ПРАВОВИЙ СТАТУС НЕКОМЕРЦІЙНИХ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, характеризуються
її методологія, нормативна база, розкриваються наукова новизна і
практичне значення одержаних результатів, їх апробація, а також наводиться кількість публікацій.

Перший розділ «Загальна характеристика некомерційних суб’єктів господарської діяльності як суб’єктів господарського права» складається з двох підрозділів, у яких йдеться про поняття, класифікацію та права та обов’язки некомерційних суб’єктів та їх історико-правовий аналіз виникнення та розвитку.

У підрозділі 1.1. «Генеза та розвиток некомерційних суб’єктів господарської діяльності» розкривається та досліджується історія становлення, розвиток та правове регулювання некомерційних суб’єктів.

Доведено, що історичний шлях становлення та розвитку некомерційних суб’єктів пов’язаний, перш за все, з виникненням та діяльністю церкви та релігійних організацій.

Зазначено, що в Україні також некомерційними суб’єктами слід вважати церковні братства – українські релігійно-національні організації, що своїм корінням сягають XV ст., але найактивніша й наймасовіша їх діяльність припадає на XVI-XVII ст.

У ході дослідження виявлено, що виникнення та створення некомерційних суб’єктів господарювання завжди супроводжувалося їх вміщуванням в систему економічних відносин держави. Вони виступали необхідним соціальним інститутом, що сприяли ефективному розвитку економічних відносин, розповсюдженню впливу регіонів на світовий ринок, захисту торгово-промислових економічних інтересів, сприяли економічному розвитку держави, оздоровленню міжнародних торгівельних зв’язків.

На підставі історико-правового аналізу виникнення та розвитку некомерційних суб’єктів запропонована періодизація правового статусу некомерційних суб’єктів господарювання.

Встановлено, що об’єктами некомерційної діяльності і в давнину, і сьогодні є потреби суспільства у релігії, освіті, науці, мистецтві, а супроводжує її господарська діяльність, не заборонена чинним законодавством.

У підрозділі 1.2. «Поняття, види та правова природа некомерційних суб’єктів господарювання» досліджується зміст поняття некомерційного суб’єкта господарювання та доводиться, що в сучасних умовах існує багато їх видів, які потребують узагальнених підходів.

Аналізуються поняття «суб’єкт некомерційного господарювання», «неприбуткова організація», «некомерційне підприємство», «непідприємницьке товариство», «негосподарюючі суб’єкти», їх спільні правові ознаки та риси.

Виявлено розбіжність понять «некомерційне підприємство» та «непідприємницьке товариство» в силу корпоративного характеру останнього, що не дозволяє врахувати особливість унітарних некомерційних суб’єктів господарювання. 

Визначено, що термін «суб’єкт некомерційного господарювання» та «некомерційний суб’єкт господарювання» – це тотожні поняття, однак враховуючи необхідність уніфікації термінології у господарському, цивільному, податковому та інших галузей законодавства, а також з метою підкреслення цілісності поняття «суб’єкт господарювання», діяльність якого може мати комерційну та некомерційну спрямованість, доречним є застосування поняття «некомерційний суб’єкт господарювання».

У ході дослідження запропонована класифікація некомерційних суб’єктів господарювання, виходячи з їх правового статусу, мети створення та видів діяльності задля подальшого визначення та удосконалення їх правового статусу.

Відстоюється позиція, що поняття «комерційні підприємства» та «некомерційні підприємства» не є тотожними поняттям «підприємницькі товариства» та «непідприємницькі товариства» в силу наявності корпоративних прав та, як наслідок, виплати відповідних дивідендів у товариствах. 

Доведено, що заборона на заняття некомерційним господарюванням органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами є наслідком загальної заборони ч. 1 ст. 8 ГК України, в якій, зокрема, визначено, що держава, органи державної влади і органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання. Зазначене кореспондує і з положеннями ч. 3 ст. 52 ГК України, однак ч. 1 ст. 53 ГК України містить положення щодо можливості здійснення некомерційної діяльності зазначеними органами, тобто допускає виключення із загальних правил, встановлених ГК України.

Визначено, що некомерційні суб’єкти, які є юридичними особами публічного права та юридичними особами приватного права, можуть знаходитись у взаємозв’язку у окремій галузі. Так діють, наприклад, заклади охорони здоров’я – юридичні особи публічного права, що здійснюють некомерційну діяльність як негосподарюючі суб’єкти у вигляді медичних і науково-медичних закладів, що повністю або частково фінансуються з бюджету, та юридичні особи приватного права у вигляді благодійних організацій – лікарняних кас та інших організаційно-правових формах.

Другий розділ «Основні елементи правового статусу некомерційних суб’єктів господарювання» складається з трьох підрозділів, у яких ідеться про легалізацію (створення) некомерційних суб’єктів, загальної характеристики їх поняття та видів і такої їх ознаки, як відповідальність.

У підрозділі 2.1. «Умови та порядок легалізації (створення) некомерційних суб’єктів господарської діяльності» визначаються особливості процедури легалізації некомерційних суб’єктів господарювання.

