ПРАВОВЫЕ ОСНОВАНИЯ ПРИНУДИТЕЛЬНОЙ ЛИКВИДАЦИИ ХОЗЯЙСТВЕННЫХ ОБЩЕСТВ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Розділ 1. Примусова ліквідація як форма припинення господарських товариств складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття примусової ліквідації господарських товариств» аналізується сутність поняття примусової ліквідації господарських товариств, її закріплення в нормативних актах радянського періоду, в який можливість ліквідації конкретних господарюючих суб’єктів передбачалась з економічною метою (управлінські міркування, відсутність ефективності). Досліджено зміни в регулюванні ліквідації товариств, що зумовлені лібералізацією наприкінці 80-початку 90-х рр., прийняттям численних нормативно-правових актів та появою нових учасників комерційного обороту не тільки державної, але й інших форм власності.

Доводиться спірність використання терміну «припинення діяльності» в сучасному законодавстві і доцільність застосування терміну «припинення суб’єкту». Термін «припинення діяльності» треба розуміти як заборону здійснення господарської діяльності чи окремих її видів, тому його доцільно використовувати у спеціальних нормах (у процедурі банкрутства, при відкликанні ліцензії банку, при забороні діяльності).

Аналізуються підходи до поняття ліквідації господарської організації, що містяться в науковій літературі. Відзначено, що в правовій науці воно має кілька значень. Доводиться, що ліквідація – це процес, правовий стан, а не одиничний юридичний факт, та не правовідношення, тому що відсутній другий суб'єкт правовідношення.

Аналізуючи сутність ліквідації, обґрунтовується відсутність не тільки універсального, але і сингулярного правонаступництва. Доводиться нетотожність правонаступництва і покладання на конкретну особу обов'язку здійснити виплати у зв'язку з ліквідацією організації, яке має місце у разі: 1) відшкодування шкоди життю і здоров'ю; 2) виплати гарантованої частини внеску; 3) здійснення виплат страхувальникові. Обґрунтовано, що покладання обов’язків від правонаступництва відрізняється тим, що: 1) має місце в силу прямої вказівки закону, а не за згодою сторін зобов'язання і незалежно від них; 2) платежі виплачуються зазначеною у законі особою, як правило, з майна ліквідованого товариства, у т.ч. з капіталізованих платежів, внесків; 3) відсутня обов'язкова для переведення боргу згода кредитора – працівника, вкладника, страхувальника; 4) його метою є охорона окремих об'єктів права, а не заміна сторони в зобов'язанні. Наголошується, що покладання обов’язків ліквідованого товариства обумовлено необхідністю впровадження спеціальних охоронних мір, спрямованих на мінімізацію ризиків щодо об’єктів права, які особливо охороняються законом.

Розмежовуються примусова ліквідація господарських товариств з іншим видом ліквідації – добровільною, а саме: 1) примусова ліквідація є мірою відповідальності за виключно протиправне діяння (у формі дії, бездіяльності), яка спрямована на поновлення порушеного і на покладання додаткових обов’язків на правопорушника або втрату права, що йому належить, в той час як добровільна ліквідація може мати місце в будь-якому випадку (як при наявності протиправної поведінки, так і при правомірний поведінці суб’єкта); 2) підстави примусової ліквідації встановлюються виключно законом, добровільної – законом чи установчими документами; 3) ініціювати примусову ліквідацію можуть як приватні особи, чиї права порушені господарським товариством, так і органи державної влади, добровільну ліквідацію ініціюють учасники товариства чи орган юридичної особи, управнений на це установчими документами; 4) рішення про примусову ліквідацію приймається тільки судом, а про добровільну – учасниками товариства чи органом юридичної особи, управненим на це установчими документами.

Встановлено, що ліквідацію від реорганізації відрізняє: 1) відсутність універсального і сингулярного правонаступництва; 2) специфічність мети – абсолютне припинення як суб'єкта, так і діяльності; 3) припинення горизонтальних і вертикальних правовідносин; 4) наявність ліквідаційної комісії як органу управління з початку процедури ліквідації.  

Досліджено та допрацьовано визначення поняття примусової ліквідації господарського товариства на основі виявлених ознак.

