ФУНКЦІОНАЛІСТСЬКА ПАРАДИГМА ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; надано відомості щодо шляхів і форм їх упровадження й апробації; приведено характеристику публікацій дисертанта, у яких відображено основні положення представленого наукового дослідження.

         Перший розділ дисертації “Структура парадигмального статусу порівняльно-правового функціоналізму” складається з трьох підрозділів і присвячений осмисленню витоків функціоналістського мислення в межах загальнонаукового дискурсу, а також його концептуалізації як теорії і методології порівняльно-правових досліджень.

         У підрозділі 1.1. “Логіко-методологічна характеристика функціоналістської парадигми” дисертантом встановлюються наступні умови парадигматизації наукового мислення в межах класичного типу раціональності: метанауковий статус сфери мислення; єдність передумов і джерел його виникнення; конфлікт з попередньою парадигмою, що виражається в переході до якісно нової дослідницької практики; наявність концептуалізованої вихідної логічної структури дослідження, іманентно властивої будь-якому прояву відповідного мислення.

         Проблематизація відповідності функціоналістського мислення цій “парадигмальній матриці” дозволила встановити наступні передумови його виникнення: а) “коперніканський поворот” І. Канта; б) фундаментальні зміни в структурі інженерної діяльності, які привели до формування конструктивістської методології; в) системна орієнтація наукового мислення. Ці передумови призвели до так званого “функціонального повороту” – перенесення фокусу наукового пізнання від ессенціалізму (спрямованості на встановлення сутності речей і явищ) до власне функціоналізму (спрямованості на дослідження взаємозв’язку речей і явищ задля досягнення визначеної цілі чи результату). При цьому, вказані передумови і функціональний поворот, який і розглядається в якості конфлікту парадигм, привели лише до виникнення функціоналізму як дисциплінарної парадигми в межах біології. Наддисциплінарне значення функціоналізму потребувало додаткового обґрунтування, яким стала ідея його методологічної трансляції з біології в інші науки, зокрема, суспільствознавство (А. Комте і Г. Спенсер), в тому числі і правознавство (Р. Ієринг, Є. Ерліх і Р. Паунд). Інструментом такої трансляції стала “біологічна метафора” суспільства і розуміння права як соціальної інженерії, технології.

          У підрозділі 1.2. “Філософська (епістемолого-методологічна) інтерпретація становлення функціоналістської парадигми порівняльно-правових досліджень” дається філософсько-методологічна характеристика формалізації рабелівського (докласичного) функціоналізму порівняльного правознавства. Вказується, що функціоналістське мислення у сфері порівняльно-правового пізнання виникає як особливе розуміння порівнянності в праві, концептуалізацією якого стала екстраполяція на порівняльне правознавство наслідків вирішення Е. Рабелем проблеми кваліфікації в колізійному праві –  заперечення обумовленості правового мислення національною мовою і, відповідно, ствердженні незалежності правових смислів від лінгво-семантичного способу їх вираження.

Забезпечення універсальності права розглядається порівняльно-правовим функціоналізмом як питання побудови нової гносеології правового порівняння (функціональної порівнянності) – розуміння його як занурення під поверхню мови правових текстів, які позбавляються статусу елементів правової дійсності і виводяться за межі порівняльно-правового дослідження, шляхом встановлення детермінованості права семіотично однозначними позаправовими явищами, фіксованими у номічних, генералізуючих висловлюваннях, які й постулюються як дійсна правова реальність. Зміст переходу до функціональної порівнянності полягає в тому, що під tertium comparationis стало розумітися не мовна форма права (природна порівнянність),
а соціальна дійсність потреб. Вказане також обумовлює те, що на відміну від концепту природної порівнянності у рабелівському (докласичному) порівняльно-правовому функціоналізмі tertium comparationis розглядається не лише онтологічно – як емпірично фіксований інваріант соціальної реальності, спільний відносно множини правових явищ – але і методологічно – як інструмент деконтекстуалізації і детериторизації права, що уможливлює знаходження універсальних правових смислів і уніфікацію права.

У підрозділі 1.3. “Класичний порівняльно-правовий функціоналізм” аналізується структура дослідницького інструментарію ортодоксальної інтерпретації проекту функціоналізму в порівняльному правознавстві. Зазначається, що перехід до класичного порівняльно-правового функціоналізму К. Цвайгерта і Х. Кьотца був здійснений шляхом елімінації М. Рейнстайном предметної і цільової обмеженості функціоналізму Е. Рабеля (уніфікація колізійних норм) і наступної його генералізації до дисциплінарних меж порівняльного правознавства.