Розглянуто проблеми створення некомерційних суб’єктів господарювання, що мають на меті вихід на відповідний сектор ринкової економіки для ефективної реалізації цілей та задач, які переслідують їх засновники і передбачені у відповідних обов’язкових документах, встановлених чинним законодавством.

Встановлено, що легалізація некомерційних суб’єктів проявляється у формі повідомлення про заснування і саме відповідно з цього моменту вони набувають спеціальну правосуб’єктність, тобто такі права: представляти й захищати свої законні інтереси та інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських організаціях; брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо); одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх завдань; вносити пропозиції до органів влади і управління;  розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі.

Виокремлено та охарактеризовано два обов’язкових етапи легалізації некомерційних суб’єктів господарювання: попередній, якій здійснюється Міністерством юстиції України та його відповідними територіальними органами, та основний, який здійснює державний реєстратор та податковий орган, шляхом включення та виключення із відповідного державного реєстру.

Вирішено проблеми виключення неприбуткових організацій з реєстру неприбуткових організацій, що ґрунтується на нечіткості законодавчих приписів, який дозволяє поширювально тлумачити підстави такого виключення. У зв’язку із цим обгрунтовується необхідність закріплення у ГК України об’єктивного критерію неприбуткової організації, коли основні трудові витрати (понад 50 %) працівників некомерційних суб’єктів господарювання мають бути спрямовані на виконання статутних цілей, пов’язаних із некомерційною (неприбутковою) діяльністю.

У підрозділі 2.2. «Основні права та обов’язки некомерційних суб’єктів господарювання при здійсненні некомерційної господарської діяльності» міститься аналіз основних прав та обов’язків некомерційних суб’єктів з урахуванням норм чинного законодавства.

Застосування загального терміну «технологія господарювання» стосовно некомерційної діяльності дозволив виявити сукупність прав та обов’язків некомерційних суб’єктів господарювання, їх невичерпний перелік та спільність з іншими господарюючими суб’єктами, у тому числі й суто комерційними.

У ході дослідження виявлено, що некомерційна діяльність має виражений соціальний характер, тому доречним є доповнення п. 5 ст. 12 Закону України «Про соціальні послуги» визначенням, що легалізація діяльності некомерційних суб’єктів, які надають соціальні послуги, базується на декларативній основі та не підлягає ліцензуванню.

Встановлено, що при визначенні такої ознаки некомерційної діяльності, як можливість отримання прибутку, варто застосовувати термін «дохід», за допомогою якого некомерційний суб’єкт здійснює зазначену діяльність у відповідності з цілями, визначеними в установчих документах.

Доведено, що некомерційне господарювання як вид господарської діяльності має чимало спільних рис з підприємництвом, що в сучасну епоху згладжується межа між комерційною і некомерційною господарською діяльністю, а різниця між ними полягає в меті створення, порядку легалізації та розподілі прибутку суб’єктами, що їх здійснюють.

Удосконалено доктринальне визначення некомерційної господарської діяльності як систематичної, самостійної, ініціативної діяльності, яка здійснюється спеціальними суб’єктами господарювання з метою задоволення економічних та соціальних потреб, та в деяких випадках з отриманням доходу, який використовується виключно для здійснення та виконання засновницьких задач і функцій.

У підрозділі 2.3. «Відповідальність некомерційних суб’єктів господарювання» містяться положення щодо визначення поняття та видів відповідальності, яка застосовується до зазначених суб’єктів некомерційної діяльності.

Аналізуються види юридичної відповідальності, що застосовуються до некомерційних суб’єктів господарювання на підставі спеціальних нормативно-правових актів, які регулюють їх діяльність

Відстоюється позиція, що однією із найвагоміших гарантій забезпечення можливості реалізації прав та інтересів некомерційних суб’єктів господарювання, є юридична відповідальність, яка є різновидом соціальної відповідальності і застосовується на підставі норм закону або договору.

Особливості застосування субсидіарної відповідальності членів та учасників некомерційних суб’єктів, підстави, розмір та порядок її застосування дозволили виявити низку проблемних аспектів, що можуть бути вирішені шляхом виняткового закріплення установчими документами. Визначаються механізми збереження цілісності та кількості майна некомерційних суб’єктів господарювання, у том числі із використанням процедур санації у судовому порядку через провадження у справах про банкрутство.

Третій розділ «Господарсько-правовий статус окремих некомерційних суб’єктів господарювання» складається з чотирьох підрозділів, у яких містяться положення щодо визначення правової природи деяких некомерційних суб’єктів господарювання, а саме: благодійних організацій, кредитних спілок, бірж та торгово-промислових палат.

Підрозділ 3.1. «Правова характеристика благодійництва як змістовного елементу некомерційної діяльності» містить аналіз становлення, розвитку та існування такої форми і виду некомерційного господарювання, як благодійництво.

Зазначено, що благодійництво є специфічним видом некомерційного господарювання, який має певні види визначені законодавством.

