суми хабарів.

У підрозділі 1.3 «Суб’єкти доказування в судових стадіях кримінального процесу у справах про одержання хабара» розглянуто питання, що стосуються визначення кола суб’єктів кримінально-процесуального доказування в судових стадіях кримінального процесу у справах про одержання хабара.

Звернено увагу на те, що віднесення суду до суб’єктів доказування є дискусійним. Особливо актуальним воно стає в умовах сьогодення, коли принцип змагальності кримінального процесу набуває нового значення. Суть принципу змагальності полягає у тому, що у судовому засіданні процесуальний спір ведуть між собою дві сторони – обвинувачення та захист, а суд має зробити офіційні висновки про вагомість і об’єктивність поданих доказів та законність їх отримання. Тому змагальність у кримінальному процесі полягає у виконанні різними, незалежними від суду, органами та особами, які наділені рівними правами, визначених законодавством протилежних функцій обвинувачення і захисту та активному дослідженні обставин справи, вирішенні її по суті незалежним судом.

Дисертант дійшов висновку про те, що закріплений у Конституції України та КПК України принцип змагальності кримінального процесу жодним чином не заперечує належності суду до суб’єктів доказування. Однак при визначенні класифікації суб’єктів доказування суд не можна відносити до однієї групи з тими державними органами та посадовими особами, на які покладено обов’язок здійснювати доказування. Суд є самостійним суб’єктом доказування, тому що його повноваження в цій сфері цілковито відрізняються від повноважень інших суб’єктів доказування.

Отже, суб’єктами доказування в судових стадіях кримінального процесу у справах про одержання хабара слід вважати: суд, прокурора, підсудного, засудженого, виправданого, їхніх захисників, потерпілого, цивільного позивача та їхніх представників.

Практика розгляду справ про одержання хабара засвідчує те, що суди іноді безпідставно відмовляють сторонам у задоволенні клопотань, які могли б сприяти об’єктивному розгляду і вирішенню справ. Тому до ст. 296 КПК України запропоновано внести доповнення, якими передбачити, що суддя зобов’язаний задовольнити ті клопотання учасників судового розгляду, які стосуються дослідження належних до предмета доказування обставин справи.

З огляду на принцип змагальності кримінального процесу необхідно надати право захиснику збирати докази на рівні з органом досудового розслідування, оскільки п. 13 ч. 2 ст. 48 КПК України це не передбачено.

Розділ 2 «Доказування у суді першої інстанції у справах про одержання хабара» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Особливості доказування у стадії попереднього розгляду справи суддею у справах про одержання хабара» проаналізовано наукові праці, які присвячені дослідженню особливостей доказування та завдань у стадії попереднього розгляду справи суддею (М. І. Бажанова, В. І. Галагана, В. Г. Гончаренка, А. О. Ляша, В. Т. Маляренка, В. О. Попелюшка, В. М. Тертишника та ін.).

Звернено увагу на те, що у стадії попереднього розгляду справи суддею вирішення завдань кримінального процесу здійснюється у властивій їй процесуальній формі, яка визначає специфіку не лише засобів доказування, а й процесуального статусу суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Дисертант пропонує кваліфікувати стадію попереднього розгляду справи суддею як самостійну стадію кримінального процесу, в якій суддя за участю сторін має перевірити визначені законом обставини справи з точки зору можливості призначення її до розгляду в судовому засіданні, вжити заходи щодо усунення порушень вимог КПК, які перешкоджають судовому розгляду справи, у разі призначення справи до розгляду в судовому засіданні вирішити питання, пов’язані з її підготовкою.

Окрім цього, розглянуто дискусійні точки зору стосовно визначення меж обвинувачення у цій стадії кримінального процесу. Межі судового розгляду визначено ст. 275 КПК України, відповідно до якої розгляд справи провадиться тільки відносно підсудних і тільки в межах пред’явленого їм обвинувачення. Порядок пред’явлення обвинувачення визначено главою 12 КПК України. Воно здійснюється виключно у стадії досудового розслідування. У разі необхідності доповнити чи змінити пред’явлене обвинувачення або порушити кримінальну справу за новим обвинуваченням чи щодо нових осіб суд додержується правил, установлених у статтях 276, 277, 278 КПК України. Зокрема, ст. 277 передбачено, що прокурор має право змінити пред’явлене особі обвинувачення під час судового розгляду до закінчення судового слідства. Відповідно зміну обвинувачення у стадії попереднього розгляду справи суддею не передбачено.