         Методологічною формалізацією такої генералізації стала формула методологічного монополізму К. Цвайгерта –  проголошення функціоналізму методологічною основою порівняльного правознавства. При цьому, функціоналізм
К. Цвайгерта і Х. Кьотца не лише розширив сферу застосування рабелівського функціоналізму, але і більш повно і радикалізовано розвинув його передумови і висновки, складаючи відносно самостійну (класичну) інтерпретацію. Основними елементами цієї інтерпретації є: 1) наділення концепту tertium comparationis дуалістичним, а не лише негативним (як у Е. Рабеля) значенням інструменту редукції
і денаціоналізації правового мислення (звільнення його від національних стереотипів
і особливостей), але й позитивним – як інтенції створення особливої правової мови функціональних термінів, які були б нейтральними, семантично однорідними і універсальними; 2) функціональні презумпції у формі номічних висловлювань (презумпція відповіді права на потреби суспільства, презумпція тотожності потреб
і презумпція ідентичності вирішення різними суспільствами цих потреб); 3) концепт “кращого права”, що засвідчує трансцендентальну спрямованість функціоналізму;
4) принцип розумного обмеження правопорядків, що підлягають порівняльно-правовому вивченню, який випливає з їх диференціації на дочірні й материнські (“функціоналістське лезо Оккама”); 5) емпірична інтерпретація функції в дусі онтологічного натуралізму; 6) ствердження можливості існування “системно необумовлених сфер права”, вивченням яких має обмежуватися предмет порівняльного правознавства.

         Розділ 2 “Проблематизація парадигмального статусу порівняльно-правового функціоналізму” містить два підрозділи, присвячені філософсько-методологічній характеристиці функціоналістського мислення як на тлі класичного європейського мислення, так і з огляду на перехід від класичної до постнекласичної раціональності, що відбувся у ХХ столітті.

У підрозділі 2.1. “Філософсько-методологічна деконструкція функціоналістської парадигми порівняльно-правових досліджень” стверджується, що в межах класичного мислення парадигмальний статус порівняльного-правового функціоналізму є моністичним –  парадигмальна організація пізнання є для нього застосовною лише в інструментальному розумінні, як дослідницький простір залучення релевантного для розгляду функціоналізму на рівні його філософсько-методологічних основ матеріалу, але не в змістовному розумінні – він насправді не є самостійною формою дискурсивного вираження теоретичного знання і методологічного дослідницького інструментарію, що фіксує особливий образ світу, оскільки неможливо розмежувати в ньому теоретичне і методологічне, наслідком чого є епістемологічний оптимізм – припущення відсутності необхідності розробки ним власного методологічного інструментарію. З огляду на це, функціоналізм є прикладом референтного стилю мислення – припущення, що теоретичний і методологічний зміст привноситься в сферу порівняльно-правового пізнання шляхом її ідентифікації з зовнішньою парадигмальною сферою мислення.

         Референтний стиль аргументації вимагає співвіднесення порівняльно-правового функціоналізму і класичної наукової раціональності. Таке співвіднесення описується дисертантом як формула фундаментальності порівняльно-правового функціоналізму – його філософсько-методологічний зміст полягає в належності метафізичній установці класичного мислення як такого (способу мислення, який при розгляді сущого і поводженні з речами приймає щось за завжди заздалегідь вже відоме, достовірне, математичне). В умовах сучасної інтелектуальної епохи це дозволяє доповнити філософсько-методологічний статус порівняльно-правового функціоналізму принциповою рисою – він може розглядатися як інтелектуальна територія, яка завдяки своєму “зовнішньому” (відносно класичного мислення) положенню уможливлює рефлексію і подолання останнього, що може розглядатися як синонімічне філософському смислотворенню в межах порівняльно-правового пізнання в цілому.

У підрозділі 2.2. “Підстави і виміри критичного переосмислення функціоналістської парадигми порівняльно-правових досліджень” вказується, що трансформаційні процеси у філософсько-методологічному мисленні ХХ ст., які привели до знищення класичної наукової раціональності, екстраполюються на сферу порівняльного правознавства у вигляді неможливості референтного стилю методологічного і теоретичного мислення функціоналізму наповнити порівняльно-правове пізнання парадигмальним (теоретико-методологічним) змістом, проблематизуючи саме його існування як самостійного дискурсу. Підставами такого висновку є: по-перше, встановлена в контексті другої теореми К. Гьоделя неможливість аксіоматизації функціоналістської аргументації, що виявляється в її апоричності; по-друге, започаткована квантовою фізикою трансформація уявлень про природу фактів засвідчує помилковість фундаментального для функціоналізму припущення, що фокусування на практичних функціях забезпечує об’єктивність фактів – їх незалежність від методології порівняльно-правових досліджень, яка уможливлює єдине і універсальне для всіх правових систем сприйняття феномену права. Будь-який опис правової реальності обумовлюється концептуальною структурою правової системи, що унеможливлює вихід компаративіста за межі її правового дискурсу.