Доведено, що благодійні організації є некомерційними суб’єктами, яким притаманні соціальна спрямована діяльність та які можуть займатися господарською діяльністю, отримувати прибуток, але використовувати його виключно для практичної реалізації своїх функцій та цілей. Доцільно внести до ст. 19 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» зміни щодо закріплення положення про доходи, які отримані при здійсненні господарської діяльності та є майном й коштами
благодійних організацій.

Розглядаються проблеми оподаткування діяльності благодійних організацій, що виникали завдяки регламентації його багатьма відомчими актами ДПА України, які доповнюють та уточнюють норми Податкового кодексу України.
У зв’язку із ускладненням доступу до цих актів та з метою мінімізації оподаткування обґрунтовується внесення змін до ПК України стосовно застосування спрощеної системи оподаткування до зазначених суб’єктів.

У підрозділі 3.2. «Кредитні спілки: поняття, ознаки та правовий статус» досліджується поняття та правова природа кредитної спілки, умови її створення і діяльності.

Доведено, що для участі у об’єднанні кредитних спілок інших юридичних осіб доречним є внесення змін до п. 1 ст. 24 Закону України «Про кредитні спілки» щодо створення місцевих асоціацій кредитних спілок – не менш чим дві кредитні спілки – та до ст. 25 зазначеного нормативно-правового акту.

Указано, що визначення кооперативної природи кредитних спілок допоможе останнім створити чітку потужну взаємопов’язану фінансову систему, суть та зміст діяльності якої направлений на сприяння фінансування сфери господарювання, враховуючи те, що тимчасово вільні кошти кредитної спілки можуть бути розміщені на депозитах, у державних цінних паперах та паях кооперативних банків.

Запропоновано внести зміни до п. 3. ст. 14 Закону України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» щодо того, що статутний капітал бюро кредитних історій має бути не менше десяти мільйонів гривень та до пункту 1 статті 9 Закону «Про організацію формування та обігу кредитних історій», згідно з яким інформація про позичальника може бути передана до бюро лише за письмової згоди останнього, що взагалі ставить під сумнів сенс створення бюро кредитних історій, тобто у відповідності с Законом України «Про захист персональних даних».

Обґрунтовано, що спілки на всіх рівнях (законодавчому, теоретичному, практичному) визнані фінансовою установою, тому доречно внести відповідні зміни до ГК України, щодо переміщення ст. 130 до іншого його підрозділу, а саме – до глави 35.

Підрозділ 3.3. «Біржі як некомерційні суб’єкти господарювання та їх правовий статус» містить положення щодо загальної характеристики біржі як некомерційного суб’єкту господарювання.

Встановлено, що біржа створює певні умови для організованої торгівлі, які дозволяють задовольнити економічні інтереси суб’єктів господарювання, які беруть участь у біржовій торгівлі та надає можливість отримувати високі прибутки учасникам біржової торгівлі при скороченні власних витрат під час купівлі або продажу продукції на біржових торгах.

Доведено, що біржа – це організований ринок для торгівлі замінними цінностями, функціонування якої нерозривно пов’язане із системою посередництва і такими її суб’єктами, як посередники.

Зазначено, що біржова діяльність має такі ознаки: приуроченість до певного місця і часу; підпорядкованість установленим правилам біржової торгівлі; публічність; гласність; регулювання та контроль з боку держави і громадськості; концентрація попиту та пропозиції за товарами, які
реалізуються на біржі.

Задля уточнення формально-правового статусу та умов створення товарної біржі запропоновано визначення товарної біржі як добровільного неприбуткового господарського об’єднання юридичних та/або фізичних осіб – підприємців (далі – засновники), яких не може бути менше 20 осіб, а статутний капітал у розмірі 500 тис. грн. Також пропонується закріпити в Законах України «Про банки і банківську діяльність» та «Про державне регулювання ринку цінних паперів» положення щодо утворення банками некомерційних суб’єктів, а саме бірж з визначенням відповідних засад їх спільної діяльності.

У підрозділі 3.4. «Торгово-промислові палати: поняття, ознаки та правове регулювання» аналізується правовий статус торгово-промислових палат, їх загальна характеристика та засади діяльності.

Доведено, що поняття Торгово-промислової палати (далі – ТПП) доцільно було б віднести до глави 13 розділу II ГК України «Громадянин як суб’єкт господарювання. Особливості статусу інших суб’єктів господарювання», тому що відповідно до назви цієї глави вони мають статус «...інших суб’єктів господарювання».

Запропоновано визначення ТПП, яке можна викласти у такій редакції: «Торгово-промислові палати в Україні є недержавними неприбутковими самоврядними статутними організаціями, які мають статус юридичних осіб і об’єднують на засадах членства суб’єктів підприємництва та / або їх об’єднання, визначених спеціальним законом».

Встановлені ознаки діяльності торгово-промислових палат: неприбутковість, територіальні обмеження створення, обмеження щодо участі посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування та виключні повноваження (функціонування особливих недержавних судових органів, повноваження щодо засвідчення форс-мажору,
тощо).