На думку дисертанта, у тому випадку, коли суддя у цій стадії приймає остаточне рішення про закриття кримінальної справи, він обов’язково повинен вирішити питання щодо наявності або відсутності суспільно небезпечного діяння та винуватості особи. Отже, суд має дослідити та оцінити всі докази у справі. При прийнятті інших процесуальних рішень у справі дії судді щодо встановлення достатності й допустимості зібраних доказів та інших матеріалів досудового слідства для судового розгляду справи не відповідають вимогам закону.

В рамках діяльності з підготовки судового засідання суд має право здійснювати збирання доказів шляхом задоволення заявлених сторонами клопотань. Такий спосіб збирання доказів передбачено ст. 240 КПК України.

У підрозділ 2.2 «Доказування під час судового слідства у справах про одержання хабара» звернено увагу, на те що прихильники континентальної моделі змагальності відводять активну роль суду в доказуванні у кримінальній справі. Цю позицію підтримують автори практично всіх проектів КПК України. Як засвідчує практика, під час судового слідства у справах про одержання хабара суд по суті є процесуально-активним суб’єктом не тільки при оцінці та перевірці, а й при збиранні доказів. Нерідко поведінка судді виявляє його намагання активно впливати на доведення вини підсудних.

Дисертант підтримує позицію авторів проекту КПК України, ухваленого на засіданні Робочої групи з питань реформування кримінального судочинства (16 червня 2011р.), які не покладають на суд обов’язок встановлення істини. Запропоновано внести до частин 1 і 3 ст. 66 КПК України після слова «суд» доповнення такого змісту: «за клопотанням сторін, які беруть участь у кримінальному процесі». Крім того, для однозначного розуміння і належного застосування на практиці принципу змагальності є потреба ч. 6 ст. 16-1 КПК України після слова «прав» доповнити реченням такого змісту: «шляхом задоволення поданих ними клопотань щодо збирання, перевірки та використання доказів під час прийняття процесуальних рішень».

А також доцільно доповнити ч. 5 ст. 303 КПК України реченням такого змісту: «Запитання суду для уточнення і доповнення відповідей свідка можуть стосуватися лише тих обставин, які були повідомлені свідком під час давання ним показань і допиту його сторонами судового розгляду».

У справах про одержання хабара спрощене провадження застосовується доволі часто. Так, серед вивчених справ судове слідство за спрощеним провадженням проводилося у 69 справах, що становить 27,6 %. Дисертант підтримує позицію, що спрощений порядок судового розгляду справ недоцільно застосовувати у випадку ймовірного призначення покарання строком понад п’ять років позбавлення волі, у тому числі довічного позбавлення волі, у справах про вчинення особливо тяжких злочинів тощо. Відповідно у справах про одержання хабара недоцільно застосовувати спрощене провадження, якщо дії підсудного кваліфіковано згідно з частинами 3 та 4 ст. 368 КК України.

Під час розгляду кримінальних справ про одержання хабара суд і сторони процесу отримують докази переважно шляхом огляду речових доказів, дослідження відповідних документів та показань підсудних, потерпілих і свідків, оголошення протоколів слідчих дій. При цьому практично не використовуються такі способи отримання доказів, як пред’явлення для впізнання, проведення експертизи в суді, допит експерта, огляд місця події, доручення суду про проведення слідчих дій.

Запропоновано також доповнити КПК України статтею, відповідно до якої суд, за клопотанням сторони обвинувачення, зобов’язаний дослідити обставини, наведені підозрюваним, обвинуваченим, підсудним на спростування показань свідків, потерпілих, експертів, інших підозрюваних, обвинувачених і підсудних, а також інших доказів, якщо вони мають істотне значення у справі. Якщо судом не досліджено і стороною обвинувачення не спростовано такі обставини, то суд має тлумачити їх на користь підсудного.

