| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами, сформульовано об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, показано наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію й публікації та структуру дисертації.
Розділ І «Соціально-правові витоки кримінальної відповідальності за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна, або майна, яке описане чи підлягає конфіскації» складається із трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Механізм правового регулювання арешту, застави, опису, конфіскації майна за чинним законодавством України» проведено аналіз законодавчих приписів, що регламентують порядок накладення арешту, застави, опису та конфіскації майна. На підставі цього сформульовано власні визначення понять арешту, опису, застави й конфіскації майна.
Було визначено, що арешт майна – це процедура, що застосовується на підставі рішення уповноваженого державного органу (суду, державного виконавця, слідчого чи органу дізнання, керівника податкового органу, державного уповноваженого або голови територіального відділення АКУ), яка полягає в описі такого майна, забороні його відчуження, передачі на зберігання, з попередженням зберігача про юридичну відповідальність за вчинення противоправних дій з ним. Опис майна – це процедура фіксування майнового стану особи, що застосовується при арешті майна, а також для забезпечення збереження майна, не пов’язаного з його арештом або конфіскацією.
Встановлено, що застава майна може застосовуватися як: 1) як спосіб забезпечення виконання цивільних і господарських зобов’язань; 2) як примусовий захід виконання податкового непогашеного в установлений термін зобов’язання платника податків; 3) як запобіжний захід, передбачений кримінально-процесуальним законодавством. Конфіскація майна – це вилучення майна в дохід держави за рішенням суду, що застосовується як: 1) вид додаткового покарання (ст. 59 КК України); 2) правовий засіб вирішення питань про речові докази (ст. 81 КПК України); 3) майнове стягнення за правопорушення (ст. 326 МК, статті 24, 25, 29 КУпАП).
Дисертант у контексті аналізу ст. 388 КК України підтримує висловлену в кримінально-правовій науці позицію щодо закріплення правового статусу спеціальної конфіскації, згідно з якою поняття та предмет спеціальної конфіскації необхідно закріпити у Загальній частині КК України, а у КПК України конкретизувати механізм вирішення питань про майно, що підлягає спеціальній конфіскації (статті 81, 214, 248, 324, 335).
У підрозділі 1.2. «Історична ретроспектива кримінальної відповідальності за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації» проаналізовано історія розвитку законодавства про відповідальність за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації, яке у різні часи застосовувалося на території, які належать до сучасної України. Встановлено, що перші правові норми, які встановлювали відповідальність за незаконні дії з майном, що має особливий статус, можна знайти в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року та 1885 року, що встановлювали відповідальність за розтрату заарештованого майна.
Доведено, що законодавча регламентація відповідальності за невиконання судових рішень, що виражається в приховуванні майна від конфіскації, з’являється лише в радянський період, разом з прийняттям КК УРСР 1960 року, що містив ст. 182, яка встановлювала відповідальність за приховування майна, що підлягає конфіскації або приховування чи розтрату майна, на яке накладено арешт або яке описано. Кримінальні кодекси УСРР 1922 та 1927 років розв’язували питання, пов’язані з незаконними діями щодо майна, яке ввірене особі для визначеної мети, у рамках майнових злочинів.
У підрозділі 1.3. «Зарубіжний досвід кримінально-правової протидії із незаконними діями щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації» здійснено порівняльний аналіз кримінальною відповідальності за незаконні дії з майном, яке було ввірене особі, за законодавством Україні та законодавством зарубіжних країн. Доведено, що кримінально-правові норми, які встановлюють відповідальність за вчинення злочинів щодо арештованого майна або майна, що підлягає конфіскації за рішенням суду, містить кримінальне законодавство більшості зарубіжних країн. Визначено, що на даний час відповідальність за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описане чи підлягає конфіскації в країнах пострадянського простору дуже подібна. Крім того, кримінальні кодекси пострадянських країн передбачають майже однакове покарання за такі дії. Відмінність кримінальної відповідальності за подібні дії в країнах Західної Європи та США обумовлюється особливостями розвитку правовідносин між фізичними, юридичними особами та державою, політичного та державного устрою, історичною та національною специфікою законодавчої мови та техніки, яка використовується в цих країнах, а також певним досвідом у протидії з подібними посяганнями та забезпеченням правильного та своєчасного виконання судових рішень.
Розділ 2 «Об’єктивні ознаки незаконних дій щодо майна, на яке було накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації» складається із трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Об’єкт складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України» з урахуванням різних підходів до визначення об’єкту злочину послідовно з'ясовується, чому саме заподіюється шкода в разі вчинення злочину, передбаченого ст. 388 КК України.