          У порівняльному правознавстві наявні спроби надання йому філософсько-методологічного змісту шляхом відходу від математичного (пірамідально-геометричного) мислення, зорієнтованого на tertium comparationis, узагальнено можуть бути названі “неоромантичним поворотом”, квінтесенцією якого є лінгвістичний і семіологічний механізми “розрізнення” (differance), запропоновані Ж. Дерріда – постійне семантичне відкладення значення, що засвідчує можливість мати справу лише з тимчасовим зсувом смислу. Порівняльно-правовий неоромантизм тлумачить це як вимогу встановлення своєрідності правових традицій і структур, нездоланної випадковості системи способів правового мислення. Для нього стратегією порівняльно-правових досліджень стає увага до випадковості і фактичності, фокусування на праві, як воно розташоване в межах особливого контексту.

Розділ 3 “Наслідки подолання функціоналістської парадигми для сучасного порівняльно-правового пізнання і перспективи його розвитку” містить два підрозділи, в яких проблематизується можливість парадигматизації некласичних варіацій порівняльно-правового функціоналізму, а також дається філософсько-методологічна характеристика постфункціоналістської конструкції правового порівняння.

У підрозділі 3.1. “Проблема порівняльно-правового неофункціоналізму” дисертантом зазначається, що важливим, необхідним і самостійним наслідком непарадигмальності функціоналізму порівняльного правознавства є неможливість його легітимізації в якості теорії і методології порівняльно-правових досліджень шляхом редукції змісту його класичної інтерпретації, іншими словами, неможливість неофункціоналізму, що обумовлюється зокрема і наступними характерними рисами спроб модернізації функціоналістської програми. Проблематичним є віднесення онтології права до техносфери, внаслідок заміщення організмічної метафори права класичного функціоналізму технологічною метафорою, підходом “порівняльне правознавство і економіка”, а також неможливість правової трансплантації, яка складає концептуальний каркас цього підходу, що є наслідком неможливості перекладу, а отже і порівняння у його класичному (математично-пірамідальному) розумінні.

Наслідком трансформації конструктивістським функціоналізмом розуміння проблем і потреб як репрезентації об’єктивної реальності в інтерпретацію їх як способу наділення правової системи смислом є відмова від принципу онтологічного натуралізму і суб’єкт-об’єктної дихотомії, що виражається у: 1) визнанні неможливості обґрунтування необхідності правових інститутів вказівкою на конкретні суспільні проблеми; 2) відмові від припущення універсальності проблем; 3) переорієнтації дослідження з конкретних структур на аналітичні (способи правового мислення);
4) трансформації презумпції ідентичності з інструменту пояснення в інструмент розуміння, конструктивний елемент побудови правового дискурсу, смислову структуру, що має забезпечити змістовну наповненість правового мислення; 5) відмові від концепту “кращого права”, а отже, і від будь-яких претензій на оцінку права, визнання ціннісно-нормативної обумовленості відмінностей між правопорядками.
З огляду на це, послідовне розгортання дослідницької програми конструктивістського функціоналізму вимиває з неї весь функціоналістський зміст, елімінуючи її у порівняльно-правовому неоромантизмі. Основною інтенцією третьої некласичної інтерпретації порівняльно-правового функціоналізму (“поміркованого” функціоналізму) є “методологічна толерантність”, – відмова від презумпції ідентичності, концепту “нейтрального референта” порівняння (tertium comparationis) і орієнтації на методологію природничих наук. При цьому, наслідком такої редукції класичного порівняльно-правового функціоналізму виявляється не методологія порівняльно-правових досліджень, а перелік вимог і побажань до майбутньої методології, який значною мірою відтворює критику функціоналізму.

          У підрозділі 3.2. “Філософсько-методологічна інтерпретація пост-функціоналістського порівняльно-правового пізнання” дисертантом стверджується особливий (“перегорнутий”) характер парадигмального статусу порівняльно-правового функціоналізму у постнекласичну епоху – теоретико-методологічний дискурс може формуватися шляхом подолання функціоналізму, що є реалізацією в сфері порівняльно-правового пізнання деконструкції математичного способу мислення, змістом якої є подолання пірамідальної конструкції порівняння, зорієнтованої на tertium comparationis: перекваліфікація його з елемента порівняльно-правової методології до складової концептуального і культурного контексту. Її формалізацією є колова конструкція правового порівняння, яка трансформує його у відповідь на питання, що означає мати знання про право, а порівняльне правознавство  –
у дисциплінарну сферу, предметом якої виступає правове мислення.

Подолання математичного мислення тягне за собою сутнісну гносеологічну трансформацію – перехід від фундаментальності порівняльно-правового пізнання (обґрунтування знання посиланням на зовнішню апріорну основу, яка виводиться за межі рефлексії) до його фундаментування (постійного трансформуючого відтворення основоположень пізнання самим цим пізнанням). Методологічним корелятом цієї гносеологічної схизми є зміна референтного стилю мислення на конститутивний – розширення простору інтерпретації правового порівняння з методологічно-інструментального рівня до рівня самостійної цілісної філософської системи, в межах, засобами і в інтересах якої здійснюється самостійне і відмінне філософське смислотворення.