НАЧАЛЬНИК СЛІДЧОГО ВІДДІЛУ ЯК СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ




  • скачать файл:
Название:
НАЧАЛЬНИК СЛІДЧОГО ВІДДІЛУ ЯК СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, а також мету, задачі, методи, об’єкт і предмет дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, про публікації за темою дисертації, структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Поняття кримінально-процесуального доказування та його суб’єкти» складається з трьох підрозділів. Він присвячений дослідженню загальної характеристики доказування у кримінальному процесі, суб’єктів цієї діяльності та місця начальника слідчого відділу в системі суб’єктів кримінально-процесуального доказування.

У підрозділі 1.1. «Поняття, зміст і мета кримінально-процесуального доказування» розглянуто теоретичні уявлення про поняття, зміст та мету кримінально-процесуального доказування, що формувались та існували на різних етапах розвитку кримінально-процесуальної науки.

Не зважаючи на різноманіття думок, дисертант звертає увагу на одну обставину: всі автори не заперечують, що в теорії і практиці кримінально-процесуального доказування широко використовуються закони логіки.

Дисертант підтримує Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця, які вважають, що доказування в кримінальному судочинстві, як різновид процесу пізнання, є розумовою діяльністю, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, яка чітко регламентована процесуальним законом. Кримінально-процесуальне доказування є формою опосередкованого пізнання, що, зрозуміло, не виключає, а навпаки, допускає безпосереднє сприйняття суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності, іншими учасниками кримінального процесу фактів-доказів.

Поряд з пізнавальними рисами кримінально-процесуальне доказування характеризується іншими властивостями, що обумовлені його правовим характером. Серед них специфічні: мета, предмет, межі, засоби, способи доказування, строки і порядок доказування, оформлення його ходу і результатів, а також особливе коло суб’єктів доказування.

На думку дисертанта, процесуальне доказування є формою обґрунтування (встановлення) невідомих обставин. Процесуальні докази виступають засобом такого обґрунтування. Разом з тим, в процесі доказування використовується і логічне доказування, як спосіб розумового зв’язку фактів і отримання логічних висновків у справі.

Дисертантом запропоновано власне визначення кримінально-процесуальне доказування як регламентованої кримінально-процесуальним законом пізнавальної діяльності учасників процесу із виявлення, збирання, дослідження перевірки, закріплення та оцінки доказів і їх джерел з метою встановлення істини та на її основі правильного вирішення справи по суті.

У підрозділі 1.2. «Класифікація суб’єктів кримінально-процесуального доказування» дисертантом проводиться аналіз змісту поняття суб’єктів доказування.

Полемізуючи з рядом учених-процесуалістів щодо поняття та кола суб’єктів кримінально-процесуального доказування, дисертант підтримує позицію, що суб’єктами процесуального доказування повинні визнаватися особи, які уповноважені у встановленому законом порядку висловлювати свою думку (версії, твердження) про факти, збирати або представляти докази і їх джерела, самостійно брати участь в їх перевірці і оцінці, а так само офіційно обґрунтовувати свої висновки по справі (Ф.Н. Фаткуллін). До таких суб’єктів, на думку дисертанта, належать: суд, прокурор (державний обвинувач), особа, яка провадить дізнання, начальник органу дізнання, слідчий, начальник слідчого відділу, захисник, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, їх представники і законні представники.

Дисертант розглядає й аналізує запропоновані у літературі класифікації суб’єктів кримінально-процесуального доказування за різними критеріями: за функціональним критерієм, за відношенням суб’єктів до обов’язку доказування, за порядком отримання інформації про обставини і мету доказування, за процесуальними інтересами.

Розвиваючи підтримані автором класифікації суб’єктів кримінально-процесуального доказування (С.М. Стахівський, Є.Г. Коваленко), дисертант пропонує таку класифікацію: 1) суб’єкти кримінально-процесуального доказування зі сторони обвинувачення – прокурор (державний обвинувач), слідчий, начальник слідчого відділу, особа, яка провадить дізнання, потерпілий, цивільний позивач, їх представники та законні представники; 2) суб’єкти кримінально-процесуального доказування зі сторони захисту – підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їх захисники і (або) законні представники, цивільний відповідач, його представник; 3) суд як орган, що здійснює правосуддя і вирішує справу по суті.

У підрозділі 1.3. «Місце начальника слідчого відділу в системі суб’єктів кримінально-процесуального доказування» дисертантом визначено, що процесуальний статус начальника слідчого відділу передбачає здійснення контролю за процесуальною діяльністю слідчих, що включає забезпечення належної якості доказування під час провадження досудового слідства. Начальник слідчого відділу є більш компетентним у розкритті та розслідуванні злочинів у порівнянні з підлеглими слідчими, що дозволяє йому на належному рівні організувати їх діяльність.