За результатами проведеного дослідження доведено, що основним безпосереднім об’єктом складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, в частині незаконних дій з арештованим чи описаним майном, є нормальна діяльність тих уповноважених органів (осіб), які наділені правом прийняття рішення про накладання арешту чи опису майна, встановлення обмеження права користування таким майном. Зазначається, що безпосереднім об’єктом складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, у частині незаконних дій із заставленим майном є встановлений порядок виконання цивільно-правових і майново-господарських, податкових зобов’язань. Цей порядок не є тією соціальною цінністю, що охороняється КК України, тобто незаконні дії із заставленим майном не становлять суспільної небезпеки. Автор робить висновок, що безпосередній об’єкт складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України, виходить за межі тих цінностей, які охороняється розділом XVІІІ Особливої частини КК України, тому що нормативно захищена зацікавленість потерпілої сторони у належному зберіганні майна може відбуватися за рішенням не тільки органів суду а й інших уповноважених державних органів.
Аналіз охоронюваних кримінальним законом цінностей, яким перш за все завдається шкода розглядуваними злочинами, дав можливість з'ясувати родовий об'єкт цих злочинних діянь. Установлено, що ним є впорядкованість соціальних зв’язків у вигляді нормальної діяльності суду та правоохоронних органів з реалізації інтересів правосуддя, закріплених в окремих статтях розділів ІІ та VІІІ Конституції України, Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального, Господарського процесуального кодексів України та Кодексу адміністративного судочинства України. Доведено, що суспільна небезпечність діянь, ознаки яких закріплено в ч. 1 ст. 388 КК України, полягає в тому, що вони протидіють нормальній діяльності судів та інших державних органів чи посадових осіб, що виносять рішення щодо збереження арештованого, описаного чи конфіскованого майна. Аналізуючи принципи криміналізації, автор наголошує, що кримінально-правові заходи боротьби з незаконними діями щодо майна, яке арештоване, описане чи підлягає конфіскації, є вимогою сьогодення. Існування досліджуваних кримінально-правових норм в Особливій частині КК України цілком виправдано та відповідає принципам криміналізації, але не всім. Наприклад, не відповідає принципу поширеності діяння. Криміналізації незаконних дій із заставленим майном не має жодних соціальних принципів криміналізації.
У підпункті 2.1.1 «Матеріалізовані блага, як компонент об’єкту складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України» зроблено загальний висновок, що обов’язковою структурною складовою об’єкту складу злочинів, передбачених ст. 388 КК України, є матеріалізоване благо – це майно з особливим статусом, стосовно якого було ухвалене відповідне рішення, згідно з яким власник або довірена особа обмежується у праві розпорядження таким майном, користування ними, або таке майно вилучається та передається іншим особам.
Доведено, що майно, а також кошти (вклади), на які накладено арешт – це майно, щодо якого було ухвалене, уповноваженими органами держави відповідне рішення, згідно з яким власник майна або його довірена особа обмежується у свободі вільного розпорядження чи користування таким майном. Заставлене майно, у контексті ст. 388 КК України, – це визначене за індивідуальними чи родовими ознаками майно (рухоме чи нерухоме), яке має особливі споживчі можливості та на підставі рішення суду чи іншого уповноваженого органу держави, або посадової особи, умов договору, на нього накладені певні обмеження обігу. Під майном, яке описано, запропоновано розуміти майно, що внесене до відповідного акту опису. Останній повинен містити перелік індивідуальних (товарний знак, дата випуску тощо) чи родових ознак (число, вага, міра), що дозволяє ідентифікувати конкретні описані предмети (речі) із загальної майнової маси. Під майном, що підлягає конфіскації за рішенням суду, яке набрало законної сили, запропоновано розуміти майно, яке примусово та безоплатно вилучається у власність держави, у разі: а) призначення додаткового покарання за вироком суду (ст. 59 КК); б) застосування конфіскації як заходу стягнення за адміністративні та митні правопорушення (п. 3 ст. 322 та ст. 326 МК України, статей 24, 25, 29 КУпАП); в) вирішення питання про речові докази у кримінальному провадженні (ст. 81 КПК); г) застосування спеціальної конфіскації майна, що прямо передбачено статтями 176, 177, 209, 229, 240, 246, 248, 249, 306, 332, 334, 361-362 та 363-1 КК України.
У підрозділі 2.2 «Об'єктивна сторона складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України» розкривається зміст незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації. Під незаконними діями, передбаченими ст. 388 КК України, необхідно розуміти активні дії по розтраті, відчуженню, приховуванню, підміні, пошкодженню, знищенню майна або інших незаконних дій з майном, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, або здійснення банківських операцій із коштами (вкладами), на які накладено арешт.