У підрозділі 1.2. «Поняття та види правових підстав примусової ліквідації господарських товариств» міститься загальна характеристика визначення поняття «правова підстава примусової ліквідації господарських товариств». За результатами аналізу законодавства України, а також наукової доктрини і практики з досліджуваного питання узагальнено правові підстави примусової ліквідації господарських товариств, на підставі чого зроблено висновок про відсутність єдиного підходу до того, що виступає правовою підставою примусової ліквідації.

Розглядаються правові підстави ліквідації в трьох значеннях: як підстава позову, як підстава правовідношення, як підстава юридичної відповідальності.

Систематизуються ознаки правової підстави ліквідації господарської організації, на основі чого дається визначення цього поняття.

Проведено комплексний правовий аналіз загальних та спеціальних правових підстав примусової ліквідації господарських товариств, що не пов’язані з банкрутством, за критерієм їх розповсюдження на суб’єктів господарювання: загальні поширюються на всі господарські організації, а спеціальні – на господарські товариства, їх окремі види і на суб’єктів з особливим статусом.

Розділ 2. Загальні правові підстави примусової ліквідації господарських товариств складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Недійсна державна реєстрація господарського товариства через допущені при його створенні порушення, які не можна усунути» зазначається, що на практиці відсутній єдиний підхід при застосуванні цієї підстави ліквідації (застосовується різна термінологія, визнаються недійсними установчі документи, при цьому суб’єкт господарювання не ліквідується тощо).    

Встановлено, що при створенні господарського товариства (як на етапі організації товариства, так і на етапі державної реєстрації) мають місце недоліки. Підтримано точку зору, що повинна проводитись правова експертиза змісту установчих документів, наданих держреєстраторові. Обґрунтовується необхідність покладання відповідальності за законність установчих документів на держреєстратора. Пропонується включити до переліку документів, необхідних для державної реєстрації, експертний висновок щодо законності установчих документів.

Обґрунтовується, що, якщо порушення закону допущені на такому етапі створення, як розробка і затвердження установчих документів, то мають місце вади процесу створення. Якщо мають місце порушення щодо змісту установчих документів (наприклад, їх невідповідність вимогам діючого законодавства, порушення встановленого законом порядку внесення до них змін), то це не повинно бути підставою для ліквідації господарського товариства.

Аргументовано, що суб'єкти з ознаками фіктивного підприємства не можуть ліквідуватися на підставі визнання недійсною державної реєстрації у зв’язку з тим, що, по-перше, мова йде більше про діяльність підприємства, ніж про суб'єкта; по-друге, фіктивне підприємство може не позв'язуватися лише з етапом створення; по-третє, воно заборонене, тому що визнане злочином у силу суспільної небезпеки. Доводиться, що фіктивне підприємництво є грубим правопорушенням, і має бути об'єднане з подібними йому за ступенем суспільної небезпеки правопорушеннями.

Акцентовано увагу на тому, що процесуальне законодавство не встановлює порядок дій суду в ситуації, коли такі порушення, допущені при створенні, можна усунути. Пропонується удосконалити розгляд справи про припинення господарського товариства шляхом доповнення підстав для відкладання розгляду справи такою підставою, як «необхідність усунення допущених при створенні господарських товариств недоліків, які можна усунути» та надання повноважень судді зі встановлення строку відповідачеві для усунення недоліків, що були допущені при створенні. Для реалізації зазначених положень запропоновано відповідні доповнення до статей 65, 77 Господарського процесуального кодексу України, статей 110, 150 Кодексу про адміністративне судочинство України.

Крім того, пропонується закріпити в законодавстві визначення поняття «порушення, які не можна усунути». 

Запропоновано замінити назву такої правової підстави примусової ліквідації господарських товариств, як «визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути» на «наявність допущених при створенні порушень закону, які неможливо усунути», як таку, що більш відображає сутність цієї правової підстави.

У підрозділі 2.2. «Неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону» на основі оцінки статистичних даних і матеріалів практики відзначається, що неподання фінансової звітності у податкові органи є найбільш розповсюдженою підставою ліквідації господарських товариств. Зазначено, що суди ліквідують господарське товариство за цією підставою без урахування причин ненадання звітності та без надання можливості господарюючим суб’єктам виправити ці порушення. Водночас, до господарських товариств, які не здійснюють діяльність, але вчасно надають звітність до податкових органів, не застосовується така адміністративно-господарська санкція, як ліквідація. Запропоновано введення нової загальної правової підстави примусової ліквідації, а саме: господарське товариство ліквідується, якщо воно не приступило до здійснення діяльності або не здійснювало її протягом останніх 12 місяців, тобто не надавало документів звітності і не здійснювало операцій за поточним рахунком.