Дисертант констатує, що обов’язок доказування (як у широкому, так і у вузькому розумінні), безумовно, покладений і на начальника слідчого відділу. Такий обов’язок начальника слідчого відділу прямо передбачений у ст. 1141 КПК України і реалізується ним при здійсненні відповідних повноважень.

Досліджуючи зміст процесуальних повноважень начальника слідчого відділу, дисертант зазначає, що його доказова діяльність під час перевірки матеріалів справи, що знаходиться у проваджені підлеглих слідчих полягає у: дослідженні діяльності слідчого по своєчасному та обґрунтованому порушенню кримінальної справи; аналізі діяльності слідчого по порушеній кримінальній справі, під час збирання та фіксації доказів; визначенні своєчасності й ефективності (результативності) провадження слідчих дій; визначенні всебічності, повноти та об’єктивності дослідження обставини справи; досліджені наявних доказів для прийняття слідчим конкретних процесуальних рішень у справі.

Діючи як суб’єкт доказування при дачі вказівок підлеглим йому слідчим, начальник слідчого відділу у практичній діяльності застосовує це право не тільки в стадії досудового розслідування, а й у стадії порушення кримінальної справи, хоча зі змісту ст. 1141 КПК України це не випливає. Дисертант пропонує з метою врегулювання розбіжностей між нормами чинного КПК України та практичною діяльністю доповнити ч. 4 ст. 97 КПК України після слів «...слідчий» словами «начальник слідчого відділу», а також змінити ч. 2 ст. 1141 КПК України, виклавши її в такій редакції: «Начальник слідчого відділу має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, передавати матеріали перевірки заяв і повідомлень про злочин та справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також має право порушити кримінальну справу в порядку, встановленому цим Кодексом, брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого».


Визнаючи діючу редакцію ст. 119 КПК України недосконалою, дисертант пропонує викласти її у такій редакції: «Якщо розслідування особливо складної справи доручається декільком слідчим, то про це начальник слідчого відділу виносить окрему постанову. У постанові один з цих слідчих призначається старшим, він приймає справу до свого провадження і безпосередньо керує діями інших слідчих».

Дисертант погоджується з тими авторами, які вважають, що перелік питань, по яким начальник слідчого відділу уповноважений давати вказівки слідчому, не можна визнати вичерпним, бо в ньому названі далеко не всі вказівки, які практично можуть стосуватися самих різних питань провадження досудового слідства. При цьому, дисертантом пропонується положення ст. 1141 КПК України «про провадження окремих слідчих дій» змінити на «про провадження процесуальних дій», що виключить неоднозначне розуміння обсягу процесуальних повноважень начальника слідчого відділу відносно надання слідчому вказівок.

Дисертант приходить до висновку, що визнання суб’єктом доказування начальника слідчого відділу витікає з його кримінально-процесуальної функції розслідування, відповідно до якої на нього покладений обов’язок забезпечити своєю діяльністю розкриття злочину, викриття винної особи та виконання інших завдань кримінального судочинства.

Розділ 2 «Форми та способи участі начальника слідчого відділу у збиранні, перевірці та оцінці доказів» складається з двох підрозділів, що присвячений дослідженню форм і способів участі начальника слідчого відділу в окремих елементах кримінально-процесуального доказування.

У підрозділі 2.1. «Форми та способи участі начальника слідчого відділу у збиранні та перевірці доказів» досліджується порядок і особливості реалізації начальником слідчого відділу своїх повноважень в межах збирання та перевірки доказів.

Дисертант зазначає, що реалізуючи свої процесуальні повноваження, начальник слідчого відділу вступає у відповідні правовідносини з різними суб’єктами кримінального процесу. Насамперед, це відносини зі слідчим, які  виникають, розвиваються і припиняються під час виконання ними своїх процесуальних функцій. При цьому, незважаючи на те, що провадження досудового слідства є додатковою функцією начальника слідчого відділу, повноваження, що дозволяють її реалізувати, мають свою специфіку, зокрема, і під час збирання, перевірки та оцінки доказів.

Дисертант погоджується з думкою про те, що будучи за своїм змістом процесуальною, функція контролю здійснюється виключно процесуальними способами, серед яких: перевірка кримінальних справ і особиста участь у провадженні досудового слідства. Інші, визначені у ч. 2 ст. 1141 КПК України повноваження начальника слідчого відділу, є процесуальними формами здійснення ним управлінської діяльності з метою найбільш повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах підлеглими йому слідчими (дача вказівок слідчому, передача справи від одного слідчого іншому, доручення розслідування справи декільком слідчим).