Звернено увагу на те, що свідками у справах цієї категорії можуть бути хабародавці, сусіди і родичі хабарників та інших учасників процесу, посередник, колеги хабарника по роботі, випадкові очевидці давання або одержання хабара, поняті й працівники оперативних підрозділів, які брали участь у підготовці оперативних заходів із затримання хабарника та ін.

На думку дисертанта, ст. 306 КПК України необхідно доповнити частиною 3 такого змісту: «Оголошення показань свідка, якого до суду не було викликано або ж який не з’явився до суду без поважних причин, а також у випадку відсутності підстав, зазначених у частинах 1 та 2 цієї статті, є неправомірним».

Встановлено, що поширеною практикою є визнання речовими доказами технічних засобів, за допомогою яких хабародавці здійснювали запис розмови з особою, яка одержала від них хабар. З-поміж вивчених 250 справ виявлено 67 (26,8 %), у яких заявники-хабародавці за власною ініціативою фіксували розмови, що стосувалися справи, в тому числі ті, які здійснювалися по мобільному телефону. Дії осіб, які за власною ініціативою фіксували розмову із використанням спеціальних технічних засобів, характеризуються як ініціативні (невипадкові), оскільки були спрямовані на фіксування даних із чітко визначеною метою. Однак відповідно до рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 року у справі № 1-31/2011 обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб. Тому вищезазначені дії є незаконними, а відповідні докази не можуть бути використані для доведення вини підсудного. Отже, технічні засоби, використані для фіксування дій підсудних, не можуть бути визнані речовими доказами у справі і відповідно бути використані при обґрунтуванні судом вироку у справі.

У підрозділі 2.3 «Протокол судового засідання як джерело доказів у справах про одержання хабара» проаналізовано практику застосування протоколу судового засідання у справах про одержання хабара.

Протокол судового засідання є самостійним джерелом доказів. Навіть у  тих випадках, коли протокол складено та оформлено з порушенням вимог КПК України, для апеляційної та касаційної інстанцій він залишається джерелом доказів, наприклад при прийнятті рішення про скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд.

Звернено увагу на те, що порядок розгляду справи судом першої інстанції не передбачає використання ним протоколу судового засідання як джерела доказів. Тому його не досліджують під час судового розгляду в суді першої інстанції.

Протокол судового засідання є обов’язковим документом, але не у всіх випадках він – єдине джерело відомостей про хід судового розгляду, оскільки набуває доказового значення тільки разом з відповідним носієм інформації, на якому зафіксовано відомості про хід процесу за допомогою технічних засобів.

На підставі вивчення протоколів судового засідання у справах про одержання хабара дисертантом виявлено, що в окремих випадках із протоколу судового засідання неможливо зрозуміти суті відповідей підсудних, потерпілих, свідків на запитання учасників процесу. Тому запропоновано п. 12 ч. 3 ст. 87 КПК України викласти в такій редакції: «докладний зміст записаних у першій особі запитань, які були поставлені допитуваним особам, а також показань підсудного, потерпілого, свідків та відповідей на запитання, пояснень спеціалістів, відповідей експерта на усні запитання».

Дисертант підтримує нові підходи до фіксування перебігу судового розгляду кримінальної справи, які запропоновано у проекті КПК України, ухваленому Робочою групою з питань реформування кримінального судочинства (2011 р.), відповідно до яких фіксування процесуальних дій під час кримінального провадження може здійснюватися у таких формах: протокол, запис за допомогою технічних засобів, журнал судового засідання.

Розділ 3 «Доказування у стадіях апеляційного та касаційного провадження у справах про одержання хабара» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Особливості дослідження доказів та їх процесуальних джерел у стадії апеляційного провадження у справах про одержання хабара» йдеться про те, що інститут апеляційного оскарження судових рішень у кримінальному процесі України започатковано на підставі Конституції України 1996 р. Законом України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України».