Наголошується, що для забезпечення як публічних інтересів, так і інтересів суб’єктів господарювання, доцільно встановити у законодавстві збільшені строки для застосування примусової ліквідації, зокрема, запропонована зміна строку в шість місяців, встановленого в законі, на строк у три роки від дня, коли здійснено порушення, але не пізніше ніж три роки шість місяців від дня порушення встановлених законодавчими актами правил провадження господарської діяльності.

Запропоновано у разі ненадання фінансової звітності заміна застосування такої санкції, як ліквідація на встановлення адміністративної відповідальності керівників та інших посадових осіб господарського товариства, до обов’язків яких входила організація і надання документів фінансової звітності.

У підрозділі 2.3. «Запис в ЄДР про відсутність господарського товариства за вказаним місцезнаходженням» зазначається, що визначення місцезнаходження господарського товариства важливе як для приватних осіб, так і для держави. Доводиться, що, незважаючи на те, що абз. 1 ч. 2 ст. 110 ЦК містить положення про те, що вимога про примусову ліквідацію може бути пред’явлена держреєстратором, у переліку його повноважень, закріпленому у ч. 1 ст. 6 Закону про держреєстрацію не передбачено повноважень зі звернення з вимогою про припинення юридичної особи до суду, тобто жоден орган державної влади не наділений повноваженнями з ініціювання примусової ліквідації господарської організації на цій підставі.

Обґрунтовується виключення цієї підстави з переліку підстав для постановлення судового рішення про припинення юридичної особи, оскільки відсутній спір, необхідний для позовного впровадження, необхідно лише технічно зафіксувати факт ненадання суб'єктом господарювання відомостей про місцезнаходження. Досліджено досвід застосування позасудового порядку ліквідації компаній у праві Великої Британії, Російської Федерації, який заслуговує на увагу і використання при вдосконаленні вітчизняного господарського законодавства. У зв’язку з чим запропоновано впровадження спрощеного (позасудового) порядку припинення господарських організацій, по відношенню до яких в ЄДР є запис про відсутність за місцезнаходженням, що полягає в наданні держреєстраторові повноважень щодо самостійного ухвалення рішення про внесення запису до ЄДР про припинення господарського товариства.

Подібним чином запропоновано вирішувати й ситуації, коли господарське товариство ліквідується, якщо воно не приступило до здійснення діяльності або не здійснювало її протягом останніх 12 місяців, тобто не надавало документів звітності і не здійснювало операцій за поточним рахунком.

Розділ 3. Спеціальні правові підстави примусової ліквідації господарських товариств складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Систематичне або грубе порушення господарським товариством законодавства в процесі здійснення ним господарської діяльності» обґрунтовується, що при розгляді заяв про припинення господарських товариств на підставі здійснення ними діяльності із систематичними або грубими порушеннями закону необхідно досліджувати характер порушень, їх тривалість і наступну після здійснення порушень діяльність товариства. Господарське товариство може бути ліквідовано, якщо допущені ним порушення в сукупності є настільки істотними, що це дозволить суду прийняти рішення про припинення господарської організації як міри, необхідної для захисту прав і законних інтересів інших осіб.

Встановлено, що в спеціальному законодавстві, що встановлює заборону на зайняття окремими видами господарської діяльності, не передбачена ліквідація за здійснення такого роду порушень. Тому пропонується за провадження окремих видів діяльності, здійснення яких має високий ступінь суспільної небезпеки або завдає значної майнової шкоди (зокрема, здійснення банком забороненої для нього страхової діяльності, здійснення господарським товариством незаконної трансплантації та продажу органів та інших анатомічних матеріалів людини та ін.), встановлення ліквідації, яка в якості санкції має бути прямо закріплена в спеціальному законодавстві.