Звертається увага на те, що багаторічна правозастосовча практика засвідчує право і необхідність для начальника слідчого відділу перевіряти заяви та повідомлення про злочини і матеріали їх перевірки, тобто здійснювати свою діяльність ще до порушення кримінальної справи (про це висловились також 94,6% з числа опитаних начальників слідчих підрозділів).

Цілком очевидно, що визначення конкретного слідчого для здійснення дослідчої перевірки заяви чи повідомлення про злочин, а також прийняття рішення по суті цієї заяви чи повідомлення відповідно до ч. 2 ст. 97 КПК України, відбувається за дорученням саме начальника слідчого відділу. При цьому, виникає питання: яким чином начальник слідчого відділу зможе це зробити, попередньо не ознайомившись і не перевіривши заяву чи повідомлення про злочин, а також матеріали її перевірки?

Виходячи з викладеного, до ч. 2 ст. 1141 КПК України дисертант пропонує внести положення щодо права начальника слідчого відділу перевіряти заяви і повідомлення про злочини та матеріали їх перевірки.

Законодавець не пов’язує перевірку матеріалів кримінальної справи з будь-яким моментом провадження досудового слідства, а значить начальник слідчого відділу може на будь-якому етапі його провадження витребувати у підлеглого слідчого матеріали кримінальної справи для перевірки. Перевірка, як правило, полягає у вивченні начальником слідчого відділу окремих матеріалів кримінальної справи  або кримінальної справи загалом.

У свою чергу, перевірка заяви чи повідомлення про злочин, а також матеріалів її перевірки можлива з моменту надходження заяви чи повідомлення і до моменту прийняття по ним рішення про порушення кримінальної справи, або про відмову в порушенні кримінальної справи чи направлення за належністю. Крім того, це повноваження начальника слідчого відділу поширюється і на випадки перевірки матеріалів, по яким прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.

Під час вивчення матеріалів справи з’ясовуються, насамперед, питання, що стосуються предмета доказування в кримінальній справі, а також законності і обґрунтованості використаних способів встановлення його елементів.

Таким чином, дисертант доходить висновку, що перевірка заяви чи повідомлення про злочин і матеріалів її перевірки, а також матеріалів кримінальних справ є важливою передумовою процесуальної діяльності начальника слідчого відділу як суб’єкта доказування, зокрема, і щодо питань збирання та перевірки доказів.

Відповідно до ч. 2 ст. 1141 КПК України при особистому провадженні досудового слідства начальник слідчого відділу користується повноваженнями слідчого і відповідно є суб’єктом збирання, перевірки та оцінки доказів.

На думку дисертанта, збирання доказів представляє собою діяльність особи, яка проводить дізнання, слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора, судді (суду) та інших уповноважених на цю діяльність суб’єктів кримінального процесу по виявленню, дослідженню, перевірці, закріпленню і оцінці (шляхом складання необхідного процесуального документа) доказової інформації, що має надалі значення у вигляді доказів і їх джерел у кримінальній справі. При цьому, виходячи з аналізу способів збирання і перевірки доказів дисертант вважає, що закріплення доказів не є самостійним елементом доказування, а виступає складовою частиною збирання і перевірки доказів.

Як відомо, усі зібрані в справі докази підлягають ретельній, всебічній і об’єктивній перевірці суб’єктом доказування шляхом аналізу цих доказів, їх співставлення, проведення слідчих або процесуальних дій.

Аналіз і дослідження змісту кожного доказу, зіставлення його з іншими наявними доказами являють собою логічну форму перевірки, а збирання нових доказів – це в основному емпіричний шлях перевірки. Якщо логічна форма перевірки однакова для всіх стадій кримінального судочинства, то способи емпіричної перевірки розрізняються в залежності від того, на якому етапі кримінального процесу вона проводиться.

Підрозділ 2.2. «Оцінка доказів начальником слідчого відділу» містить аналіз особливостей доказової діяльності начальника слідчого відділу при здійсненні ним оцінки доказів.

Дисертант зазначає, що оцінка доказів не є заключним етапом процесу доказування, який застосовується після збирання, закріплення, перевірки доказів та їх джерел. У вигляді логічної, розумової діяльності вона протікає протягом усього процесу доказування. Саме під час оцінки встановлюються належність, достовірність та інші властивості доказів та їх процесуальних джерел.

Діяльність начальника слідчого відділу щодо оцінки доказів обумовлена не тільки випадками особистого провадження ним досудового слідства, а й здійсненням процесуального відомчого контролю за підлеглими йому слідчими. Зокрема, йдеться про випадки вивчення матеріалів кримінальних справ і формулювання певних висновків на цій основі.

Так, дисертант констатує, що та посадова особа, яка персонально відповідає за організацію і якість слідчої роботи у підпорядкованому підрозділі, немає ефективного важелю для доведення своєї справи до кінця, тобто для скасування рішення слідчого, яке ним визнане незаконним і необґрунтованим. Виявляється, що в цьому питанні начальник слідчого відділу, як самостійний суб’єкт кримінального процесу і кримінально-процесуального доказування, зокрема, залежить від тієї оцінки, яку надасть рішенню слідчого прокурор.