Дістало подальшої аргументації положення, що така форма об’єктивної сторони, як відчуження, є формою розтрати майна, як способу вчинення злочину. Відчуження, як і розтрата, полягає у незаконному розпорядженні ввіреним майном (продаж або передача третім особам, витрачення, споживання, дарування тощо). І тому, щоб уникнути дублювання понять, необхідно з диспозиції ч. 1 ст. 388 КК України виключити термін «відчуження». Установлено, що використання в диспозиції ч.1 ст. 388 КК України законодавчої конструкції «здійснення представником банківської або іншої фінансової установи банківських операцій» є некоректним, тому замість словосполучення «банківських операцій» варто вживати словосполучення «фінансово-господарських операцій». Також запропоновано використати у диспозиції ч.1 ст. 388 КК України термін „представник фінансової установи”, оскільки згідно з регулятивним законодавством фінансові установи включають банки і кредитні установи, а також професійних учасників ринку цінних паперів.
Доведено, що об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 388 КК України, може полягати як у діях, так і в бездіяльності, що може виявлятися у приховуванні або іншому ухиленні від виконання рішення суду щодо конфіскації майна.
Зазначається, що за особливостями законодавчої конструкції склади злочинів, передбачених ст. 388 КК України, є формальними.
Дисертант пропонує з метою конкретизації й персоніфікації кримінальної відповідальності за незаконні дії з майном, що має особливий статус, доповнити ст. 388 КК України ч. 3, у якій передбачити кваліфікуючу ознаку: вчинення злочину, передбаченого частинами 1, 2 ст. 388 КК, якщо вони заподіяли матеріальну шкоду в значному розмірі.
У Розділ 3. «Суб’єктивні ознаки незаконних дій щодо майна, на яке було накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації», в якому досліджуються характерні ознаки суб’єкта та суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 388 КК України, включені два підрозділи.
У підрозділі 3.1. «Суб’єкт складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України» шляхом системного аналізу встановлено, що суб’єкт злочину, відповідальність за який передбачено в ч. 1 ст. 388 КК України, є спеціальним, яким може бути: особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, якій арештоване майно, заставлене чи описане майно офіційно (під розписку) було ввірене (передане на зберігання), для чого був складений відповідний документ, та особа була офіційно попереджена про неприпустимість учинення певних дій з таким майном; представник банківської або іншої фінансової установи, який має право здійснювати фінансові операції, який обізнаний про заборону здійснення вищезгаданих операцій із коштами (вкладами), на які накладено арешт. Встановлено, що суб'єктами злочину, відповідальність за який передбачено в ч. 2 ст. 388 КК України, можуть бути: осудні особи, що досягли шістнадцятирічного віку, які вчинили незаконні дії щодо майна, яке було конфісковане за рішенням суду. У роботі підкреслюється, що за підбурювання та пособництво у вчиненні злочинів, передбачених ст. 388 КК України, несуть відповідальність поінформовані про арешт, заставу чи опис майна особи, які сприяють вчиненню зазначеного злочину.
Автор доводить, що коло суб’єктів, які підлягають кримінальній відповідальності за ст. 388 КК України, є обмеженим й потребує розширення, тобто необхідно виключити з диспозиції ч. 1 ст. 388 ознаки, які вказують на те, що суб’єктом цього злочину може бути лише спеціальний суб’єкт. Таким чином суб’єкт даного протиправного діяння буде загальним.
Дисертант наголошує, що для попередження вказаних вище незаконних дій, необхідно зобов’язати органи Державної виконавчої служби вносити відомості про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження до відповідних державних реєстрів.
У підрозділі 3.2. «Суб’єктивна сторона складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України» розглядаються ознаки суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 388 КК України. Встановлено, що, незважаючи на те, що в частинах 1 й 2 ст. 388 КК України не міститься жодних вказівок на форму вини, злочинами за ст. 388 КК України мають визнаватися лише умисні діяння, ознаки яких закріплено в нормах цієї статті. Автором доводиться, що з суб'єктивної сторони всі злочини, які пов'язані з незаконними діями щодо майна, на яке було накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації, можуть вчинятися тільки з прямим умислом. З'ясовано, що особливостями інтелектуального моменту прямого умислу при вчиненні складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, є усвідомлення суспільно небезпечного характеру та протиправності розтрати, відчуження, підміни, пошкодження, знищення або інших незаконних дій із арештованим майном, із заставленим майном або майном, яке описане, що ввірене особі для зберігання, та передбачення неминучість настання шкоди. Встановлено, що прямим умислом представника банківської або іншої фінансової установи охоплюється усвідомлення небезпеки переводу або іншого руху грошових коштів, на які накладений арешт.
«Інші аспекти кримінальної відповідальності за незаконні дії з майном на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описане чи підлягає конфіскації» складається із трьох підрозділів.