Наголошується, що таку підставу ліквідації господарського товариства, як недійсність державної реєстрації, можна відмежувати від систематичного або грубого порушення законодавства за моментом виникнення правопорушення: якщо порушення виникло при створенні господарського товариства – таке товариство ліквідується за першою підставою, якщо товариством порушено законодавство вже в процесі здійснення ним господарської діяльності, то варто ліквідувати його у зв'язку з систематичним або грубим порушенням законодавства.

Розроблено пропозиції з удосконалення положень Закону України «Про прокуратуру», спрямовані на закріплення повноважень органів прокуратури на пред'явлення до суду вимоги про ліквідацію господарського товариства на підставі здійснення фіктивної підприємницької діяльності або такої, що заборонена законом.

У підрозділі 3.2. «Невідповідність складу учасників господарського товариства вимогам закону» зазначається, що важливою підставою ліквідації господарських товариств є недотримання вимог законодавства щодо кількісної характеристики їх учасників. Обмеження кількості учасників товариства обумовлюється бажанням зберегти особистий елемент у відносинах учасників.

Зауважується, що у правозастосовчій діяльності можуть виникати ситуації, коли має місце перевищення кількісного складу учасників, що вимагається законом, але доцільність перетворення в інший вид товариства відсутня. У зв'язку з цим пропонується закріпити у законодавстві строк, протягом якого кількість учасників АТ повинна бути приведена у відповідність із законом, в іншому випадку воно підлягає ліквідації; оптимальним представляється за аналогією з ТОВ встановлення строку в один рік.

Виявлено проблему відсутності органу державної влади, управленого звертатися до суду про припинення господарського товариства за цією підставою, крім АТ, щодо яких таким органом нещодавно визначено НКЦПФР. З огляду на те, що склад засновників відображається в установчих документах, і ці відомості надходять держреєстраторові у зв’язку з реєстрацією цим органом змін у них, право ініціювати ліквідацію товариства на підставі недодержання вимог законодавства щодо складу учасників доцільно надати вказаному органу державної влади шляхом доповнення його повноважень у спеціальному законі.

У підрозділі 3.3. «Невідповідність мінімального розміру статутного капіталу вимогам закону» зазначається, що для охорони як приватних інтересів кредиторів, самих господарських організацій, так і публічних інтересів варто забезпечити державний контроль за майновим станом як на момент створення, так і протягом усього періоду існування господарського товариства будь-якого виду.

Наголошується на важливості дотримання відповідності вартості чистих активів товариства визначеному законом мінімальному розмірові статутного капіталу. Пропонується на законодавчому рівні вирішити питання про здійснення контролю за відповідністю розмірові статутного капіталу розміру власного капіталу. Обґрунтовано внесення відповідних змін до ЦК та ЗУ «Про АТ», передбачивши однакові для всіх господарських товариств правові наслідки зменшення чистих активів нижче встановленого законом мінімального розміру статутного капіталу.

Пропонується передбачити строк для приведення чистих активів у відповідність зі встановленим розміром статутного капіталу для АТ – у 10 місяців з дати настання такої невідповідності, для ТОВ – у 6 місяців.

З урахуванням складності розгляду справ про припинення господарських товариств, що потребує високої кваліфікації та професіоналізму суддів, запропоновано виключити зазначені справи із підвідомчості третейських судів.

Виявлено проблему розмежування і закріплення в нормах матеріального права повноважень органів державної влади щодо ініціювання припинення господарських товариств. Усунення цієї проблеми вбачається в закріпленні в статутних законах відповідних повноважень і розподілі компетенції органів державної влади з ініціювання примусової ліквідації господарських товариств у суді за конкретними правовими підставами в залежності від їх функцій шляхом надання такого права: 1) органам прокуратури – при наявності грубих та систематичних порушень законодавства при здійсненні господарської діяльності (зокрема, провадження фіктивної діяльності і такої, що заборонена законом); 2) податковим органам – у разі неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності; а також невідповідності вимог до капіталу господарського товариства (крім АТ) положенням закону про його мінімальний розмір та строки формування 3) держреєстратору – у зв’язку з визнанням судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути; у випадку невідповідності кількісного або якісного складу учасників товариства встановленим законом вимогам; 4) кожному контролюючому органу державної влади – з урахуванням його компетенції у разі грубого або систематичного порушення закону.