У зв’язку з цим дисертант вважає, що начальнику слідчого відділу має бути надано право за результатами перевірки матеріалів справи визнавати докази, одержані підлеглими йому слідчими, недопустимими, і відповідно можливість скасовувати незаконні і необґрунтовані постанови слідчих.

Розділ 3 «Особливості діяльності начальника слідчого відділу як суб’єкта доказування у досудових стадіях кримінального процесу» складається з двох підрозділів, що присвячений дослідженню форм і способів участі начальника слідчого відділу в доказуванні у стадіях порушення кримінальної справи та досудового розслідування.


У підрозділі 3.1. «Діяльність начальника слідчого відділу як суб’єкта доказування у стадії порушення кримінальної справи» досліджується порядок і особливості реалізації начальником слідчого відділу своїх повноважень у початковій стадії кримінального процесу – стадії порушення кримінальної справи.

Доказування у стадії порушення кримінальної справи має специфіку, яка  полягає, насамперед, у тому, що з метою перевірки обставин про вчинення злочин або про той, що готується, провадження слідчих дій, як правило, недопустимо. Для цієї перевірки використовуються інші процесуальні дії.

На думку дисертанта, у законі слід встановити правило, відповідно до якого у випадках, передбачених п.  1 ст.  76 КПК України, судово-медична експертиза може бути проведена до порушення кримінальної справи, якщо без цього не можна вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення за заявою чи пові­домленням.

Оцінка доказів, отриманих у стадії порушення кримінальної справи, здійснюється за тими ж правилами, що й у інших стадіях процесу. Оцінюючи дані, які містяться у заявах (повідомленнях) про злочини і додатково отриманих матеріалах, начальник слідчого відділу в цій стадії вправі вирішувати питання про прийняття матеріалів від органу дізнання і доручення прийняття по ним рішення в порядку ст. 97 КПК України конкретному слідчому; про повернення матеріалів органу дізнання для додаткової перевірки та доопрацювання; про порушення кримінальної справи; про відмову в порушенні кримінальної справи; про направлення заяви чи повідомлення та матеріалів їх перевірки за належністю, керуючись при цьому внутрішнім переконанням, що виступає як метод і результат оцінки доказів.

При оцінці доказів у стадії порушення кримінальної справи начальнику слідчого відділу слід враховувати, що основним призначенням цієї стадії є встановлення наявності чи відсутності умов, необхідних для початку провадження. Ця стадія покликана, з одного боку, забезпечити швидке реагування на кожне діяння, у якому вбачаються ознаки злочину, а з іншого – не допускати порушення справи за наявності обставин, що виключають у ній провадження. Зазначеними завданнями й обумовлюється специфіка предмета доказування на цьому етапі кримінального процесу.

У підрозділі 3.2. «Діяльність начальника слідчого відділу як суб’єкта доказування у стадії досудового розслідування» досліджується порядок і особливості реалізації начальником слідчого відділу своїх повноважень у стадії досудового розслідування, зокрема на досудовому слідстві.

Дисертант зазначає, що повноваження начальника слідчого відділу в стадії досудового розслідування випливають зі змісту ч. 1 ст. 1141 КПК України, що приписує йому здійснювати контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і їх запобіганню, вживати заходів до найбільш повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах.


Автор піддає критиці достатньо поширену у слідчій роботі практику, коли матеріали кримінальної справи вивчаються начальником слідчого відділу безпосередньо перед направленням справи прокуророві для затвердження обвинувального висновку. Такий підхід засвідчує слабкість процесуального контролю, його неефективність, призводить до ситуацій, коли виправити допущені помилки вже неможливо.

Аналізуючи порядок реалізації начальником слідчого відділу права на дачу вказівок слідчому у кримінальній справі, дисертант доходить висновку, що відкритий перелік питань, з яких можуть надаватись вказівки начальником слідчого відділу, є невиправдано широким і суперечить процесуальній самостійності слідчого. Вважаємо, що у законі необхідно вказати вичерпний перелік найбільш важливих питань досудового слідства, з яких начальник слідчого відділу буде вправі давати вказівки слідчому, що є обов’язковими для виконання. При цьому за слідчим має бути збережено право оскарження тих вказівок, які суперечать його внутрішньому переконанню.

Важливим елементом процесуального контролю начальника слідчого відділу, особливістю його доказової діяльності в стадії досудового розслідування дисертант також вважає його участь у провадженні найбільш складних слідчих дій, особливо на початковому етапі провадження, а також за значного обсягу необхідних слідчих дій.

 

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)