У підрозділі 4.1. «Особливості кваліфікації незаконних дій щодо майна, на яке було накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації» дисертант підтримує та розвиває позицію тих науковців (зокрема, М.І. Омельяненко), які вважають, що склад злочину, передбачений у ч. 2 ст. 388 КК України, не є кваліфікованим щодо складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, а є самостійним суміжним складом. Установлено, що ознака «вчинені щодо майна, яке підлягає конфіскації за рішенням суду, що набрало законної сили», є конструктивною, яка утворює новий суміжний склад злочину.
У роботі зазначається, що при вчиненні суспільно небезпечних діянь, передбачених ч. 1-2 ст. 388 КК України, службовою особою із використанням свого службового становища (окрім вчинення банківських операцій із коштами (вкладами), на які накладено арешт), ці дії необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів за відповідною частиною ст. 388 та ст. 364 або 365 КК України.
Підрозділ 4.2 «Відмежування незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації, від суміжних злочинів та малозначних діянь» включає два підпункти
У підпункті «Відмежування незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації, від суміжних злочинів» досліджуються критерії відмежування складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України, від інших складів злочинів, зокрема передбачених ст. 191 КК «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем»; ст. 194 КК «Умисне знищення або пошкодження майна»; ст. 209 КК «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом»; ст. 382 КК «Невиконання судового рішення». У роботі зазначається, що ч. 1-2 ст. 388 КК України є спеціальними стосовно ст. 191 та ст. 194 КК України. При цьому автором підкреслюється, що з правил конкуренції загальної та спеціальної норми є виняток, так заволодіння ввіреного на збереження чужого заарештованого, заставленого, описаного чи конфіскованого майна, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 191 або 194 та 388 КК України. Доведено, що склади злочинів, передбачених ст. 388 та статей 396, 198 КК України, є суміжними, й не співвідносяться між собою як частина й ціле. Поряд із тим аргументується, що склади злочинів, передбачених ч. 2 ст. 388 КК України та ч. 1 ст. 382 КК України, є конкуруючими складами у частині вчинення незаконних дій щодо майна, яке підлягає конфіскації, вчинене неслужбовою особою.
Здобувач робить висновок, що вчинення легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, незаконних дій із заарештованим, заставленим, описаним чи конфіскованим майном, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 209 та ст. 388 КК України, тому що об’єктивні та суб’єктивні ознаки зазначених складів злочинів мають суттєві відмінності.
У підпункті 4.2.2. «Відмежування незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описане чи підлягає конфіскації від малозначних діянь» розглянуто об’єктивні та суб’єктивні ознаки, які знижують ступінь суспільної небезпеки незаконних дій з майном, що має особливий статус. Доведено, що положення ч. 2 ст. 11 КК України повинні застосовуватися щодо діянь, які хоч формально й містять ознаки складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України, але через малозначність не становлять суспільної небезпеки.
Дисертант наголошує, що розмір заарештованого, заставленого чи описаного майна впливає на оцінку рівня суспільної небезпеки злочинів, передбачених ст. 388 КК України, але опосередковано, тому що при визначенні малозначності шкоди враховується вся сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, які знижують рівень суспільної небезпеки незаконних дій із арештованим, заставленим або описаним майном.
У підрозділі 4.3. «Покарання за злочини, передбачені ст. 388 КК України» проаналізовано кримінально-правові санкції, передбачені за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описане чи підлягає конфіскації. Доведено, що санкції, передбачені ст. 388 КК України, є необґрунтованими. Так, дослідження практики призначення покарання за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описано чи підлягає конфіскації показало, що зазвичай суди призначають покарання (у виді обмеження волі, штрафу) за злочин, передбачений ч.1 ст. 388 КК України на мінімальний строк, передбачений санкцією даної статті, чи ближче до нього, або більш м’яке, ніж передбачено законом, або звільняють від відбування покарання з випробуванням, тоді як покарання вище мінімального і до медіани санкції застосовується рідко, а наближене до максимуму санкції майже не застосовується, що свідчить про необґрунтованість санкції, невідповідність розміру покарання тяжкості злочину, оскільки суд повинен виходити з медіани санкції. Крім того, непослідовність побудови кримінально-правової санкцій ст. 388 КК України також виявляється в тому, що за даний двооб’єктний склад злочину, законодавцем передбачено більш м’яке покарання ніж за злочини, які посягають на різні форми власності, які не пов'язані із протидією виконанню опису, арешту майна чи виконанню судового акту. На основі цього дисертант обґрунтовує внесення змін у санкції, передбачені ч.1 та ч. 2 ст. 388 КК України.
|