У результаті вивчення справ про одержання хабара дисертантом було встановлено, що найбільша кількість поданих апеляцій стосувалася вироків, які ще не вступили в законну силу – 124, що становить 46,1% від загальної кількості. На постанови суддів місцевого суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту апеляції було подано 97 разів, що становить 36,1%. Постанови суддів місцевого суду, які було винесено в результаті розгляду скарг на постанову прокурора, слідчого, органу дізнання про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину оскаржували 36 разів, постанови суддів місцевого суду про відмову в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту оскаржували 9 разів, а постанови суддів місцевого суду, які було винесено в результаті розгляду скарг на постанову прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні справи 3 рази, що відповідно становить13,4 %, 3,4 % та 1,1 %.

У вивчених нами справах не було подано апеляції на постанови місцевого суду про направлення справи на додаткове розслідування, постанови суддів місцевого суду, які було винесено в результаті розгляду скарг на постанову слідчого, органу дізнання про відмову в застосуванні заходів забезпечення безпеки, постанови суддів місцевого суду про направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу.

Доказування є важливою складовою частиною апеляційного провадження, оскільки значна частина підстав для скасування або зміни вироку чи постанови в тією чи іншою мірою пов’язана саме з процесом доказування. У результаті вивчення рішень апеляційного суду в кримінальних справах про одержання хабара, встановлено, що в 141 випадку подання апеляції на вироки судів першої інстанції у 39 випадках було подано на розгляд нові докази.

Дисертант зазначає, що сутність та значення апеляційного провадження зумовлює специфіку доказування в суді апеляційної інстанції. Особливістю доказування у даній стадії кримінального процесу є те, що вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції апеляційний суд перевіряє у межах поданої апеляції. Встановлення доказів як в апеляційній інстанції, так і в суді першої інстанції здійснюється шляхом дослідження показань свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновку експерта, речових доказів, протоколів слідчих і судових дій, протоколів із відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами проведення оперативно-розшукових заходів, та інших документів. У вивчених справах про одержання хабара найчастіше проводили допити свідків – 49 %, досліджували речові докази – 22,7 %, досліджували інші документи – 16,7 %. Дисертантом не було зафіксовано фактів призначення і проведення експертиз, пред’явлення для впізнання, огляду місця події.

У підрозділі 3.2 «Особливості дослідження доказів та їх процесуальних джерел у стадії касаційного провадження у справах про одержання хабара» звернено увагу на те, що в Україні до 2001 року касаційний суд діяв як інстанція з перевірки законності й обґрунтованості вироків і ухвал суду, вироків і постанов судді, які ще не набрали законної сили, однак розвиток конституційних положень щодо місця і ролі суду, зумовив необхідність створення нової системи перегляду судових рішень, яка б відповідала світовим стандартам.

Зроблено висновок про те, що сутність перегляду кримінально-процесуальних судових рішень у касаційному порядку, полягає у наданні можливості сторонам процесу реалізувати своє конституційне право на оскарження судових рішень, які набрали законної сили, а касаційному суду в межах своєї компетенції – переглянути ці рішення.

Встановлено, що із 200 вивчених кримінальних справ про одержання хабара, розслідування яких здійснювалося після 2001 року, касаційні скарги було подано у 63-х справах, що становить 31,5% від загальної кількості справ розглянутих у судах першої інстанції. Прокурори подавали касаційні скарги у 52-х випадках, що становить 82,5 %, захисники – у 51-му випадку (81 %), засуджені – у 7 випадках (11,1 %). Інші особи касаційні скарги не подавали.

Автором запропоновано ряд змін до чинного КПК України, зокрема замість терміна «нові матеріали» доцільно використовувати термін «додаткові матеріали», під яким слід розуміти подані до суду сторонами і долучені до кримінальної справи матеріали, які містять відомості, що мають значення для встановлення обставин справи.

У вивчених кримінальних справах про одержання хабара, у яких було подано касаційні скарги, суд, як правило, розглядав касацію за наявними в справі матеріалами – 70,2 % справ. Однак, в деяких випадках до касаційної скарги було додано документи.